Олена мовчала про те, що сталося з нею багато років тому. Вона жила тихо, осторонь чужих справ і проблем. Коли до неї зверталися по допомогу, завжди відгукувалась, але ніколи не лізла вперед без прохання.
Світ довкола вона відчувала гостріше за будь-якого дикого звіра. За ледь помітним рухом повітря вловлювала присутність інших людей. Запахи підказували їй про хвороби чи емоційний стан тих, хто був поруч.
Одного разу до неї на прийом приїхав чоловік, який поставив запитання:
— Як у вас це виходить? Я ж спеціально прийняв душ, одягнув чистий одяг. За пів години дороги до вашого дому я не встиг навіть увібрати в себе вуличні запахи, а ви мене обнюхали, посиділи в задумі — й точно визначили мою проблему.
Олена ледь усміхнулася кутиками губ:
— Люди, які страждають від недуг, випромінюють особливий аромат відчаю. Треба лише навчитися розуміти, звідки йде цей запах безнадії.
Збагнути те, що іншим здавалося незбагненним і неможливим.
Але той відвідувач виявився надто допитливим.
— Скажіть, ви ж допомагаєте багатьом, я це точно знаю. Недарма я приїхав саме до вас. Але чому ви не можете допомогти собі? Вибачте за таке запитання, але мені здається, що це якась несправедливість.
Олена лише знизала плечима:
— У моїх силах немає можливості допомогти собі. Це не можна вилікувати травами. Річ у тому, що це не хвороба. Це, швидше, наслідки роботи розуму.
— Знаєте, іноді так буває: людину налякали або сталося щось жахливе — і вона втрачає здатність говорити або починає заїкатися на все життя. Зі мною сталося щось подібне, тільки я перестала бачити.
Це був єдиний випадок, коли Олена заговорила про свою сліпоту. І то лише тому, що перед нею був чоловік, якого чекала швидка смерть. Від нього йшов безмежний відчай. Повністю. Без жодного просвітку.
Олена ніби відчувала пожежу всередині нього. Йому залишалося зовсім небагато.
У цей вихідний день Олена, як зазвичай, вирушила до лісу. Поруч з нею крокував Барон — величезний кудлатий пес. Розумна, вихована тварина, яка, втім, дозволяла собі пустувати, коли ніхто не бачив.
Олена з усмішкою прислухалася до його стрибків. Вона прекрасно знала — як би він не бавився, завжди слідкував за нею краєчком ока. І якщо Олена раптом оступиться чи похитнеться, Барон миттєво опиниться поруч, підставляючи бік.
У селі, біля якого жила Олена, її вважали бабусею. Усі зверталися до неї виключно як до «бабусі Олени», і вона ніколи не заперечувала. Лише нижче натягувала хустку, щоб приховати обличчя.
Нікому не треба було знати, що їй тільки наступного року виповниться п’ятдесят. Нехай думають, що вона бабуся — так менше запитань.
Раптом Олена завмерла. Відчула, що Барон теж зупинився. Вона прислухалась. Після того як втратила зір, її слух став неймовірно гострим. Десь удалині рухалася автівка. Машина їхала до її будинку. Все ближче й ближче. Барон став біля її ноги, притиснувся, щоб вона відчувала його присутність.
— Тихо, Барончику, можливо, це не до нас, — прошепотіла жінка.
Але машина зупинилася біля її будинку. Вони з псом попрямували до хвіртки. На щастя, вони були недалеко. В душі Олени оселилось занепокоєння. Коли люди приїжджали по допомогу, вона відчувала зовсім інше. А зараз здавалося, що наближається біда, принесена невідомим гостем.
Дверцята автомобіля відчинились, і вона почула:
— Навіщо ти це робиш? Ти ж розумієш, що якщо лікарі не змогли допомогти, то знахарка в глухому селі — тим паче.
— Ось тут ти помиляєшся. Подумай сам, як усе виглядає ідеально. Я довго водила тебе по лікарях, правда ж? Дуже турботлива дружина. Нічого не допомагає, так? І ось я у відчаї хапаюсь за останню надію — цю жінку.
