Лариса прокинулася з важкістю у всьому тілі. Кімната пливла, крутилася, відмовлялася стояти на місці. У Лариси горіла шкіра, а зсередини бив озноб, ніби вона одночасно опинилася на розпеченій сковорідці та в морозильній камері. Рука потягнулася до приліжкової тумбочки, намацала термометр — старий, ртутний, ще від бабусі, носила його з собою з квартири у квартиру.
Лариса струснула термометр, поклала під пахву й знову впала на подушку. У свідомості пливли уривки думок. Крізь двері до спальні приглушено долинали розмови.
Сьогодні на обід приходила свекруха. Тільки цього Ларисі бракувало для повного щастя.
Лариса насилу сфокусувала погляд: 40,1.
— Чудово, — прошепотіла вона пересохлими губами. Так погано їй не було давно. Рука знову потягнулася до тумбочки — там лежали таблетки від жару. Чи вийде встати? Хоча б доповзти до кухні по воду?
Раптом двері розчахнулися — без стуку, з розмаху. У дверному отворі з’явився Павло — чоловік. Увесь його вигляд промовляв про роздратування: зведені до перенісся брови, складки біля губ. Дивився на дружину, як на таргана, якого виявив у супі.
Лариса ледве піднялася на лікоть:
— Паш, мені зовсім зле…
Павло зробив два кроки до ліжка, різко смикнув ковдру з Лариси:
— Що означає «зле»? Ти збираєшся весь день валятися в ліжку? Ти взагалі в курсі, котра година?
Лариса спробувала втримати ковдру, але руки не слухалися. Мокра від поту футболка прилипла до тіла, озноб посилився. Вона безпорадно простягнула чоловікові термометр:
— У мене сорок. Щойно переміряла.
Павло мигцем глянув на термометр, презирливо скривив губи.
— Температура 40? Не сміши мене! — глузливо пирхнув він, бачачи, як дружина намагається знову сховатися під ковдру. — А чому не сорок п’ять? Або одразу п’ятдесят?
Він гидливо кинув ковдру назад на ліжко, але Лариса вже не намагалася вкриватися. Цей тон, ці інтонації… Знайомі до болю. Шість років шлюбу. Шість років цієї зверхності й зневаги. Раніше траплялося рідше. Тепер — постійно.
— Ти взагалі розумієш, що мама прийшла? — продовжив Павло. — Ми сидимо там, як ідіоти, чекаємо, коли ти зволиш вийти. Стіл не накритий, чай не подано. Це називається господиня дому?
Лариса ковтнула. У горлі пекло, ніби наждачкою натерли.
— Паш, давай я тобі поясню, як накрити стіл, — тихо сказала вона. — Чесно, я зараз не встану. Виклич лікаря, га?
Обличчя Павла перекосило від злості. Він навис над ліжком:
— Лікаря їй! Може, одразу реанімацію? Швидку? ДСНС? Слухай, ти вже дістала своїми болячками. То голова, то спина, то живіт. Ти здорова, як бик! Просто не хочеш нічого робити!
Лариса заплющила очі. З кожним його словом важкість наростала. Вона почувалася боксерською грушею, по якій гамселять без зупинки. Кожне слово — удар.
— Навіть не думай просто так лежати! — не вгамовувався Павло. — Накриєш стіл, обслужиш мою матір або збирай речі й іди!
Лариса розплющила очі від шоку. Так, стосунки псувалися, так, дедалі частіше виникало бажання все кинути й утекти. Але щоб отак? Через те, що вона захворіла?
— Що ти сказав? — перепитала вона, не вірячи своїм вухам.
— Те, що чула, — відрубав Павло. — Я не збираюся утримувати нахлібницю, яка тільки й робить, що валяється з вигаданими болячками та ниє. Або вставай і роби, що повинна, або… — він красномовно кивнув у бік дверей.
З кухні почувся голос свекрухи:
— Пашо, довго ти ще там? Чай охолов!
— Йду, мам! — озвався Павло й знову повернувся до дружини: — У тебе п’ять хвилин.
Він розвернувся й вийшов, голосно грюкнувши дверима.
Лариса нерухомо лежала, дивлячись у стелю. Кімната все ще крутилася, але тепер до фізичного болю додався інший. Усередині все стиснулося від приниження. Шість років шлюбу. Шість років спроб догодити, сподобатися, стати такою, якою її хотіли бачити. Для чого? Щоб її виганяли з дому з температурою сорок?
