Та кому потрібні ці застілля? Навіть дякую ніхто не скаже

— Я ж просив, — почав він роздратовано, пішовши за дружиною на кухню. — Підготувати нормальний святковий стіл. А це що? У тебе ж був час. Мама незадоволена.

— Твоя мама завжди незадоволена. Їй неможливо догодити, — спокійно відповіла Мілана.

***

Неділя. Кирило з дружиною Міланою, як і зазвичай, сиділи в гостях у батьків. Олена Володимирівна розповідала історії з дитинства сина та усміхалася. У той момент, коли мати вкотре показувала фотографії маленького Єгора, він раптом повідомив, що хоче свій тридцятирічний ювілей відсвяткувати в ресторані.

Олена Володимирівна замовкла й уважно подивилася синові в очі.

— Синку, та ти що? Хто ж такі заходи в ресторані влаштовує? Усе має бути тихо, смачно й по-сімейному. Думаєш, у ресторані тобі приготують домашні вареники чи холодець?

— Не обов’язково їсти вареники чи холодець. Є багато інших смачних страв, — втрутилася Мілана.

Свекруха примружилася й продовжила говорити, не звертаючи уваги на слова невістки.

— Ти, сину, навіть не думай про таке! Знаєш, як тітка Світлана засмутиться, що не зможе побачити вашу нову квартиру. Тож, кинь мені це. І гроші ціліші. А то вигадав — ресторани й кафе йому подавай.

Невдовзі Мілана і Кирило почали збиратися додому. Олена Володимирівна не була рада, що вони так мало погостювали. І взагалі, з моменту весілля сина, він майже перестав з’являтися в батьків у гостях. Кирило весь час вигадував якісь справи, як вважала Олена Володимирівна.

— Вдома? — перепитала Мілана, щойно вхідні двері їхньої квартири зачинилися. — Ти серйозно?

Кирило за звичкою зняв куртку і повісив на гачок у передпокої, намагаючись уникати погляду дружини.

— Ну… мама сказала. У неї досвід, їй видніше. А раптом родичі й справді засмутяться? Ще скажуть, що ми від них квартиру ховаємо.

— Мою квартиру? Тобто ти вважаєш правильним хизуватися перед родичами квартирою дружини?

— Та хто буде з’ясовувати ці нюанси?

— Ти відкриваєшся для мене з нових боків! — промовила Мілана, стягуючи тісну сукню. — Гаразд, навіть якщо ми опустимо цей момент. Кому зараз потрібні ці застілля? Навіть дякую ніхто не скаже. На посмак залишиться тільки гора брудного посуду та крихти під диваном.

Кирило примирливо підняв руки, ніби здавався без бою.

— Гаразд, гаразд, ти маєш рацію, — м’яко сказав він. — Я й сам не в захваті від ідеї влаштувати вдома банкет. Просто… це мої родичі. Мама, тітка Світлана, дядько Олексій, Іринка з Петриком. Якщо я відсвяткую в ресторані, то всі подумають, що я намагаюся показати свою перевагу. — він усміхнувся, але погляд став серйознішим. — Зрозумій, я не хочу влаштовувати цирк у нас удома. Але й сваритися з мамою не хочу. Це наче знак поваги… що я не забуваю про коріння. Усього один вечір, а потім ми зможемо окремо посидіти з друзями. Або поїхати на вихідні — просто вдвох.

Мілана стояла навпроти, схрестивши руки на грудях. Вона мовчала, зважуючи кожне слово чоловіка. Усередині пролітали картинки метушливого дня: сковорідки й тарілки, біганина зі шваброю та пилососом.

— Тобто, — промовила вона після паузи, — ти хочеш, щоб це було свято для всіх, але готувати, прибирати й усміхатися — буду тільки я. Правильно?

Кирило трохи знітився.

— Ну… ти ж чудово вмієш готувати. І потім, ти ж не одна — я допомагатиму. Обіцяю.

— Ага, як із генеральним прибиранням перед Новим роком… — вона зітхнула. — А в результаті ти повернувся о шостій вечора тридцять першого грудня, коли все вже було готове.

Кирило зітхнув.

— Я буду більш передбачливим. Повір мені цього разу.

— Гаразд. Тільки гостей має бути небагато, — махнула рукою дружина.

— Домовилися.

