– Та це ж моя квартира! Що означає «ми вирішили продати твою квартиру»? Вона ж куплена на гроші з бабусиної спадщини!

– Я чула, у тебе проблеми, – продовжила жінка. – І ти вирішив, що сестра має їх вирішити, продавши квартиру.

– Це не… Я просто… – Віталій зам’явся, потім махнув рукою. – А що мені залишається? Я на межі банкрутства. У мене дружина, відповідальність…

– Ми вже домовилися з рієлтором, – Віталій крутив у руках чашку, кидаючи на сестру короткі погляди.

У Карини в голові промайнула абсурдна думка — може, брат жартує? Або вона щось не так почула?

– Про що ти говориш?

Наталя, яка сиділа поруч із чоловіком, нетерпляче зітхнула і подалася вперед.

– Ми вирішили продати твою квартиру. Віталик знайшов хороших людей, готових купити швидко й за вигідною ціною, – вона говорила так, ніби йшлося про продаж старого дивана. – Ми подумали, що тягнути з цим — безглуздо.

Карина повільно поставила чайник на підставку і сіла навпроти несподіваних гостей. Відчуття нереальності ситуації зростало з кожною секундою.

– Та це ж моя квартира! Що значить «ми вирішили продати твою квартиру»? Вона куплена на гроші з бабусиної спадщини!

– Ну от саме! – пожвавішав Віталій, ніби чекав саме цих слів. – Саме тому ми тут. Карин, ця квартира куплена на гроші від продажу бабусиної однокімнатної. А вона мала б дістатися нам обом, ти ж розумієш. Просто тоді я не звернув уваги на ці формальності…

– Формальності? – Карина ледве стримувала голос. – Ти називаєш бабусину спадщину формальністю?

– Мама й бабуся були до мене несправедливі, – Віталій почервонів. – У тебе була можливість впливати на них останні роки, а я… Я був зайнятий, будував бізнес! Хто знав, що все так обернеться?

– Тобто я мала кинути їх, як ти? Тоді було б «справедливо»?

– А ми вже завдаток рієлтору дали, – втрутилася Наталя, морщачи ніс так, ніби в кімнаті пахло чимось неприємним. – Віталик з власної кишені заплатив. Хорошому рієлтору, до речі.

Карина подивилася на дружину брата й відчула, як усередині все закипає.

– І справді, яка дурість з мого боку — не знати, що ви тут розпоряджаєтесь моєю власністю.

Коли за гостями зачинились двері, Карина опустилась у крісло, намагаючись усвідомити, що сталося. Уся ситуація була настільки абсурдною, що здавалася поганим сном.

П’ять років тому не стало бабусі, Ади Леонідівни. Худенька, але міцна жінка, вона трималася до останнього, попри хворобу. Навіть у найважчі дні вона цікавилася справами Карини на митниці, жартувала, що онука перевіряє чужі валізи.

«Хоч контрабандистів справжніх ловиш, чи тільки косметику шукаєш?» – питала Ада Леонідівна, примружуючись хитро, і Карина, втомлена після дванадцятигодинної зміни, розповідала їй історії зі своєї роботи в аеропорту.

Це був важкий час. Тоді, після смерті мами, Вероніки, бабуся залишилася зовсім одна в однокімнатній квартирі на околиці. Карина приїжджала до неї майже щодня після роботи, а у вихідні залишалася з ночівлею. Віталій з’являвся раз на місяць — і то ненадовго. Постійно був зайнятий, стрімко розвиваючи свій бізнес.

Коли бабуся померла, з’ясувалося, що вона залишила заповіт. Квартиру і заощадження отримувала Карина, Віталію дісталася дача в садовому товаристві та деякі цінні речі. Тоді брат не заперечував — був захоплений справами. Дачу він продав майже одразу, вклавши кошти в розширення бізнесу.

Карина вирішила продати бабусину квартиру. Занадто далеко від роботи, та й після смерті двох близьких людей перебувати там було важко. Додавши до цього й заощадження, успадковані від бабусі, і те, що вдалося зібрати самій, вона придбала теперішню квартиру — невелику двокімнатну в новому районі. Нічого розкішного, але своє — затишне гніздечко для неї та сина Максима.

Перший рік після переїзду минув у ремонтах і облаштуванні. Вона створювала дім по крихтах, вкладаючи душу та всі вільні кошти. А потім… потім життя почало налагоджуватись. Максим вступив до університету, Карина отримала підвищення. І от тепер, через п’ять років, брат раптово заявляє свої права на її квартиру…

Звук ключа в замку вивів Карину з роздумів.

— Мамо, чого ти така бліда? — Максим кинув рюкзак на тумбочку й уважно подивився на матір. — Щось сталося?

