— Не зрозумів, — чоловік, здається, був просто шокований. — Ти що тут робиш? Звідки ти взяла ключі? Це якась насмішка?
— У якому сенсі «звідки»? Ти ж сам подарував мені квартиру! — промовила золовка, кліпаючи очима, ніби все відбувається так, як має бути. — Мама сказала…
— Досить галасувати на весь під’їзд, — втрутилася я, помітивши, що чоловікові ось-ось урветься терпець. — Ходімо всередину й усе з’ясуємо.
***
Я ніколи б не уявила, що наша сім’я може потрапити в таку неймовірно абсурдну ситуацію.
Ми з чоловіком уже десять років разом, у нас є «королівська» двійня восьмирічних діток. Жили досі у двокімнатній квартирі, але постійно відкладали кошти на просторе житло.
Вдалий збіг обставин допоміг чоловікові добре заробити: він узявся за власну справу, і, хоч нам довелося лізти в борги, усе ж ми спромоглися купити чотирикімнатну оселю.
Ремонт тривав понад рік — усе виконували власноруч, де могли заощаджувати, а десь втілювали маленькі мрії. Мої батьки допомогли фінансово, а свекруха одразу сказала, що їй це нецікаво, й ми не наполягали.
За пів року, коли ремонт завершився, ми таки перебралися в нову квартиру. Тієї радості від переїзду неможливо було передати словами.
Проте через кілька місяців свекруха завела тему «новосілля» — мовляв, треба рідню зібрати. Ми трохи відмовлялися, але зрештою вирішили влаштувати невеличке свято.
На новосілля приїхала й сестра мого чоловіка, яка кілька років тому перебралася в селище. Вона з кривуватою посмішкою озирала наш оновлений простір, похвалила ремонт, але швидко поцікавилася, що буде з нашою «двійкою» (старою двокімнатною квартирою).
— А зі старою квартирою що? Продаєте?
— Та поки що ні, — відповів чоловік без вагань. — Діти ростуть, може згодиться. А доки можна здавати в оренду.
Сестра в той вечір більше не поверталася до цієї теми. Однак за кілька днів по святкуванні до нас заявилася свекруха із новими «ідеями».
— Доньці важко жити в тому домі, — почала вона. — Усе життя, як на дворі, без жодних умов. Їй освіта потрібна, а не знає, куди подітися! Нехай переїде у вашу стару квартиру.
— Важко? — щиро здивувалася я. — У неї ж там, наскільки знаю, проведено всі комунікації. А якщо говорити про «освіту», старшій дитині всього три рочки, а меншій узагалі рік. Та й до чого тут наша квартира?
— Не вмішуйся! — відрізала свекруха. — Живеш, як пані, маєш величезні покої, тож сиди й мовчи!
Я глянула на чоловіка — він теж не знав, що сказати. Звичайно, ми не сподівалися на такий тон.
— Мамо, ти чого? — озвався чоловік, ледве стримуючи роздратування. — Ти ж ніколи так себе не поводила…
— А що не так? Хіба вам соромно допомогти сестрі? Ви й так маєте грошей купу, собі ремонти вигадуєте, а вона слізьми вмивається, на дворі живе — це, значить, не твоя проблема?!
— Чому я маю відчувати провину? — обурився він. — Вона доросла, заміжня, у них власний дім, не сарай. Про що ти взагалі? Ми хочемо здавати квартиру. Що, вона думала, безплатно там сидітиме? Чи купить?
— Ви ж родичі! Як вам не соромно! Хіба не мусите допомогти, подарувати їй цю квартиру?! — свекруха гнівно стисла кулаки. — Ну, ти й жаднюга… Дивуюся, у кого ти такий узявся.
— Пішла геть! — чоловік не стримався й вигукнув.
Свекруха розвернулася та пішла, грюкнувши дверима. Після її візиту ми довго не могли заспокоїтися, та сварка поступово стерлася з пам’яті.
За тиждень нам подзвонили знайомі: їхня родичка приїхала в наше місто з родиною та шукала, де оселитися. Ми домовилися зустрітися й усе обговорити. Але спочатку вирішили заглянути в нашу стару квартиру, щоб навести лад перед орендою.
І от — сюрприз: наш ключ не підійшов. Хтось замінив замок. Чоловік почав гучно стукати у двері, та без відповіді.
Тут із сусідніх дверей визирнула сусідка:
— О, привіт! А ви до сестри приїхали? Вона там замки замінила й речі вже привезла.
— Якої ще сестри? — ми з чоловіком перезирнулися.
— Ну, та, що казала, що вона ваша родичка. Ми з нею зустрічалися не раз, коли вона до вас навідувалася. Ой, я вже поспішаю… — сусідка втекла, перш ніж ми встигли допитатися далі.