Через кілька днів, повернувшись із роботи, Кирило з натхненням поділився з дружиною списком гостей. У ньому було всього дванадцять осіб — лише найближчі родичі. Мілана уважно переглянула імена й схвально кивнула.

Наступного ранку, поки вона накидала в блокноті приблизне меню й відмічала, які страви варто замовити, а що можна приготувати вдома, задзвонив телефон. Це була свекруха.

Мілана зітхнула й відповіла.

— Так, доброго дня.

— Міланочко, привіт! По-перше, я дуже рада, що ви прислухалися до порад старших і будете відзначати ювілей у домашній атмосфері. А по-друге, я тут подумала — тобі ж буде простіше, якщо я підкажу, що саме треба приготувати для гостей. Ну, щоб не метушитися в останній момент. Ти ж уперше такий свято влаштовуєш!

— Дякую, Олено Володимирівно, але я вже дещо накидала… — невістка намагалася акуратно відмовитися від допомоги.

— Так-так, але ти запиши: вареники обов’язково мають бути домашні. Без них свято — не свято. Потім — олів’є. Тільки без ковбаси, зроби краще з курочкою. А якщо холодець не вмієш готувати, то зроби хоча б заливне. Не ганьбися перед ріднею.

Мілана міцніше притисла телефон до вуха, а очима втупилася в одну точку на стіні. Вона мовчала, іноді підтакуючи: «Угу», «Зрозуміла», «Звичайно». Вона знала, що сперечатися марно. Це був монолог, який неможливо було перебити. Коли, нарешті, розмова підійшла до кінця, вона вимкнула телефон і поклала його на стіл.

— Каже, «не ганьбися»… — пробурмотіла вона, дивлячись у вікно. — Наче я планувала влаштувати фуршет із фастфудом.

Увечері, коли Кирило повернувся додому, вона сиділа на дивані з телефоном у руках і розглядала меню доставки улюбленого ресторану. На столі лежав і блокнот, у якому було викреслено частину страв.

Мілана попросила чоловіка підійти й подивитися на меню, яке вона склала. Кирило, як завжди, підійшов із доброю усмішкою, пробігся очима по списку й схвально кивнув:

— Усе дуже навіть гідно. Закуски та бутерброди з ресторану — чудова ідея. Не уявляю, як би ти сама з ними возилася. Це ж купа часу!

— От саме, — кивнула Мілана, нарешті трохи розслабившись. — Я рада, що в нас із тобою однаковий смак. Значить, недаремно одружилися.

Вони розсміялися, а за вечерею Мілана все ж розповіла про дзвінок Олени Володимирівни. Вона розповідала спокійно, без зайвих емоцій — просто як факт. Кирило слухав, жував м’ясо й не виглядав здивованим.

— Я так і знав, що вона не втримується, — зітхнув він. — Слухай, якщо хочеш, давай замовимо цей холодець або купимо в магазині. Головне, щоб вона потім не ходила й не зітхала, що про неї забули.

Мілана трохи примружилася.

— І ти не вважаєш це шантажем?

Кирило розсміявся:

— Може, й шантаж. Але такий, знаєш… сімейний. У ньому немає злого наміру, просто звичка: якщо свято — значить, стіл має вгинатися від частувань, а в центрі — холодець. Купимо, поставимо — нехай радіє. Решта буде по-нашому.

— Ну гаразд, тільки заради миру в усьому світі, — кивнула Мілана. — Але от на вареники я не підписуюся.

— Звичайно, — кивнув Кирило.

Наближався день урочистості, і Мілана взяла додатковий вихідний перед ювілеєм, сповнена рішучості зробити все якнайкраще. Вона вирішила, що, попри всі поради свекрухи, свято має бути не тільки для гостей, але й для них із Кирилом. У голові в неї вже визрівала ідея, як зробити цей день особливим.

Вранці Мілана вирушила у справи. Спочатку — в магазин електроніки. Вона пам’ятала, як Кирило кілька разів із цікавістю розглядав в інтернеті нову модель смартгодинника. Він ніколи прямо не просив, але це був той самий випадок, коли бажання читається в напівпогляді.

Мілана вибрала саме ту модель, яку він хотів. Поки консультант пакував коробочку, вона подумки уявила, як Кирило розпаковує подарунок. Це передчуття робило настрій по-справжньому святковим.

