Перейми застали вагітну прибиральницю в будинку покійного дідуся. А коли сирота народила трійню і побачила, хто прийшов її забирати з пологового будинку…

Пиловою сільською вибоїстою дорогою ледве-ледве йшла молода вагітна жінка на останніх місяцях. Вона важко дихала, однією рукою підтримувала величезний живіт, а іншою котила велику дорожню сумку на колесах. Піт застилав обличчя і стікав великими краплями, волосся прилипло до тіла. Надії вже нічого не хотілося, а до дідусевого дому було ще йти і йти. Знемігшись остаточно, жінка сперлася на чийсь похилий паркан і важко дихала так, ніби пробігла марафон. Сонце немилосердно пекло, і їй хотілося тільки одного — впасти просто на вологу землю і не вставати…

Раптом позаду почувся шум двигуна, і поруч із жінкою загальмував старенький УАЗик. Водійські дверцята відчинилися, і чоловік помахав їй рукою:

— Сідайте, підвезу куди треба! Що ж ви у вашому стані в подорож вирішили рушити? У таку спеку!

Це був дядько Федір, літній фермер. Він придивився до незнайомки і раптом вдарив себе по лобі, знімаючи кепку:

— Надюхо, це ти? Точно! А я й не впізнав спочатку! Ну ти даєш! Заміжня? Коли ж ти встигла? Здається, лише рік тому як поїхала… Вирішила в гості, на батьківщину?

Він засипав Надію запитаннями, але їй було так тяжко на душі, що зовсім не хотілося відповідати, та все ж довелося:

— Добридень, дядьку Федоре. Так, вирішила повернутися додому. Назавжди. А чоловіка в мене немає, довга це історія… Підвезете до дідусевого дому? А то я ледве йду, живіт заважає.

Чоловік почухав потилицю і похитав головою:

— Ех… Оце так справи. А як же ти там будеш, сама? Тобі ж, судячи з живота, народжувати скоро. А наші жінки як дізнаються, що дитя без батька, зживцем тебе з’їдять, усі кісточки перемиють…

Жінка тяжко зітхнула:

— Знаю, дядьку Федоре, але що ж робити, переживу якось! Нікуди мені більше йти. На облік тут стану, у фельдшерському пункті. Нічого, звикну…

Чоловік довіз її до дому і махнув на прощання:

— Ну бувай, Надюхо, облаштовуйся. Якщо допомога якась знадобиться, тільки свисни, чим можемо — допоможемо по-сусідськи.

Дивно, але іржавий на вигляд замок легко піддався, і Надя зайшла до будинку. Кинула валізу в передпокої, присіла в кімнаті на краєчок дивана. Озирнулася. Тут все було так, як за життя улюбленого дідуся: ось їхній із бабусею портрет на стіні, ось оберіг у вигляді підкови над дверима, стареньке вишите бабусиними руками покривало… А всюди така пилюка, прибирати потрібно тиждень. І така туга накотила на жінку, що сльози самі покотилися з очей, нахлинули спогади юності і недавніх днів, усе змішалося.

Батьки Наді померли дуже рано, коли їй було лише вісім. Обоє працювали на фермі: мама в теплиці, батько скотарем. Жили дружно, хоч і небагато, мали свій городик і невелике господарство. Але безглузда й страшна трагедія тоді забрала багато людей. На фермі сталося коротке замикання старої проводки, вогонь швидко поширювався спекотним літнім вітром, охоплюючи з усіх боків купку наляканих людей. Шансів вижити було мало, задуха від диму зробила свою справу. Так восьмирічна Надя в одну мить стала круглою сиротою. Її стали виховувати дідусь і бабуся, замінивши і батька, і матір. Дівчинка дуже сумувала за батьками, їй так бракувало маминих обіймів та любові, батькової турботи. Дім одразу спорожнів, осиротів. Але й бабуся, не витримавши такого горя, незабаром злягла з тиском та хворим серцем, а через місяць її не стало…

Так і залишився у дівчинки лише один найрідніший і найближчий чоловік — улюблений дідусь Прохор Андрійович. Він не любив телячих ніжностей, був суворим, але в душі дуже любив свою внучку, тільки виховував її так, як умів, ніби вона була хлопчиком. Навчив вправно поводитися з мисливською рушницею, косити траву, пиляти й рубати дрова. Дівчинка спритно скакала на коні та навіть уміла сама забивати цвяхи. Надя любила дідуся, намагалася слухатися, але все одно потай мріяла тільки про одне — поїхати до міста. Так робили майже всі молоді люди, рідко хто свідомо залишався в селі. Адже тут дорога одна — або в доярки, або в свинарки. А Наді так хотілося побачити, як живуть городяни! По телевізору показували затишні квартири з усіма зручностями, театри, розваги — це так вабило… Їй здавалося нестерпним прожити все життя в селі, якась безвихідь.

Але коли Надя одразу після шкільного випускного почала збиратися і вмовляти дідуся відпустити її, той страшенно розгнівався, тупотів ногами і кричав:

— Ти куди це зібралася, Надю? Яке ще місто? Що ти там забула? Тобі вчитися треба, хоч якусь професію здобути. Їдь-но ти краще до райцентру, там закінчиш курси кухарів, може, в нашу їдальню тебе влаштую! Завжди нагодована будеш, і робота легша, ніж на фермі. А там, гляди, жениха тобі гарного знайдемо, заміж вийдеш, як усі. Ну хіба це погано?

Але Надя вперлася і твердила своє:

— Ну діду, не сварись, відпусти мене. Я вже доросла, і піду працювати в столицю. Там і жениха знайду, міського. Не потрібні мені Ваньки сільські, я хочу жити, як біла людина! От побачиш, все добре буде. Ну не хочу я в селі залишатися, зрозумій ти нарешті!

Прохор лютував:

— Ось як візьму зараз різки та як відшмагаю! Кому ти там потрібна, дурненька? Куди ти підеш працювати? А якщо почнеш шукати пригоди на свою голову та займатися непотребством, знай — не внучка ти мені більше! Тьху на тебе! Ех, була б жива твоя мати, царство їй небесне, вона б тебе точно відмовила і швидко поставила б на місце. Як же ти не розумієш, дурненька, що в селі сама земля тебе годує, тільки не лінуйся — працюй! А в місті що? Саме марнота та розпуста! Та що з тобою говорити, вперта, вся в батька. Роби що хочеш!

Надя все одно не послухалася дідуся і поїхала. Той хоч і сунув їй на дорогу гроші, все, що мав, але дуже на неї образився! Адже ростив, любив, а вона відлетіла… Він сподівався, що внучка залишиться, буде йому помічницею, заведе сім’ю, народить дітей, і будуть жити всі поруч. Але сталося не так, як хотілося.

