Тепер я буду твоєю мамою

Максим думав, що сьогодні якесь свято. Адже в холодильнику було так багато їжі! І ковбаса, і шматочок сиру, яблука. А ще мама сьогодні зварила суп!

На відміну від більшості дітей, Максим дуже любив суп. Коли він гарячий, наваристий. Але мама рідко його готувала. Вона взагалі рідко готувала. Найчастіше мама була відсутня вдома або спала.

Зате у свої чотири роки Максим умів приготувати собі їжу. З того, що було вдома. Наприклад, дуже смачно їсти хліб із сіллю. А якщо є макарони, то їх можна зварити. Щоправда, у Максима вони виходили злиплими, але це не робило їх менш смачними.

Максим чув, що багато дітей ходять у дитячий садок. І там багато іграшок і дуже смачно годують. Якось він спитав у мами, чому він не ходить у дитячий садок, а мама розсердилася. Сказала, що йому й удома нормально, нема чого йому кудись ходити.

І Максим зрозумів, що краще про це не питати. Бо, коли мама злиться, вона може й вдарити. Не сильно, але прикро.

А зараз Максим дивився на всі багатства в холодильнику, і в нього навіть слинка потекла. Він потягнувся за яблуком, але мама вдарила його по руці.

— Поки не чіпай, — строго сказала вона. — От прийдуть з органів опіки, подивляться, що їжа є, тоді зможеш брати.

— А хоча б супчику можна? — тихо спитав Максим.

— Гаразд, пів тарілки. Бо й так мало.

Максим і цьому був радий. Поки він уплітав суп, прийшли якісь важливі тітки. Вони пройшли в дім, походили, подивилися на Максима, який дуже швидко їв. Напевно, у нього така звичка, бо їжі часто взагалі не буває.

Потім тітка сіла поруч із Максимом.

— Смачно? — з усмішкою спитала вона.

— Дуже.

— А як тебе звати?

— Максим.

— Максиме, ти ходиш у дитячий садок?

Хлопчик заперечно похитав головою.

— Місць немає, — якось нервово сказала мама. А друга тітка в цей момент щось записала.

— Максиме, а де твої іграшки?

Хлопчик підскочив зі стільця і приніс машинку й старого, пошарпаного зайця.

— Ось!

— І це все?

— Ні, там ще є, але ці найулюбленіші.

Потім тітки про щось довго говорили, а мама явно злилася. І Максим вирішив підслухати, про що вони говорять.

— Ми прийдемо за тиждень. Якщо у дитини не буде нормального одягу й іграшок, ми його заберемо.

— Не всі такі багатії, як деякі, — огризнулася мама. — Мені не вистачає грошей.

— Не треба їх пропивати! І речі можуть бути дешевими, але хоча б чистими! Подивіться, як виглядає ваш син! І те, що він так радіє супу, багато про що говорить.

Максим зрозумів, що зробив щось не так. Але от чому тітки сердяться, ніяк не міг зрозуміти.

Увечері до мами знову прийшли гості. Максим, поки мама не бачила, відрізав собі ковбаси, сиру й узяв пару яблук. Бо невідомо, коли у них ще буде така їжа.

Чи то мама забула, що ті тітки мають прийти за тиждень, чи то просто сильно втомилася, але, коли вони знову переступили поріг їхнього дому, мама спала. Їжі толком не було, і Максим був радий, що тоді сховав продукти.

Тітки про щось тихо говорили між собою, а потім кудись зателефонували. Прийшли якісь люди й наказали Максиму вдягатися. Він сказав, що без мами нікуди не поїде, але мама все спала й спала. А коли прокинулася, почала причитати, чим іще більше налякала Максима. У результаті й він розплакався.

Його привезли до місця, яке називали дитячим будинком. Там його відразу нагодували, а потім познайомили з іншими дітьми. І один хлопчик, по секрету, сказав, що тепер Максим буде жити тут. Що мама за ним більше не прийде. І через це Максиму стало дуже сумно, хоч він і поїв смачної їжі. Зазвичай їжа завжди підіймала йому настрій, але не цього разу.