Наступною зупинкою став ринок. Там вона купила свіжу зелень, фрукти, печериці та домашню буженину в одного перевіреного продавця. Решта продуктів мали приїхати з доставкою до обіду, і поки що все йшло за планом.

Повернувшись додому, Мілана першою справою поставила варитися курячий бульйон для супу, який вони з Кирилом з’їдять сьогодні. Потім відмила кухню, пропилососила, помила плитку у ванній кімнаті, протерла дзеркала і помила підлогу в усій квартирі. До завтрашнього дня все мало бути бездоганним.

Коли з передпокою почулися звуки відчинених дверей, Мілана виглянула з кухні з пучком кропу в руках. Пів години тому кур’єр привіз продукти, і вона ще не встигла все розібрати.

Настав вечір перед святом. Квартира сяяла чистотою, кухня пахла спеціями, улюблений салат свекрухи — оселедець під шубою, уже стояв у холодильнику й просочувався. Список справ на завтра тепер виявився удвічі коротшим, ніж був напередодні.

Кирило при цьому мав найщасливіший вигляд. Адже дружина крутиться, метушиться — і все заради нього одного. Отже, точно кохає.

А як кохає Мілану чоловік, вона зрозуміла тільки наступного ранку.

Вона встала близько десятої — і, якщо чесно, уже пошкодувала. Тому що поруч сонний Кирило, не розплющуючи очей, пробурмотів:

— Чому ти так пізно встала? Час уже, між іншим, обід. А в тебе ще нічого не готово!

Мілана невдоволено подивилася на чоловіка, натягнула халат і пройшла повз у ванну, зробивши вигляд, що нічого не чула. Хай спить далі — все-таки день народження у людини. Але в голові вже стукало: «Який обід?! Лише десята ранку!»

Поки Кирило ніжився під ковдрою, Мілана спокійно поснідала, заодно перевірила список закусок у замовленні — все мало приїхати вчасно. Потім перевдяглася в домашній одяг, дістала інгредієнти й із задоволенням узялася до готування.

На друге Мілана вирішила зробити рулет зі свинини з начинкою з підсмажених печериць та цибулі. Робота трудомістка, але результат того вартий — аромат смажених грибів уже наповнював кухню. «Ось заради чого можна й повозитися», — подумала Мілана, помішуючи начинку на сковороді.

До м’яса Мілана вирішила нічого не вигадувати — просто овочевий салат, щоб не перевантажувати гостей і без того щедрим столом. З холодильника вона обережно дістала холодець, який учора акуратно переклала у фарфорову форму. Прикрасила зеленню та нарізаним яйцем — вийшло не гірше, ніж в Олени Володимирівни.

Коли майже половина страв була готова, зі спальні долинули шаркаючі кроки. Кирило, потираючи очі, позіхнув і запитав:

— А що, досі не готово? Гості ж прийдуть за кілька годин!

Мілана розвернулася до нього:

— По-перше, обід лише за годину. По-друге, гості прийдуть о п’ятій. По-третє, якби ти не спав, як ведмідь у сплячці, уже б допомагав, а не ставив запитання.

— Я просто беріг сили до найважливішого моменту, — пробурмотів Кирило, підходячи до неї й цілуючи в щоку. — Все-таки сьогодні я — головний.

— Ну так… — кивнула Мілана й уже починала шкодувати про своє швидкоплинне рішення щодо всього цього домашнього свята.

— Тож я нічого готувати не буду й не повинен, — підсумував Кирило. — Що в нас на сніданок?

Дружина уважно подивилася на нього й із жалем відвернулася, так нічого й не відповівши. Повернути час назад було неможливо, а так хотілося…

Мілана з кожною хвилиною дедалі більше відчувала, як святковий настрій зникає. Спершу було легке роздратування, а потім і зовсім розчарування. Кирило, який два тижні тому обіцяв допомагати, різати, мити, смажити, тепер зранку «згадав», що в нього свято.

Коли він уп’яте протягнув:

— Ну ти ж усе одно краще це робиш…

Мілана просто витерла руки об рушник і пішла в спальню, ніби за чимось терміновим.

Там вона відкрила нижню шухляду комода — за пакетами та білизною лежала маленька подарункова коробочка. Смартгодинник, який вона купила чоловікові в подарунок. Мілана дивилася на коробочку хвилину, наче вдивляючись у відображення власних ілюзій. Радість від передчуття, яку вона відчувала під час покупки, кудись зникла. Замість неї з’явилося відчуття безглуздості.