Столиця приголомшила Надю, оглушила, це було схоже на величезний мурашник, де всі снували туди-сюди, ніхто ні на кого не звертав уваги, машини мчали зі страшною швидкістю, а супермаркети манили гарними вітринами. Дівчина ніби потрапила до іншого світу й увесь час захоплювалася. Ну хіба це можна порівняти з її селом, де всі про всіх усе знають, один магазин на весь район, а з розваг лише клуб по вихідних.

Дівчина твердо вирішила оселитися в столиці надовго, не ганьбити діда й жити совісно. Тому одразу після приїзду вона винайняла на околиці кімнатку, у сусідній жила сама господиня, літня бабуся. Вона прискіпливо оглянула нову квартирантку й строго наказала їй:

— Дивись мені, дівчинко, женихів сюди не води, допізна не галасуй і поводься чемно. Інакше миттю іншого постояльця знайду.

Надя вирішила задобрити бабусю і простягнула їй банку маринованих грибочків:

— Та що ви, Маріє Василівно. Мене дідусь сам виховував, він у мене строгий, знаєте який? Навіть гуляти допізна не дозволяв. Тож не хвилюйтеся, я приїхала не розважатися, а працювати і життя своє влаштовувати.

Старенька миролюбно усміхнулася:

— Ой, дякую за гостинець. Ну тоді ходімо на кухню, у мене якраз картопелька зварилася, вечеряти будемо. Так, бачу я, що ти поки що не розбещена, та тільки міське життя всіх змінює. Ото й попереджаю, на всяк випадок.

Надя облаштувалася на новому місці й почала шукати роботу. Саме тут вона й зіткнулася з проблемами. Працювати офіціанткою їй не хотілося — там потрібно було працювати й уночі, а господиня чітко дала зрозуміти, щоб вона вночі не блукала. З грошима Надя також боялася мати справу — раптом помилиться в розрахунках, а потім повісять на неї нестачу. Тому вона пішла працювати прибиральницею в невелику приватну компанію. Графік був зручний — із восьмої ранку до п’ятої вечора, і їй це підходило. Будучи ще наївною дівчиною, Надя вирішила, що з часом вона приглянеться, і, можливо, її переведуть на кращу посаду. Наді видали симпатичну уніформу, й вона приступила до своїх обов’язків. Весь інвентар був сучасний, робота загалом була неважкою, адже всі приміщення були з ламінатом і кахлем.

Дівчина із заздрістю дивилася на молодих співробітниць її віку, які стукотіли по клавіатурі наманікюреними пальчиками, щебетали про фітнес-клуби й обновки, і мріяла, що піднакопичить грошей і теж піде вчитися. Не все ж життя їй підлоги мити, справді!

Зовнішність у Наді була дуже приваблива: яскрава брюнетка з чорними бровами, довгими закрученими віями, карими очима й чарівною усмішкою. До того ж вона любила спілкуватися, тому швидко влилася в колектив. Її не ображали, навпаки, хвалили за старанність і називали феєю чистоти, уникаючи образливого слова «прибиральниця». Особливо крутився навколо Наді начальник відділу закупівель — молодий хлопець на ім’я Віктор. Він робив їй компліменти й натякав на побачення. За ним давно закріпилася слава ловеласа. Але Наді він зовсім не подобався — слизький якийсь, очі бігають, а його неоковирні жарти лише дратували. Відмовляти відкрито вона не наважувалася, не хотіла псувати стосунки на початку роботи, тому віджартовувалася і м’яко відмовляла. Але чоловік дуже злився і сприймав її відмови як особисту образу. Як це так — якась прибиральниця посміла відмовити?

Директор компанії, Ілля Бистров, усе це спостерігав і знав, але не сприймав серйозно, пропускав повз вуха. Розважається його підлеглий і гаразд! Тим більше, що в Іллі було важливіше завдання — останнім часом доходи компанії почали падати, хоча видимих причин для цього не було. Віктор же не був йому закадичним другом — вони просто навчалися на одному факультеті, часто перетиналися, але були надто різними за характером. Якщо Ілля завжди був спокійним і врівноваженим, то Віктор був гульвісою, ще зі студентських років не пропускав жодної спідниці. Подейкували, що він любив спускати гроші в казино та на перегонах. Проте був непоганим фахівцем, умів купити дешевше, а продати дорожче. Тож коли він попросився на роботу до Іллі, той узяв його без вагань.

Бізнес дістався Іллі від батька — невелика, але стабільна компанія «Оріон» займалася розробкою та продажем програмного забезпечення й навіть комп’ютерної техніки. У їхній команді працювали молоді та перспективні спеціалісти, здатні створити власний, оригінальний продукт. Свою справу Ілля, як і його батько, любив, керував грамотно, намагався заохочувати співробітників за креатив і нові розробки, платив гідну зарплату. Тому він і не розумів, чому ж останнім часом доходи компанії почали знижуватися? Що йде не так? Чоловік поки не став повідомляти батькові про проблеми — вони ще не були критичними. Він хотів сам розібратися, не дарма ж закінчував економічний факультет.

Одного разу на честь Нового року директор вирішив влаштувати корпоратив, замовив ресторан і запросив абсолютно всіх — від керівництва до охоронців і вахтерів. Таким він був чоловіком — хоч і мав гроші, але не ділив людей на багатих і бідних. Таке рідко зустрінеш у наш час. Надя дуже зраділа, адже вона боялася гуляти ввечері сама, а подруг у неї ще не було. А тут таке свято намічалося. Одне тільки засмучувало — їй зовсім не було в чому піти. Довелося витратитися й купити нову сукню. Племінниця Марії Василівни зробила їй гарну завивку і позичила симпатичні туфельки на шпильках.

Коли Надя увійшла до ресторану, зняла своє стареньке пальтечко, перевзулася й вийшла в зал, усі ахнули! Тендітна красуня, вся квітуча, свіжа. Колеги звикли бачити Надю в уніформі, а тепер милувалися дівчиною. Директор і той не міг відвести очей, та й Віктор тут же випростався і знову почав залицятися до Наді. Але дівчина знову ухилялася від його залицянь, натомість погодилася на повільний танець із директором. Це було так чудово — вогні дискотеки, музика ллється, і вони кружляють, кружляють. Серце Наді готове було вискочити від щастя, що раптово нахлинуло на неї. Ілля їй дуже подобався, але вона й мріяти про нього не сміла! Хто вона, а хто він? Але зараз Ілля так на неї дивився, уважно, тепло, що в неї навіть підкошувалися ноги…

Коли всі почали розходитися по домівках, директор раптом запропонував:

— Я їду до Старого міста, кому по дорозі — сідайте, підвезу.

У машину сіли кілька колег, серед них і Надя — це було якраз у її районі. Вона зраділа, що не доведеться викликати дороге таксі. Адже серед ночі самій іти додому було небезпечно. Ілля висаджував колег по черзі, і так сталося, що Надя залишилася останньою. Усі інші вже вийшли. Вона несміливо сказала:

— Зупиніть тут, я приїхала. Дякую вам дуже, що підвезли, Ілле Борисовичу.