Ліля готувала вечерю для своєї сім’ї. Чоловік і двоє синів по черзі забігали на кухню з одним і тим самим запитанням: «Коли буде готово?»

— Господи, — не витримала Ліля, — вас простіше вбити, ніж прогодувати!

— Не треба нас убивати, — сказав Микита, старший син, — ми й так зараз самі помремо з голоду.

Ліля усміхнулася і жартівливо вдарила сина рушником нижче спини.

— П’ять хвилин! І щоб за ці п’ять хвилин я нікого на кухні не бачила!

З кімнати долинали обурені голоси, але відповісти їм Ліля не встигла, бо їй зателефонували.

— Добрий вечір. Ліліє Володимирівно?

— Так, це я, — відповіла жінка, подумавши, що це черговий спам.

— Підкажіть, а Кристина Володимирівна — ваша сестра?

Ліля сіла на стілець і важко зітхнула.

— Так, сестра, — сухо відповіла вона.

— Ми телефонуємо вам з органу опіки. Справа в тому, що вашу сестру позбавляють батьківських прав, її син зараз перебуває в дитячому будинку. Вона дала ваші контакти як людини, яка може стати його опікуном. Ми маємо зрозуміти, що далі робити з дитиною.

— Зачекайте, — перебила їх Ліля, — у Кристини є син?

З сестрою вона не спілкувалася вже десять років. Тоді її сестра пішла по похилій, і вони всією сім’єю намагалися її врятувати. Потім помер їхній батько, а слідом за ним і мати. А Кристина взагалі пустилася берега. Постійно випрошувала у Лілі гроші, намагалася давити на жалість. Хоча сестра залишила їй квартиру батьків, сподіваючись, що вона візьметься за розум. Собі лише стару дачу забрала.

Ліля на той момент тільки народила старшого сина. І вона втомилася від прохань сестри. І сказала, щоб та більше їй не телефонувала.

Якийсь час Кристина ще намагалася з нею зв’язатися, але тут втрутився Лілин чоловік, пообіцявши наступного разу спустити її зі сходів, якщо вона знову заявиться до них п’яною.

І Кристина, мабуть, злякалася. Відтоді Ліля про неї нічого не чула. Навіть не знала, жива вона чи ні. А, виявляється, у неї є син, і вона так і не взяла себе в руки.

— Так, у неї є син, чотири роки. Її вже кілька разів попереджали, що заберуть дитину, а зараз справа дійшла до суду.

До кухні зайшов чоловік і побачив, яка розгублена Ліля.

— Що сталося? — пошепки спитав він.

Але вона нічого йому не відповіла.

— Я можу до вас під’їхати? І все детально дізнатися.

— Звісно.

Після розмови Ліля якийсь час приходила до тями. Чоловік вимкнув плиту і вигнав хлопців із кухні, розуміючи, що щось сталося.

— У Кристини є син, — нарешті промовила Ліля, — і її зараз позбавляють батьківських прав. Хлопчик у притулку.

— Жах який… Так і знав, що вона ще з’явиться в нашому житті.

— Я можу оформити опіку. Або дитина залишиться в дитячому будинку.

Чоловік важко зітхнув.

— Але ти ж не знаєш цього хлопчика. І він тебе не знає. І, вибач за такі слова, але невідомо, яким він народився, зважаючи на алкоголізм твоєї сестри.

— Я все розумію… Але треба хоча б усе з’ясувати.

Наступного дня Ліля вирушила до органів опіки. Там вона ознайомилася з усіма документами, а також із медичною карткою Максима. Виявилося, що він, на диво, абсолютно здоровий і розвинений хлопчик.

Думала Ліля недовго. Майже одразу сказала, що вона оформить опіку над ним.

Максим був у дитячому будинку вже два місяці. Були свої плюси й мінуси. Плюсом був одяг і їжа, яка йому здавалася дуже смачною. А от усе інше було мінусом. Хлопці його ображали, він сумував за мамою, і йому не подобалося жити там, де багато інших дітей. Він почувався тут зайвим.

