Сім років. Сім років я живу в цій квартирі, сім років прокидаюсь поруч з Антоном, сім років терплю шпильки від його матері. Сім років слухаю одне й те саме: «Приїхала зі своєї діри й одразу влаштувалася в готове гніздечко». Валентина Петрівна ніколи не втрачає нагоди нагадати мені, що я — чужа в цьому домі.
— Олена, ти знову залишила посуд у мийці, — каже вона, заходячи на кухню, з’явившись у нашій квартирі, як завжди, без запрошення і без попередження. У неї є ключ, який Антон дав їй ще до нашого весілля. Я багато разів просила забрати його назад, але чоловік тільки відмахувався: «Ну що ти, вона ж мати».
— Я збиралась помити після обіду, — відповідаю я, не піднімаючи очей від тарілки. П’ятирічний Максим сидить поруч і старанно їсть кашу, крадькома поглядаючи на бабусю. Він відчуває напругу, діти все відчувають.
— Збиралась! — фиркає Валентина Петрівна. — Все у тебе «збиралась». А потім Антон приходить з роботи втомлений, а тут безлад. Добре хоч дитина нормальна росте, не в тебе.
Я стискаю кулаки під столом. Не в мене? Це я встаю до нього вночі, коли він хворіє. Це я читаю казки й граю з ним у конструктори. Це я записала його в садок і ходжу на всі батьківські збори. Але мовчу. Як завжди.
Валентина Петрівна окидає кухню поглядом хазяйки. А колись вона сама була такою ж приїжджою. З села під Житомиром перебралася до Києва у вісімдесяті, вийшла заміж за батька Антона. Але про це вона воліє не згадувати. Тепер вона киянка, а я — «понаїхала» провінціалка.
— Ця квартира дісталась нашій родині від бабусі Антона, — починає вона свою улюблену пісню. — А ти тут просто… гостя. Тимчасова гостя.
«Тимчасова гостя» — так вона мене називає вже сьомий рік. Тимчасова гостя, яка народила їй онука, яка працює з ранку до ночі, яка віддала всі свої заощадження на ремонт у цій квартирі.
— Мамо, досить, — втомлено кажу я.
— Не «мама» я тобі! Валентина Петрівна! І не забувайся. Я тут старша, а отже — я й господиня.
Максим морщиться і відсуває тарілку.
— Бабусю, чому ти на маму сердишся?
— Доїдай кашу, онучку. А мама нехай вчиться порядок у домі наводити.
Увечері, коли Антон приходить з роботи, я намагаюся знову з ним поговорити.
— Антоне, ми не можемо так далі жити. Твоя мати приходить, коли захоче, влаштовує мені догани, при дитині каже гидоти. Забери в неї ключі.
Антон знімає взуття, не дивлячись на мене.
— Олено, ну що ти? Вона ж мати. Людина в літах, самотня. Квартира справді від бабусі дісталась…
— Антон! — хапаю його за руку. — Ми сім років одружені! У нас дитина! Це наш дім!
— Наш, наш. Але мама права — формально квартира записана на мене. І вона звикла приходити, коли я ще сам жив…
— Тоді перепиши половину на мене. Офіційно.
Антон морщиться, наче від зубного болю.
— Навіщо ці формальності? Ми ж любимо одне одного.
Любимо. Так, мабуть, любимо. Але любов і документи — це різні речі. Це я зрозуміла не одразу.
Через тиждень приїжджають мої батьки. Вони збираються погостювати десять днів, посидіти з Максимом, поки в нас не закінчиться відпустка. Тато з мамою — прості люди, він працює на заводі, вона — в лікарні. Але скільки разів вони нам допомагали! Коли робили ремонт у ванній — дали сто тисяч. Коли купували нові меблі — ще п’ятдесят. Коли Максим захворів — знову їхні гроші виручили.
— Як добре, що ви приїхали, — обіймаю маму. — А то Максим скучив за бабусею й дідусем.
— Тільки б ми не заважали, — хвилюється тато. — І так тіснувато…
— Та що ви, тату! Це наш дім, наша родина. Почувайтеся як удома.