— Я не розумію, як вони взагалі могли подумати, що ти погодишся! — Максим обурено розмахував руками, нервово походжаючи по кухні. У свої дев’ятнадцять він був копією батька — такий самий високий, плечистий, з темним волоссям. Лише характер, на щастя, дістався від Карини.

— Дядько Віталій зовсім совість втратив. І тітка Наталя хороша!

— Не висловлюйся, — машинально відповіла Карина, помішуючи охололий чай.

— Що, неправда? Вони самі розтринькали свої гроші, а тепер на нашу квартиру рот роззявили. І яке їм діло до бабусиної спадщини? Дядько Віталій тоді й не згадував про неї! Скільки разів він її навідував, коли вона хворіла? Двічі на рік?

Карина зітхнула. Віталій був старший за неї на чотири роки, і в дитинстві вона обожнювала свого брата. Він захищав її від дворових хуліганів, учив кататись на велосипеді, допомагав з математикою. Коли все змінилося? Можливо, коли він зустрів Наталю? Або ще раніше, коли поїхав навчатися й став усе рідше заїжджати до батьків?

— Мамо, ти ж не збираєшся їм допомагати? — Максим зупинився навпроти неї, склавши руки на грудях.

— Звісно, ні, — вона потерла скроні. — Але й сваритися з братом не хочу.

— А він хоче? Приходить, качає права на твою квартиру — й ти після цього переживаєш, що образиш його відмовою?

Телефон Карини завібрував. Повідомлення від Олени, колеги з митниці:

«Привіт! Твій брат усім розповідає, що ви продаєте квартиру. Каже, що переїжджаєш ближче до роботи. Це правда? Якщо що, в мене племінник — рієлтор, може підібрати хороший варіант».

Карина показала повідомлення Максиму.

— Ти бачиш? Він уже всім оголосив, що ми продаємо квартиру! — вона відчула, як до горла підступає клубок.

— Перетелефонуй Олені, поясни ситуацію. І всім іншим теж, — Максим сів поруч і взяв маму за руку. — Я після пар завтра заїду до дядька Віталія, поговорю з ним.

— Тільки без скандалів, — Карина з тривогою подивилася на сина. — Обіцяєш?

Наступні два тижні Віталій телефонував майже щодня, починаючи розмову спокійно, але швидко переходячи на підвищені тони. Наталя писала довгі повідомлення про «сімейний обов’язок» і те, як «некрасиво» з боку Карини не допомагати брату в складну хвилину.

Від спільних знайомих Карина дізналася, що у Віталія й справді серйозні проблеми. Його бізнес прогорів — він відкрив мережу магазинів спортивного харчування, взявши великий кредит, але пандемія й економічна криза зробили своє. Тепер кредитори вимагали повернення боргів, погрожуючи судом і колекторами.

«Але до чого тут моя квартира?» — думала Карина, повертаючись з роботи. Вона б із радістю допомогла братові, якби він просто попросив про допомогу, а не з’явився з вимогами.

Підійшовши до свого під’їзду, Карина побачила знайому машину Наталі. Поруч стояли літнє подружжя та чоловік у костюмі з текою в руках.

— А ось і господиня! — вигукнула Наталя, помітивши Карину. — Ми вже зачекались на вас.

— Що відбувається? — запитала Карина, відчуваючи, як усе холодніє всередині.

— Знайомтесь, це Сергій Анатолійович, наш рієлтор, — представила Наталя чоловіка з текою. — А це Алла Семенівна і Павло Іванович, вони хочуть подивитися квартиру.

— Яку квартиру? — у Карини перехопило подих.

— Твою, звісно ж, — Наталя всміхнулася так, ніби вони обговорювали давно вирішене питання. — Я їм уже все про район розповіла, показала фотографії, які ти викладала…

— Ми з дружиною давно підшукуємо квартиру для доньки, — втрутився Павло Іванович. — Дуже хороший варіант, ще й від власника.

— Послухайте, — ледве вимовила Карина, дивлячись на рієлтора. — Моя квартира не продається. Це якесь непорозуміння.

— Як це не продається? — чоловік насупився й подивився на Наталю.

— Вона продається, просто сестра чоловіка трохи зніяковіла, — Наталя взяла Карину під руку й відвела вбік. — Слухай, не виставляй нас дурепами, люди спеціально приїхали, Сергій Анатолійович витрачає свій час. Покажи квартиру, а ми потім усе обговоримо.

— Ні, — Карина вирвала руку. — Немає чого обговорювати. Я не продаю квартиру. І нікому її не показуватиму.

— Тепер усе ясно, — сказав рієлтор, закриваючи теку. — Вибачте, але я не працюю з проблемними об’єктами. Домовтеся між собою, а тоді вже турбуйте людей.

Коли подружжя з рієлтором пішли, Наталя розвернулася до Карини, не приховуючи роздратування.

— Ти розумієш, що робиш? У нас борг перед банком, Віталіку погрожують, а ти влаштовуєш цирк на рівному місці!

