— Та мій син тебе звідси винесе, якщо бодай іще раз підвищиш на мене голос! І нікому не буде діла, що це, між іншим, твоє житло! Ти ж мене почула?!

— Сто разів повторювала: мені не до вподоби, коли твоя матінка навідується до нас так часто, Стасе! — люто прошипіла Марина, почувши про черговий приїзд свекрухи, — минулого разу вона була менше ніж місяць тому.

— А що я вдію? Хоче — хай їде, — відмахнувся чоловік.

— Серйозно? Просто «хоче — хай їде»? — обурилася дружина.

— Не второпаю, чого ти вимагаєш від мене, Марисю. Якщо тебе бентежить її візит — набери її сама й скажи: «Мамо, не приїжджайте».

— Вибач, коханий, але це Ж Т В О Я мати! Чи ти вже забув?

— Та яка різниця, чия! Якби мене щось дратувало у вчинках твоєї матусі, я б сам зателефонував і усе висловив. А ти розвела: моя‑твоя… Дитсадок якийсь!

— Дитсадок — це всі ці танці з твоєю мамою! Моя мама жодного, чуєш, жодного разу такого не вчинила! Вона не пхає носа в наше подружнє життя! Не дає тобі порад, як виглядати! Не…

— Та ти й сама справляєшся, — криво всміхнувся Стас, перебивши.

— Не зрозуміла… У чому саме? — насупилася Марина.

— У тому, що тобі не до вподоби мій вигляд, — буркнув той, змірявши дружину сердитим поглядом.

— А! Це ти про те, що від пивка незабаром ліфчики почнеш позичати?

— От! Саме про це я!

— То пий ті помиї рідше й копай під себе спортом, а не втинайся щовечора перед телевізором із «псевдоaлкoгoлeм», — скривилася Марина.

— Може, тоді перейти на щось міцніше й після роботи ганяти тебе квартирою? Зате пива не питиму! — знизав плечима Стас.

— А може, взагалі припиниш набирати зайве й візьмешся за тіло? А заодно наведи лад у стосунках із родичами!

— Знову ті ж пластинки? Нема про що інше поговорити? — спалахнув він, зіскочивши з дивана.

— Я лише прошу вгамувати матір, брата й дядька, щоб не катались до нас так часто! Брат із дядьком, гаразд, — на кілька годин, — але твоя мама…

— То скажи їй це сама! До чого тут я?

— До всього! Це ж твоя матір, ти автоматично «вплутаний»!

— Чому ви, жінки, не можете ужитися? Чого одна одну ненавидите? Що у вас у голові? — Стас сперся руками об скроні, ніби стримував вибух.

— Проблема не в «ужитись». Твоя мама безперестанку лізе у наш простір! Каже, що нам з тобою не світить щастя! Тебе настроює проти мене! Переставляє речі, хоча все й так гаразд! Її «лад» і мій — різні світи! Бачить, що мене це злить, та все одно…

— НАВІЩО ТИ МЕНІ ЦЕ ВИЛИВАЄШ?! — зірвався Стас.

— Бо хочу, щоб ти сам поставив крапку! Щоб пояснив мамі: досить, раз на пів року чи й на рік — максимум! Бо…

— Зрозумів! Крапка! — уже не горлав, та тон лишався різким.

— Було б чудово, аби ти й справді зрозумів, а не відмахнувся, — скептично кинула Марина. — Тільки, Стасе…

— Господи, Марино, зупинись! Проведімо бодай цей вечір без сварок! Я сказав, що поговорю — отже, поговорю. Досить лекцій!

Марина стиснула губи, погляд ображений. Вона прагнула ще раз підкреслити, наскільки свекруха отруює їй життя. Знала: Стасу байдуже, аби було що з’їсти та пляшка холодної пінки в холодильнику — решта не оцінюється.

Скільки сил до весілля вклала Марина, привчаючи Стаса до порядку: щоб речі не літали квартирою, щоб усе лежало на місцях. Потім — щоб мив за собою тарілки, бо в батьківській хаті весь посуд збирався за день, а мати за раз перемивала гори. Звички ламались довго, але ламались. Лишалось відучити чоловіка від щовечірнього пива та донести свекрусі, що у їхній домівці вона зайва.

Коли мати приїхала, Стас подався зустрічати її на вокзал і клятвено пообіцяв Марині поговорити з нею дорогою. Та замість потрібних слів він вимовив:

— Мам, тут Маринка біситься через тебе…

— Через мене? — звела брови Аліна Валентинівна. — Що ж я такого?

— Та взагалі зуб точить! Каже, що ти занадто часто у нас. Бажає, аби ти дорогу забула. Мовляв, це її квартира і ти — зайва. З’їхав її дах.

— Та невже? — притисла долоню до вуст мати. — Мабуть, доведеться… щиро поспілкуватися, — останні слова пролунали різко й хижо.

— Так, краще тобі їй усе пояснити. Я вимотався. Вона ще й алкоголіком мене обзиває! А ти для неї — ворог № 1.

— О‑о, я їй зараз покажу, хто ворог! Як розкричиться на тебе, мою кровинку!

— А можна я не братиму участі? Залишуся в машині?

