– Ти дійсно хочеш, щоб я переоформила дачу на твою маму? – Зоя недовірливо дивилася на чоловіка, ледве стримуючи емоції.
– А чому це погана ідея? – спокійно запитав Едуард.
– Тому що це моя дача! Це моє особисте місце, моя мрія, яку я здійснила! – з обуренням вигукнула жінка. – Ти розумієш, про що просиш?
– А що тут такого? Ти все одно будеш їздити туди, як раніше. Мама просто догляне за ділянкою, зробить клумби, – спробував пояснити він.
– Клумби? Вона ж усе перетворить на грядки! Вона постійно говорить, що квіти – це марна трата площі! – не стримувала обурення Зоя.
– Я поговорю з нею. Вона, може, залишить тобі палісадник, – нерішуче промовив Едуард.
– Що значить «залишить палісадник»? Це ж моя дача! Навіть чути про це більше не хочу! – різко відрізала Зоя.
– Ну ти і егоїстка, – з досадою кинув чоловік. – Мамі зараз немає де жити. Вона ж свою квартиру подарувала Ользі!
– Це не мої проблеми. Вона знала, що робить, коли ухвалювала це рішення, – холодно відповіла Зоя, суворо дивлячись на нього.
Едуард на хвилину замовк, і раптом до Зої дійшло:
– Ти що, сам запропонував їй мою дачу? – тихо запитала вона, приголомшена таким відкриттям.
Чоловік промовчав, але його погляд говорив сам за себе.
– Як ти міг так вчинити? – прошепотіла Зоя, ледве тримаючись, щоб не вибухнути. – Це ж дім, який я купила за батькові гроші!
– Ну і що? Мамі потрібне місце для життя! – наполягав Едуард.
– У неї було житло. Це не я вирішила віддати її квартиру. Це ваші проблеми – самі з ними розбирайтеся! – твердо відказала Зоя.
Будинок наповнила важка тиша. Наступні кілька днів вони обмінювалися лише найнеобхіднішими словами, здебільшого про сина. Олег, відчуваючи напруження між батьками, намагався не втручатися.
Увечері в п’ятницю у двері несподівано постукали. На порозі з’явилася Регіна Григорівна.
– Чому ви так затягуєте з дарчою? – без привітання запитала вона, заходячи до вітальні. – Едік казав, що питання вирішиться швидко.
Зоя відчула, як в неї всередині закипає злість. Очевидно, її ніхто навіть не збирався слухати.
– Ніякого переоформлення не буде, – твердо заявила Зоя. – Це моя дача, і я не збираюся нічого віддавати.
– Як це не буде? – здивувалася свекруха. – Я вже вирішила, що знесу веранду, поставлю парник, висаджу овочі. А твої квіти… – вона лише недбало махнула рукою.
Зоя зробила глибокий вдих, намагаючись зберігати спокій.
– Я сказала «ні».
– Що ти маєш на увазі під «ні»? – обурилася Регіна Григорівна. – Едік же обіцяв!
– У Едуарда не було права щось обіцяти, – спокійно, але рішуче відповіла Зоя. – Це моя власність, і я вирішую, що з нею робити.
– Але ж ти повинна допомогти! – не здавалася свекруха. – Я допомогла дочці, тепер твоя черга підтримати мене!
– Мамо, ідіть додому, – нарешті втрутився Едуард. – Ми самі розберемося.
Коли двері за свекрухою зачинилися, Зоя звернулася до чоловіка:
– З мене досить. Завтра я подаю на розлучення.
– Ти що, збожеволіла? Через якусь дачу? – здивовано вигукнув Едуард.
– Не через дачу, а через твою зраду. Через те, що ти готовий пожертвувати моїм щастям заради когось іншого.
Наступного ранку Зоя вирушила до юриста. Розлучення було непростим. Едуард намагався довести, що дача є спільною власністю, але суд став на бік Зої. Квартиру, придбану у шлюбі, продали, а гроші розділили порівну.
Минув рік. Зоя сиділа на веранді своєї дачі, насолоджуючись теплим осіннім сонцем. Олег вибіг із будинку, поцілував її в щоку й побіг до друзів.
Вона посміхнулася, дивлячись йому вслід. Тут, у власному світі, вони знайшли спокій. Без сварок, без тиску та чужих амбіцій.
Бездомна