Директор обійшов машину, відчинив двері, допоміг їй вийти й не поспішав відпускати її руку. Їхні погляди зустрілися, й обидва тут же зрозуміли, що пропали! Між ними ніби пробігла іскра. Ілля тихо сказав:

— Мила Надійко, сонечко, після танцю з тобою я ніяк не можу прийти до тями! Я сходжу від тебе з розуму, закохався, як школяр, навіть смішно. Скажи, я тобі подобаюся? Ти б хотіла ще раз зустрітися, вдвох наодинці, тільки ти і я?

У Наді вмить пересохло в горлі, а серце стукотіло, як божевільне. Їй хотілося кричати на весь світ: «Дурненький! Та я мрію про це!». Але вона лише тихо кивнула і так на нього подивилася, що все стало зрозуміло без слів! Вони почали пристрасно цілуватися, не змовляючись, за покликом серця, і обидва відчули себе на сьомому небі від щастя!

З того вечора вони стали таємно зустрічатися. На роботі вони, як і раніше, дотримувалися субординації, а вечорами палали від любові й пристрасті. Наївна Надійка вирішила, що це й є її єдине кохання, той принц, про якого вона мріяла з дитинства. Вона одразу забула слова дідуся і тішилася своєю любов’ю. Але шило в мішку не втаїш, і незабаром колективом поповзли чутки, що директор залицяється до прибиральниці. Багато хто почав їй заздрити й відверто не розуміти, що ж такого знайшов у ній директор? Звичайна сільська простачка, хіба що симпатична. Ніхто не сприймав їхній роман серйозно. Усі розуміли: шеф просто розважається, скоро нагуляється й кине дурненьку. Адже було зрозуміло, як білий день — між ними нічого спільного бути не може!

Особливо лютував Віктор. Він став ненавидіти цю зухвалу дівчину, яка прилюдно йому відмовила, а ось до Іллі в ліжко тут же стрибнула! І вирішив помститися, щоб не повадно було, щоб знала своє місце, голота! Але всі ці розмови, здавалося, зовсім не зачіпали закоханих. Надя витала в хмарах, вона безмежно любила свого ненаглядного й сподівалася на швидке весілля.

Сам Ілля спочатку не планував серйозних стосунків, просто легкий флірт, не більше. Але не помітив, як захопився й закохався настільки, що й дня не міг прожити без своєї Надійки. Вона була незвичайною — такою легкою, веселою, нічого від нього, крім любові, не вимагала. Їм справді було добре разом. Те, що Надя була простою прибиральницею, Іллю не хвилювало. Він вирішив, що після весілля дружина сидітиме вдома й берегтиме домашнє вогнище.

Але начальник відділу закупівель так не вважав і почав плести інтриги, щоб їхній союз розпався. Спочатку він підклав Наді в сумку важливі документи й влаштував скандал, підмовивши охоронця ретельно її обшукати. Дівчину викликали на килим, для годиться насварили, але Ілля зам’яв справу, вирішивши, що це якесь непорозуміння. Навіщо Наді договори? Що вона з ними робитиме? Просто смішно. Вона ж нічого не тямить у комп’ютерних розробках, навіть продати їх не зможе.

Але Віктору було не до сміху, і він пішов на радикальні заходи. Він зустрівся з батьком Іллі, впливовим бізнесменом Борисом Бистровим. Той здивувався візиту Віктора:

— Ну, привіт, Вітю. Якими шляхами? Вирішив старого відвідати? Чи щось сталося? А то я останнім часом не дуже втручаюся в справи сина. Нарешті розслабився.

Віктор єхидно зауважив:

— І дарма, що ви відійшли від справ! Ситуація у компанії погіршується. Я не можу достукатися до Іллі — він мене не чує! Водиться з цією профурсеткою, з нашою новою прибиральницею! Навіть одружитися на ній збирається, ганьба на весь світ. Роботу він закинув, доходи впали. Не знаю, що робити. От і хотів порадитися з вами. Може, ви якось вплинете на нього?

Старий бізнесмен насупився:

— Що у вас там відбувається? Ану, розповідай мені все детально!

Радісний Віктор одразу все розповів, потираючи руки. Ну тепер батько точно змусить Іллю кинути Надю! І правильно! Так їй і треба!

Розлючений Борис після розмови зі співробітником тут же помчав до компанії й розсварився з сином у пух і прах:

— Синку, ти що, з глузду з’їхав? Навіщо тобі ця прибиральниця? Невже нормальні дівчата перевелися? Припиняй свої шури-мури й берися за розум! Я переглянув звіти — прибуток ніякий. У чому справа?

Ілля образився й відповів уперто:

— Не смій називати Надю прибиральницею! Вона чудова! У нас скоро весілля, і вона більше не працюватиме прибиральницею. Вона стане моєю дружиною! Сподіваюся, скоро й онуків тобі народить! Я знаю, що у фірмі виникли проблеми, і намагаюся в цьому розібратися. Не хвилюйся, я все владнаю. Чи ти мені вже не довіряєш? Я не розумію! І не треба мене повчати, як школяра! Я давно вже дорослий, тату, і маю право на свою думку та своє життя!

Борис сподівався, що син усе ж послухається його, але цього не сталося. Парочка продовжувала зустрічатися й готувалася до весілля! Більше того, Надя була вже вагітна! Вона жила в Іллі в особняку на правах господині й не працювала. Борис злився й обурювався — він вважав цю дівчину аферисткою, яка взялася незрозуміло звідки й уже майже стала дружиною бізнесмена. Ні, цього він допустити не міг. Не про таку невістку він мріяв. І тут Віктор викликався допомогти. Разом вони вигадали, як назавжди розлучити парочку!

Але хитрий співробітник пішов ще далі й таємно продав конкурентам їхні розробки, що сильно вдарило по репутації та фінансах компанії. Тепер вони були фактично на межі банкрутства! Усі ці неприємності змусили парочку відкласти підготовку до весілля. Але невдовзі сталося ще одне нещастя, що підкосило Надю. Подзвонила сусідка із села й повідомила, що її дідусь раптово помер. Треба було їхати на похорон! Дівчина ридала, адже вони так і не бачилися з того часу, як вона поїхала до столиці! Вона відчувала провину за смерть дідуся — він явно переживав через її від’їзд, от і здав, зліг. Ілля теж перейнявся ситуацією, дав Наді гроші на похорон, усе оплатив, але сам поїхати не зміг, адже у компанії справи йшли все гірше.