І коли його кудись повели, Максим щиро сподівався, що це мама за ним прийшла. Але замість мами він побачив незнайому тітку.

— Привіт.

Вона усміхнулася і сіла перед ним навпочіпки.

— Добрий день, — тихо відповів Максим.

— Мене звати Ліля, я — сестра твоєї мами.

— Ви мене до мами відвезете? — зрадів хлопчик.

— Ні, сонечко. Мама поки не може тебе виховувати. Але я хочу їй допомогти. У мене є два сини й дуже велика квартира. Ми тобі виділимо окрему кімнату. Поїдеш жити до мене?

Максим не знав, що відповісти. З одного боку, йому дуже не хотілося залишатися в дитячому будинку. З іншого — їхати до чужих людей він теж не хотів.

— Ми купимо тобі іграшки, книжки, новий одяг, — умовляла його тітка Ліля.

— Гаразд, — зітхнув Максим.

Квартира йому сподобалася. Дуже велика й красива! І є величезний телевізор. І брати йому теж сподобалися. Вони подарували йому іграшки, а Антон, молодший син Лілі, який був усього на пару років старший за Максима, одразу запропонував пограти в конструктор.

Максим дуже сумував за мамою. Але поступово він почав звикати жити в домі тітки Лілі й дядька Роми. Він почав ходити до садочка, у нього з’явилися друзі. Він забув, що таке голод, хоча спочатку часто ховав цукерку чи яблуко у себе. Боявся, що вони закінчаться.

Поступово Максим ріс. Страшні дитячі спогади, у яких була вічно п’яна мама, її моторошні друзі й відсутність їжі, почали стиратися. Тітка Ліля перетворилася на маму, а дядько Рома — на тата. Брати з двоюрідних якось несподівано стали рідними.

Уже в десять років Максим не міг сказати, що було правдою, а що він вигадував. Ні, він чудово знав, що його батьки йому не рідні, але от рідну маму пам’ятав погано.

І коли вона з’явилася на порозі їхнього дому, він її не впізнав. Зате, звісно, впізнала Ліля.

— Що тобі треба? — строго запитала вона.

— Хочу синочка побачити…

— Це не твій син, а мій. За законом. Ти не маєш жодних прав.

Максим у цей момент якраз вийшов у передпокій, розгублено розглядаючи худу жінку з жовтуватим, зморшкуватим обличчям. Під очима у неї були синці, волосся було брудним. І Максиму стало якось неприємно.

— Максимко, сину, як ти виріс! Я весь час намагалася тебе повернути! Але вони забрали тебе в мене!

— Що ти несеш?! — розлютилася Ліля. — Тебе позбавили батьківських прав!

— Безпідставно!

Та жінка розплакалася, і Максиму стало зовсім гидко.

— Це моя мама? — запитав він у Лілі. Та лише кивнула.

— Сину, йди до мене!

Максим попрямував назад, а потім побіг і зачинився у своїй кімнаті. А Ліля наказала Кристині забиратися.

— Гаразд, хочеш виховувати мого сина — нехай так. Може, так для нього й краще! Але дай мені грошей, адже я дозволила тобі забрати дитину.

Ліля не очікувала такої нахабності. Вона сильно розлютилася. У якийсь момент вона подумала, що Кристина справді хоче бачитися з сином, думала, що це прогрес. Але ні, їй просто потрібні гроші.

— Ще раз з’явишся тут — і я вже особисто спущу тебе зі сходів. Забирайся!

Більше Кристина не з’являлася на їхньому порозі. Після цього випадку Ліля поговорила з Максимом і заспокоїла його. Сказала, що ніхто не посміє його забрати.

Того вечора хлопчик довго не міг заснути. Він усе думав про те, як би склалася його доля, якби його маму все ж не позбавили батьківських прав. Він би жив із цією спустошеною жінкою, голодував і страждав. І того вечора він, як ніколи, був вдячний долі, що вона розпорядилася інакше.