За стіною чулися голоси — Павло та його мати. Лариса насилу підвелася з ліжка, тримаючись за стіну. Кожен рух відгукувався болем. Але тепер до фізичної слабкості домішувалося ще щось. Давнє, як ниючий зуб, відчуття, що її використовують. Що вона — не людина, а домогосподарка. Кухонний комбайн, який зламався й тепер непотрібний.
Хитаючись, Лариса дійшла до дверей і трохи їх відчинила. Голоси стали чіткішими.
— …зовсім розпустилася, — говорила свекруха. — Я ж тобі одразу казала, що вона тобі не пара, Пашо. Бачиш, як вийшло? Сама не готує, не прибирає, а тепер ще й перед гостями не з’являється. Це що за невістка така?
— Та вона взагалі знахабніла, мам, — підтакував Павло. — То у неї спина, то голова, то якась температура.
— Правильно зробив, що відчитав, — свекруха голосно хмикнула. — Ось так, Пашо, тримай її в вузді! А то розпустилася! Ти ж чоловік, зрештою.
— Та я вже й сам не знаю, що з нею робити…
Лариса тихо причинила двері, притулилася до стіни. Голова розколювалася. Що вона тут робить? Навіщо терпить? Звідки ця дивна впевненість, що по-іншому не буває? Що так і має бути?
Думки плуталися, але у свідомості раптом виплив спогад. Минулої зими Павло захворів, у нього була температура 37,3. Три дні Лариса відпрошувалася з роботи, варила бульйони, робила компреси, бігала за ліками. Три дні, поки Павло лежав і стогнав, а вона носилася навколо нього, як заведена. І жодного разу їй навіть на думку не спало, що він вдає. Бо так не роблять із близькими.
А тепер — збирай речі й іди. І це з температурою 40.
Раптом Лариса відчула, як у ній підіймається щось. Не слабкість, не жалість до себе. Ні, інше. Гнів. Гнів на чоловіка, на свекруху, але найбільше — на саму себе. За те, що дозволяла так із собою поводитися.
Вона відштовхнулася від стіни й, хитаючись, вийшла до вітальні. Свекруха сиділа за накритим столом — сама накрила, нічого не коштувало. Павло поруч. Обоє здивовано втупилися в Ларису. На ній була футболка, що прилипла до спітнілого тіла, волосся скуйовджене, обличчя почервоніле від гарячки.
— Ну нарешті! — вигукнула свекруха. — Думала, до вечора чекати доведеться!
Павло насупився:
— Давай швидше, ми голодні сидимо.
Лариса зупинилася, важко дихаючи. Їй було погано, дуже погано. Але внутрішній вогонь надавав сил.
— Ти маєш рацію, — повільно промовила вона, дивлячись на чоловіка. — Температура справді дає марення. Бо я думала, що у мене чоловік, а не наглядач.
Павло сторопів. Такого тону від дружини він не чув ніколи. Навіть у найгарячіших сварках вона завжди здавалася, відступала, плакала, просила вибачення. Але зараз в її очах читалося щось нове. Щось небезпечне.
— Ти що верзеш? — не відразу знайшовся Павло. — Я чітко сказав: накривай на стіл!
Лариса похитала головою. Мовчки розвернулася й вийшла з кімнати. Павло зі свекрухою перезирнулися — що вона задумала?
А Лариса попрямувала в спальню. Але не до своєї шафи, а до Павлової. Вона розчахнула дверцята й почала діставати речі — сорочки, штани, светри. Все летіло на ліжко. Потім узялася за ящики комода, вигрібаючи шкарпетки, білизну, краватки — усе впереміш.
Павло, почувши гуркіт, у два стрибки опинився біля дверей спальні. Завмер на порозі з відкритим ротом. Його ідеально випрасувані сорочки, розкладені за кольорами светри, акуратно скручені шкарпетки — усе це зараз перетворювалося на безформну купу на ліжку. А його дружина — його слухняна, тиха дружина — зосереджено рилася в шафі, витягаючи все нові речі.
— Ти що твориш?! — заревів Павло, кидаючись до шафи.
Лариса навіть не повернула голови. Не глянула на чоловіка, продовжуючи діловито викладати речі. У кімнаті з’явилася свекруха, теж застигла у дверях.