Після поминок Надя повернулася до міста пригнічена й сумна. Їй було байдуже до всього, та ще й мучив жахливий токсикоз — від усього нудило. Вона думала, що Ілля зрадіє дитині, але коли він дізнався, що їх буде одразу троє, то в нього очі полізли на лоба:

— Як трійня? Це жарт такий? У нашому роду трійні ніколи не було. Я просто в шоці, навіть не знаю, радіти мені чи плакати від такої новини!

Ця дивна реакція нареченого насторожила дівчину, їй стало не по собі. Плюс справи у компанії йшли все гірше, батько лютував і невдовзі передав керівництво Віктору. Сина він назвав підкаблучником і слабаком, мовляв, він м’якотілий і не вміє керувати. Усі ці скандали остаточно підірвали психіку Іллі, він став нервовим і злим. Вони з Надею почали часто сваритися через дрібниці. Він швидше з жахом, ніж з радістю, дивився на її живіт, що ріс, як на дріжджах, і не уявляв, що робитиме одразу з трьома дітьми.

Але й це були ще не всі нещастя, що навалилися на Надю. Якби вона тільки знала, яку пастку підготував їй злопам’ятний Віктор!

Надя сама себе втішала, як могла, трималася, намагалася згладжувати гострі кути й вірила, що всі ці неприємності тимчасові. Найголовніше — що вони з Ілюшею люблять одне одного, а значить, усе подолають. У якій сім’ї буває все гладко?

Того вечора вона поралася на кухні, чекала Іллю з роботи, наліпила вареників із вишнею, як він любить, накрила стіл. Вона мрійливо гладила свій великий животик і розмовляла з малюками:

— Ось скоро мої пупсики народяться, і тоді вже весілля зіграємо. Бо зараз у нашого татка купа проблем, не до святкування. А дідусь Боря, як побачить вас, одразу відтане й полюбить. Ех, шкода тільки, що мій дідусь не дожив до правнуків, як би він за мене зрадів. А я вже вас люблю, мої крихітки!

Раптом повернувся ключ у замку, і до квартири ввійшов Ілля. Від нього сильно тхнуло спиртним. Він був у люті, очі на викоті — такого раніше ніколи не було, і Надя злякалася:

— Любий, що з тобою? Ти п’яний? Щось сталося? Ти так на мене дивишся… Не лякай мене, будь ласка, мені страшно!

Ілля раптом кинув їй в обличчя пачку знімків і закричав:

— Ну ти й підступна! Ось, подивися! Давно ти мені зрадиш? Діти, мабуть, від нього? Ти ж не знаєш, що я в дитинстві хворів свинкою. Батько каже, що я взагалі не можу мати дітей! Як тобі не соромно, Надю? Я ж так тебе любив! А Віктор мені казав, що ти дволика, і з ним загравала. А я, дурень, не вірив!

Ошелешена жінка перебирала фотографії й нічого не розуміла! Ось вона йде під руку з якимось незнайомим чоловіком, ось цілується з ним, ось сідає до нього в машину! Вона кричала до хрипоти:

— Та що це за маячня? Це не я! Ти розумієш чи ні? Ти ж мій перший чоловік, крім тебе нікого в мене немає! Чому ти мені не віриш? Подивися на мене! Я ж цілодобово вдома сиджу! Які чоловіки? Я не знаю, хто цей чоловік на фото! Чому ти мені не віриш?

Вона хотіла обійняти його, подивитися в його очі, але він грубо відштовхнув її:

— Забирайся геть із дому, ти мені огидна! Бачити тебе не можу!

Наді було так боляче й образливо, що вона розридалася й пішла збирати свої речі. Ілля її так і не зупинив — просто сидів на кухні, хльостав коньяк і чекав, поки вона захлопне за собою вхідні двері! Дівчина до останнього сподівалася, що він одумається, що зупинить її, скаже, як любить! Але він навіть не озирнувся! Виходить, йому байдуже, що вона при надії? Що їй нема куди йти? На своїх дітей йому теж начхати? Усе це ніяк не вкладалося в голові Нади й здавалося якоюсь дикістю, жахливою помилкою!

У пориві емоцій бідна жінка вирішила порвати з Іллею всі стосунки, повернутися до села й почати життя з чистого аркуша, самій виховувати дітей! Увесь шлях в електричці вона плакала, сльози душили її, а всередині все кипіло від образи. Адже її викинув улюблений, як безпородного пса, це було так страшно! А вона ж так безмежно його любила, була вірною й ніколи не зраджувала.

Лише тепер, сидячи на дідусевому дивані, до Нади дійшов увесь жах її становища! Дійсно, як вона сама тут житиме? З трьома дітьми, без копійки грошей і будь-яких зручностей? Ні дитячих речей, нічого немає. Ні коляски, ні ліжечка, навіть ванночки для купання. Грошей теж мізер — може, на місяць, а може, й того менше. А далі що? Як трьох малюків на ноги піднімати? Хоч у петлю лізь! Вона раптом подивилася на портрет дідуся й завила:

— А ти ж попереджав мене, дідусю, відмовляв їхати до міста, як відчував біду! А я, дурненька, не послухала! Дідусю, любий, якби ти знав, як мені зараз погано, а тебе немає поруч! Ти б насварив мене для годиться й пробачив, допоміг би, не залишив у скрутну хвилину! Чому ти пішов так рано на небеса? Навіщо мене покинув? Як же я тепер сама?

Вона шепотіла все це вголос, ніби в маренні, а сльози рікою лилися з очей. Вона була в повному розпачі й зовсім не знала, як жити далі.

Від переживань і стресу Наді стало зовсім зле. Голова закрутилася, живіт нестерпно заболів, вона впала на диван і корчилася від болю. Її охопила дика паніка! «Господи! Невже почалося? Тільки цього зараз бракувало! Що ж робити? Де мій телефон? Кого кликати? Швидка їхатиме годину або й більше! Ой, як боляче! Господи, не залишай мене в скрутну хвилину! Допоможи! Благаю!»

Вона кричала все це вголос, кусала губи, то втрачала свідомість, то ненадовго приходила до тями. Раптом вона побачила чийсь силует і відчула теплі, шорсткі руки. Приємний баритон шепотів:

— Не бійтеся, я допоможу, я вмію приймати пологи. Дозвольте вас оглянути, інакше я не зможу допомогти!

Надя забурмотіла:

— Хто ви? Звідки ви знаєте, що робити? Я помираю, так? Чи… Не підходьте до мене! Я не дам убити своїх дітей, не чіпайте мене!

Вона опиралася й кричала, була не в собі, не розуміла, кошмар це чи реальність — усе змішалося в один клубок болю й страждань.

Але незабаром почалися потуги, і породіллі стало байдуже, хто і що від неї хоче! Вона вигиналася дугою й кричала. Далі вона смутно все пам’ятала, ніби в маренні. Хтось обтирав їй лоба прохолодною водою, давав пити, віддавав чіткі команди й навіть ляскав по щоках, коли вона зовсім втрачала свідомість. Дивно, але жінка їх виконувала, й невдовзі почула довгоочікуваний плач своїх малюків. І знову провалилася в забуття…

Надя прийшла до тями від того, що хтось підносив нашатир до її носа. Вона здригнулася й одразу ж отямилася. Над нею схилилися медики зі швидкої допомоги.

