Ми купили дім. Не величезний, не розкішний, але наш — після десяти років зйомних квартир, вічних ремонтів у сусідів і стелі, що підтікає, це здавалося дивом.
Першими приїхали свекор зі свекрухою.
— Ой, яка затишна вітальня! — сказала вона, але вже за секунду її обличчя скривилося. — Хоча шпалери надто темні, та й підлога скрипить. Треба буде перекласти.
Вона пройшлася будинком, тицяючи пальцем:
— Кухня маленька, техніка стара… А що це за плитка у ванній? Зовсім не модна!
— Мамо, ми тільки переїхали, — спробував вставити слово чоловік.
— Ну і що? Краще все одразу переробити!
Потім вона зайшла до кімнати, яку ми скромно називали «гостьовою».
— Це що за клітка? — фиркнула свекруха. — Шафа не влізе, ліжко старе, вікно замале…
— Ми думали, вам буде зручно, — пробурмотіла я.
— Зручно? Та тут навіть нормальний матрац не поставиш!
Потім вона зайшла до нашої спальні й одразу лягла на ліжко.
— Ой, яке зручне! — потягнулась вона. — Отут я і буду спати.
— Але мамо, це наша кімната, — обережно сказав чоловік.
— А що? У мене тиск, серце пошалює, мені потрібен хороший відпочинок! У вітальні я не висплюсь — там диван жорсткий, та й телевізор із сусідньої кімнати чути.
Я стояла, стискаючи кулаки.
— А де ж спати нам? — спитала я крізь зуби.
— Ну, у вітальні ж місце є! — махнула рукою свекруха. — Ви молоді, вам і на підлозі можна.
Тут почувся голос свекра:
— А їсти коли будемо? У мене діабет, мені за режимом треба! Та й чарочку не завадило б — для судин корисно.
Я глянула на годинник — була четверта година дня.
— Ми ще не встигли закупити продукти… — почала я.
— Як це не встигли?! — обурилась свекруха. — Ти що, не знала, що ми приїдемо? Чоловікові ж спеціальне харчування потрібно — каші, овочі, дієтичне м’ясо!
— І компот без цукру, — додав свекор. — Але в крайньому разі й з цукром згодиться — я потім таблетку вип’ю.
Я глянула на холодильник, який ми забили продуктами на тиждень наперед. Через дві години від запасів не залишилося й сліду. Свекор, попри діабет, наминав смажену картоплю з салом, причмокуючи:
— Ой, як вчасно ми приїхали! А то б ви тут усе самі з’їли.
А потім він знайшов пляшку елітного коньяку — подарунок від сусідів на новосілля.
— От це пощастило! — зрадів свекор. — Якраз лікар казав, що коньяк у малих дозах корисний для судин.
— Ти ж на таблетках! — спробувала заперечити свекруха.
— Так я ж не всю пляшку! — образився свекор.
Він не випив усю пляшку. Він випив майже всю. Решту допила свекруха — «щоб не пропала».
Наступного дня після приїзду свекра зі свекрухою, коли вони вже встигли зайняти нашу спальню, спустошити холодильник і випити наш новосільський коньяк, пролунав новий дзвінок у двері.
На порозі стояв брат чоловіка з дружиною, двома гіперактивними дітьми й величезним лабрадором.
«Привіт! Приїхали в гості на тиждень!» — радісно оголосив дівер, затягуючи в передпокій три величезні валізи, дитячий велосипед і пакет із сухим кормом для собаки.
«А де будемо спати?» — одразу спитала невістка, оцінюючи дім поглядом.
«А що на вечерю? Ми з дороги зголодніли!» — додав дівер.
«Гав! Гав!» — підтримав їх пес, який тут же застрибнув на наш новий диван.
Я мовчки подивилась на чоловіка. Він нервово почухав потилицю:
«Ну… ми ж не могли відмовити…»
Свекруха, почувши шум, вийшла з нашої (тепер уже її) спальні:
— О, і песика привезли! Як мило! Тільки нехай не заходить у мою кімнату — у мене алергія.
Невістка тут же запевнила:
— Він дуже вихований! Майже не линяє і бруднить тільки коли нервує.
Діти тим часом уже бігали по вітальні, а собака радісно гриз ніжку нашого журнального столика.
— Ви ж не проти, якщо пес спатиме в будинку? У будку його ж не покладеш! — сказав дівер, розвантажуючи останню валізу, в якій, як я пізніше дізналась, була лише колекція відеоігор і пара футболок.
Я поглянула на порожній холодильник, на нашу спальню, захоплену свекрухою, на диван, де тепер тулились ми з чоловіком, і на нового «мешканця», який саме ставив лапи на мою нову блузку…
— Що в нас є поїсти? — спитали родичі.
— Ви вчора, мої любі батьки, все з’їли, а сьогодні я ще не встигла сходити в магазин.
— Ти що, не купила продуктів на всіх? — обурилась свекруха, колупаючи виделкою майже порожню банку солоних огірків.
Я стиснула в руках пакет із магазину — в ньому було моє єдине тістечко, куплене «собі до чаю».
— Я не знала, що ви… залишитеся надовго.