— Господи! Пашо, вона що, зовсім з глузду з’їхала?! — вигукнула жінка, хапаючись за серце. — Негайно зупини це неподобство!
Тільки тепер Лариса обернулася. В очах ні страху, ні сумнівів — лише втома та спокійна рішучість. Її трусило від жару, але руки діяли впевнено.
— Ти сказав: або накриваю на стіл, або йду, — розмірено промовила Лариса, не відводячи погляду від чоловіка. — Я обираю другий варіант. Ось твої речі.
Лариса дістала з комори потерту валізу, з якою Павло колись, шість років тому, переїхав до неї. Розкрила її на підлозі й почала складати його одяг.
— Ти з глузду з’їхала? — Павло на мить розгубився, але швидко отямився. — Це мій дім! Я нікуди не піду! Це ти збирайся! Ти!
Лариса продовжувала складати речі, наче не чуючи його слів. Ця квартира дісталася їй у спадок від бабусі ще до знайомства з Павлом. Павло чудово це знав, але чомусь волів забувати в зручні моменти.
— Пашо, що ти стоїш?! — свекруха перейшла на вереск. — Вона ж тебе виганяє! Зупини її!
Свекруха більше не здавалася такою впевненою і владною. Її обличчя скривилося від тривоги. Літня жінка явно не очікувала такого розвитку подій. Кілька хвилин тому вони з сином були господарями становища, а тепер усе перевернулося з ніг на голову.
— Ви ж не серйозно, правда? — невпевнено простягнула свекруха, звертаючись до Лариси. — Дівчинко, ти ж розумієш, що Павлуша просто погарячкував? Ми жартували!
Лариса підняла погляд на свекруху. В її очах була така рішучість, що літня жінка мимоволі зробила крок назад.
— О ні, ми не жартували, — тихо сказала Лариса. — Ваш син усе правильно сказав. Він не хоче жити з дружиною, яка хворіє. Йому потрібна прислуга, яка буде обслуговувати його і його маму на першу вимогу. І знаєте що? Я не хочу бути такою дружиною. Ніхто не заслуговує такого ставлення.
Павло стояв, стискаючи кулаки. Його обличчя почервоніло від люті.
— Та ти без мене не впораєшся! — зло кинув він, наближаючись до дружини. — Ти сама потім приповзеш! Будеш благати повернутися!
Лариса на секунду завмерла, схилила голову, ніби задумалася.
— Це ми ще подивимося, — відповіла вона, знизуючи плечима. — А поки що тобі краще зібрати свої речі самому, а то раптом ти теж з температурою зляжеш. Знаєш, таке з усіма трапляється.
Павло відкрив рота, щоб щось сказати, але Лариса вже відвернулася. Її почало сильно морозити, кімната попливла перед очима. Лариса спробувала спертися на ліжко, щоб не впасти. Але навіть зараз, відчуваючи, як температура накриває новою хвилею, вона розуміла, що не відступить. Досить. Надто довго терпілося.
— Ти виганяєш мене через одну фразу?! — Павло пішов у наступ. — Після шести років шлюбу?!
Лариса повільно похитала головою:
— Ні, не через одну фразу. Через тисячу фраз, тисячу днів принижень і зневаги. Через твій тон, через те, як ти вибігаєш з кімнати, коли я намагаюся розповісти, як минув мій день. Через те, як ти перевіряєш кожен мій чек і кожну копійку. Через те, що без дозволу твоєї мами я не можу навіть нові штори купити.
Лариса перевела подих:
— І головне — через те, що я захворіла, а ти замість турботи наказав збирати речі й іти. Тож краще я зберу твої речі, ніж ти мої, згоден?
Озноб посилився, ноги підкошувалися. Лариса сіла на край ліжка, глибоко вдихаючи, щоб впоратися із запамороченням.
— Пашо, — свекруха торкнула сина за плече, — може, підемо? Хай заспокоїться. Вона ж хвора, Пашо, не при собі. Завтра все буде нормально, ось побачиш.
Але Павло не слухав матір. Він пильно дивився на Ларису. Вперше за довгий час він справді на неї дивився. І не бачив тієї жінки, яку знав раніше — тихої, покірної, готової на все заради його схвалення. Перед ним сиділа зовсім інша жінка. Втомлена, хвора, але чомусь сильніша, ніж будь-коли.
