Свекруха випадково проговорилася про проблеми сина

Третій місяць їхнього шлюбу, і щоранку вона прокидалася з думкою — пощастило. Аня прокинулась на десять хвилин раніше за будильник — як завжди у вільні дні. Організм, натренований роками ранніх підйомів, не хотів відключатися навіть під час канікул. Вона лежала, розглядаючи стелю. Льоша дихав поруч — рівно, з легеньким посвистом.

Пощастило, що зробила правильний вибір. Пощастило, що з першого разу.

Телефон світився на тумбочці новим повідомленням. Сімейний чат — позачергова педрада. Аня скривилась. Навіть на канікулах щось потрібно було вирішувати, когось рятувати, про щось терміново домовлятися. Льоша зітхнув уві сні. Вона повернулася і поклала руку йому на плече. Спина у нього була тепла, велика, надійна. Їй подобалося відчувати його поряд — так само спокійно, як у дитинстві під маминою ковдрою.

Телефон знову дзенькнув. Аня сповзла з ліжка й навшпиньки вийшла з кімнати. У коридорі вона зупинилась біля вікна.

До весілля вони зустрічались рівно два роки. Познайомилися на дні народження спільної подруги. Вона сиділа в кутку з бокалом соку, не надто вслухаючись у балачки компанії. Після роботи голова не вміщала жодного слова. Він підсів поруч, мовчки. Дістав телефон, глянув побіжно й прибрав назад.

— Думав, що старости бувають лише у школах, — сказав він раптом.

Вона підняла очі. Високий, з правильними рисами обличчя, і наче не п’яний.

— Я перевіряю, чи ти слухаєш, — усміхнувся він. — Вони обговорюють, як ти поставила на місце батька, який хотів підкупити тебе заради оцінки.

— А я думала, вони вже дійшли до того, як самостійно вивчити таблицю множення.

Він засміявся, і вечір з ним пролетів непомітно.

Він працював інженером, налагоджував обладнання на заводах по всій країні. Аня бачила його креслення — рівні, чіткі лінії, як і його характер. Іноді Льоша їздив у відрядження — бувало й на тиждень, і на два. Зазвичай телефонував щодня, але іноді зникав зі зв’язку. Казав — не було мережі, об’єкт секретний, телефони забирали.

Аня не надто розпитувала. У неї теж була непроста робота — й аж ніяк не коротка. Ввечері перевіряла зошити, на вихідних готувалась до уроків. Він ніколи не скаржився на її зайнятість. Цінував її працю, казав, що вона — його маленька героїня. І приносив каву в ліжко, коли вона засиджувалась до ночі.

Він навіть не пив. Майже зовсім. Хіба що пиво іноді, під футбол. Це особливо дивувало її батьків. Батько похмуро жартував — шукай підступ. А мама дивилась на Льошу з таким захватом, ніби він уже зробив їм десять онуків.

— Вони всі спочатку гарні, — казала Аня подругам. — А потім перетворюються то на тушу, що хропе, то на алкоголіка.

Але Льоша не перетворювався. Він був уважним — і в перший місяць знайомства, і на річницю, і після сварок. Коли вони сварились, він сердився, але не опускався до образ. Міг грюкнути дверима, але за пів години надсилав повідомлення: «Потім поговоримо?» І вони говорили.

— Ми всі шукаємо підступ, — сказала їй якось подруга Марина. — А може, просто людина хороша?

Аня випила каву, намацала капці. Льоша вийшов із ванної, обійняв її ззаду.

— Знову не спиш? — сказав він, занурюючись носом у її волосся.

— Школа, — знизала плечима вона. — Іноді хочеться втекти. На пару тижнів. Не відповідати на дзвінки.

— Я, до речі, теж хочу втекти, — поцілував він її в шию. — З друзями поїду на пару тижнів — сплав по річці, намети, природа. Макс покликав.

— На пару тижнів?

— Ну, не більше. Я ж тепер одружений чоловік.

Два роки стосунків. Три місяці шлюбу. Аня дивилась на спину Льоші, поки він готував їй каву. Вона й з самого початку була впевнена в ньому — в його надійності, в його зрілості. Та й спробуй у тридцять з гаком бути невпевненою — тільки час марнуєш.

— Не стій біля вікна, тут темно, — сказав він, виходячи з ванної. — Ходімо на кухню, там світліше. І каву заодно зроблю.

