Скромні гості приїхали пожити

Якось, розмовляючи телефоном із Кариною, мати ненароком обмовилась, що її сестра, Ганна, рідна тітка Карини, разом зі своїм чоловіком зібрались до столиці на травневі свята.

— Кажуть, давно не були там. Хочуть прогулятись, подивитись. Відпочити від рутини. Не знають тільки, в якому готелі номер зняти. Усюди дуже дорого.

— Хай у нас поживуть, — пожвавішала Карина. — Ми з Артемом усе одно збираємось у відпустку. Квартира хоч пустувати не буде!

— Ой, справді?! — зраділа мама. — То подзвони їй сама! Вона зрадіє!

Поговоривши ще трохи, мати й донька попрощались, і Карина набрала номер тітки.

— Тітко Ганно, привіт! Чула — ви з дядьком Миколою до столиці зібрались? Можу запропонувати вам нашу квартиру. Шукати нічого не доведеться. Метро й магазини поруч. Бо в готелях до свят усе дуже дорого.

— Ти серйозно? — не повірила спочатку тітка. — Якось незручно. Ми не хочемо вам заважати.

— Та ми з Артемом у відпустку їдемо, тож ви самі будете. Ніхто вам не заважатиме, і ви нікого не стримуватимете. Квартира нова… Ну що? Згодні?

— Це дуже вчасно, якщо чесно. Правда… А раптом ми вам щось зіпсуємо?

— Та киньте. Ламати там нічого. Ви нас приймали в себе, тож тепер приїжджайте самі.

— Ну якщо так, то добре. Дякую, — трохи подумавши, погодилась тітка Ганна. — Як же я не люблю ці готелі, якби ти тільки знала!

— От і домовились! Ключі ми залишимо в сусідки. Вона завжди вдома. Ми їдемо через чотири дні, і нас не буде два тижні — можете жити весь цей час. Записуй адресу.

— Ну дякую! — не вірила такій удачі тітка, записуючи адресу племінниці.

Столиця зустріла Ганну й Миколу не по-весняному спекотною погодою. Якось дібравшись до квартири племінниці, вони вже уявляли, як скинуть із себе спітнілий одяг, приймуть душ і перепочинуть з дороги. Сусідка віддала їм ключі й побажала гарного відпочинку.

— Не зрозумів, а де світло? — клацаючи вимикачем, пробурмотів Микола. — У них тут що, розумний дім?

Він плеснув у долоні, потупав ногами й навіть крикнув:

— Розумний дім, увімкни світло!

— Коля, ти нормальний? У квартирі ж — нікого! — ошелешено глянула на чоловіка дружина.

— Ех ти, село! Розумний дім на команду вмикає світло, музику, відкриває штори, запускає пральну машину, — постукав себе по лобі Микола. — Так от, думаю: якщо вимикачі не працюють, то, може, цим усім керує той самий «розумник»?

Але світло так і не з’явилось. Ганна й Микола зайшли в кімнату, поклацали вимикачем там — нічого!

— Може, автомат вибило? — смикнула чоловіка за рукав Ганна.

— Це в тебе в селі пробки, а тут уже давно автоматика стоїть! — похитав головою чоловік, але все ж вирішив перевірити щиток із лічильником.

— Оце так! — вид дроту, що бовтається на вході, породив у Миколи купу запитань. — Це що, господарі без світла весь цей час жили? Ну-ка, жінко, посвіти мені!

Ганна увімкнула ліхтарик на телефоні, і чоловік, щось покрутивши в щитку, клацнув тумблером, і в коридорі загорілося світло.

— Хай буде світло! — засміявся Микола.

— Все-таки мені дуже пощастило, що ти в мене такий майстровитий, — похвалила його дружина.

— Тепер можна й у душ! — задоволений Микола підморгнув Ганні й пішов до ванни. Дружина ж попрямувала на кухню, щоб приготувати щось перекусити після дороги.

— Та щоб тебе! — почувся гуркіт у коридорі та такі слова, які Ганна ніколи не чула від чоловіка. Вона поспішила туди й побачила Миколу, що сидів на підлозі, а зверху на ньому лежали двері від ванної.

— Коля, живий? — кинулась вона до чоловіка, який потирав лоба. — Ти навіщо двері зняв?

— Я? Зняв? — заревів Микола. — Схоже, тут злий домовик живе, що намагається знищити всіх непроханих гостей!

— Коль, ну ми ж — прохання! Карина ж сама нас запросила! — захищала племінницю Ганна.

— Та? Ну, мабуть, вона про це забула. Або… — Микола насупився й уважно подивився на дружину, — може, ти їй чимось дошкуляла? І вона вирішила так відігратись на тобі, а я тут за компанію?

— Не говори дурниць! — розсердилася та. — Я її давно не бачила, відколи вона поїхала вступати до університету. Ну і ще на весіллі. Потім вони до нас у гості приїжджали, пам’ятаєш? Як ми їх гарно прийняли…

— Може, мало грошей їй на весілля подарували? От і згадала нам? — підводячись з підлоги й притуляючи двері до стіни, бурчав Коля.

— Та йди ти! — відмахнулась Ганна. — Краще скажи — зможеш двері назад поставити, щоб вони більше не випадали?

— Та тут роботи на п’ять хвилин, — обмацуючи лоба, кивнув чоловік. — Що там у нас на обід?

— Треба в магазин сходити. Ти поки займайся дверима, а я — на розвідку, куплю харчів, — крикнула Ганна вже з порогу й пішла.