— Я… я нікуди не піду, — пробурмотів Павло. — Це мій дім.
Лариса зітхнула, насилу піднялася з ліжка.
— Мені доведеться викликати поліцію, якщо ти не підеш, — просто сказала вона. — Квартира оформлена на мене, і в правовстановлюючих документах тебе немає, ти ж пам’ятаєш? Ти відмовився платити за переоформлення, коли ми одружилися.
Павло ковтнув. Юридичний бік питання був його слабким місцем — свою квартиру він давно продав і тепер фактично не мав жодних прав на житло Лариси. Він багато разів відкладав це питання, вважаючи, що для родини папери неважливі. А тепер ці «папери» дали про себе знати.
Минула година. Напружена, задушлива година, поки Павло метався по квартирі, не знаючи, що робити: то погрожував, то намагався викликати жалість, то вимагав, то просив. Свекруха то плакала, то голосила, то проклинала невдячну невістку.
Лариса мовчки повернулася в ліжко, натягнула ковдру до підборіддя і просто чекала.
І ось це сталося. Павло стояв біля дверей із валізою. Свекруха поруч з ним щось бурмотіла про невдячних жінок, але обоє вже розуміли, що нічого вдіяти не можуть.
— Я дам тобі час подумати, — сказав Павло, нервово перебираючи ключі в кишені. — Коли прийдеш до тями, подзвони.
Лариса мовчала.
— Ходімо, Пашо, — свекруха потягла сина за рукав. — Поживеш поки що в мене, а там розберемося. Вона ще прибіжить, нікуди не дінеться.
Двері зачинилися. Тиша накрила Ларису оглушливим спокоєм. Вперше за довгий час вона могла просто лежати, хворіти, не турбуючись про те, що хтось стоїть над нею, вимагаючи негайно «взяти себе в руки».
Лариса насилу дісталася до кухні, налила води, випила таблетки. Голова розколювалася, але думки, як не дивно, стали яснішими. Вона відкрила телефон, знайшла контакт терапевта і надіслала повідомлення: «Ірино Сергіївно, це Лариса. Мені дуже погано, температура 40, можете допомогти?» Відповідь прийшла майже одразу: «Звісно, Ларисо. Зараз буду».
Лариса повернулася в ліжко, натягнула ковдру і з полегшенням заплющила очі. Попри жар і озноб, їй стало легше. Вона нарешті позбулася «хвороби», яка отруювала її життя — токсичного чоловіка і його матері.
Минали дні. Лікар привела Ларису до ладу — виявилося, у неї був сильний грип. Два тижні пішло на одужання. Лариса поступово поверталася до життя: працювала, вчилася знову радіти дрібницям, жити не озираючись на чоловіка та свекруху.
Павло чекав, що дружина подзвонить йому за кілька днів, тиждень, два… Але телефон мовчав. Він дзвонив сам, але Лариса скидала або відповідала коротко: «Я не передумала», «Мені треба йти, пробач», «Це нічого не змінить».
Павло змінювався. Спочатку злився, потім почав замислюватися. Коли Лариса захворіла, він навіть не подумав про те, що їй погано. Жодного разу не запитав, як вона почувається. Просто вимагав.
Мати не допомагала. Жити з нею виявилося сущим пеклом. Тепер Павло розумів, як було Ларисі всі ці роки. І тільки тоді він усвідомив, що втратив не безкоштовну прислугу, а людину, яка щиро його любила — до того самого дня.
Щось у ньому здригнулося, коли він випадково побачив Ларису в кафе з подругами. Вона сміялася — відкрито, щасливо, як давно не робила поряд із ним. Павло дивився на неї через вітрину й розумів одну просту істину: він зруйнував те, що могло бути прекрасним. Своїми руками, своїм егоїзмом, своєю зневагою.
Павло відвернувся і пішов геть. Він засвоїв урок, який Лариса йому дала. Урок, який він запам’ятає надовго. І, можливо, якщо пощастить, одного дня він зустріне жінку, яку буде цінувати по-справжньому.
А Лариса… Лариса вже знайшла своє щастя. У свободі. В повазі до себе. У житті без тієї «хвороби», яка роками отруювала її існування.
Орхідея, тільки за допомогою цього хитрого прийому можна змусити її жити довгі роки.