Аня кивнула. У них була своя маленька квартирка на восьмому поверсі. Затишна, зовсім нещодавно відремонтована. Перед весіллям він домовився з бригадою, і вони зробили все за пару тижнів. Аня тільки затверджувала кольори й меблі. Кухня виходила у двір, заставлений автівками. Пальм і бунгало, як у рекламі, не проглядалося. Але свій кут є свій кут.

— Коли їдеш? — запитала вона, розмішуючи молоко в каві.

— Завтра зранку, — він потягнувся за печивом. — Автобус о шостій.

Аня відчула, як щось кольнуло в грудях — нове життя, і знову одна. Але відкинула цю думку.

— Це ж не чергове відрядження, — усміхнулася вона. — Це ж для душі. Їдь, звісно. Поклич ще моїх тести перевіряти.

Зранку він зібрався швидко. Рюкзак уже стояв у коридорі — великий, туристичний. Аня сонно спостерігала, як він перевіряє вміст кишень. Телефон, ключі, документи. Поцілував у чоло, обережно, ніби боявся остаточно розбудити.

— Пиши, як буде зв’язок, — сказала Аня. — Звісно. Люблю тебе.

Двері зачинилися. Вона повернулась на інший бік і заснула.

Першу добу все було спокійно. Повідомлення — «доїхали, все добре» — і тиша. Аня не переймалася. Який там зв’язок, у горах.

Другий день почався звично — сніданок, прибирання, дзвінок мамі. Телефон задзвонив саме тоді, коли вона діставала посуд із машинки. Номер свекрухи. Аня на секунду завагалася. З Оленою Василівною у неї склалися рівні стосунки — не надто близькі, не надто холодні. Ввічливий нейтралітет.

— Алло? — Де Льоша? — голос свекрухи був уривчастим, ніби вона задихалась.

— Добрий день, Олено Василівно. Льоша поїхав із друзями, сплав по річці. А що сталося?

— Що сталося?.. — її голос здригнувся. — Ти навіщо його відпустила? Ти ж тепер дружина! Ти знаєш, з ким він поїхав?!

Аня поставила чашку на стіл. Щось у тоні свекрухи було не так. Щось, що перетворювало звичайне запитання на звинувачення.

— З Максимом і ще якимись друзями. А що, щось не так?

По той бік зависла важка пауза. Потім Олена Василівна голосно зітхнула, ніби збираючись із силами.

— Дівчинко моя. Ти взагалі нічого не знаєш?

Аня змерзла всередині. Свекруха ніколи не називала її «дівчинко». Навіть на ім’я не зверталась — тільки «ти», або часом «Анна».

— Це його стара компанія. Макс — перший алкоголік на районі. Вони раз на рік збираються й ідуть у запій. Буває, на місяць. Льоша з ними їздить щороку, ще з університету.

У вухах загуло. Аня дивилась на свою руку, що досі стискала чашку. Чашка була біла з зеленою облямівкою. Льоша привіз цей набір з Криму — його перше відрядження після їхнього знайомства.

— Це жарт? — прошепотіла вона, вже знаючи відповідь.

— Які жарти, — голос свекрухи був змучений. — Я думала, ви це вже обговорили, якщо одружилися. Я думала, він тобі все розповів. Він же тобі що казав про відрядження?

— Що… що телефони забирають. Що зв’язку нема. Що об’єкти режимні…

Олена Василівна довго мовчала, а тоді сказала:

— У нього ніяких відряджень немає вже півтора року. Він працює на одному місці. У нього алкогольна залежність. Запійна. На суші — може не пити роками. А як зірветься — все, може місяць не виходити з запою. Я думала, що ви вже справилися. Що він вилікувався, якщо вже одружився.

Аня дивилась у вікно. За склом був звичайний осінній день — сірий, мокрий. Світ, у якому не було її чоловіка таким, яким вона його знала.

— Він — алкоголік? Льоша? Та він же навіть пива не п’є. Лише іноді.

— На суші — звісно, — свекруха говорила тихо, ніби сама до себе. — Вони всі такі. Сили волі багато. А як зірвуться — тримайся. Я думала, що він уже кинув. І з тими бродягами не спілкується…

У її голосі звучали така щирість, біль і розчарування, що Аня зрозуміла — це правда.

— Що мені робити? — запитала вона.

— А що ти можеш?.. Чекати, — свекруха помовчала й додала дивно м’яким голосом: — Дзвони, якщо що. Я тридцять років так прожила.

Тридцять років у шлюбі з алкоголіком.

Аня набрала Льошин номер. Гудки. Довгі, знущальні. «Абонент тимчасово недоступний».