— Жінко, ви мене чуєте? На вашу адресу надійшов виклик щодо термінових пологів. Але ми довго їхали, шлях не близький, та й дороги жахливі, вибачте. Як бачимо, все вже сталося. Ви самостійно народили трійню, що можна назвати просто дивом! Діти теж у порядку — у вас три дівчинки, хоч і з маленькою вагою. А от ви багато крові втратили. Але це й не дивно при таких складних пологах. Зараз поїдемо до пологового будинку, лікар вас огляне. Скажіть, хто зміг так професійно прийняти трійню? Це справжній талант! У домашніх умовах, без обладнання та належних умов! Я б хотіла потиснути руку цьому герою! Не кожен досвідчений акушер-гінеколог впорався б із такою задачею!

Надя притискала до себе малюків і шепотіла:

— Я не знаю. Я майже нічого не пам’ятаю. Ледь дісталася сюди, навіть речі не встигла розпакувати, як усе почалося. Потім я втратила свідомість і не запам’ятала його обличчя. Я навіть не розумію, звідки тут міг взятися чужий чоловік? Дім старий, дідусів, до мене в ньому ніхто не жив. Це загадка! Але я дуже вдячна своєму рятівнику! Ким би він не був! Одна я б точно не вижила!

Фельдшер і лікар швидкої допомоги не вірили своїм очам. Дітки обмиті й загорнуті в пелюшки, породілля теж у порядку. Хто ж цей герой? Надю відвезли до пологового відділення в місто. Лікар оглянув її й підтвердив, що все зроблено дуже професійно. Потрібно лише тиждень полежати й набратися сил, а також поспостерігати за малюками через їхню низьку вагу.

Увесь тиждень Надя сильно нервувала. Молока не вистачало, доводилося підгодовувати малюків. Вона гойдала своїх крихіток, своїх ненаглядних дівчаток, і плакала від радості й горя одночасно. Її мучили думки: «Як же я одна з пологового додому поїду? Трьох не винесеш! А як соромно! Одна, без чоловіка, трьох народила! Уявляю, як на мене будуть дивитися!»

З Надею навіть провели бесіду представники соціальної служби. Вони натякали, що вона сама трьох дітей не потягне, допомогти їй нікому — ні чоловіка, ні рідних. Пропонували залишити одного малюка собі, а інших тимчасово віддати до будинку малятка. Вони дивилися на неї з жалем і зневагою, ніби вона була несповна розуму. Але Надя стояла на своєму:

— Я заберу всіх трьох! Я впораюся. Дім є, город є, господарство заведу, проживемо. А своїх дітей я не покину, я мати, а не зозуля! І не треба так на мене дивитися. Так, я мати-одиначка з трійнею на руках, але я не алкоголічка й не якась гуляща! Я люблю своїх малят і нікому їх не віддам! Зрозуміло вам? І не приходьте до мене більше з такими пропозиціями!

Тоді жінки змінили тактику, змилувалися й почали розповідати, куди Наді потрібно звертатися, щоб отримати допомогу як малозабезпечена мати-одиначка. Це хоч і невелика, але стабільна копійка.

Від розпачу Надя навіть подумала подзвонити Іллі, розповісти, що він уже батько трьох чудових принцес — Віри, Любові та Милі. Але одразу ж одернула себе: «Не смій! Він тебе кинув, викинув, як ганчірку! Хотів би повернути, давно б подзвонив! Ти йому не потрібна! Вирви його з голови, із серця й забудь!»

Ось і настав день виписки. Представники мерії відвідали її, подарували чудові конверти, підгузки й коляску для трійні. Надя все тупцювала в палаті, ніяк не наважуючись зізнатися, що її ніхто не зустрічає. Було так соромно й ніяково.

У дворі було багато машин, родичі сигналили, фотографували щасливих батьків. Надя несміливо вийшла на ґанок, озирнулася, ніби когось шукала очима. Раптом до неї підбіг незнайомець. Невисокий, усміхнений, весь у рудих ластовиннях, одягнений просто — старенькі джинси й футболка. Але чистенький. Він діловито сказав медсестрі:

— Я за Надею! Давайте мені дітей! Так, ну, люба, що ти стоїш? Розгубилася? І не дивно, ледь встиг! Сідай у таксі, нам додому пора!

Він простягнув їй скромний букетик півоній, але Надя й цьому була рада. Тепер на неї не дивилися косо — усі щиро плескали в долоні, вітали й бажали щастя молодій сім’ї! Коли вони вже їхали в таксі, ошелешена жінка спитала:

— Дякую вам, звісно, але хто ви? Ми ж із вами не знайомі? Навіщо ви за мною приїхали? Хто вам сказав? Ілля? Це він вас прислав?

Чоловік похитав головою:

— Жодного Іллі я не знаю. Мене звати Ігор Трухін, це я у вас приймав пологи. Вибачте, так вийшло. Дім довго стояв порожнім, і я його потихеньку обжив. Надокучило блукати. А тут ви несподівано приїхали. Я злякався й сховався. Але коли все почалося, вже не було часу думати — треба було вас рятувати. Здається, все вийшло, руки самі пригадали, що робити, хоч і нервував страшенно після стількох років перерви.

Жінці стало ніяково, і вона щиро почала дякувати:

— То ось хто мій рятівник! Дякую вам, Ігорю, від усього серця! Якби не ви, я б точно там і померла. Ви що, лікар? Усі в пологовому будинку дивувалися, як усе професійно зроблено, хотіли навіть потиснути вам руку. Як же так сталося, що такий талант пропадає?

Ігор зітхнув і почав розповідати. Дорога до села була довгою:

— Тепер я просто бродяга, а колись був єдиним і улюбленим сином у багатій сім’ї. Моє дитинство було дуже щасливим, батьки дбали про мене, ні в чому не відмовляли. Батько радів, що я став медиком, працював лікарем у швидкій допомозі. Це була робота до душі — знати, що кожен день не минає марно й ти рятуєш хоча б одне життя. Потім я зустрів Аліну, вона теж медик, працювала постовою медсестрою в лікарні. Я полюбив її всім серцем, ми вже готувалися до весілля.

Але одного разу її батьки захворіли, і мій тато запропонував відвезти Аліну до них сам, бо я був на чергуванні. Надворі була заметіль і ожеледь, погода жахлива. Поїздка стала фатальною — машину занесло на перехресті, батько не впорався з керуванням і врізався в стовп. Вони обидва загинули. Мама не витримала цього горя й через три місяці померла від інфаркту. Це був жах — суцільні похорони й поминки. Я стояв біля трун і не вірив, що Аліни й батьків більше немає.

