— Коли твоя Катька вже роботу знайде? — вкотре запитала сина Надія Костянтинівна.
— Мамо, ну досить вже цю тему чіпати, ми ні в чому не маємо потреби, — відповів Костянтин.
— Дружина має чимось займатися. А твоя сидить удома і нічого не робить. От я, наприклад, цілі дні прибираюся!
— А навіщо ти цілими днями прибираєшся? Могла б прогулятися, фільм подивитися, книжку почитати.
— А я не звикла сидіти без діла, інше виховання, — Надія Костянтинівна акуратно повісила клітчастий рушник на ручку кухонної шафки.
— Ну а Оля має інше виховання. Вона замість миття підлоги шукає бізнес-нішу.
— Ага, шукає вона нішу, бізнеследі. Напевно, сидить цілими днями та розважається в тих ваших інтернетах. Я стара, і то чекаю, коли дача почнеться, щоб не сидіти без діла, а ви якісь ледарі.
Оля, після того як пішла з офісу, справді вирішила відкрити щось своє. Хай не заробить мільйони, зате займатиметься тим, що їй до душі. Її чоловік Костя всіляко підтримував її бажання й завжди ставав на її бік.
Його мати ж, навпаки, вважала, що бізнесом займаються тільки шахраї та бандити. А порядні люди не заробляють гроші, а працюють. Оскільки вони жили з батьками, пояснити їм, що зараз кожен сам собі ФОП, було майже неможливо — не те, що в дев’яності.
— Як пройшов день? — запитав Костя, повернувшись додому з роботи.
— Цікаво. Маша телефонувала. Каже, у нас у місті відкривають фудкорт. Причому відкривають якісь її знайомі. Запропонувала піти й з ними поговорити. Може, щось і підвернеться.
— Так, цікаво. Обов’язково сходи, чим більше знайомств — тим більше можливостей, — погодився Костя.
— От і я так подумала.
— Що ще цікавого?
— З твоєю мамою посварилася. Запитала, чи не хочу я допомогти їй вимити плитку у ванній. А я відповіла, що маю чим зайнятися, окрім цілодобового прибирання.
— А вона?
— Ну як завжди, розізлилася й назвала мене криворукою нечупарою, — усміхнулася Оля.
— Іноді мені здається, що ти її навмисно тролиш, так? — посміхнувся у відповідь Костя.
— Тобі просто здається, — усмішка Олі стала ширшою.
Трохи згодом родина зібралася за спільним столом повечеряти. Надія Костянтинівна посмажила відбивні й відварила макарони. На столі стояла тарілка з соліннями й пляшечка кетчупу.
— Так, давайте, пригощайтеся! — скомандувала вона. — Треба їсти, поки гаряче.
— Дякую, мамо! Обожнюю твої котлети! — промовив Костя з повним ротом.
— Можу й тебе, Олю, навчити, — свекруха хитро глянула на невістку.
— Дякую, але я в кулінарії не сильна, — чесно відповіла дівчина.
— Хм… у прибиранні не сильна, в кулінарії не сильна… А в чому тоді? — саркастично запитала свекруха.
— У спальні, — спокійно відповіла невістка.
Костя пирснув зі сміху, свекор почервонів і впустив виделку, а свекруха насупила брови.
— Не треба вульгарностей за столом!
— Я просто відповіла на ваше запитання, — незворушно знизала плечима невістка.
Час минав, настало літо, і свекри виїхали на дачу. Це була улюблена пора року для молодих, адже квартира залишалася повністю в їхньому розпорядженні. Ніхто не стояв над душею, не роздавав поради — можна було навіть ходити по хаті як народився.
Оля і Костя сиділи на кухні, снідали кавою з бутербродами.
— Пам’ятаєш, я тобі розповідала про хлопців з фудкорту?
— Так, звісно. Як у них справи?
— Непогано. Знову кличуть на якісь перемовини. Кажуть, мають цікаву пропозицію.
— Чудово. Коли йдеш?
— Сьогодні. Ввечері все розповім.
Оля повернулася в чудовому настрої, але Кості сказала, що поки не може розкривати бізнес-план. Треба ще добре все обдумати. Костя і не наполягав.
— Сьогодні батьки з дачі телефонували, запитували, чи не хочемо ми заїхати за кабачками, — поділився він з дружиною.
— Ти ж не любиш кабачки? — здивувалась Оля.
— Так, але їм цього не поясниш.
— Взагалі не розумію, навіщо садити стільки кабачків, щоб самим потім їх не з’їсти.
— Уяви собі моє дитинство. Кабачкові оладки, супи, навіть варення з кабачків.
— Жах, мені шкода, — Оля жартома погладила чоловіка по голові.
Але в якийсь момент її рука завмерла. Їй у голову прийшла геніальна ідея.
— Ми ненадовго. Лише дещо з речей забрати, а взагалі часу немає! — метушилась Надія Костянтинівна.
— Це що у вас за такі термінові справи? — здивувалась Оля.
