Полуденне сонце пекло нещадно, розжарюючи дорожнє покриття і запускаючи невидимі потоки гарячого повітря над землею. Я повертався додому після виснажливої зміни на роботі, мріючи про прохолоду оселі й зустріч зі своїми вівчарками — Грозою та Ураганом. Зазвичай звук гравію під колесами авто викликав у них радісний гавкіт, але сьогодні мене зустріла лише тривожна тиша.
Пам’ятаю, як завмерло серце, коли я відкрив хвіртку. Вольєр був порожній. Жодного сліду моїх пухнастих товаришів. Паніка холодною хвилею прокотилася по спині.
«Гроза! Ураган!» — мій голос лунав луною від стін будинку й губився серед зелені саду.
Цьогорічне літо видалося особливим — наш дім практично перетворився на родинний курорт. Теща з тестем, як перелітні птахи, прибули до нас із внуками та племінниками моєї дружини, щойно розквітли перші бутони. У Марини Петрівни, моєї тещі, і в дітей була серйозна алергія на собачу шерсть, тож ми з дружиною, скриплячи серцем, переселили наших вівчарок у просторий вольєр на час перебування родичів.
Я кинувся до комп’ютера, щоб переглянути записи з камер відеоспостереження. Руки тремтіли, коли я перемотував відео. Ось воно! Час — 11:23. На екрані я побачив свого тестя, Віктора Івановича, який упевнено відкриває вольєр, лагідно кличе собак і веде їх до свого авто. Мої вірні друзі, довірливо махаючи хвостами, застрибнули в багажник його старенької «Таврії». Машина рушила й зникла за воротами.
Наступний запис показав, як за три години Віктор Іванович повернувся, швидко зібрав речі, допоміг розмістити тещу й дітей у машину, і всі вони поспіхом залишили наш дім.
Я відчув, як у скронях гупає кров. У голові майнула купа жахливих сценаріїв. Куди він відвіз моїх собак? Що з ними сталося? Чому все сталося так раптово, без пояснень і очікування на наше повернення?
Тремтячими руками я набрав номер тестя. Гудки здавалися вічністю.
— Алло, — його голос був напружений.
— Вікторе Івановичу, де мої собаки? — я намагався говорити спокійно, але кожне слово давалося важко.
Тиша на тому кінці дроту стискала моє серце.
— Послухай, Андрію, — нарешті сказав він. — Я маю тобі дещо розповісти. Приїжджай на дачу до мого приятеля Михайла, записуй адресу.
Я мчав заміською трасою, порушуючи всі дозволені швидкості. Дружина сиділа поруч, бліда, як полотно. Коли я розповів їй, що сталося, вона одразу подзвонила матері. Розмова була короткою й напруженою. Після неї Катя довго мовчала, а потім тихо сказала:
— Вони хотіли їх приспати. Мама, брат із дружиною… Вони вмовляли батька відвезти собак до ветеринарної клініки, щоб ми нарешті завели дітей і щоб вони могли приїжджати до нас без страху. Казали, що це ж і для нас краще.
Я вдарив по керму так, що пальці занили від болю. Моя дружина заплакала, прикриваючи обличчя руками.
— Катю, клянусь, якщо з собаками щось сталося…
— Тато цього не зробив, — перебила вона мене. — Він відвіз їх до свого приятеля Михайла.
Перше, що я побачив, під’їжджаючи до старенького дерев’яного будинку на околиці садового товариства, — мої вівчарки. Вони бігали по подвір’ю, граючись зі шлангом. Цілі й неушкоджені. Тесть сидів на ґанку, згорбившись і дивлячись у землю. Коли ми під’їхали, він повільно підвівся, всім своїм виглядом показуючи, що готовий до будь-якої реакції.
— Пробач, сину, — сказав він, коли я підійшов. — Я не міг цього зробити. Вони ж частина вашої сім’ї.
Віктор Іванович розповів, як на сімейній раді його дружина, син і невістка вирішили, що час позбутися «проблеми». Довго його вмовляли, говорили про майбутніх онуків, про те, що собаки — це всього лише тварини, а ми егоїсти, якщо обираємо їх замість повноцінного сімейного життя. Тесть погодився вивезти собак, але замість ветеринарної клініки привіз їх до свого друга-мисливця, який обожнював собак і мав досвід поводження з вівчарками.
— Не міг я їх на смерть везти, розумієш? — його голос затремтів. — Дивлюсь в ці розумні очі, і як мені потім жити, знаючи, що своїми руками їх…
Я мовчки обійняв тестя. Усередині боролися гнів і вдячність. Катя стояла поруч, сльози котилися по її щоках.
