У 1937 році Сомерсет Моем написав роман «Театр», який був опублікований у США та Великобританії й швидко приніс автору славу. Відтоді минуло багато часу, але ця книга, як і її головна героїня — Джулія Ламберт, продовжує цікавити читачів.
Джулія Ламберт постає перед нами як успішна акторка сорока шести років, але вона навряд чи виглядає на свій вік: Джулія ретельно доглядає за собою, регулярно стежить за харчуванням і не дає спокою своїй масажистці, якщо дозволила собі зайвий шматочок за обідом. Тому вона з легкістю грає ролі двадцятип’ятирічних жінок і загалом виглядає доглянутою.
Але тривожні думки вже підкрадаються до неї. Вона розуміє, наскільки коротка кар’єра акторки і як важко буде з віком грати ролі юних кокеток. Глядач не дурний.
«Сорок шість. Сорок шість. Сорок шість. Я піду зі сцени в шістдесят. У п’ятдесят вісім — турне по Південній Африці та Австралії. Майкл каже, там можна непогано заробити. Зіграю всі свої старі ролі. Звичайно, навіть у шістдесят я зможу грати сорокап’ятирічних. Але де їх узяти? Прокляті драматурги!»
У молодості вона по вуха закохалася у красеня Майкла — «мужнього і неймовірно гарного». Акторська гра давалася йому важко, але він уміло приховував відсутність таланту привабливою зовнішністю. Він не раз намагався переконати режисерів у своїй майстерності за допомогою зовнішніх даних.
«Джиммі був вражений його красою. У коричневому сюртуку та сірому костюмі з легкої вовни він, навіть без гриму, був настільки гарним, що аж дух перехоплювало. У нього були невимушені манери, і говорив він, як справжній джентльмен. Поки Майкл викладав мету свого візиту, Джиммі уважно за ним спостерігав. Якщо він хоча б трохи вміє грати, з такою зовнішністю цей хлопець далеко піде».
Але Майкл найчастіше не міг витягнути свою роль, і режисери поступово зрозуміли: окрім гарного обличчя, за ним нічого немає.
Майкл не мав акторського марнославства і легко відмовився від думки про велику сцену, зосередившись на таланті Джулії та своїх підприємницьких здібностях.
Він вирішив організувати власний театр для неї, і там Джулія буде сяяти в головних ролях. Саме цього вона й хотіла.
Але поряд з успіхами в кар’єрі їхнє особисте життя було лише міцним партнерським союзом.
Після початку, як їй здавалося, романтичних стосунків, Джулія дуже швидко усвідомила, що Майкл не здатен кохати й бажати її так, як вона цього хотіла і заслуговувала. Він був «холодним коханцем». Ба більше, він був, м’яко кажучи, економним у витратах, що не раз ставало предметом її насмішок.
«Коли настав її день народження, Майкл подарував їй пів дюжини шовкових панчіх. Джулія одразу побачила, що вони не найкращої якості. Бідолашний ягнятко, йому було складно змусити себе витратити велику суму, але вона була зворушена тим, що він взагалі зробив їй подарунок, і ледь не розплакалася».
Джулія відчувала, що лише вона у цій парі здатна на емоції, але, заглушивши почуття, вона жила театром і дихала лише сценою.
Їхній із Майклом син Роджер став повною протилежністю матері. Він бачив крізь облуду богемного світу, його награність і порожнечу.
Він розуміє, що його рідна мати потребує його лише для гарної сімейної фотографії в газету або для гордовитих розповідей про його успіхи перед гостями. Джулія усвідомлює, що втрачає авторитет в очах сина і що він не ставиться до неї з тим обожнюванням, на яке вона розраховувала.
Джулія часто уявляла, як буде приємно, коли він виросте й зможе розділяти її інтереси. Думка про те, що вона втратила його, ніколи по-справжньому не володіючи ним, була для неї ударом.
Вона завжди вважала, що достатньо просто увійти в образ і тебе будуть сприймати так, як ти цього бажаєш. Але її син занадто розумний, він бачить батьків, можливо, навіть краще, ніж вони бачать себе. І, несучи на собі іронію автора, Роджер невимушено зауважує:
«Ось уже двадцять років він (батько) грає самого себе».
І, перериваючи роздуми Джулії про Гамлета, додає:
«Бідолашний батько… Він не надто розумний. І надто зайнятий тим, щоб залишатися найкрасивішим чоловіком Англії».
Джулія завжди вважала Роджера не надто амбіційним юнаком, який просто залишався в тіні її слави. Але його слова руйнують її ілюзії щодо його недалекоглядності:
«Ти завжди граєш. Ця звичка — твоя друга натура. Ти граєш, коли приймаєш гостей. Ти граєш перед слугами, перед батьком, переді мною. Переді мною ти граєш роль ніжної, поблажливої, знаменитої матері. Тебе не існує. Ти — це лише безліч ролей, які ти виконувала».
«Я часто запитую себе: чи була ти коли-небудь собою, чи від самого початку служила лише засобом утілення в життя всіх тих персонажів, яких зображала. Коли ти заходиш у порожню кімнату, мені іноді хочеться раптово розчинити двері, але я жодного разу не наважився на це — боюся, що не знайду там нікого».
Джулія створила для себе ідеальне життя і вжилася в роль успішної акторки. Тільки роль хорошої матері не підійшла їй своєю монотонністю і буденністю. Живучи у своє задоволення, нехтуючи моральними нормами та принижуючи себе зв’язком із ровесником сина, вона жодного разу не замислилася про інтереси Роджера. Ба більше, вона навіть ревнувала його дружбу зі своїм молодим коханцем.
Їй здається, що всі навколо сліпі. Що існує лише її особисте щастя, заради якого вона зробила все необхідне. Роджер давно зрозумів правду, але Джулія досі відмовляється в це повірити.
— Ти порвала з ним, так? — несподівано запитав Роджер.
Джулія ледь не підскочила.
— Більш-менш.
— І правильно зробила. Він тобі не пара.
Роджер дивився на неї спокійним, задумливим поглядом, і в Джулії стиснулося серце від страху: а раптом він знає, що Том був її коханцем?
Насмішка власної дитини… Це боляче. Дуже боляче.
Але наша героїня і не намагається претендувати на роль покірної, благочестивої жінки. Вона без труднощів переживає подібні ситуації й знову повертає свою увагу на те, що приносить їй справжнє задоволення і має єдиний сенс — ТЕАТР.
А ми спостерігаємо за її тріумфами та, мабуть, навіть бажаємо їй того душевного спокою, в якому вона перебуває на останніх сторінках роману, доїдаючи довгоочікуваний біфштекс із цибулею.
А вам сподобався роман «Театр»?
— Мамо, ти просто злидота! — викрикнув Пашка, з гуркотом зачинив двері своєї кімнати