Привела в дім племінника на зло чоловікові

— Забирайся! Бачити тебе не хочу, — кинула Ірина чоловікові через тиждень після того, як привела в дім племінника.

Багато хто вважав їхню сім’ю зразком гармонії. І важко було уявити, що вона може так легко розпастися. Навіть імена у них були співзвучні.

Ірина з Ігорем нещодавно відсвяткували перлове весілля — 30 років спільного життя. У них був розкішний будинок у престижному котеджному містечку. Поки Ігор керував власним бізнесом, Ірина із задоволенням взяла на себе роль домогосподарки.

— Чоловік — добуває мамонта, а дружина підтримує домашнє вогнище. Ось і весь наш секрет, — сміялася вона на ювілеї.

Троє їхніх доньок народилися з інтервалом у два роки. Дівчата виросли й роз’їхалися. Приїжджали вони на свята з чоловіками та дітьми. У будні дні Ігор був зайнятий роботою, а Ірина — доброустроєм дому й саду. Ввечері подружжя любило усамітнитися в альтанці, якщо дозволяла погода.

В один із таких вечорів Ігор розповів дружині новину:

– До мене племінниця Ліза приїжджає. Сподіваюся, ти не проти? Бо я вже запросив її на кілька місяців.

– На кілька місяців? – здивувалася Ірина. – Вперше чую про твою племінницю…

– Це донька мого двоюрідного брата, – пояснив Ігор. – Ми з Сашком давно посварилися й не спілкувалися, мабуть, років сорок. Але нещодавно знайшли одне одного в інтернеті й вирішили помиритися, раз стільки років минуло.

– Дивно, що ти мені про це нічого не розповідав. І на честь цього твій брат відправив її до нас?

– Не те щоб відправив… Просто у них складні обставини. Ліза чекає на дитину.

– Чудово! Але до чого тут ми?

— До того, що її мати дуже сувора. А дівчина вирішила залишити дитину, розумієш? І я подумав, що у нас їй буде спокійніше.

Ірина була проти цієї ідеї, але не наважувалася сперечатися з чоловіком. Тим більше, що його прохання звучали рідко. Думка про чужу людину в домі її не тішила. У гості — будь ласка, але жити…

— Ти сама до неї прив’яжешся, от побачиш, – продовжував чоловік. – Ліза – чарівна дівчина. Вона допоможе тобі й в домі, і в саду.

– З животом? – Ірина все ще вагалася, але вже не так категорично.

Після від’їзду молодшої доньки їй було самотньо. Іноді вона заходила в дитячі кімнати, занурюючись у спогади — і сльози наверталися на очі. Перспектива того, що в домі з’явиться молода дівчина, а потім і малюк, зворушила її.

– Гаразд, – відповіла Ірина, намагаючись надати голосу байдужий тон. – Нехай живе. Але за моїми правилами.

– Звісно, люба, – погодився Ігор, чмокнувши дружину в щоку.

Коли Ліза приїхала, вона справила гарне враження на господиню дому. Це була тендітна дівчина з великими наївними очима та пухкими губами. Її ангельська зовнішність різко контрастувала з її вагітністю. Біля її ніг стояла невелика сумка.

– Добрий день, я – Ліза.

– Дуже приємно, Ірина Віталіївна, – відповіла господиня, оцінювально розглядаючи гостю.

– Ходімо, я покажу тобі твою кімнату. Бачу, у тебе речей небагато.

Ліза не встигла нічого сказати, як до кімнати зайшов Ігор, тягнучи за собою важку валізу на колесах. Ноша явно була нелегкою навіть для нього.

— Ох, ледве витягнув із машини, — поскаржився Ігор.

— Схоже, ти до нас надовго, — сказала Ірина з докором, помітивши благаючий погляд чоловіка. Той, здавалося, просив її не починати розмову на цю тему. — Гаразд, йди за мною.

Ліза слухняно пішла за Іриною, поки Ігор тягнув за ними валізу гості.

Дівчина виявилася напрочуд спокійною та поступливою. Вона активно брала участь у роботі в саду, прибирала свою кімнату, мила за собою посуд і навіть допомагала з приготуванням їжі. А кухня була територією, яку Ірина вважала виключно своєю і не любила, коли туди заходив навіть Ігор.

Ліза стала першою, кому після доньок вдалося проникнути в це «свята святих». Однак вона не поспішала ділитися своїми секретами.

Одного разу під час чаювання Ірина, не стримавшись, поцікавилася, вказавши на її живіт:

— А де батько дитини?

Ліза помітно напружилася.

— Його немає, — коротко відповіла вона.