Собаки, побачивши нас, з радісним гавкотом кинулися назустріч. Вони стрибали навколо, лизали руки, скиглили від щастя, наче розуміли, що ледь уникли страшної долі. Я присів навпочіпки, обіймаючи своїх вірних друзів, уткнувшись обличчям у густу шерсть.
— Якби не ці собаки, я б, може, і не одружився з твоєю донькою, — сказав я тестю. — Пам’ятаєш, як вона вперше їх побачила? Сказала, що чоловік, який так піклується про своїх собак, буде добрим чоловіком.
Віктор Іванович кивнув, слабо усміхаючись.
— А діти… — я глянув на дружину. — Ми ніколи не відмовлялися від дітей. Просто всьому свій час.
Поки ми говорили, з будинку вийшов Михайло — кремезний чоловік років шістдесяти з обвітреним обличчям. Я підвівся й простягнув йому руку.
— Дякую вам, що прихистили наших собак, — голос зрадницьки тремтів.
— Та нічого, — відмахнувся Михайло. — Хороші пси, розумні. З такими не пропадеш. Заходьте до хати, чаю поп’ємо.
На веранді, за старим дерев’яним столом, накритим клейонкою з вицвілим квітковим візерунком, Михайло розповів, як з’явився у нього Віктор Іванович з двома розгубленими вівчарками.
— Дивлюсь, сам не свій. Собаки відчувають, що щось не так, туляться до нього. А він мені й каже: «Мішо, виручай. Хочуть, щоб я їх приспав, а я не можу». Ну, я й кажу — залишай, розберемось.
Михайло налив нам міцного чаю з великого термоса. Чай пах листям смородини та ще чимось невловимо знайомим з дитинства.
— У мене завжди були собаки, — продовжив він. — Зараз от два лабрадори зі мною на полювання ходять. Тож ваші вівчарки в хорошій компанії. Хоч спершу осторонь трималися, все на дорогу поглядали, когось чекали.
Від цих слів у мене стиснулося серце. Я уявив, як мої вірні пси чекають нас, не розуміючи, чому господарі раптово зникли з їхнього життя.
Дорогою додому ми з Катею обговорювали те, що сталося. Про зраду, про відчуття, ніби земля пішла з-під ніг. Про те, що ніколи не могли подумати, що близькі люди здатні так, нишком, вирішувати долю наших улюбленців.
— Вони для нас як діти, — тихо промовила дружина. — А мама цього не розуміє. Вона завжди вважала, що собаки — це просто тварини, яких можна завести й викинути за настроєм.
— Знаєш, що мене найбільше вразило? — я міцніше стиснув кермо. — Те, як усе було сплановано. Це ж не було спонтанне рішення. Вони все обговорювали, готувались, вибирали момент. І твій батько… Спершу ж погодився.
— Але не зробив цього, — Катя поклала руку мені на плече. — В останню мить не зміг. Бо побачив у них те, що бачимо ми — душі, а не просто пухнасті іграшки.
Дома нас чекало кілька злих повідомлень від родичів. Нас називали егоїстами, звинувачували, що ми ставимо собак вище за сім’ю, говорили, що ми невдячні й безсердечні. Теща написала довге послання про те, як вона розчарована в доньці та зяті. Брат Каті заявив, що ми «одержимі собаками», раз не розуміємо, що дітям потрібен безпечний дім без алергенів.
Я відчував, як у мені підіймається хвиля люті. Хотілося вдертися до їхнього дому, все рознести, кричати, звинувачувати. Катя, ніби читаючи мої думки, міцно стиснула мою руку.
— Не треба, — вона похитала головою. — Це безглуздо. Вони не зрозуміють. Просто… обмежмо спілкування з ними.
Того вечора ми довго сиділи на веранді з нашими вівчарками. Я гладив густу шерсть Грози, чухав за вухом Урагана і не міг позбутись думки, що ледь не втратив їх назавжди. Що їх могло б уже не бути, і все через чиєсь уявлення про те, як ми маємо жити своє життя.
— Знаєш, — сказала Катя, дивлячись на зоряне небо, — може, вони й мають рацію в чомусь. Може, нам справді час подумати про дитину. Але не так. Не ціною життя наших собак.
Я кивнув, пригортаючи її до себе.
— Колись у нас буде і дитина, і собаки. І ми всім доведемо, що це можливо.
Минув тиждень. Ми поступово поверталися до звичного життя. Зв’язок із родичами дружини ми обірвали. Лише з тестем підтримували стосунки. Віктор Іванович часто телефонував, цікавився, як справи, як собаки. У його голосі було чутно щиру турботу. Якось увечері він завітав до нас. Привіз вівчаркам особливі ласощі, а нам — пляшку доброго коньяку. Ми сиділи на веранді, спостерігали, як сідає сонце, й говорили про все, крім того випадку.