— Звісно, любий! Сиди внизу, а я владнаю! — солодко проспівала вона.

— Було б ідеально!

— Тоді підкинь мене та не заходь. Дай ключі, щоб дарма не дзвонити.

Стас віддав ключі. Мчали решту шляху мовчки. Під’їхавши до будинку, мати сказала:

— Чекай дзвінка. Щойно розберуся з тією… — зітхнула, — кікіморою.

Син кивнув, дочекався, поки вона вийде, і поїхав у невідомому напрямку. Аліна Валентинівна закульгала до під’їзду.

Увійшовши, відразу відчула: у квартирі не пахне ні борщем, ні випічкою, нічим, що натякало б на очікування її величності.

— Марино! — пролунав гучний поклик. — Марино!

— Добрий день, Аліно Валентинівно… — із залу вийшла розгублена Марина, не побачивши чоловіка.

— «Добрий день»… — хмикнула свекруха.

— Щось не так? Де Стас? — підтиснула губи Марина через її тон.

— Це тебе не обходить. Мій син у безпеці — якомога далі від тебе. А от із тобою ми поговоримо, голубонько, дуже щиро!

— Не зрозуміла! Які ще натяки? — обурилася невістка.

— Без натяків! З якого дива ти вирішила псувати моєму синочкові життя? Не подобається, що я навідуюся? — зняла черевики й повісила пуховик. — То це ще квіточки! Можу й переїхати до вас назавжди!

— Серйозно? Пика не лусне від зухвалості? — злісно кинула Марина.

— В мене?!

— Саме в вас!

— Смілива стала, бачу, — свекруха звела губи у єхидну усмішку.

— Так! Мене дістала ваша зверхність, тож, будьте ласкаві, курсуйте назад: одягайтеся, взувайтеся — і геть!

— Я?! — підняла брови свекруха, але замість піти — пройшла в зал, сіла на диван і зухвало втупилася в невістку.

— Ти, часом, нічого не переплутала, стара шкапино?! — зірвалася Марина. — Збирай манатки й котися до свого боягуза‑синочка, де б він не тинявся! — ще дужче накрутила голос.

— Та мій син викине тебе звідси, якщо ще раз рота на мене відкриєш! І всім до лампочки, що це твоє помешкання! Ти мене спіймала?!!

— Ось як? Тоді хай приходить і спробує! Потім, щоправда, житиме в іншому місці рочок‑два, якщо бодай пальцем торкнеться! Вам же однак, еге ж?

— На тебе — звісно! А мій Стасик — найліпший у світі! Ти йому й підошви не варта! Думаєш, раз батьки подарували тобі квартиру, ти тут цариця?

— Ще і яка! І зараз покажу вихід тій зморщеній фізіономії!

І показала. Марина стрімко підскочила, схопила свекруху за волосся й потягла до передпокою.

Старша жінка пручалася, дряпалася, та марно. Марина ще й ляснула її по руках, коли та намагалась упіймати ногою суперницю.

Відчинила двері й виштовхнула на сходовий майданчик. Слідом полетіли пуховик, сумка й чоботи.

— Я ТЕБЕ ЗНИЩУ! Мій Стасик решето з тебе зробить! — репетувала свекруха, ловлячи речі.

А Марина лише посміхнулася та замкнулася зсередини.

Знайшла телефон, набрала сина: зв’язок шипів, та Стас уловив, що мати в істериці, й помчав до під’їзду.

Потрапити всередину не міг: ключі віддав матері, Марина домофон не брала. Довелося дзвонити сусідам. Лише за двадцять хвилин він дістався нагору й побачив, як мати молотить у двері, лається й ридає.

— Мамо! — перелякано вигукнув.

— Ця відьма викинула мене! Уявляєш? — заголосила Аліна Валентинівна.

— Дай ключі, спробую сам.

І тут за дверима пролунав спокійний, але холодний голос Марини:

— Ну‑ну, ламайте мою квартиру! Поліція вже їде — буде шоу! А ти, Стасику, підшукуй нову домівку або назад до «цієї неадекватної».

— Що?! — заверещав він. — Відчиняй! Це і мій дім!

— Був доти, доки ти натравив на мене це створіння. Тепер… Ти мені майже не чоловік. Заяву на розлучення вже подала. Закінчу справи після свят.

— Марина! Скасуй! Я все второпав! Не хотів такого! Відкрий, люба!

Та Марина мовчала — розгортала свої справи й чекала, коли галас ущухне.

— Мамо, вона не жартує. Ходімо до машини: справді поліцію викличе.

Та поліцію Марина не викликала. Їй було цікавіше дивитись у вічко, як «таргани» метушаться й тікають. Потому зателефонувала батькові: попросила приїхати й замінити замок. Батько тільки зрадів: ненавидів зятя й увесь його клан із їхніми вигаданими «родинними обов’язками».

Після свят Марина довела розлучення до фіналу, запакувала речі чоловіка й відправила транспортною службою за адресою свекрухи. Відтоді вона більше нічого не чула ні про колишнього, ні про його матір…

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

— Та мій син тебе звідси винесе, якщо бодай іще раз підвищиш на мене голос! І нікому не буде діла, що це, між іншим, твоє житло! Ти ж мене почула?!