— Тобто… він помер, чи?

— Його просто немає.

Після цього вона замовкла і більше не промовила ані слова.

Через кілька днів Ігор вирішив поговорити з дружиною:

— Іро, не муч Лізу питаннями про батька її дитини, — почав він обережно, хоча в його голосі відчувалося хвилювання. — Для племінниці це болюча тема.

— А ти сам знаєш, хто це? Ігорю, я теж переживаю. Раптом він сюди заявиться й почне качати права. Або ще щось утне.

— Цього не буде, — запевнив він. — Обіцяю.

Відтоді Ірина більше не поверталася до цієї теми.

Минув ще місяць, і до пологів гості залишалося зовсім небагато часу. Ірині було незрозуміло, чому батьки Лізи не виявляли жодного інтересу до її життя в них. Ігор запевняв, що сам спілкується з братом і тримає його в курсі подій.

— Ліза досі приховує все від матері, розумієш? Батько в курсі та просить подбати про доньку. А коли народить, вже покажуть бабусі — і тоді вона нічого не зможе змінити.

Ірина не розуміла, як можна перешкоджати народженню онука. Але чужа душа — темрява.

Коли вона дізналася, що у Лізи буде хлопчик, то була в захваті. Хоча стосунки між нею й Ігорем були ідеальними, вона все ж підозрювала, що чоловікові бракувало сина. Він обожнював дочок, але іноді сумував, що не міг піти з кимось на футбольний матч. Навіть у родинах їхніх доньок народжувалися тільки дівчатка.

Нарешті в їхньому домі з’явиться хлопчик! Це надихнуло Ірину й Лізу частіше їздити до міста за покупками для малюка.

Одного разу під час походу магазинами в Ірини закрутилася голова. Вона ледь не зомліла. Ліза підбігла й запропонувала поїхати додому. Але Ірина була непохитна – їй треба їхати до лікаря. Вона посадила дівчину в таксі й відправила додому, а сама вирушила до лікарні.

Увечері Ірина повернулася додому з молодим симпатичним чоловіком.

— Це Віктор, — представила вона чоловікові свого супутника. – Мій племінник, і тепер він житиме у нас, поки мені не стане краще. Я сьогодні мало не втратила свідомість, уявляєш? Лікар сказав, що мені зовсім не можна перенапружуватися. Поки я проходитиму обстеження, Вітя поживе в нас і допомагатиме мені та Лізі. У нас якраз ще одна вільна кімната є.

— Чому я вперше чую про твого племінника? – щиро здивувався Ігор.

— Ой, це така цікава історія! – Ірина зітхнула, ніби готувалася до довгої розповіді. – Коли ти розповів мені про свого двоюрідного брата, батька Лізи, я згадала і про свою двоюрідну сестру. У нас із нею майже така сама історія.

— Це як? – не зрозумів чоловік. – У неї теж вагітна донька?

— Та ні ж. Ми з нею ще з дитинства не спілкувалися. Посварилися вщент, коли нам було по 12, і з того часу не бачилися. Вона взагалі за кордон поїхала. Коротше, я вирішила написати Наді. І уявляєш, виявилося, що її син зараз навчається у Києві. Це і є Віктор.

Парубок махнув рукою.

— Я взагалі-то не збиралася його кликати, — змовницьки знизила голос Ірина. – Але коли сьогодні зранку впала в магазині й потрапила до лікарні, зрозуміла, що потребую допомоги. От і запросила Вітю на пару тижнів. У нього якраз перерва в навчанні.

Молодий чоловік пішов облаштовуватися у своїй кімнаті. Заодно познайомився з Лізою й швидко знайшов із нею спільну мову. А через тиждень Ірина дала чоловікові послухати цікавий запис…

Минуло дві години, і ні Лізи, ні Віктора, ні Ігоря вже не було в домі.

Ірина сиділа, загорнувшись у плед, і втупилася в стіну. Плакати їй більше не хотілося. Вранці вона була сповнена рішучості подати на розлучення. Вони продадуть будинок і поділять гроші. Вона не хотіла більше нічого знати про Ігоря.

За три дні до того, як привести Віктора в дім, Ірина випадково побачила Лізу на кухні. Дівчина рилася в шафці.

— Лізо, що ти тут робиш? — здивовано запитала господиня.

Дівчина, явно не очікуючи зустрічі, відповіла:

— Ірино Віталіївно, ви рано повернулися з міста. А я хотіла розібратися з приправами, щоб навчитися готувати так само як і ви.

— Починати навчання з приправ — все одно що вчитися малювати, починаючи з рамки для картини.