Конкуренти не зволікали — швидко відібрали бізнес. Я зламався, почав пити, щоб хоч на кілька годин забути про біль. На роботі мене звільнили, а будинок забрали кредитори за борги. Так я став безхатьком. Знаю, це не по-чоловічому — треба було взяти себе в руки й боротися. Але я втратив сенс життя. Якби залишився батьківський бізнес, може, я й намагався б його зберегти. А так…

Не сердьтеся, що я вирішив забрати вас із пологового будинку. Не переживайте, гроші на таксі я заробив чесно — допоміг одній бабусі наколоти дрова. Просто мені стало вас шкода. Як же так — ви одна, ще й трійня, і поруч нікого. Так не повинно бути! Я не міг залишитися осторонь, колись я давав клятву Гіппократа. У будинку я нічого не чіпав, не переживайте. Просто ночував там і все.

Надя не витримала й заплакала. Вона сама не помітила, як розповіла все про себе, про підлого нареченого й про те, як її, наче кошеня, викинули на вулицю. Наостанок вона сказала:

— Знаєш, Ігорю, давай на «ти». Ми ж знайомі, як ніколи. Я ні краплі на тебе не серджуся. Навпаки, я дуже вдячна за все. Ти єдиний, хто волею долі врятував моїх діток і мене. І ще… я буду рада, якщо ти залишишся. Живи, скільки хочеш. Якщо чесно, мені страшно залишатися одній із трійнею. Треба й прибратися, і взагалі, будь-яка допомога зараз не завадить.

Так Ігор і залишився жити у Наді. Він не сидів без діла: полагодив дах, паркан, переклав піч, адже раніше боявся зайвої уваги й нічого не чіпав. А ще чоловік дуже хотів допомогти цій сміливій жінці, яка ризикнула народити трьох дітей сама. Спочатку сусіди засуджували Надю, косо дивилися на неї. Як же так — приїхала вагітна, народила незрозуміло від кого, сором на все село. Та ще й з бродягою зв’язалася!

А от дільничний, який навідався до Наді, навпаки, зрадів. Надю він знав із дитинства. З Ігорем же довго розмовляв, адже мав перевірити нових людей у селі. Ігор показав документи й чесно розповів про своє життя, нічого не приховуючи. Дільничний навів довідки, все підтвердилося, і він запропонував Ігорю піти працювати фельдшером у медпункт. Старий лікар давно був на пенсії, а людям лікуватися десь треба. Ігор з радістю погодився — він тепер відчував відповідальність за Надю і діток, та й радів, що зможе їх забезпечувати.

По вечорах Ігор щось старанно майстрував у сараї. Надя була настільки зморена домашніми клопотами й доглядом за дітьми, що їй було не до того, щоб дізнатися, що саме він робить. Але одного дня він приніс у будинок три чарівні дерев’яні колиски. Надя ахнула:

— Ой, яка краса! У тебе ж просто золоті руки. Сам зробив? Ну треба ж! Дякую тобі величезне, а то я все переживала, що малюки з дивана впадуть. Який же ти молодець, Ігоре! Комусь із тобою дуже пощастить. Про такого чоловіка можна тільки мріяти!

Ігор почервонів, йому було приємно чути її компліменти й теплі слова. Він раптом сказав:

— Знаєш, Надю, після смерті Алі моє життя зупинилося, в душі була велика чорна діра, яку я нічим не міг заповнити. А тепер у моєму житті є ти й малюки, і я дуже цьому радий! Дозволь мені завжди бути поруч і допомагати вам — для мене це найкраща нагорода. Ви й є мій сенс життя! Тепер я знаю, навіщо прокидатися вранці, до чого прагнути і що робити. Розумію, тобі ніяково через пересуди, але я знаю, що ти найкраща жінка у світі!

Надя впевнено відповіла:

— Та нехай балакають, поговорять і перестануть. Головне, що ми разом, що ми потрібні одне одному. А решта не так важливо. Я рада й вдячна долі, що ти зараз поруч, і щодня відчуваю твою підтримку. Це безцінно, повір.

Час минав, і ставлення односельців почало змінюватися. Тепер вони бігли до Ігоря за допомогою: комусь треба було виміряти тиск, комусь зробити укол, а комусь полікувати радикуліт. Він нікому не відмовляв, якщо потрібно, навіть уночі вставав і йшов на допомогу. У своїй справі Ігор був професіоналом — умів розпізнати небезпечні хвороби й вчасно направити людей на обстеження до міста.

На знак подяки односельці приносили йому гостинці: яйця, мед або шмат сала. Ділилися овочами з городу, домашніми закрутками. Життя Наді потроху налагоджувалося — тепер було з чого обід зварити, вони вже не голодували.

Сусідка, тітка Фрося, часто допомагала Наді поратися з дівчатками, доглядала за ними, щоб жінка могла хоч трохи відпочити або зайнятися господарством. Знайомий дядько Федір приніс клітки й пару кроликів для розведення — трави ж цілий луг, коси — не хочу. Ігор із радістю взявся за господарство. Здавалося, він ніколи не втомлювався, усе це приносило йому тільки радість.

Чоловік так натерпівся в житті, що тепер насолоджувався кожним днем нормального сімейного сільського життя. Вставав удосвіта, годував худобу, порався по господарству, снідав, цілував свою Надійку й маленьких пухленьких принцес і поспішав допомагати людям. Бувало, його навіть запрошували в сусідні села — чутки про розумного лікаря, який працює в селі, швидко облетіли округу.

Наді подобалося жити вдома. Тут навіть повітря було своє, особливе, рідне. Тепер вона анітрохи не шкодувала, що поїхала з міста. Вона теж знайшла справу до душі — виявилося, що жінка чудово вміла стригти, хоча ніколи цьому не навчалася. Спочатку вона підстригла Ігоря, потім дядька Федора, потім сама освіжила зачіску. Незабаром до неї почали приходити сусіди — вона брала за роботу недорого, більше працювала для задоволення й досвіду.

Дітки підростали, весело агукали, вже всміхалися і тягнули ручки, упізнавали Ігоря й лепетали йому по-своєму. Тітка Фрося щоранку справно приносила свіже козяче молоко, і діти на ньому чудово росли та не хворіли. Надя намагалася бути зразковою господинею: доглядала за дітьми — благо, вони були спокійні й самі одне одного займали, утримувала дім у чистоті й завжди намагалася приготувати для Ігоря щось смачненьке на вечерю. Хоч жили вони й небагато, але дружно, у мирі та любові.

Минуло пів року. Одного разу холодного зимового вечора вся сім’я саме вечеряла. Ігор прийшов із роботи й з апетитом уплітав щі з печі. Дрова весело потріскували, у будинку було тепло й затишно. Раптом у вікно постукали. Ігор невдоволено підвівся — тільки зігрівся після морозу, а тут знову йти на вулицю. Але Надя крикнула:

— Та їж, я сама відчиню. Напевно, дядько Федір лопату приніс, я просила.