Вона почала писати повідомлення його друзям. Максим, Денис, Олег… Ті, чиї імена часом згадувались у розмовах, але з ким він майже не бачився при ній. Раніше вона думала — бо знав, що вона не схвалить. Тепер розуміла — соромився, що п’ють.

Увесь день ніхто не відповідав. Увечері прийшло повідомлення від якогось Стаса: «Не парся, все норм. Чого надзвонюєш? Мужик гуляє сам знає як». Наприкінці — підморгуючий смайлик.

Уночі вона не спала. Розклала перед собою календар і почала виділяти червоним усі дні, коли у Льоші були «відрядження». Виходило не більше двох тижнів раз на три-чотири місяці. Може, не все так страшно? Може, свекруха перебільшує?

Аня згадала його батьків — вічно напружену матір і мовчазного батька. Як вони дивилися на сина — він жартував за столом, а вони слухали з якоюсь відчайдушною радістю, ніби кожне його слово було дивом. Вона списувала це на батьківську любов. А це був страх — що зірветься.

Телефон на тумбочці знову задзвонив. Аня схопила слухавку, як рятівне коло.

— Алло! Льоша? Льош?

Але в трубці лунав чужий, ледь знайомий голос:

— Привіт, це Влад, Льошин двоюрідний брат. Вибач за пізній дзвінок. Мама сказала, що тобі все пояснили. Як ти там?

Минуло п’ять днів. П’ять днів без сну, майже без їжі. Аня лежала на дивані, дивлячись у стелю. Колись це був їхній диван — тепер лише її. Все у квартирі стало тільки її — чашки, книжки, подушки. І минуле — теж тільки її. Його минулого вона не знала. Його теперішнього — також.

Телефонувала мама. Голос схвильований:

— Аню, ти в порядку?

— Так, мамо. Все добре.

— А що трапилось? Ти вже другий день на роботу не виходиш.

— Нічого. Простіше кажучи — застуда.

Не могла сказати правду. Не хотіла визнавати, що помилилася. Що проґавила, не розчула, проспала. Як вчителька з десятьма роками стажу могла виявитися такою сліпою?

Голос був хрипкий. Вона не плакала — дивно, але сліз не було. Лише порожнеча в грудях, ніби серце вирвали, а в яму натекла крижана вода. Всередині все мерзло. Руки, ноги — крижані. Загорнулася в плед, але не допомагало.

Коли вона вимкнула телефон, щоб не відповідати на дзвінки, прийшло повідомлення від Максима. Той самий «найкращий друг», організатор поїздки.

«Не переживай, Анюта! З ним усе норм, просто тел утопив 😂 Як повернемось — одразу додому. Чес слово!👍»

Утопив телефон. А може, пропив. Або розбив. Яка різниця.

Аня перечитувала старі повідомлення. «Кохана, затримуюсь на об’єкті, телефони забрали, буду завтра». «Пробач, не можу вирватися, начальство вимагає доробити схему». Усі його «відрядження» — калька однієї й тієї ж брехні. Два тижні кожен квартал, а іноді й частіше.

Влад, двоюрідний брат, дзвонив щодня. Спочатку вона відповідала. Тепер скидала.

— Аню, я не виправдовую його, але давай поговоримо. Він справді старається…

— Ви всі знали. Всі. Мати, батько, ти. І ніхто не вважав за потрібне сказати мені до весілля.

— Ми думали, що він сам. Що ви вже між собою все з’ясували…

— Так, звичайно. Ми все з’ясували. А саме — він вирішив мені брехати два роки.

На сьомий день прийшло повідомлення від Льоші. Лише одне: «Пробач».

Аня дивилася на це слово й не відчувала нічого. Зовсім нічого — ні злості, ні болю. Заціпеніння. Якби він написав раніше, якби не зник… Але ні. Він обрав сором замість страху її втратити. Він вибрав друзів, пляшку, запій. Не її.

Уночі вона не спала. У темряві все здавалося особливо безнадійним. Вона відкрила блокнот і почала писати при світлі нічника. Звичайний блокнот — той, де відзначала дні народження учнів.

«Дорогий Льоша…» — Аня закреслила. Який же він дорогий?

«Олексій». Занадто офіційно, ніби лист із податкової.

«Льоша. Я пишу цього листа, бо ти заслуговуєш знати, чому мене не буде вдома, коли ти повернешся. А я не хочу казати це в очі — боюся зірватися. Боюся заплакати. Боюся повірити твоїм обіцянкам і знову обдуритися».