— Наталю, — Карина намагалася говорити спокійно, хоча всередині все вирувало. — Я розумію ваші проблеми. Але не треба намагатися вирішувати їх таким способом. Квартира — моя, і я не збираюся її продавати.

— Та тобі така велика квартира й не потрібна! — Наталя сплеснула руками. — У тебе що, ще діти будуть? Максим скоро одружиться і з’їде, ти одна залишишся. А нам гроші потрібні зараз!

— Це мій дім, — твердо відповіла Карина. — І крапка.

Увечері зателефонував Віталій. Голос у нього був глухий, наче з-під води.

— Карин, чого ти образила Наталю? Вона ж хотіла як краще.

— Віталю, ти що, випив? — уточнила Карина. — Давай поговоримо завтра.

— Та ні, я… Я просто розслаблений, — хмикнув брат і тут же зірвався на крик: — А ти знаєш, що мені колектори дзвонять щодня? Що я не можу спати? Що банк забирає машину? А ти… Ти сидиш у квартирі, яка тобі дісталася, і не хочеш допомогти рідному брату!

— Віталію, мені шкода твої проблеми, але чому вирішенням має стати продаж моєї квартири? — Карина стискала телефон в руках.

— Бо це несправедливо! — гаркнув Віталій. — Бабуся мала б поділити все порівну! Ми ж обоє її онуки!

— Це було її рішення, і ти тоді не заперечував, — втомлено сказала Карина. — Урешті-решт, тобі дісталась дача, коштовності.

— Це набагато менше, ніж отримала ти! Я подам до суду, — раптом сказав Віталій. — Оскаржу заповіт. Довожу, що бабуся була не при собі, коли його складала. Що ти на неї тиснула.

У Карини запаморочилося в голові. Вона знала, що брат блефує, що минуло вже п’ять років і жоден суд не прийме таку справу. Але сама думка про те, що він готовий зганьбити пам’ять бабусі заради грошей, була нестерпною.

– Роби що хочеш, – сказала вона й поклала слухавку.

Дзвінок у двері пролунав у суботу, коли Карина займалася прибиранням. На порозі стояла літня жінка з акуратно укладеним сивим волоссям.

– Людмила Микитівна? – здивувалася Карина, впізнавши давню подругу бабусі. – Проходьте, будь ласка.

– Дякую, люба, – жінка зайшла в передпокій, спираючись на палицю. – Давно до тебе зібратися хотіла, та здоров’я підводило. А тут чутки пішли, таке розповідають, що просто жах. Не могла не прийти.

За чаєм Людмила Микитівна уважно вислухала історію Карини, похитуючи головою.

– Так, Віталію важко. Але методи його… – вона насупилася. – Адочка б такого не схвалила.

– А що я можу зробити? – з гіркотою спитала Карина. – Допомогти хочу, але ж не таким способом!

– Знаєш, я була поруч із твоєю бабусею, коли вона вирішила скласти заповіт, – Людмила Микитівна відпила чай. – Вона запросила мене як свідка. Хотіла, щоб хтось ще знав її волю.

– І якою була її воля? – тихо запитала Карина.

– Вона сказала: «Я вирішила, що більшу частину залишу Карині — квартиру та заощадження. Вона дбала про нас всі ці роки, не залишила, коли Вероніка захворіла. А Віталій… — вона зітхнула. — Віталію дача й прикраси. Він і так забув, де я живу, тільки на Новий рік телефонує. І ще не факт, що хоч на похорон приїде».

У двері знову подзвонили. Карина відчинила й побачила Віталія. Він виглядав зім’ятим, очі червоні, ніби не спав кілька ночей.

– Поговорити треба, – похмуро сказав він, заходячи у квартиру. Побачивши Людмилу Микитівну, зупинився. – Добрий день. Ви… бабусина подруга?

– Добрий, Віталику, – кивнула Людмила Микитівна. – Давно не бачились. Літ десять, мабуть. Якраз із того часу, як ти до Адочки перестав регулярно навідуватися.

Віталій знітився й опустив очі.

– Чула я, що у тебе проблеми, – продовжила жінка. – І ти вирішив, що сестра має їх вирішити, продавши квартиру.

– Це не… Я просто… – Віталій запнувся, потім махнув рукою. – А що мені залишається? Я на межі банкрутства. У мене дружина, відповідальність…

– Відповідальність, – повторила Людмила Микитівна. – Цікаве слово. І значення нове. Треба в словник нести: відповідальність — це коли хтось інший має вирішити твої проблеми, бо ти нібито про когось піклуєшся. А перед бабусею та матір’ю в тебе була відповідальність? Коли вони хворіли, коли їм потрібна була твоя підтримка? Чи тоді це теж мав робити хтось інший, отже можна було й не ворушитись?