Чоловік схопив телефон і швидко набрав номер своєї сестри. Три гудки — і ми почули мелодію дзвінка… за цими ж дверима.
— Відчиняй! — він знову постукав.
Усередині зашаруділи якісь звуки, хтось провернув ключ, і двері прочинилися на кілька сантиметрів. На порозі з’явилася сестра, золовка, дивлячись на нас холодним, відстороненим поглядом.
— Чого припхалися? — в її голосі була лише крига.
— Можеш пояснити, що тут відбувається? Звідки в тебе ключі від нашої квартири? Це якийсь недоречний розіграш? — чоловік уже ледве стримував себе.
— У якому сенсі? Ти ж мені сам цю квартиру подарував! — золовка кліпала очима, мов маленька дитина, що не розуміє, у чому річ. — Мама так сказала…
— Гаразд, не будемо розігрувати театр на сходовому майданчику, — я глянула на чоловіка, який уже почервонів від люті. — Прошу, відійди, впустіть нас!
Ми зайшли всередину й ледь не зомліли. Квартиру складно було впізнати: наші речі зникли, бруд по всіх кутках, у повітрі стояв жахливий сморід, наче там давно ніхто не прибирав. На кухні я побачила застиглі залишки їжі, а по всій оселі ширився запах смітника.
— Скільки ти тут живеш? — ледве виговорила я. — Де ж твій чоловік із дітьми? Що це взагалі таке? Або ти зараз усе поясниш, або я телефоную в поліцію. Маючи свого брата на підмогу, я не боюся!
З’ясувалося, що золовка, втомлена від свого чоловіка й умов у власному будинку, вирішила перебратися до міста без жодної плати. Грошей на оренду їй шкода, а жити з матір’ю не хоче. Тому звернулася до свекрухи — та й запевнила, нібито «все домовлено» і що сину з невісткою начебто не шкода. Мабуть, сама свекруха якось непомітно викрала наші ключі й «подарувала» своїй доньці цю квартиру.
У нас із чоловіком від такої брехні аж волосся заворушилося. З величезним скандалом нам довелося викидати сестру з житла, викликати клінінг, що обійшлося дорогою ціною. У результаті золовка розсварилася з власним чоловіком і навіть збиралася розлучатися. І на фоні цього всього свекруха оголосила, що її син «більше не є її дитиною», бо ми зіграли «жлобську роль», і спілкуватися з нами більше не бажає.
Найгірше, що і свекруха, й золовка були переконані: це ми лиходії, а вони лише постраждалі. Усі наші аргументи чи докори, мовляв, «Не ми ж ключі вкрали», не мали жодного впливу — і те било мене найсильніше. Як так: ми старалися, а вони нас зрадили?
Чоловік теж кипів від злості. Я бачила, як напружуються його вилиці, як ледве помітно посмикується м’яз на шиї. Проте він чекав слушного моменту. Зрештою свекруха підвела очі та вимовила золовці:
— Ну чого ви всі на нас дивитеся?
Золовка кивнула, мовляв: «Годі вже, давайте миритися». Але чоловік мовчати більше не збирався. Різко випроставшись, прошипів:
— Яка родина? Після того, що ви втнули, для нас ви більше ніхто. Забирайтеся звідси й не смійте більше переступати наш поріг.
Свекруха схопилася за серце, золовка почала щось лепетати, благала дати їй шанс. Але чоловік урвав:
— Геть! Щоб і сліду вашого тут не було.
Вони ще пробували щось пояснити, проте ми з чоловіком були непохитні, як скеля. Зрештою свекруха і сестра гнівно грюкнули дверима й пішли. У повітрі зависла гнітюча тиша, але водночас я відчула, як із мене сповз важкий камінь.
Я ляснула дверима з таким гуркотом, ніби хотіла навіки розірвати цей зв’язок. Не треба нам їхніх нібито «родинних цінностей», якщо все зводиться до підлості та зневаги.
Чоловік поглянув мені в очі. Здавалося, що останні кілька днів його не полишала тривога. Ми обійнялися, і я нарешті змогла зітхнути з полегшенням. У його обіймах зникла вся та напруга, що нависла над нами з дня обурливої «передачі» ключів.
— От і все, — промовив він ледь чутно, ніби поставив у книжці останню крапку. — Більше вони не посміють нас потурбувати.
Я лише кивнула, вперше за кілька днів відчуваючи справжній спокій.
Пройшло кілька днів, за які ми намагалися повернутися до нормального життя. Я занурилася в клопоти по дому й дітях, а чоловік — у роботу.
Але раптом, коли ми були впевнені, що буря вщухла, у двері подзвонили. На порозі з’явилися свекруха із золовкою. Обидві виглядали понуро, наче усвідомили, що наробили.
— Ми прийшли попросити вибачення, — сказала свекруха, і мені здалося, що в її голосі прозвучала якась щирість. — Зрозуміло, що ми вчинили погано: селитися без вашого дозволу було… ну, зовсім некрасиво. Пробачте!