Ручка тремтіла в пальцях. Аня глибоко вдихнула.

«Ти мені здався іншим. Ти був моїм майбутнім, а виявився тінню. Я б боролася, якби ти не брехав. Але ти збудував усе на брехні».

Перед очима постало його обличчя. Блакитні очі, ямочка на підборідді, промінці зморшок у куточках очей, коли усміхався. Це був її Льоша. А той, інший — алкоголік у запої — був чужою людиною, якої вона не знала.

«Справа не в тому, що ти п’єш. Справа в тому, що ти це приховував. Два роки ти вдавав із себе когось іншого. І я не знаю, чи справжній той Льоша, якого я покохала, чи він теж вигадка».

Сльози таки прийшли. Закапали на папір, розмиваючи чорнило. Аня змахнула їх. Посиділа, збираючись із думками.

«Я йду. Не, тому що ти пив. А, тому що ти зник — і досі мовчиш. Бо я більше не вірю, що знаю тебе. Я більше не вірю тобі».

Запечатала листа в конверт. Поклала на стіл — туди, де він завжди залишав ключі.

А потім почала збирати речі. У валізу вмістилось небагато — одяг, документи, ноутбук. Все найнеобхідніше. Решта… решта залишилась дрібничками у квартирі, де жили двоє незнайомців.

Зранку вона подзвонила батькові. Вперше за тиждень голос був твердим.

— Тату, ти можеш мені допомогти? З переїздом.

— Щось трапилось?

— Потім розповім. Просто зустрінь, добре?

Двері зачинилися за нею з тихим клацанням. Ключ вона залишила в замку.

На сходовому майданчику було тихо. Тільки годинник цокав на стіні. Аня перехопила ручку валізи й попрямувала до ліфта.

На першому поверсі з поштової скриньки висипалась купка квитанцій. Вона машинально підняла їх і сунула в сумку. Квартплата, рахунок за телефон — на ім’я чоловіка. Ніби звичайний день.

Але звичних днів у них більше не було. І не буде.

Вона сіла в таксі. Засніжене місто пропливало за вікном. Колись вона любила ці сірі ранки, поспішала на роботу, думала, що попереду ще стільки всього — дім, діти, тихі родинні вечори. А тепер не залишилось нічого, окрім шрамів там, де були мрії.

Задзвонив телефон. Льоша. Нарешті. Аня натиснула «відхилити». Руки не тремтіли.

Минуло три тижні. Батьківська квартира здавалася маленькою, тісною після їхнього з Льошею відремонтованого гніздечка. Але тут було спокійно. Мама не ставила зайвих запитань, тато ходив навшпиньки й робив телевізор тихіше. Ніби в неї грип, а не розбите життя.

Аня повернулась на роботу. Зайшла в клас — тридцять пар очей уважно дивились на неї. І раптом зрозуміла, що тут — у стінах школи — їй краще, ніж удома. Тут немає місця самокопанню. Немає часу згадувати помилки, які вже не виправиш.

— Анно Сергіївно, ви хворіли? — спитав Пашка з останньої парти. — Марія Петрівна казала, що у вас був грип.

— Так, трохи. Відкриваємо зошити, записуємо тему…

Телефон вібрував у сумці постійно. Льоша. Свекруха. Льошині друзі. Вона нікому не відповідала. Що тут скажеш? Що вона така розумна й прониклива, а чоловік — брехун і п’яниця? Що довірлива дурепа, яка не помітила очевидного? Що злякалась труднощів?

Правда була простішою: вона не могла жити в брехні. Не з алкоголіком — з брехуном.

На вихідних подзвонила Марина.

— Як ти? Я чула, ви роз’їхались. Хочеш, заїду?

— Не треба, — Аня замислилась і додала. — Я поки у батьків поживу, а потім щось зніму. Не можу більше там.

— А Льоша? Я думала, це у вас тимчасово…

— У нас — назавжди. А в нього… не знаю. Спитай у його печінки.

Марина помовчала, потім обережно сказала:

— Він приходив до нас. До Діми. Був тверезий. Казав, що два роки не пив до цього, що зірвався через стрес після весілля.

— Два роки не пив? А що ж тоді робив у «відрядженнях»? — Аня сама здивувалася, яким холодним став її голос. — Ти перевіряй, що він розповідає. Особливо коли тверезий.

З розмов з подругами виходило, що Льоша приходив до всіх їхніх спільних знайомих. Виглядав погано, говорив про каяття, про те, що готовий усе виправити. Їздив до її батьків, але батько його не впустив.