Жінка накинула кожушок, узула валянки й пішла відчиняти. Надворі була така заметіль, що нічого не видно! Вона відчинила двері й ахнула! На порозі стояв, згорбившись від холоду, Ілля. Він щось бурмотів:

— Ну й забралася ж ти, Надю! Ледве тебе знайшов! Пусти в дім, поговорити треба. Не на морозі ж бесідувати!

Жінку трясло від люті. Їй хотілося одразу ж дати йому ляпаса й виставити за двері! Але водночас відголоски колишнього кохання змішалися з жалістю. Вона мовчки пропустила його до сіней. Він струсив сніг із дорогого пальта й зайшов у дім. Потягнув носом запах свіжої випічки й щів — аж слинка потекла. Ігор ошелешено дивився на непроханого гостя. Дітки, відчувши чужу людину, почали хникати. Ігор відразу став їх заспокоювати: по черзі брав на руки й цілував у рожеві пухкі щічки. Малюки одразу притихли.

Надя стояла, склавши руки на грудях, і пильно дивилася на Іллю. Присісти не запропонувала, лише сухо запитала:

— Ну, кажи, з чим прийшов? Не скажу, що рада тобі. Совість замучила? Ніколи не повірю!

Ілля не очікував такої негативної реакції. Він думав, що Надя тут пропадає, бідує, і одразу кинеться йому на шию. Буде рада, що він за нею повернувся й вони налагодять стосунки. Але не так сталося, як гадалося — у будинку був інший чоловік. Це змінювало все. Тому він нерішуче почав:

— Я прийшов миритися, Надю. Сильно я тоді помилився, повірив цим дурним фотографіям, вигнав тебе. Усі мені казали: «Молодець! Так їй і треба!». І я вірив. Але перед смертю, місяць тому, батько зізнався, що це був фотомонтаж, що це вони з Віктором усе підлаштували. Бізнес у мене Віктор теж відібрав, тепер я ні з чим. Звісно, грошей від батька вистачить, щоб протриматися ще довго… Але знаєш, я зрозумів головне: мені потрібні тільки ти й наші діти! За цей час тебе ніхто не зміг замінити! Я лише тебе люблю, Надю! Повернися до мене! Благаю!

Жінка остовпіла від його слів. Її вразила нахабність Іллі. Усередині все вирувало від образи.

— Ти взагалі себе чуєш? Ти ж вигнав мене на останньому місяці вагітності просто на вулицю! Знаючи, що я ношу трьох дітей, що мені, по суті, нема куди йти! І навіть не кліпнув! Про яку любов ти зараз говориш? Мене врятував ось цей чоловік, який випадково опинився поруч. Якби не він, ми з дітьми б загинули, ти це розумієш? Подивися на нього уважно! Його звати Ігор, він не багатій і не бізнесмен — звичайний фельдшер. Але саме так і виглядає справжній чоловік! Принаймні для мене! Любов, Ілюшо, — це не гарні слова й не оберемки троянд, які ти мені дарував. Ні. Це щира турбота, людське тепло й довіра! Коли люблять по-справжньому, вірять беззастережно. Я більше не люблю тебе й не вірю, чуєш? Я ніколи не зможу пробачити тобі твою зраду! Все, йди геть! Розмова закінчена!

Тут втрутився Ігор, його очі палали, а руки тремтіли:

— То це ти і є Ілля Бистров? Колишній наречений Наді й батько її дітей? Ну й зустріч! Який же тісний світ! Не впізнаєш? Звісно ж! Це ж твій батько відібрав у мого тата компанію «Будметал»! Я вашу родину запам’ятав назавжди! Ну й сімейка! Один нажився на горі та смерті людей, другий — вагітну кохану жінку викинув на вірну загибель! Тепер я не дивуюся! Від вас усього можна очікувати!

Ілля зблід і не знав, куди подіти очі. Усе було правдою, і йому нічим було виправдатися. Він кинув останній аргумент:

— Надю, одумайся! А як же наші діти? Вони будуть рости без батька? Ну, зміни гнів на милість. Ми ж майже сім’я, ти що, забула, як нам добре було разом?

Він зробив крок до манежу, де сиділи дівчатка, але Надя раптом, як вовчиця, перегородила йому шлях і стала тіснити його до виходу:

— Не смій підходити до дітей, зрозумів? Який ти їм батько? Минуло пів року, а ти лише зараз згадав про них? А до цього тобі було байдуже на їхню долю? Геть звідси! Убирайся! У дітей є найкращий батько, який любить їх і дбає про них, не те, що ти! Забудь дорогу сюди! Ти не чоловік, ти ніщо! Запам’ятай це!

Ілля вискочив із дому, як ошпарений, принижений і розтоптаний. Він згадав, як тоді виганяв Надю, як вона плакала й благала його схаменутися, а він кричав їй образи у відповідь. Як йому було соромно! Він сам усе зруйнував. Слухав усіх, але тільки не своє серце. І що тепер? З чим залишився? Ні бізнесу, ні сім’ї — повний нуль! А які ж чудові дівчатка! Карі очі, як у нього, і брови насуплюють, як він у дитинстві. Тепер вони будуть називати татом Ігоря й любити його. А він? Невже це кінець?

Чоловік сів у машину, обхопив голову руками й закричав:

— Господи! Яка ж я сволота! Так мені й треба! Я ж навіть не знаю, як звати моїх дочок! Бідна Надя! Чому я так осліп і оглух? Наче біс у мене вселився! Вірив батькові, а Віктор, як змій, нашіптував гидоти про Надю! А крім неї, мене ніхто так не любив і не дбав про мене! Я мушу спокутувати свою провину! Може, Надю я й втратив, але дітям я зобов’язаний допомогти! Інакше навіщо тоді жити?

Після того, як Ілля пішов, Надя не витримала й розридалася. Але тепер це були сльози очищення. З кожною сльозинкою йшла образа й ненависть до Іллі. Вона нарешті висловила все, що так давно тримала в собі, й стало легше. Ігор підійшов і ніжно обійняв її:

— Шкодуєш, що він пішов? Ти ще любиш його? Скажи чесно, прошу тебе! Для мене це важливо. Хто я для тебе? Друг? Ти сказала йому такі гарні слова про мене… Ти справді так вважаєш? Чи просто хотіла йому боляче зробити? Я й не очікував від себе, що можу так сильно ревнувати! Надю, я ревную тебе. І мені страшно навіть подумати, що ти можеш повернутися до нього. Адже у вас спільні діти. Краще скажи відразу, якщо це так. Не муч мене!