«От би й ти вклав хоч половину зусиль у цей день, як я», — подумала вона, прибираючи коробку назад.

Потім, наче нічого й не сталося, Мілана пішла до ванної та почала приводити себе до ладу — умилася, дістала косметику й сіла перед дзеркалом. Хай хоч одна людина в цьому домі виглядає святково.

Вона ще не встигла нанести туш, як двері розчинилися, і в отворі з’явився Кирило.

— Ти що, фарбуєшся? — обурився він. — А як же кухня? У нас же ще не все готово!

Мілана повільно опустила щіточку та подивилася на чоловіка.

— Кириле, ти ж сказав, що сьогодні свято. Я теж хочу виглядати гарно. Це заборонено?

— Але я думав, ти все спочатку доробиш… а потім…

— А потім, — перебила вона, — я забуду про себе в метушні. І бігатиму з салатами, поки ти розважатимешся з гостями.

— Ну не перебільшуй… — пробурмотів він, але одразу відійшов, якось швидко втративши інтерес.

Мілана закінчила макіяж, зав’язала волосся у хвіст і, глянувши в дзеркало, схвалила свій вигляд.

Вона все встигла вчасно. Навіть попри те, що Олена Володимирівна та Іван Єгорович за доброю сімейною традицією прийшли на пів години раніше — вже о пів на п’яту. Стіл був накритий, келихи виблискували, закуски вишикувалися в ідеальні ряди, і навіть свічки, про які вона ледь не забула, стояли на вишуканих підставках.

Мілана встигла відпарити свою улюблену темно-синю сукню, одягла її й виглядала чудово: стримано та елегантно. Кирило теж виглядав святково — ніжно-блакитна сорочка, темні штани та парфум.

Олена Володимирівна, як і слід було очікувати, першою попрямувала до столу. Оглянула страви з такою зосередженістю, ніби була суддею гастрономічного конкурсу. Іван Єгорович, утім, обмежився черговим:

— Міланочко, краса! — і одразу відкрив пляшку з мінералкою.

А ось свекруха насупилася:

— Ну… скромненько, звісно. Я думала, що хоча б заради ювілею чоловіка вона постарається.

Мілана в цей момент пішла по рушник на кухню й не почула неприємних слів на свою адресу. А Кирило чув усе й чомусь сприйняв ці слова як особисту образу.

— Я ж просив, — почав він роздратовано, пішовши за дружиною на кухню. — Підготувати нормальний святковий стіл. А це що? У тебе ж було час. Мама невдоволена.

— Твоя мама завжди невдоволена. Їй неможливо догодити, — спокійно відповіла Мілана.

А гості все приходили. Тітка Світлана з банкою домашніх маринованих грибів, Іринка з Петьком, дядько Льоша з тортом у коробці та невдалим жартом на вході. До п’ятої всі були на місці, сміялися, розмовляли й цокалися келихами з побажаннями імениннику.

Усі, крім Мілани. Вона постійно перебувала десь між кухнею та вітальнею. Коли Світлана Єгорівна почала хвалити гарні меблі у вітальні, свекруха відразу перебила її:

— Та що тут такого? Меблі як меблі.

Олена Володимирівна не давала змоги невістці розправити крила. Увесь вечір Мілана слухала дрібні шпильки на свою адресу, приправлені смішками «ніби жартома».

Мілана щоразу кивала, удаючи, що чує, але не реагує. Кирило при цьому не сказав жодного слова на її захист. Навпаки — усміхався й підтакував матері, сміявся з її зауважень і удавав, що «так і задумано».

Коли годинник пробив сьому, Мілана стояла на кухні з келихом вина та дивилася у вікно. Усередині глухо осідало розчарування. Свято вдалося. І, схоже, всі задоволені, крім неї. І тут зі спини підійшов трохи напідпитку чоловік:

— Дружино! — вигукнув він. — Мені вже вручили всі подарунки, але немає твого.

І тут Мілана згадала про годинник, який так і залишився лежати в комоді. За цією метушнею вона зовсім про нього забула.

— Так, зараз, — відповіла вона й пішла в спальню.