Антон зустрічає тестя з тещею тепло, як завжди. Він їх поважає, цінує допомогу. Але я бачу, як він нервує. Дзвонить мамі, попереджає про приїзд моїх батьків.
— Мамо, до нас на тиждень приїхали Оленині батьки… Так, усе нормально, що ти… Зрозуміло.
Наступного дня нам з Антоном треба на роботу. Батьки залишаються з онуком — читають, грають, готують обід. Максим щасливий: бабуся Віра розповідає йому про пташок і звірів, а дідусь Михайло показує фокуси.
Я працюю в турагентстві менеджеркою. О пів на другу мені дзвонить мама, голос тремтить:
— Оленочко, тут приїхала твоя свекруха… Кричить, що ми тут самовільно оселилися…
У мене серце йде в п’яти.
— Мамо, що відбувається?
— Вона каже, щоб ми збирали речі й виїжджали. Що це її квартира і вона нікого не запрошувала…
Я чую на фоні голос Валентини Петрівни:
— Понаїхали тут! Думають, можна будь-де оселятись! Це приватна власність!
— Мамо, спокійно. Я зараз приїду. Дайте слухавку Валентині Петрівні.
— Вона не хоче розмовляти. Оленочко, вона дуже сердита… Максим злякався…
— А де Максим?
— У своїй кімнаті. Дідусь із ним сидить.
Я кидаю все і мчу додому. Дорогою дзвоню Антону:
— Твоя мати виганяє моїх батьків!
— Що?! Олена, я теж зараз їду.
— І забери в неї, нарешті, ключі! Вже несила!
Добираюся за пів години замість звичних шістдесяти хвилин. Біля під’їзду стоїть валіза моїх батьків. Валіза! Вона викинула їхні речі на вулицю!
Підіймаюсь сходами, чую крик:
— Нема чого тут влаштовуватись! Своя донька є — хай і забезпечує!
Відкриваю двері ключем. У передпокої стоять мої батьки — розгублені. Мама плаче. З кімнати доноситься плач Максима.
— Валентино Петрівно, що відбувається?
Вона обертається до мене з обличчям, червоним від злості:
— А ти спитай у своїх батьків! Вирішили тут оселитися, бачте! Я їм пояснюю: це не готель, це приватне житло!
— Це наш дім! — кричу я. — Наш з Антоном! І мої батьки — мої гості!
— Наш?! — вона істерично сміється. — Твій? Та ти тут взагалі ніхто! Документи на квартиру є? Нема! А в мого сина є! Значить, я тут головна!
Мама підходить до мене:
— Оленочко, ми краще поїдемо в готель…
— Нікуди ви не поїдете! — обіймаю її. — Валентино Петрівно, негайно вибачтеся перед моїми батьками!
— Ще чого! Це вони мають вибачитися за вторгнення!
Приїжджає Антон. Обличчя похмуре, він розуміє, що справа серйозна.
— Мамо, що ти робиш?
— Антоне, я захищаю наш дім! Вони ж оселитися хочуть!
— Мамо, це гості. На тиждень.
— Тиждень! А потім що? Залишаться назавжди! Я таких знаю!
Я йду до дитячої. Максим сидить на ліжку, схлипує. Дідусь Михайло гладить його по голові.
— Мамо, чому бабуся Валя кричала на бабусю Віру? — питає син.
У мене клубок у горлі.
— Максимку, дорослі іноді не можуть домовитися. Але все буде добре.
— А бабуся Віра і дідусь Міша поїдуть?
— Ні, онучку. Вони погостять, як планували.
Повертаюся до вітальні. Антон намагається заспокоїти матір:
— Мамо, ну що ти так поводишся? Це неправильно.
— Неправильно?! А те, що мене ніхто не спитав — правильно? Я випадково дізналась, що тут чужі люди живуть!
— Не чужі! Це батьки Олени!
— Мені вони ніхто!
Я підходжу до Антона:
— Антоне, я хочу з тобою поговорити. Окремо.
Ми йдемо на кухню. Я зачиняю двері.