Зрештою тесть тяжко зітхнув і сказав:
— Знаєш, Андрію, я мушу тобі дещо розповісти. Про той день.
Я мовчки кивнув, готуючись слухати.
— Коли віз твоїх собак, я вже знав, що не віддам їх на присипляння. Але не знав, як вчинити далі. Спершу думав повернути їх, коли ви повернетесь. Але потім зрозумів, що Марина мені цього ніколи не пробачить. Тому й поїхав до Мішки. А коли повернувся додому, сказав, що все зроблено. Вони повірили. І знаєш, що мене вразило? Вони раділи. Раділи смерті живих істот. Моя власна дружина, з якою я сорок років прожив, плескала в долоні й казала: «Нарешті! Тепер вони зможуть нормально жити!»
Віктор Іванович замовк, дивлячись кудись у далечінь. Я бачив, як тремтять його руки, що тримали склянку з коньяком.
— У той момент я зрозумів, що не знаю цієї людини. Не знаю свою дружину, не знаю свого сина. Вони стали мені чужими.
Він повернувся до мене, в його очах стояли сльози.
— Я винен перед тобою й перед Катею. Мав одразу відмовитися, не погоджуватись навіть на словах. Але я… я не знаю, що на мене найшло. Пробач мені, сину.
Я поплескав його по плечу. Не знав, що сказати. Ми мовчали, кожен занурений у власні думки.
Минуло кілька місяців. Ми бачилися рідко. Лише на родинних святах. Теща при кожній зустрічі удавала, що нічого не сталося. Брат Каті та його дружина демонстративно уникали нас. А їхні діти, які раніше із захватом розповідали про наших «страшних собак», тепер навіть не заговорювали з нами.
Лише Віктор Іванович став ще ближчим. Часто навідувався до нас. Допомагав із ремонтом у домі. Бавився з собаками, яких, здається, полюбив не менше за нас. Якось він зізнався, що той випадок сильно вплинув і на його стосунки з дружиною.
— Сорок років разом прожили, а ніби людину не знав, — сумно сказав він. — Не думав, що вона на таке здатна.
Якось ми з Катею поверталися від лікаря. Вона мовчала всю дорогу, а потім раптом усміхнулась і сказала:
— У нас буде дитина.
Я ледь не звернув на узбіччя від несподіванки. Ми обійнялися просто там, посеред дороги, сміючись і плачучи водночас.
Через два тижні приїхала теща. Без попередження, просто подзвонила у двері. Стояла на порозі з великим тортом.
— Віктор розповів мені новину, — переминалась з ноги на ногу. — Можна зайти?
Катя помовчала, але потім відчинила двері ширше.
За чаєм Марина Петрівна говорила багато й швидко. Про те, як рада за нас, як давно чекала онуків, які іграшки вже приглянула. А потім, ніби між іншим, сказала:
— Ну от, тепер ви зрозумієте, що ми мали рацію щодо собак. Дитині не можна рости поруч із тваринами. Ви ж позбудетесь їх, правда?
Я почув ці слова, коли проходив повз Катю. Вона мовчки ввімкнула гучний зв’язок і подивилась на мене. В її очах було стільки болю й розчарування, що я одразу зрозумів: прощення не буде.
— Мамо, — голос Каті звучав твердо. — Наші собаки — члени сім’ї. І нашій дитині пощастить рости з такими вірними друзями. А ви… ви можете нас навідувати, коли навчитесь поважати наші рішення. І ніколи, чуєш, ніколи більше не пропонуй нам позбутися собак.
Марина Петрівна зблідла, потім почервоніла. Її губи стиснулись у тонку лінію.
— Я не розумію тебе, доню. Невже ці тварини важливіші за здоров’я твоєї дитини? Важливіші за стосунки з матір’ю?
— Справа не в собаках, мамо, — Катя похитала головою. — Справа в повазі. Ви намагалися вбити наших собак за нашою спиною. Ви вирішили за нас, як нам жити. І зараз продовжуєш наполягати, ніби нічого не сталося.
Теща стрімко підвелася з-за столу.
— Гаразд. Бачу, ти вже визначилась зі своїм вибором. Не дзвони мені, коли твоя дитина почне задихатися від алергії.
Вона вийшла, грюкнувши дверима. Катя довго плакала того вечора, а я не знаходив слів, щоб її втішити.
Наступного дня зателефонував тесть. Він виправдовував поведінку дружини, казав, що вона просто не усвідомлює, як завдає болю. Що діяла з найкращих намірів. Що вона старого загартування й для неї тварини — це просто тварини.
— Я розумію, сину, — його голос звучав виснажено. — Але я на вашому боці. І буду поряд, що б не сталося.
