— Сто разів повторювала: мені не до вподоби, коли твоя матінка навідується до нас так часто, Стасе! — люто прошипіла Марина, почувши про черговий приїзд свекрухи, — минулого разу вона була менше ніж місяць тому.
— А що я вдію? Хоче — хай їде, — відмахнувся чоловік.
— Серйозно? Просто «хоче — хай їде»? — обурилася дружина.
— Не второпаю, чого ти вимагаєш від мене, Марисю. Якщо тебе бентежить її візит — набери її сама й скажи: «Мамо, не приїжджайте».
— Вибач, коханий, але це Ж Т В О Я мати! Чи ти вже забув?
— Та яка різниця, чия! Якби мене щось дратувало у вчинках твоєї матусі, я б сам зателефонував і усе висловив. А ти розвела: моя‑твоя… Дитсадок якийсь!
— Дитсадок — це всі ці танці з твоєю мамою! Моя мама жодного, чуєш, жодного разу такого не вчинила! Вона не пхає носа в наше подружнє життя! Не дає тобі порад, як виглядати! Не…
— Та ти й сама справляєшся, — криво всміхнувся Стас, перебивши.
— Не зрозуміла… У чому саме? — насупилася Марина.
— У тому, що тобі не до вподоби мій вигляд, — буркнув той, змірявши дружину сердитим поглядом.
— А! Це ти про те, що від пивка незабаром ліфчики почнеш позичати?
— От! Саме про це я!
— То пий ті помиї рідше й копай під себе спортом, а не втинайся щовечора перед телевізором із «псевдоaлкoгoлeм», — скривилася Марина.
— Може, тоді перейти на щось міцніше й після роботи ганяти тебе квартирою? Зате пива не питиму! — знизав плечима Стас.
— А може, взагалі припиниш набирати зайве й візьмешся за тіло? А заодно наведи лад у стосунках із родичами!
— Знову ті ж пластинки? Нема про що інше поговорити? — спалахнув він, зіскочивши з дивана.
— Я лише прошу вгамувати матір, брата й дядька, щоб не катались до нас так часто! Брат із дядьком, гаразд, — на кілька годин, — але твоя мама…
— То скажи їй це сама! До чого тут я?
— До всього! Це ж твоя матір, ти автоматично «вплутаний»!
— Чому ви, жінки, не можете ужитися? Чого одна одну ненавидите? Що у вас у голові? — Стас сперся руками об скроні, ніби стримував вибух.
— Проблема не в «ужитись». Твоя мама безперестанку лізе у наш простір! Каже, що нам з тобою не світить щастя! Тебе настроює проти мене! Переставляє речі, хоча все й так гаразд! Її «лад» і мій — різні світи! Бачить, що мене це злить, та все одно…
— НАВІЩО ТИ МЕНІ ЦЕ ВИЛИВАЄШ?! — зірвався Стас.
— Бо хочу, щоб ти сам поставив крапку! Щоб пояснив мамі: досить, раз на пів року чи й на рік — максимум! Бо…
— Зрозумів! Крапка! — уже не горлав, та тон лишався різким.
— Було б чудово, аби ти й справді зрозумів, а не відмахнувся, — скептично кинула Марина. — Тільки, Стасе…
— Господи, Марино, зупинись! Проведімо бодай цей вечір без сварок! Я сказав, що поговорю — отже, поговорю. Досить лекцій!
Марина стиснула губи, погляд ображений. Вона прагнула ще раз підкреслити, наскільки свекруха отруює їй життя. Знала: Стасу байдуже, аби було що з’їсти та пляшка холодної пінки в холодильнику — решта не оцінюється.
Скільки сил до весілля вклала Марина, привчаючи Стаса до порядку: щоб речі не літали квартирою, щоб усе лежало на місцях. Потім — щоб мив за собою тарілки, бо в батьківській хаті весь посуд збирався за день, а мати за раз перемивала гори. Звички ламались довго, але ламались. Лишалось відучити чоловіка від щовечірнього пива та донести свекрусі, що у їхній домівці вона зайва.
Коли мати приїхала, Стас подався зустрічати її на вокзал і клятвено пообіцяв Марині поговорити з нею дорогою. Та замість потрібних слів він вимовив:
— Мам, тут Маринка біситься через тебе…
— Через мене? — звела брови Аліна Валентинівна. — Що ж я такого?
— Та взагалі зуб точить! Каже, що ти занадто часто у нас. Бажає, аби ти дорогу забула. Мовляв, це її квартира і ти — зайва. З’їхав її дах.
— Та невже? — притисла долоню до вуст мати. — Мабуть, доведеться… щиро поспілкуватися, — останні слова пролунали різко й хижо.
— Так, краще тобі їй усе пояснити. Я вимотався. Вона ще й алкоголіком мене обзиває! А ти для неї — ворог № 1.
— О‑о, я їй зараз покажу, хто ворог! Як розкричиться на тебе, мою кровинку!
— А можна я не братиму участі? Залишуся в машині?