Повернувшись до гостей, вона знову взяла фужер із вином і сказала скромний тост на честь іменинника. Вийшло не дуже радісно, але й настрою вже не було, щоб вигадати щось справді вартісне. А потім Мілана вручила Кирилові коробочку, прикрашену милим маленьким бантом.

Він одразу зрозумів, що всередині, його очі спалахнули. Але тут пролунав голос Олени Володимирівни:

— А що коробочка така крихітна? Грошей на чоловіка шкода? Батько ж тебе, мабуть, не обділяє грошима. Могла б подарувати щось варте.

Мілана хотіла знову промовчати, але вже не змогла. Особливо, коли побачила, як Кирило недбало кинув її подарунок на стіл.

— Цей годинник коштує двадцять п’ять тисяч. Не думаю, що мій подарунок поганий. А от із вашим настроєм явно щось не так. Ви так і норовите влізти в конфлікт.

— Припини! Не ганьби мене! — прошипів Кирило й уже хотів відвести дружину на кухню, але Мілана вирвалася.

— Я думаю, що це свято життя на сьогодні закінчено. Більше я не в змозі терпіти глузування у своїй же квартирі.

Родичі почали перешіптуватися, адже Олена Володимирівна подавала все так, ніби це її синочок утримує цю нахабну дівчину. А виявилося зовсім навпаки. Мілана тим часом схопила коробочку з годинником:

— Раз він тобі не потрібен, я сама буду його носити.

І при всіх розпакувала подарунок. Свекри були шоковані. Олена Володимирівна примружилася і, не стримуючись, почала при всіх обзивати невістку. Кирило намагався заспокоїти дружину, але нічого не виходило. Мілана наче випустила всіх своїх внутрішніх демонів, які просилися назовні з самого ранку.

— Прошу всіх залишити мою квартиру. Не смію більше нікого затримувати.

Родичі, озираючись, повставали зі своїх місць і попрямували до виходу. Олена Володимирівна пройшла повз невістку й прошипіла:

— Я тобі такого сорому не пробачу! Будеш благати мене про прощення на колінах.

— Звісно, буду. Ви тільки не хвилюйтеся так.

Кирило намагався згладити ситуацію й запропонував провести батьків.

— Проводь! — промовила Мілана просто біля його вуха. — Завтра повернешся за речами. З ювілеєм, дорогий!

Кирило в шоці озирнувся на дружину, наче не вірив, що вона серйозно це сказала. Декілька родичів, які ще не встигли залишити квартиру, завмерли. Запала тиша.

— Мілано, ти що, жартуєш? — тихо, майже благально, промовив Кирило.

— Ні, Кириле, я не жартую. Всі можуть йти. І так — я цілком серйозна, — промовила вона з таким спокоєм, що стало ніяково навіть дядькові Льоші, який і до цього ледве тримався на ногах.

Кирило раптом втратив усю свою зухвалість і спробував повернути ситуацію на свою користь:

— Ти ще пошкодуєш про це. І я, між іншим, ще не забрав свій подарунок — годинник.

Мілана гірко усміхнулася, взяла годинник з комода і недбало перекинула його з руки в руку.

— Треба було раніше думати, Кириле. Тепер — пізно. Цей годинник залишиться мені. Щоб знати точно, скільки часу я більше не витрачу на того, хто мене не цінує і не поважає.

Свекруха спробувала ще щось вставити, але її вже ніхто не слухав. Гості поспіхом натягували куртки, перешіптувалися в передпокої й, уникаючи погляду господині, один за одним зникали за дверима. Останніми пішли Кирило з батьками.

Коли двері за ними зачинилися, у квартирі стало дуже тихо. Увесь вечір Мілана мовчки прибирала, мила посуд, прала, викидала обгортки та серветки.

А вранці сіла за ноутбук, зайшла на сайт державних послуг, відкрила вкладку «сім’я та діти» — і почала оформлювати онлайн-заяву на розлучення, як логічне завершення вчорашнього вечора.

Вона поскладала у валізу усі речі Кирила. Навіть не забула зарядки та його безглузді шкарпетки із супергероями, і поставила валізу біля входу. А потім купила собі квиток на найближчий сеанс у кіно, вдяглася й пішла туди сама. Бо іноді краще сісти в напівпорожній зал і дві години дивитися на чужу історію, ніж продовжувати жити у своїй — несправедливій і порожній.