Вагітність Каті проходила без ускладнень. Ми готувалися до появи малюка, облаштовували дитячу кімнату, читали літературу з виховання. І паралельно адаптували собак до майбутнього поповнення в родині. Гроза й Ураган з цікавістю оглядали дитячі речі, які ми приносили додому, ніби відчували, що скоро в їхньому житті щось зміниться.
Віктор Іванович навідувався раз на тиждень. Він допомагав із ремонтом дитячої, збирав меблі, фарбував стіни. І щоразу проводив більше часу з собаками. Одного разу я застав його у дворі — він сидів на лавці, а по обидва боки від нього лежали наші вівчарки. Тесть щось тихо розповідав їм, а вони уважно слухали, схиливши голови набік.
— Про що ви тут шепочетесь? — запитав я, підходячи ближче.
— Та ось, пояснюю їм, як важливо берегти малечу, — усміхнувся він. — Кажу, що скоро у них з’явиться ще один чоловічок, якого треба буде захищати. Розумні пси, все розуміють.
У день, коли в Каті почались перейми, вдома були тільки я й Віктор Іванович. Він приїхав полагодити кран, що протікає і залишився на обід. Коли Катя раптом схопилася за живіт і тихо застогнала, ми обидва підскочили. Я носився по дому, збираючи речі в пологовий, а тесть спокійно вивів доньку на вулицю й допоміг сісти в машину.
— Давай, сину, я вас відвезу, — сказав він, бачачи, як у мене трясуться руки. — А ти сядь поруч із нею й тримай за руку.
Тієї ночі народився наш малюк. Маленький, гучно кричущий, з темним пушком на голові. Я стояв біля вікна пологового будинку, притиснувши долоні до скла, і не міг повірити, що став батьком. Поруч стояв Віктор Іванович, і в його очах світились радість і гордість.
— Тепер ти розумієш, що значить бути батьком, — тихо промовив він. — Це коли готовий віддати життя за свою дитину. І знаєш, що дивовижно? Ти відчуваєш те саме і щодо своїх собак. Бо вони теж — твоя родина.
Коли ми привезли малюка додому, собаки зустріли нас біля входу. Вони обережно обнюхали конверт з немовлям, тихо скиглячи від хвилювання. Гроза лизнула мені руку, ніби кажучи: «Не хвилюйся, хазяїне, ми все розуміємо».
У перші тижні собаки не відходили від ліжечка. Вони відпочивали по черзі: поки одна дрімала, інша чергувала біля малюка. Якщо дитина починала плакати, вони одразу прибігали до нас, тривожно зазираючи в очі — мовляв, треба звернути увагу.
Якось подзвонила теща. Сказала, що хоче побачити онука. Катя вагалась, але потім погодилася. Марина Петрівна приїхала з подарунками та солодощами. Поводилася стримано, насторожено озиралася. Постійно шукала собак поглядом.
— Не хвилюйся, мамо, — втомлено сказала Катя. — Вони на подвір’ї. Я пам’ятаю про твою алергію.
Теща з полегшенням видихнула і тільки тоді підійшла до ліжечка. Довго дивилась на онука. А потім повернулась до нас:
— Він чудовий. Вся викапана копія дідуся.
Марина Петрівна намагалася поводитися природно. Але раз у раз кидала тривожні погляди на двері, що вели у двір. Наче чекала, що собаки ось-ось увірвуться до хати. Вона ставила звичні питання — як спить малюк, скільки їсть, чи не болить животик. А потім раптом запитала:
— А як ці… — вона спіткнулася, — собаки ставляться до дитини? Це ж не небезпечно?
— Вони охороняють його краще за будь-яку сигналізацію, — спокійно відповів я. — І майте на увазі, Марино Петрівно, ми не будемо обговорювати питання про те, щоб їх позбутися.
Теща стиснула губи, але промовчала.
Відтоді вона приїжджала раз на місяць. Ненадовго. Брат Каті і його сім’я так і не з’явилися в нашому домі. Для них ми залишились егоїстами, які обрали собак замість «нормальних» стосунків із родиною.
Зараз нашому синові вже три місяці. Він спить у своєму ліжечку. Поруч на килимі дрімають наші вірні вівчарки Гроза й Ураган. Вони охороняють його сон. Реагують на кожен писк і кличуть нас, якщо малюк заплаче.
Тесть приїжджає щовихідних. Каже, що пишається нами. За те, що ми не піддались тиску і залишились вірними своїм принципам. За те, що наш син виросте Людиною. Яка вміє любити та піклуватися про інших.
Справжня сім’я приймає тебе таким, який ти є. З усіма твоїми прихильностями й рішеннями. І часом вона складається не лише з людей, пов’язаних кровними узами. А й із волохатих чотириногих друзів, які готові віддати за тебе життя.
Дівчинка, яка відчувала голод, попросила у пекаря шматочок хліба, але не стала його їсти