Чоловік мовчав, дивлячись на них крижаним поглядом.
— І як ви собі це уявляєте? — озвався він. — Ви поводилися негідно, ще й нас звинувачували. А тепер, значить, достатньо сказати «вибачте»?
Золовка зніяковіло опустила очі.
— Ми правда шкодуємо… Більше так не буде, чесне слово!
Я відчула, як повітря стає густим від напруги. Можливо, вони не надто щиро каялися, та щось підказувало мені, що чіплятися за злість — теж не вихід.
— Коханий, — я обережно проказала, — образи з’їдають людину зсередини. Може, спробуємо їх пробачити? Родина ж усе-таки.
Чоловік на секунду замислився, його погляд трохи пом’якшав.
— Гаразд, — промовив він, — та запам’ятайте: більше ніякого самоуправства. Бо наступного разу я обірву будь-які стосунки без вагань.
Вирішили ми все ж здавати ту квартиру в оренду, як і планували. Свекруха із золовкою самі запропонували допомогу — прибрати, підремонтувати, мабуть, бажаючи загладити вину. Я була скептично налаштована, але вони справді старалися.
— Давайте ми все тут впорядкуємо, підфарбуємо, — запропонувала свекруха, — тоді, може, квартирантів швидше знайдемо.
Ми погодилися. Учотирьох швидко зробили косметичні роботи та невдовзі здали квартиру в оренду приємній молодій сім’ї.
— Доброго дня, ми дуже раді, що тут зупинимося. Це чудове місце! — усміхнулася орендарка, заходячи з чоловіком оглянути оселю.
Підписали договір, отримали перший платіж — і спокійно видихнули: хоч якась користь із цієї історії.
За кілька днів, під час вечері, чоловік раптом поклав конверт перед свекрухою:
— Мамо, візьми, будь ласка. Тобі на витрати. Вважаємо, це наш спільний внесок у родину.
У неї в очах загорівся теплий вогник, і я зрозуміла, що попри всі сварки, ми одна сім’я. Ми раділи, що, всупереч випробуванням, нам вдалося повернути мир до родини.
Пройшло ще кілька років. Попри різні незгоди, ми все ж контактували з мамою й сестрою чоловіка. Люди приходили, йшли, хтось знімав наші квартири, хтось переїжджав, але наша маленька сімейна фортеця залишалася.
Та життя має звичку підкидати нові виклики.
У свекрухи трапився інсульт, вона опинилася прикутою до ліжка, потребувала постійного догляду. Ми довго радилися й, урешті, вирішили забрати її в нашу велику квартиру, адже допомога мала бути цілодобовою. Кошти на доглядальницю були захмарними, тож усім займалася переважно я. Робота, турбота про дітей, плюс догляд за нею — я почувалася ніби роботом без кнопки «пауза».
Згодом помітили, що характер свекрухи погіршився: вона стала різкою, часто невдоволеною. Ми намагалися стримуватися, але не завжди виходило.
— Та що ти розумієш, дурна! — якось заявила вона мені після якоїсь дріб’язкової сварки.
Цього разу чоловік вибухнув:
— Мамо, досить! Негайно вибачся перед моєю дружиною!
Свекруха відвернулася, та з того моменту її напади агресії поменшали. Я ж не припинила піклуватися про неї.
Здоров’я її погіршувалося. Ми покликали золовку, щоб вона змогла попрощатися з мамою. Увесь наш «клан» сидів біля її ліжка, тримаючись за руки, плакав. У ці години було багато сліз і подяк за прожиті роки разом.
Коли свекрухи не стало, почався новий етап. Золовка, лишившись без даху над головою та з двома дітьми, почала претендувати на частку в успадкованій квартирі матері. Ми з чоловіком довго міркували, як правильно вчинити: чи то частку свою лишити, чи, може, продати нерухомість і поділити гроші.
Чоловік прийшов до мене із готовим рішенням:
— Я все обміркував. Віддам сестрі свою половину квартири. Нехай вона з дітьми має нормальне житло.
Я спершу здивувалася, але зрозуміла його: сім’я — це важливо. Ми оформили документи, і золовка отримала значну частину квартири. Вона раділа щиро, діти бігали кімнатами з галасом. Я відчула, що вона по-справжньому вдячна.
Минув місяць, вона зробила невеликий ремонт і почала здавати одну кімнату, аби мати якийсь дохід. Ми разом помогли в прибиранні, фарбуванні, а потім відсвяткували її «новосілля».
Так, ми зазнали втрат, але відчули, що сімейне тепло і вдячність варті більшого, ніж усі гроші світу.
«Старе тобі до лиця, а нам економія!», — кричала свекруха, тицяючи бідній невістці шлюбний договір, поки син був у відрядженні