Везу тебе до знахарки. Можливо, нетрадиційна медицина допоможе. І знову я — турботлива дружина. А те, що ти помреш тут, а не вдома, навіть краще, згодься. Свіже повітря, природа. Можливо, ти навіть встигнеш насолодитися гарними заходами сонця. Бачиш, як я подбала. Навіть крісло тобі привезла.
— Яка ж ти підла. Дарма стараєшся. Всі рахунки заблоковані.
— Нічого страшного. Я почекаю. Коли вступатиму в спадок — блокування зникне. І я не думаю, що доведеться довго чекати. Якби ти тільки знав, як ти мені остогид. Я вже не можу на тебе дивитися, розумієш? Жити й усвідомлювати, що поруч з тобою майже труп.
Чоловік важко зітхнув:
— Можливо, ти й права. Краще померти поруч із дикими звірами, ніж із такою гієною, як ти. Забирайся.
Дверцята авто грюкнули. Двигун завівся, і машина швидко поїхала.
Олена одразу впізнала жіночий голос. Колись ця жінка вже приїздила до неї — пропонувала велику суму за трави, щоби повільно отруїти чоловіка. Вона не розуміла, що тут життя не вимірюється грошима.
Олена відчула, як чоловік дивиться на неї:
— Добрий день. Перепрошую, але мене висадили тут, а сам я не можу дістатись нікуди.
Олена завмерла. Цей голос теж здався знайомим, але пам’ять відмовлялася підказати, звідки.
— Добрий день, — промовила вона.
Вони з Бароном підійшли ближче. Пес нервував, і Олена розуміла чому. Чоловік, судячи з усього, сидів прямо на землі. Треба було допомогти йому сісти в крісло, про яке згадувала жінка. Олена швидко обстежила простір тростиною.
— А, ось воно, — нахилилась, перевірила руками й зібрала конструкцію.
До неї вже не раз приїздили люди, які користувалися такими засобами пересування. Вона підкотила крісло ближче до чоловіка:
— Сідайте.
— Не можу. Нема за що вхопитися.
— Бароне, допоможи.
Олена почула, як чоловік недовірливо хмикнув, а потім здивовано вигукнув:
— Та ти розумніший за деяких людей!
Після невеликого зусилля, хекання та пихтіння чоловік влаштувався у своєму кріслі.
— Вам зараз однаково нікуди не дістатись. Тиск почне підійматися. Скоро буде критичний, — Олена обережно поклала руку йому на голову.
Він здригнувся:
— А ви звідки знаєте?
Щось заворушилося в її грудях. Зараз. Зараз вона мала згадати, чому цей голос знайомий. Але ні, знову вислизнуло.
Олена почала злитися. Вперше таке. Вона завжди все пам’ятала. Завжди тримала ситуацію під контролем. А тут її мозок ніби грав з нею злий жарт. Як тоді…
Це сталося багато років тому. Тридцять. А якщо точно — майже тридцять один. Олена — молода, красива, сповнена планів і надій — вирушила до міста. Вона мала намір навчатися, працювати, підкорити весь світ. І там, через два дні, зустріла його. Він став для неї повітрям, світлом, життям. Він кохав її, і вона це точно відчувала.
Пізніше Олена дізналася, що вагітна. Вона не могла дочекатися моменту, щоб поділитися цією радісною новиною з коханим, і поспішила до нього додому. Але те, що вона побачила там, перевернуло все її життя. В його ліжку була інша жінка.
Це був не просто удар — це стало початком повного затемнення розуму. Олена вибігла на вулицю, не розбираючи дороги. Час від часу їй доводилося зупинятись — її вивертало, наче хронічного алкоголіка після запою. Єдине її бажання було — зникнути. Піти так далеко, щоб більше ніколи нікого не бачити.
Вона побігла до річки. Туди, де вони з Олексієм часто проводили час. Лягла на траву, дивлячись на сонце, на захід, і усвідомлюючи: світило здавалося якимось мутним, тьмяним, ніби вкрите пилом. А потім воно перетворилося на розпливчасту пляму — і все навколо зникло.
Вранці її випадково знайшли перехожі. Викликали швидку допомогу й поліцію. Перед ними лежала жива дівчина, яка не рухалася, а її очі були мертві.