— Як це не знала?! — фиркнула свекруха. — Невже родина не може приїхати на трохи?
Увечері я зачинилась у ванній, увімкнула воду і вперше за довгий час дозволила собі тихо поплакати.
На кухні голосно сперечались, що приготувати на вечерю. Свекор, страждаючи з похмілля, вимагав розсолу. Свекруха кричала, що йому не можна, але тут же наливала «зовсім трохи» — «щоб полегшити».
Чоловік шепотів: «Потерпи, вони скоро поїдуть».
Але я вже розуміла — вони не поїдуть.
Так почалося наше пекло. Ми з чоловіком перетворились на безкоштовне обслуговування:
Вранці — приготування сніданку на 8 осіб (і собаку).
Вдень — походи до магазину (тричі на день, бо «раптом гості зголодніють»).
Увечері — прибирання після «скромної» вечері, коли свекор вимагав добавки, а діти розмазували картоплю по нових шпалерах.
Через тиждень я перевірила наш рахунок — було витрачено:
усю мою зарплату
відпускні, які ми відкладали на море
резервний фонд «на чорний день»
Коли я несміливо запропонувала гостям скинутись на продукти, свекруха обурено відповіла:
«Ми ж родина! Ми що, в готелі живемо?»
Особливо «зворушливо» було спостерігати, як:
Свекруха з невісткою обговорювали, які штори краще повісити в моїй вітальні
Діти малювали фломастерами на стінах, а їхня мама казала: «Вони ж творчі!»
Собака спала на моїй подушці, поки ми з чоловіком тулились на розкладачці в комірчині.
В один «прекрасний» день, коли я мила посуд після чергового обіду (8 осіб, 3 зміни страв), а чоловік втретє за день побіг до магазину за «раптово» закінченим хлібом, я зрозуміла — так більше тривати не може.
Я прокинулась о п’ятій ранку від того, що лабрадор жував мій останній носок. У комірчині, де ми з чоловіком тулились уже два тижні, тхнуло вогкістю і відчаєм.
На кухні свекруха вже гриміла каструлями:
— Зваріть мені кави! У мене зранку тиск!
Я подивилась на чоловіка. Він ховав очі.
Так більше не могло тривати.
Я вийшла у вітальню, де діти дівера розмальовували стіни, а собака гризла мою улюблену книжку. Взяла віник і — Бам — ударила ним по столу.
Тиша.
— Все. Досить.
Свекруха закотила очі:
— Ой, знову щось не так?
— Усі — на вихід. Сьогодні. Зараз.
Почався хор обурення:
— У нас же квитків немає!
— А як же пес?
— У мене діабет, мені не можна нервуватись!
Я дістала телефон:
— Таксі буде за 20 хвилин. Вам — на вокзал. Псу — в притулок.
Свекор зблід:
— Та ти з глузду з’їхала?! Ми ж родина!
— Ні. Родина так себе не веде. Не як зграя сарани.
Чоловік спробував втрутитися:
— Може, не треба так радикально…
Я обернулась до нього:
— Обирай. Або вони — або я.
Він вибрав мене.
Через три години наш дім спорожнів. На підлозі лишились сліди від валіз, пляма від розлитого коньяку і… тиша.
Я сіла на диван (мій диван!) і заплющила очі.
Нарешті ми знову вдома.
Через тиждень після визволення дому пролунав телефонний дзвінок. На екрані — «Свекруха». Я глибоко зітхнула й взяла слухавку.
— Ну, вітаю! — пролунав їдкий голос. — Тепер уся родина ображена. Ми більше ніколи до вас не приїдемо!
Я мимоволі усміхнулась, дивлячись на чисті стіни й свій диван, на якому нарешті могла спокійно витягнутись.
— Дякую за новину, — спокійно відповіла я. — Я якраз хотіла сказати, що ми міняємо замки.
Свекруха захлинулась обуренням:
— Як ти смієш! Ми ж родина!
— Справжня родина не поводиться як окупаційна армія, — парирувала я. — І не спорожнює холодильник, як сарана.
На іншому кінці дроту повисла пауза. Потім пролунав фиркаючий звук:
— Ну й живіть у своєму курнику! Більше ні крихти вам не привеземо, ніякої допомоги не дочекаєтесь!
— Обіцяєте? — не втрималась я від усмішки.
Слухавка гепнулась. Я поглянула на чоловіка, який стояв у дверях кухні з двома горнятками чаю.
— Мама? — спитав він, ставлячи переді мною чашку.
— Обіцяє більше не приїжджати, — повідомила я, приймаючи гаряче горнятко.
Він сів навпроти, вперше за останній місяць виглядаючи розслабленим.
— Знаєш… — почав він, — я думаю, нам варто поїхати у відпустку. Лише вдвох.
Я потягнулась до його руки. За вікном співали птахи, у домі пахло свіжозавареним чаєм і… свободою.
— Знаєш, що найсмішніше? — сказала я після паузи. — Вони справді думають, що це покарання.
Ми перезирнулися й розсміялися. Вперше за довгі тижні — щиро й легко.
— Це рахунок за їжу з нашого холодильника, — спокійно простягнула родичам папірець із підрахунками невістка