– До чого тут це? – огризнувся Віталій. – Йдеться про гроші.

– Не про гроші, Віталику, а про турботу й увагу, – спокійно відповіла старенька. – Ада Леонідівна бачила, як Карина розривалася між роботою та доглядом за ними. Як ночами не спала, коли Вероніці було зовсім зле. А від тебе — тільки рідкі дзвінки й візити раз на місяць, та й ті на швидкоруч.

– Та що ви знаєте! – вибухнув Віталій. – Сиділи собі з бабусею, чаї ганяли, а в мене бізнес, зобов’язання! Думаєте, легко з нуля все підняти?

– Чаї ганяли? Ти так собі уявляєш догляд за двома тяжко хворими жінками? – Людмила Микитівна подивилася йому просто в очі. – Адочка мені все розповідала. Як Карина після зміни приїжджала, готувала, прибирала, ліки давала. Як відпустку брала, коли їм зовсім зле було. А де був ти, Віталику? І якщо це так просто, я можу підказати, де тобі взяти гроші: уклади договір довічного утримання з якоюсь бабусею з важкими хворобами, хочеш — я знайду таку? І «поганяй чаї з нею» кілька років, не забуваючи при цьому памперс їй змінити, качку винести, квартиру вилизати. Ділов-то, так?

Віталій мовчав, зціпивши зуби.

– Твоя бабуся вважала, що людина має отримувати за заслугами, – продовжила Людмила Микитівна. – Вона справедливо розпорядилася своїм майном, віддячивши тій, хто справді про неї піклувався. І якщо зараз тобі здається, що це несправедливо, можливо, варто подумати: а що ти зробив, аби заслужити більше?

Після того як Людмила Микитівна пішла, брат із сестрою ще довго мовчки сиділи. Нарешті Віталій підвів очі на Карину.

– Я… Я не знаю, що на мене найшло, – він потер скроні. – Ці борги, погрози, Наташка пиляє день і ніч… Я просто зірвався.

– Чому ти одразу не прийшов і не попросив допомоги? – тихо запитала Карина. – Чому вирішив, що маєш право на мою квартиру?

– Не знаю, – він похитав головою. – Мабуть, гордість. Або дурість. Уявив, як проситиму молодшу сестру про гроші — і… не зміг.

– А вимагати продати квартиру зміг?

– Я переконав себе, що це справедливо, – гірко всміхнувся він. – Що це не прохання, а відновлення справедливості. Що ти… що ти зобов’язана.

Знову запала тиша.

– Давай відверто, – нарешті сказала Карина. – Так, у мене є квартира. Але я її заслужила. І ти це знаєш. Я не можу і не буду її продавати, тим паче зараз, коли Максим навчається.

– Я розумію, – кивнув Віталій. – Я був неправий. Пробач.

– Але я можу допомогти тобі інакше, – продовжила вона. – У нас на митниці є вакансія в службі безпеки. Доведеться починати з нуля, але зате стабільна зарплата, соцпакет…

– Я? На держслужбу? – здивовано підняв брови Віталій.

– А що не так? Ти розумний, організований. Впораєшся, – знизала плечима Карина. – Принаймні, це шанс вибратися з боргової ями.

– А Наташа? Вона не погодиться на таку зарплату.

– Це вже ваші стосунки, Віталію. Я можу дати тобі роботу, але не нову дружину, – усміхнулася Карина.

Віталій уперше за весь вечір щиро засміявся.

– Знаєш, ти дуже схожа на бабусю, – сказав він, усміхаючись. – Така ж пряма. І… дякую. За пропозицію. Я подумаю.

Через місяць Віталій вийшов на роботу на митницю. Виявилося, що його досвід у бізнесі став у пригоді — він швидко розібрався в системі та процедурах. Наташа влаштувала скандал, коли дізналася про його рішення, і поїхала до батьків, забравши речі.

– Треба було давно це зробити, – зізнався Віталій сестрі за вечерею у неї вдома. – Останні роки ми з нею спілкувались тільки через гроші.

Вони сиділи на кухні — Карина, Максим і Віталій. На столі стояв бабусин фарфоровий чайник, який Карина дбайливо зберігала всі ці роки.

– Я тут нещодавно старий альбом передивлялася, – Карина дістала зі шафи велику книгу в шкіряній палітурці. – Пам’ятаєш це фото? Твій випускний.

На знімку молодий Віталій стояв у колі батьків, бабусі та маленької Карини. У всіх були щасливі обличчя.

– Стільки часу минуло, – зітхнув Віталій, проводячи пальцем по фото. – Я тоді думав, що весь світ у мене під ногами. Що все зможу, все встигну…

– І ти ще встигнеш, – усміхнулася Карина, накриваючи його руку своєю. – Найголовніше — ми знову разом.

– Так, – кивнув Віталій. – Це дорожче за будь-яку спадщину.