Надя серйозно подивилася йому в очі й відповіла:

— Ні, Ігоре, я говорила те, що думаю. Ти для мене найближчий, найрідніший чоловік, і мені більше ніхто не потрібен! Просто я так розлютилася, коли побачила Іллю, коли він до дітей хотів підійти — одразу нахлинули всі ті погані спогади, розумієш? З одного боку, мені його навіть шкода. Він же не завжди таким був. Ми сильно любили одне одного… ну, я так думала, принаймні. Але те, як він обійшовся зі мною та нашими дітьми, показало, що я дуже в ньому помилялася. Якби Ілля справді мене любив, він би ніколи так підло не кинув нас. Мені не потрібні його гроші — не в них щастя! Нехай ми живемо з тобою скромно — і що з того? Я маю набагато більше зараз: міцну й дружну сім’ю. І на душі так добре й спокійно. І дуже правий був мій улюблений дідусь, коли часто повторював: «Де народився, там і згодився!»

Ігор ледь стримував сльози. Він ще міцніше притиснув Надю до себе й прошепотів:

— Дякую тобі, що прийняла мене, що повірила й полюбила нікчемного, бідного бродягу! Обіцяю, я з усіх сил старатимусь, щоб ти й наші дівчатка ні в чому не мали потреби! А ще, я хочу, щоб у нас усе було по-справжньому. Давай розпишемося в сільраді? Станемо справжнім чоловіком і дружиною!

Але в селі шила в мішку не сховаєш. Щойно односельці дізналися, що Надя та Ігор подали заяву до РАЦСу, вони тут же всією вулицею заявилися:

— Що ж це ви, молоді, весілля вирішили не гуляти? У нас так не прийнято! Треба ж відсвяткувати, як належить, щастя молодим побажати! Це ж подія, як не як!

Надя зніяковіла й тихо відповіла:

— Та ми б і не проти, але грошей мало. Не на що гуляти, на кафе в райцентрі точно не вистачить. От і вирішили просто розписатися.

Дядько Федір ляснув себе по коліну:

— Ну ви чули, люди добрі? Знайшли проблему! Та навіщо нам ті кафе, ресторани й кабаки? У нас же клуб у селі є! Столи з лавками поставимо, кожен із дому щось принесе — от і відсвяткуємо. Я гармонь візьму! Таке весілля влаштуємо, що будь-який ресторан відпочиває!

Ігор підтримав:

— А що, Надійко, гарна ідея! Треба ж людей поважити! А то й справді не по-людськи якось! Ех, гуляти так гуляти!

Свято вдалося на славу! Зібралося все село, клуб прикрасили кульками, плакатами, а столи ломилися від домашніх ковбас і частувань. Весело й душевно посиділи. Діток няньчили по черзі, а місцева дітвора з радістю бавилася з трьома однаковими дівчатками. Потім танцювали, співали душевні й зворушливі пісні, і серце летіло далеко-далеко. Недарма кажуть, що всі жителі села — це одна велика родина. І як у будь-якій родині, бувають і сварки, і плітки, і непорозуміння. Але щойно трапляється біда, усі стають плечем до плеча й поспішають на допомогу. Ось цим і відрізняються сільські, прості й душевні люди від міських, у яких на першому місці лише власні інтереси.

Наді було добре вдома, у рідному селі, де все просте й зрозуміле, де з дитинства знайомі поля, луки й чиста річечка. Немає милішого місця на світі, ніж рідний дім. Тут навіть на жорсткому дивані спиться м’яко. Саме тут жінка знайшла своє жіноче щастя, так і не відшукавши його в галасливому й суєтному, такому красивому, але такому чужому місті. Вона була безмежно вдячна долі, що все склалося саме так.

Наступного дня в двері Надиного будинку постукала листоноша Тетяна. Вона розмахувала якимись паперами й кричала:

— Надю, відчиняй, тобі лист! Термінове! Тримай! Фух, ледве добігла! Води даси?

Надя жестом запросила її до хати, винесла склянку води, а сама зосереджено почала читати:

«Кохана Надю! Ти права, я негідник і підлець, і мені немає прощення, і я все це заслужив. Тому вирішив поїхати з країни, якнайдалі, за кордон. Мабуть, я втікаю сам від себе, не знаю. Спробую там знайти своє щастя. Я довго думав, згадував наші стосунки, картав себе за боягузтво та підлість, і дуже хотів би повернути час назад! Знову дивитися у твої щасливі сяючі очі з іскоркою та ловити твою посмішку — таку наївну й таку щиру. Але, на жаль, це неможливо.

Я побачив, як ти дивишся на Ігоря. З такою ж ніжністю і любов’ю, як колись на мене. Я щиро бажаю вам щастя і не хочу заважати, не стану третім зайвим. Так сталося, що через свою дурість я навіть не знаю, як звати моїх донечок. І це жахливо, це ганьба для мене як для їхнього батька! Сподіваюся, Ігор виховає їх краще, ніж я міг би. Не хочу мучити дітей, змушувати їх розриватися між рідним, але таким чужим батьком і вітчимом, який їх любить. Нічого доброго з цього не вийде.

Але перш ніж попрощатися назавжди, я хочу зробити хоч щось хороше для своїх дітей. Тому ось мій прощальний подарунок для них. У банку на Бульварній на твоє ім’я відкрита скринька, код п’ять п’ять вісім три. Прийми, будь ласка, це з мудрістю, а не зі злістю, заради наших маляток!
Прощай, колись твій коханий Ілля.»

Надя знову заплакала, розуміючи, що зараз, у цей самий момент, Ілля відпустив її, і вона відпустила його також — назавжди. Історія їхнього спільного життя тепер була закрита навіки.

Наступного дня Надя та Ігор поїхали до міста, до банку. Їм видали вміст тієї самої скриньки. Вони відкрили її й ахнули — там лежали три золоті хрестики й пачка грошей. І записка: «Моїм донькам від непутящого тата! Будьте щасливі!»

Ігор присвиснув і задумливо сказав:

— Благородний вчинок. Схоже, у Іллі все ж прокинулася совість. Це гідно поваги. Хрестики вдягнемо на маляток — діти мають право знати, хто їхній батько. А гроші нам не потрібні. Що з ними робити?

Надя подумала й відповіла:

— А давай відкриємо накопичувальний рахунок на ім’я дівчаток. Підростуть — буде їм подарунок від батька, знадобиться. А ми з тобою й так проживемо, правда?

Вони так і зробили. З чистим серцем вийшли з банку й дорогою заїхали до церкви. Освятили хрестики, помолилися за здоров’я живих і поставили свічки за упокій померлих близьких людей. Надя подумки відпустила Іллю й навіть побажала йому щастя. Їй стало легше, ніби з душі спав важкий непосильний тягар.

А Ігор гаряче молився про себе, щоб його довгоочікуване сімейне щастя не закінчувалося, адже вони з Надею заслужили його сповна!