Зазвичай свекри не поспішали, а тут кожна хвилина на вагу золота.
— Тобі не зрозуміти, ти ж у нас безробітна. А вовка ноги годують. Ви носа вернете від нашого врожаю, а деякі люди ще й за гроші купують! — гордо заявила свекруха. Треба зібрати помідори, огірки, кабачки й підготувати все до відправлення замовнику.
— Ого! То ви тепер теж підприємці, виходить? — усміхнулася невістка.
— Смійся скільки хочеш, а ми поїхали гроші заробляти. Коля! Ти все зібрав? — гукнула вона чоловікові.
— Вже йду! — відповів він гучно.
За кілька хвилин вони вже вантажили сумки в старенький “Жигуль” під вікнами.
Все літо свекри продавали врожай якимось перекупникам, і Надія Костянтинівна була цілком щаслива.
У той самий час Олю запросили до великого проєкту фудкорту, щоб вона курувала закупівлі для місцевого ринку. Проєкт їй сподобався, і вона вирішила вкластися у частину, що стосувалась ринку.
Їй подобалося відбирати свіжі овочі та фрукти й продавати їх поштучно, як вирощені з любов’ю. Вона поставила окрему стійку для продажу свіжих соків — і це мало шалений успіх.
— То ким ти, в результаті, працюєш? — ніяк не могли зрозуміти відсталі тести.
— Є такі модні місця для молоді, де вони можуть спробувати органічну їжу, випити свіжого соку чи подивитися фільм. Я — співвласниця такого місця, — відповідала Оля, впевнена, що свекри все одно не зрозуміють.
— Нічого не ясно, — очікувано відповідали вони.
На цьому розмова зазвичай і закінчувалась, але іноді Надія Костянтинівна дозволяла собі трохи довше «порозважатися» з невісткою.
— Так, а нормальну роботу ти коли знайдеш? Щоб і зарплата, і лікарняні?
— Я не шукаю «нормальну» роботу. Мені це не цікаво.
— Я бачу, що не шукаєш. А коли почнеш? — продовжувала свекруха.
— Щойно — так одразу вас сповіщу, — саркастично відповіла та.
— Навіть ми, пенсіонери, знайшли собі підробіток, а ти молода дівка — і така ледача! — свекруха не збиралася відставати.
Наближалась осінь, і батьки хотіли продати якомога більше овочів, щоб хоча б вийти в нуль за сезон.
Вони сиділи на дачі й чекали на вже знайоме кур’єрське авто.
Та замість нього біля воріт зупинився білий позашляховик невістки.
— А тебе сюди яким вітром занесло? — здивувалась Надія Костянтинівна.
— А я ж ваш замовник. Вирішила особисто приїхати й повідомити, що ми з вами більше не співпрацюємо.
— Це як це? Що за дурниці ти верзеш?
— А отак. Я викупала ваш врожай для свого ринку, але оскільки поваги до мене так і не додалося — не хочу більше мати справу.
Надія Костянтинівна округлила очі й переглянулася з чоловіком.
— Тобто ти хочеш сказати, що ти — це той самий ФОП Романова?
— Ну так, це ж моє дівоче прізвище. Хоча, кому я це пояснюю, вам же все одно не цікаво.
— Зачекай, Оленько, але ж сезон ще не закінчився. Де ти братимеш овочі? — свекруха різко змінила тон на м’якший.
— Як де? Є перці й симпатичніші, — хитро всміхнулась Оля. — Я ваші лише по родинній лінії брала. А охочих у мене черга!
— Ну, слухай, а взимку що робитимеш? — втрутився обурений свекор.
— А на зиму в мене договір із м’ясними господарствами. Тож не хвилюйтеся! — усміхнулась Оля своєю білосніжною посмішкою. — Ну, мені час. Бувайте.
Вона розвернулась і сіла в авто. Свекри ошелешено переглянулись, а задні колеса вже здіймали пилюку на дорозі.
— Ну як? Де була? — запитав Костя, нарізаючи салат.
— Звільнила твоїх батьків, — спокійно відповіла дружина.
— Що?
Олі довелося детально пояснити, хто вона й чим займається. Костя був вражений працездатністю дружини й визнав, що вона все зробила правильно. Батьки самі заслужили таке ставлення своєю зневагою.
Оля розповіла, що тепер вони сміливо можуть брати кредит на власну квартиру — її дохід стабільно зростає.
Ця новина порадувала Костю.
Не минуло й пів року, як молоді переїхали до своєї квартири.
Бізнес Олі розширився. Тепер вона займалась закупівлями для нових, щойно відкритих ринків. Вона пробачила свекрам і відновила з ними співпрацю. Свекруха навіть вивела новий сорт помідорів на честь ділової невістки.
От тільки скільки вона ще працюватиме? Оля нікому поки не зізналася, що під її серцем — малюк.
Смачний сніданок за 15 хвилин: неймовірні картопляні пиріжки! Дякую сусідці-узбечці за цей чудовий рецепт!