Олена практично нічого не пам’ятала з тих днів. Лише одне — завжди було темно й нестерпно страшно. Хтось говорив про лікарів, обстеження. Хтось згадував, що вона втратила дитину. Але для неї цієї дитини ніколи й не існувало. Все, що відбувалося до темряви, стерлося з пам’яті й більше ніколи не поверталося.
У цей будинок вона потрапила зовсім випадково. Одна старенька в притулку, куди Олена потрапила, довго розповідала про своє село, лікувальні трави й просте життя. В Олени не залишилося ні родини, ні майна, окрім старенької хатини за двісті кілометрів від міста, яка, ймовірно, вже давно розвалилася. І вона наважилася на переїзд.
Олена готувалась, училася жити заново. Лікар питав її:
— Як ти збираєшся жити сама?
— Якось… Люди ж якось живуть, — відповідала вона.
— Можливо, це навіть на краще. Може, там щось допоможе тобі, і зір повернеться. Хоча, звісно, тобі б варто показатися професорам. Твій випадок унікальний. За всю практику я лише раз чув про подібне.
— А у тому випадку, про який ви кажете, зір відновився? — спитала Олена.
— Ні. Жінка не витримала. Прожила лише п’ять років і сама пішла.
— Зрозуміло.
— Але ти не втрачай надії. Чудеса іноді трапляються.
Олена старалася з усіх сил. Вона дерлася, училася знову розуміти світ навколо. Вона згадувала історії тієї бабусі, пробувала кожну травинку, нюхала їх. Згодом їй почало здаватися, що вона відчуває рослини якимось шостим чуттям.
Спочатку вона допомогла жінці врятувати чоловіка від алкоголізму, потім людині, яка постійно страждала від високого тиску, потім ще комусь… Вона ніколи не брала грошей за свою допомогу. Якщо залишали продукти — була вдячна.
Одного разу один із відвідувачів повернувся й привіз їй Барона. Собака тоді була цуценям. Але щойно лизнула Олену — та одразу зрозуміла: це буде її найвідданіший друг на довгі роки.
У домі вона орієнтувалась бездоганно. Тим часом стан чоловіка погіршувався. Олена швидко заварила трав’яний збір і поставила перед ним:
— Пийте.
— Фу, яка гидота, — скривився він.
— Пийте, поки ще відчуваєте запах. Коли перестанете — пити вже буде марно. Буде надто пізно.
Чоловік випив, і Олена показала рукою:
— А тепер лягайте. Зараз заснете.
Чоловік слухняно перебрався на дерев’яний диван, вкритий товстим матрацом. Олена почула його рівне дихання і з полегшенням зітхнула. Вона випросталась, зняла хустку й мішкувату куртку. Вона завжди вдягала їх, коли виходила на вулицю, щоб мінімізувати запитання й уникнути людської цікавості.
Хто ж цей гість? Чому його голос здається їй знайомим? Олена сіла поруч із диваном і поклала руку на лоб чоловікові. Очі раптово почали пекти. Вона відсмикнула руку. Неймовірно! Невже це хтось із її минулого?
Вона знову поклала руку на чоло.
— Лєна? — прошепотів чоловік.
Вона повільно прибрала руку. Очі палали, а біль наростав. Вона відчувала, як б’ється серце, як шумить у вухах.
Сталося те, чого не повинно було статися.
— Олексію? — тремтячим голосом спитала вона.
— Лєна?
— Цього не може бути. Це якийсь бред…
— Але ж ти померла багато років тому. Я шукав тебе. Підняв на ноги всіх, а моя мати навіть показала мені твою могилу. Я майже збожеволів. У мене вдома чергували лікарі, Лєна…
Олена мовчала. Вона заплющила очі, щоб хоч трохи заспокоїтися.
— А я і померла. Померла в той момент, коли побачила тебе в ліжку з іншою дівчиною. Померла. І наша дитина теж загинула.
— Лєна. Про що ти говориш? Яке ліжко? Яка дитина?