— Звісно, любий! Сиди внизу, а я владнаю! — солодко проспівала вона.
— Було б ідеально!
— Тоді підкинь мене та не заходь. Дай ключі, щоб дарма не дзвонити.
Стас віддав ключі. Мчали решту шляху мовчки. Під’їхавши до будинку, мати сказала:
— Чекай дзвінка. Щойно розберуся з тією… — зітхнула, — кікіморою.
Син кивнув, дочекався, поки вона вийде, і поїхав у невідомому напрямку. Аліна Валентинівна закульгала до під’їзду.
Увійшовши, відразу відчула: у квартирі не пахне ні борщем, ні випічкою, нічим, що натякало б на очікування її величності.
— Марино! — пролунав гучний поклик. — Марино!
— Добрий день, Аліно Валентинівно… — із залу вийшла розгублена Марина, не побачивши чоловіка.
— «Добрий день»… — хмикнула свекруха.
— Щось не так? Де Стас? — підтиснула губи Марина через її тон.
— Це тебе не обходить. Мій син у безпеці — якомога далі від тебе. А от із тобою ми поговоримо, голубонько, дуже щиро!
— Не зрозуміла! Які ще натяки? — обурилася невістка.
— Без натяків! З якого дива ти вирішила псувати моєму синочкові життя? Не подобається, що я навідуюся? — зняла черевики й повісила пуховик. — То це ще квіточки! Можу й переїхати до вас назавжди!
— Серйозно? Пика не лусне від зухвалості? — злісно кинула Марина.
— В мене?!
— Саме в вас!
— Смілива стала, бачу, — свекруха звела губи у єхидну усмішку.
— Так! Мене дістала ваша зверхність, тож, будьте ласкаві, курсуйте назад: одягайтеся, взувайтеся — і геть!
— Я?! — підняла брови свекруха, але замість піти — пройшла в зал, сіла на диван і зухвало втупилася в невістку.
— Ти, часом, нічого не переплутала, стара шкапино?! — зірвалася Марина. — Збирай манатки й котися до свого боягуза‑синочка, де б він не тинявся! — ще дужче накрутила голос.
— Та мій син викине тебе звідси, якщо ще раз рота на мене відкриєш! І всім до лампочки, що це твоє помешкання! Ти мене спіймала?!!
— Ось як? Тоді хай приходить і спробує! Потім, щоправда, житиме в іншому місці рочок‑два, якщо бодай пальцем торкнеться! Вам же однак, еге ж?
— На тебе — звісно! А мій Стасик — найліпший у світі! Ти йому й підошви не варта! Думаєш, раз батьки подарували тобі квартиру, ти тут цариця?
— Ще і яка! І зараз покажу вихід тій зморщеній фізіономії!
І показала. Марина стрімко підскочила, схопила свекруху за волосся й потягла до передпокою.
Старша жінка пручалася, дряпалася, та марно. Марина ще й ляснула її по руках, коли та намагалась упіймати ногою суперницю.
Відчинила двері й виштовхнула на сходовий майданчик. Слідом полетіли пуховик, сумка й чоботи.
— Я ТЕБЕ ЗНИЩУ! Мій Стасик решето з тебе зробить! — репетувала свекруха, ловлячи речі.
А Марина лише посміхнулася та замкнулася зсередини.
Знайшла телефон, набрала сина: зв’язок шипів, та Стас уловив, що мати в істериці, й помчав до під’їзду.
Потрапити всередину не міг: ключі віддав матері, Марина домофон не брала. Довелося дзвонити сусідам. Лише за двадцять хвилин він дістався нагору й побачив, як мати молотить у двері, лається й ридає.
— Мамо! — перелякано вигукнув.
— Ця відьма викинула мене! Уявляєш? — заголосила Аліна Валентинівна.
— Дай ключі, спробую сам.
І тут за дверима пролунав спокійний, але холодний голос Марини:
— Ну‑ну, ламайте мою квартиру! Поліція вже їде — буде шоу! А ти, Стасику, підшукуй нову домівку або назад до «цієї неадекватної».
— Що?! — заверещав він. — Відчиняй! Це і мій дім!
— Був доти, доки ти натравив на мене це створіння. Тепер… Ти мені майже не чоловік. Заяву на розлучення вже подала. Закінчу справи після свят.
— Марина! Скасуй! Я все второпав! Не хотів такого! Відкрий, люба!
Та Марина мовчала — розгортала свої справи й чекала, коли галас ущухне.
— Мамо, вона не жартує. Ходімо до машини: справді поліцію викличе.
Та поліцію Марина не викликала. Їй було цікавіше дивитись у вічко, як «таргани» метушаться й тікають. Потому зателефонувала батькові: попросила приїхати й замінити замок. Батько тільки зрадів: ненавидів зятя й увесь його клан із їхніми вигаданими «родинними обов’язками».
Після свят Марина довела розлучення до фіналу, запакувала речі чоловіка й відправила транспортною службою за адресою свекрухи. Відтоді вона більше нічого не чула ні про колишнього, ні про його матір…