— Зрозуміла, — відповіла Ліза, невинно кліпаючи очима. — Буду знати.

— Я тебе навчу, але більше на кухню без мене не заходь. Домовились?

Ліза погодилася й вийшла. А Ірина для спокою перевірила шафку — окрім приправ, там нічого не було. За якимось внутрішнім поривом жінка почала відкривати кожну баночку й нюхати — її завжди заспокоювали пряні запахи. Але одна баночка пахла якось дивно. Точніше, вона взагалі не пахла фенхелем. Ірина закрила її й поклала в сумку.

Наступного дня вона поїхала до міста. На щастя, її найкраща подруга працювала хіміком і погодилася зробити аналіз вмісту підозрілої баночки.

— Не знаю, що там, — сказала Ірина, — але це точно не сушений фенхель.

Увечері подруга надіслала повідомлення: «Це щуряча отрута».

Ірина застигла від шоку. Думки ніяк не складалися в логічний ланцюжок. Очевидно, що Ліза хотіла отруїти або її, або Ігоря. Або, може, вона хотіла нашкодити собі, щоб позбутися дитини?

«Та ні, навряд… — розмірковувала Ірина. — У такому разі Ліза тримала б отруту у своїй кімнаті й приймала б таємно. А тут вона підмінила приправу, значить, хотіла отруїти когось із нас».

Перше її бажання було розповісти все чоловікові.

Але жінка придушила цей порив. Її життя було спокійним, ситим, але нудним. Як і багато домогосподарок, Ірина любила серіали. Особливо детективи. І їй до божевілля захотілося розплутати цю історію самостійно. Адже нічого більш загадкового в її житті вже не трапиться — жінка була в цьому впевнена.

Ірина купила точно таку ж баночку сушеного фенхелю й поставила на місце. Вона зібрала всі продукти в домі й, потай від Лізи, викинула їх на всяк випадок. Наступного дня замінила новими. Поки вона не розгадає таємницю, вирішила харчуватися їжею на замовлення. «Береженого Бог береже».

Два дні стеження за Лізою нічого не дали. Навіть покопатися у речах гості Ірині не вдалося — та весь час була поруч. Тоді жінка придумала інший план у дусі детективних фільмів. Вона найняла молодого приватного детектива й привела його в дім під виглядом племінника. А сцену з непритомністю та відвідуванням лікаря розіграла.

Хоча її ідея представити Віктора родичем була шита білими нитками, Ігор нічого проти сказати не зміг.

Приватний детектив не лише знайшов у Лізи ДНК-тест на батьківство Ігоря, а й зумів закохати її в себе, пообіцявши їй переїхати разом за кордон до його матері. Ліза вирішила, що життя в Європі з молодим забезпеченим чоловіком краще, ніж в Україні зі старим. І багато чого розповіла Віктору, не підозрюючи, що все записується на диктофон.

— Я спеціально тоді на корпоративі напоїла Ігоря й спокусила. Знала, що від дружини він просто так не піде. А вагітність довго приховувала, щоб аборт було пізно робити. Як тільки дізналася, що буде хлопчик, одразу кинулася до нього.

Ігор сам запропонував мені народити дитину й залишити їм. За це обіцяв добре заплатити.

Але я придумала потроху його дружину труїти — не до смерті, а так, щоб захворіла. Думала, нехай побачить, яка стара у нього дружина, а я молода й здорова. Та ще й сина народила. Але тепер мені цей старий дурень не потрібен, — шепотіла Ліза Віті на вухо, а той підсунув телефон ближче. – Я залишу їм дитину, отримаю гроші — і ми з тобою поїдемо.

Саме цей запис Ірина дала прослухати чоловікові, перш ніж вигнати обох із дому.

Ніхто не попереджав, що ігри в детектива можуть закінчитися самотністю…

Місяць потому з пологового будинку Ірині зателефонували.

Вона дізналася, що Ліза залишила новонародженого хлопчика, залишивши записку з їхньою адресою та телефоном.

З дитиною на руках Ірина набрала Ігоря.

— Нам потрібно поговорити, — сухо зазначила вона. — Я дам тобі адресу, приїжджай терміново.

Почуття до колишнього чоловіка залишалися змішаними. Образа не вщухла. Проте щоранку вона шукала його поряд і прислухалася до шуму за вікном увечері.

А на її руках лежав ні в чому не винний малюк.

Вона нахилилася, вдихнула запах немовляти, й на її обличчі з’явилася усмішка. Тепер вона не сумнівалася — як би не завершилася розмова з Ігорем, розлучитися з дитиною вона вже не зможе.