— Того дня я дізналася, що вагітна. Ми мали зустрітись увечері, але я не витримала чекати. Побігла до тебе додому. Мама сказала: «У себе». Я піднялася, а там…
— Почекай. У той день, коли ми мали зустрітись, і ти зникла, ти не могла мене бачити. Я поїхав. Повернувся тільки о восьмій. Я так боявся, що ти не дочекалась мене під нашими годинниками. Прийшов — тебе немає. Побіг до гуртожитку — і там порожньо.
Я розлютився. Подумав, що ти вирішила мене провчити. А я, між іншим, їздив за подарунком для тебе. Пам’ятаєш, ти дуже хотіла старовинний годинник із зозулею? Казала, що це символ справжньої родини. От я й вирішив просити твоєї руки не з каблучкою, а з цим годинником.
Очі більше не палили. Ніби хтось натиснув на них і утримував.
— Але там, тоді, в кімнаті…
— Того дня приїздив мій двоюрідний брат. Ех, мама… Видно, дуже зраділа, коли зрозуміла, що зможе нас посварити. Лєно, що з тобою сталося? Чому ти…
І вона заговорила. Розповідала монотонно, не розплющуючи очей. Усе, що пам’ятала. Навіть те, що вже забула.
— Моя дівчинко, ти натерпілася… Але як ти могла подумати, що я… Ти ж знала, що я кохав тебе понад усе.
Олена розплющила очі й закричала. І відразу знепритомніла.
Барон кинувся до неї, а Олексій сповз на підлогу. Після аварії він так і не зміг відновитися. Ходити не виходило, та й узагалі стан постійно погіршувався.
— Лєно! Лєно!
Олена повільно приходила до тями. Очі боліли нестерпно, але вона розуміла: навколо вже не суцільна темрява. Вона бачила світло. Розмиті обриси речей. Моргнула. Вже трохи краще. Предмети набували форми.
— Я бачу. Бачу!
Цілий рік Олена чаклувала над Олексієм. Він раптом запалився бажанням жити.
— Лєнусю, ми ж іще зовсім молоді. Я встану. Я обдурю всі хвороби. Ми разом, розумієш? У нас є двадцять, а то й більше років, Лєно!
Вона усміхалася крізь сльози. Замочувала трави, щоб розсмокталися рубці, які не давали Олексієві нормально жити.
Софія летіла на машині. Їй треба було дістатися до цієї знахарки, заплатити їй. Вона ж, мабуть, ховала Олексія, або… Навіть якщо не ховала — підкаже, хто це зробив, де. Головне зараз — документи. Вона провела майже два роки за кордоном зі своїм коханцем.
А потім з’ясувалося, що в нього стара дружина, яка перекрила йому фінансові потоки. Повернувшись, Софія сподівалась, що хоча б тут усе спокійно. Але про смерть її чоловіка ніхто нічого не знав. Нічого. Зараз вона все з’ясує сама.
Вона намотувала коло за колом. Ніяк не могла знайти дорогу до того будиночка. Все довкола перебудували. Якийсь новий санаторій, будинки зводять. Он, машина їде. Треба спитати в них.
Машина зупинилась, і Софія вибігла назустріч водієві:
— Добрий день, скажіть, тут раніше знахарка жила, не можу дорогу знайти.
Водій зняв окуляри й усміхнувся. Софія відступила на крок:
— Олексій!
— Це що, якийсь жарт?
З пасажирського сидіння вийшла жінка. Красива, хоч і вже не дівчина, з віком, але гідна.
— Навіщо ви приїхали? — спитала вона.
— Це ви?
— Та ні, що за нісенітниця? Вам же, напевно, під дев’яносто.
— Олексій, чому ти ще живий?
Він розсміявся. А Софія зрозуміла, як вона зараз виглядає. Розчарування було таким сильним, що вона закричала:
— Цього не може бути! Лікарі казали — максимум пів року, і все. Чуєш мене?
— Чую. І ти послухай. Дім взагалі твій був? Я, до речі, при розлученні тобі його залишив. Живи. Там, на столику — свідоцтво про розірвання шлюбу й документи на будинок.
— Жити? А гроші?
— Ні, я не дам тобі розлучення.
— Софіє, не сміши. Я вже пів року як одружений на жінці, яку кохаю.
– Свєта, а чому ми повинні з вами ділитися? – запитала Ася