Нарешті зателефонувала рієлторка Зіна, стара мамина знайома.

— Знайшла тобі кімнату. Не палац, звісно, але чисто й недалеко від метро. Господиня літня, пускає тільки жінок і без пари. Поїдеш подивитись?

Аня поїхала того ж дня. Кімната справді виявилася маленькою, але світлою. Вікно виходило в тихий двір, де на лавках сиділи бабусі й мовчки спостерігали за поодинокими перехожими. Наче сто років тому.

Господиня, Ніна Іванівна, виглядала строго — висока, статна, з акуратно вкладеним сивим волоссям.

— Тих, хто випиває, не пускаю, — сказала вона одразу. — І гостей не водити. Це не готель.

— Мені й не треба, — відповіла Аня. — Я вчителька, мені потрібні лише зошити й тиша.

Вони швидко домовились. І вже за два дні Аня перевезла речі — ті самі валіза й сумка.

Того ж вечора, коли вона розкладала одяг у стару шафу з дзеркальними дверцятами, телефон знову задзвонив. Вона навіть не подивилася, хто дзвонить. Просто вимкнула його повністю. Досить. Нове життя — нові правила.

Льоша повернувся додому через місяць після від’їзду. Зайшов у під’їзд, піднявся на восьмий поверх. Сині кола під очима, одутле обличчя, жовті білки. І запах — той самий запах перегару, що в’їдається в шкіру, у волосся, навіть якщо три дні не пити.

Відчинив двері. У квартирі було тихо й прохолодно. На столі — конверт.

Він не став одразу його відкривати. Пройшовся кімнатами, заглянув до шафи — порожньо. Її зубної щітки немає у ванній. Парфумів — на полиці.

І лише тоді він зрозумів: вона не просто образилась. Вона пішла. По-справжньому.

Пальці тремтіли, коли він розривав конверт. Пробіг очима рядки. Перечитав знову — повільно, слово за словом.

«Ти мені здався іншим. Ти був моїм майбутнім, а виявився тінню. Я б боролася, якби ти не брехав. Але ти збудував усе на брехні».

Льоша сів просто на підлогу. Його затрусило — не від алкоголю, не від хвороби. Від усвідомлення, що він втратив. Назавжди. І вже нічого не виправиш.

Він дістав телефон, набрав її номер. Гудки, довгі, монотонні. Потім механічний голос: «Абонент тимчасово недоступний».

У голові крутилися виправдання. Він справді не пив два роки до цього зриву. Справді лікувався, ходив до лікаря, пив пігулки. З часу, як зустрів її, дозволяв собі випити лише на тих «виїздах» — у спеціально відведений час, щоб вона не бачила, не знала, не хвилювалася. Щоб не псувати їй життя. А все інше — було справжнім: увага, турбота, тверезість.

Але це виправдання було гірше за сам зрив. Немає «спеціального часу» для пияцтва. Немає способу бути «трохи алкоголіком». І головне — не існує способу бути чесною людиною, постійно обманюючи найближчу.

Лист випав з ослаблих пальців. Льоша дивився у вікно, де почали загорятися вечірні вогні. Раніше вони з Анею любили дивитися на них разом. Сиділи на кухні, пили чай, розмовляли ні про що. Він розповідав про роботу — справжню, а не вигадані відрядження. Вона сміялася з його жартів — щиро, від душі. Це був їхній світ, їхній мікрокосмос. І він сам усе зруйнував.

Льоша ліг на диван, не роздягаючись. В голові стукала одна думка: вона пішла не від алкоголіка. Вона пішла від брехні, за якою він ховався два роки.

У маленькій кімнаті з вікнами у двір Аня сиділа на підвіконні. На колінах — стопка зошитів. На столі — чашка чаю. В навушниках — тиша вимкненого телефону.

Вона дивилась на повільно згасаюче небо і думала — не про Льошу, не про себе. А про те, як дивно влаштоване життя. Йдеш по ньому, здається, що все розумієш, усе контролюєш. А потім — один дзвінок, одна людина, одне слово. І ти вже в іншій реальності. Де все, у що вірила, виявляється вигадкою.

Іноді людина зникає — і саме тоді стає видно, ким вона була весь цей час.

Аня відклала зошити, поставила чашку на стіл. Глибоко зітхнула — вперше за довгий час без відчуття, що хтось поруч зникає. І усміхнулася — слабко, але щиро. Своєму відображенню в склі. Тьмяним ліхтарям у дворі. Новому, ще не розпочатому життю.