— Антоне, досить. Я більше не витримаю. Або ти зараз остаточно вирішуєш питання з матір’ю, або я йду.
— Олено, не гарячкуй…
— Я не гарячкую! Вона викинула моїх батьків на вулицю! У присутності дитини влаштувала скандал! Скільки ще це терпіти?
— Вона хвилюється…
— Антоне! — я говорю дуже тихо, але він розуміє, що це серйозно. — Я подаю на розлучення, якщо ти прямо зараз не забереш у неї ключі й не перепишеш на мене половину квартири.
Він блідне:
— Олено…
— Ніяких «Олено»! Сім років я терпіла приниження! Мої батьки віддали останні гроші на наш ремонт, а їх виганяють, як псів!
— Але ж це формальності…
— Ніякі не формальності! Це гарантії! Я хочу знати, що цей дім — мій також. Що я не «тимчасова гостя»!
Антон мовчить, дивиться у вікно.
— А як я мамі поясню?
— Завтра я подаю документи на розлучення. І забираю Максима.
Він розуміє, що я не блефую. Сім років — це багато, але я більше не хочу жити в домі, де мене вважають чужою.
— Добре, — нарешті каже він. — Завтра підемо оформлювати.
Ми повертаємось до вітальні. Валентина Петрівна сидить на дивані, все ще обурена.
— Мамо, — каже Антон, — віддай ключі.
— Що?
— Ключі від квартири. Віддай.
— Антоне, ти що?
— Мамо, це неправильно. Олена має рацію. Це наш дім.
Обличчя Валентини Петрівни біліє.
— Тобто ти мене виганяєш? Заради неї?
— Я тебе не виганяю. Але ключі віддай. І вибачся перед батьками Олени.
— Ніколи!
— Тоді не приходь більше.
Вона підводиться, тремтячими руками витягує з сумочки ключі, кидає їх на стіл.
— Ну й чудово! Побачимо, як ти житимеш без матері! А ця твоя дружина першою тебе кине, щойно щось станеться!
Вона грюкає дверима так, що у вікнах дзвенить скло.
Западає тиша.
Мої батьки стоять у коридорі, не знаючи, що робити.
— Пробачте їх, — кажу я. — Почувайтеся як вдома. Бо це й ваш дім.
Мама обіймає мене:
— Оленочко, може, не варто було…
— Варто, мамо. Варто було ще давно.
Наступного дня ми з Антоном йдемо до нотаріуса. Оформлюємо на мене половину квартири. Тепер я не «тимчасова гостя». Тепер це мій дім.
Валентина Петрівна не телефонує три дні. Потім дзвонить Антону, плаче у слухавку:
— Синочку, я ж не хотіла… Я просто переживала…
— Мамо, приїжджай. Але поводься пристойно.
Вона приїжджає з тортом і квітами. Просить вибачення в моїх батьків. Нещиро, фальшиво, але просить.
— Я перенервувала, — каже вона. — Люди старші, знаєш, часто бувають підозріливі.
Мої батьки, звісно, прощають. Вони добрі.
Але тепер у нас нові правила. Валентина Петрівна телефонує перед візитом. Вона більше не робить мені зауважень щодо господарства. Вона більше не називає мене «тимчасовою гостею», а просто — Оленою.
І коли за місяць мої батьки знову приїжджають — тепер уже на день народження Максима, який невдовзі йде до школи, — ніхто їх не виганяє. Валентина Петрівна навіть допомагає накривати на стіл.
— Ти все правильно зробила, — каже мені мама, коли ми залишаємося вдвох на кухні. — Треба було ще давно.
— Так, мамо. Треба було давно.
А Валентина Петрівна більше не вважає мене тимчасовою гостею. Бо тепер у мене є документи. І тому що вона зрозуміла: намагаючись вигнати моїх батьків, вона ледь не втратила сина і внука. Її план зруйнувати нашу сім’ю обернувся проти неї самої.
Тепер вона знає: у цьому домі я не гість. Я — господиня.
— З головою в тебе зовсім біда, перепиши квартиру на мене, — сказав чоловік вагітній дружині