Микола насилу знайшов у домі інструменти та встановив двері на їхнє законне місце, мучачись від спеки й задухи.

— Ганнусю, не могла вікна відкрити, щоб хоч повітря пустити?! — знову бурчав Микола. — Дихати ж нічим!

Він спробував відчинити вікно, але воно трималось так, ніби це сейф Нацбанку, де зберігається весь золотий запас країни.

— Та що це за квартира?! — вилаявся Коля, перевіряючи інші вікна. Але й так було видно, що ставив їх один і той самий «майстер» з руками з відомого місця. — Вони що, свіже повітря тут теж кур’єром замовляють?

Ледве розібравшись із механізмом, Микола відремонтував і вікна. За весь час проживання Микола тільки й робив, що лагодив щось у квартирі.

— Почуваюся як майстер на годину, — пихтів він, прикручуючи шторку у ванній після того, як вона впала дружині на голову.

— От же ж! Ганно, подивись! Вони її на двосторонній скотч приклеїли! — чоловік демонстрував Ганні дива інженерної думки. — Добре, що пластик, а не щось важче…

Під час «відпочинку» Коля поміняв місцями баранчики на змішувачі, бо з холодного крана тек окріп, і дружина мало не зварила картоплю просто під струменем; прикрутив плінтуси, бо вічно за них зачіпався; закріпив розхитані розетки; полагодив трубу, що текла. Замість відпочинку після спекотних прогулянок — суцільний ремонт у чужій квартирі, де все постійно ламалося.

— Краще б я в готелі жив! — заявив Микола дружині наприкінці їхньої «відпустки». — А то ніби відпрацьовував понаднормово, ще й доплачуючи за це.

Довелося навіть купити деякі матеріали для дрібного ремонту: замінити душовий шланг, який протікав з усіх боків, і вода лилася куди завгодно; замінити ручку на вікні, яка залишилася в руці в Миколи при спробі його відчинити, не кажучи вже про саморізи та іншу дрібноту.

— Та не сердься вже, — заспокоювала його Ганна, хоча сама вже шкодувала, що погодилась пожити в племінниці.

— Кажеш, квартира нова? — глянувши, як з кухонного змішувача потекло, запитав Коля.

— Та…

Місяць тому Карина з Артемом нарешті купили квартиру. Довго шукали щось на вторинному ринку й зупинилися на двокімнатці на околиці столиці. Щоб швидше з’їхати з орендованого житла у власне, поспіхом знайшли якихось підрядників, які так само поспіхом зробили ремонт, залишивши по собі купу недоробок і відверто халтурну обробку.

— Не можу дивитись на ці руїни! — застогнала Карина, обводячи поглядом квартиру. Вона, звісно, перебільшувала — все було не так уже й погано, просто електрики десь напартачили, і світла не було у всій квартирі; вікна не відкривались — встановлювали їх, схоже, напідпитку; двері злітали з петель, а так — жити можна!

Вони пожили у новій квартирі кілька днів. Бажання виправляти недоліки в Артема особливо не спостерігалось. Але гроші потроху танули, зважаючи на те, скільки коштує доставка їжі.

— Та перестань! — заспокоював дружину Артем. — Все потроху вирішиться! Ми ж додому приходимо пізно, одразу спати лягаємо.

— Як вирішиться? — обурювалася Карина. — Світло з повітря візьметься? Двері самі себе полагодять? Вікна теж? Артеме, я не можу жити в таких умовах!

— Слухай, тобі ж треба було швидше?! От тобі швидко й зробили! До мене які претензії? — огризнувся чоловік. — Я теж страждаю: ні матч по телевізору подивитись, ні в телефоні полежати, ні домашньої їжі поїсти.

Коли нерви в обох подружжя були вже на межі, доля піднесла їм «подарунок» у вигляді тітки.

У Карини одразу народився план: вони з Артемом їдуть на кілька тижнів до мами, додому — благо, проблем з цим не було, на роботі відпустили, а тітка з чоловіком поживуть у їхній квартирі. Карина знала, що дядько Коля — майстер на всі руки та не стане спокійно дивитися на всі ці недоробки, що лишили криворукі підрядники. І її план спрацював.

Не попередивши, що повертаються, Карина й Артем з’явились із «відпустки», коли квартирантів не було вдома.

— Все не нагуляються, — хмикнула Карина, насміхаючись із провінційних родичів, забуваючи, що й сама недавно жила з ними на сусідній вулиці. — Темо, глянь, та вони майже весь ремонт доробили.

А Артем уже вмостився на дивані перед телевізором.

— Круто, що в тебе є такі родичі! — погодився він із дружиною. — Тільки як ти їм поясниш, чому запросила у квартиру без світла і з купою косяків?

— Пф, залиш це мені! — відмахнулася вона. — Дивись, навіть готувати не треба! В холодильнику щось є.

Карина дістала їжу, яку приготувала Ганна собі й чоловікові на вечір, і вони з Артемом добряче поїли. Брудний посуд лишили в раковині, Карина розклала речі й прилягла поруч із чоловіком. У такій ідилії їх і застали господарі, що повернулись з екскурсії.

— Карин, а чого ти не попередила, що приїдете? Ми б звільнили квартиру, — привітавшись, запитала Ганна.

— Ой, якось замотались і забули, — виправдовувалась Карина. — А ви коли виїжджаєте?

— Хотіли через два дні, але поміняємо квитки й поїдемо завтра, якщо не виженете нас уже зараз, — зітхнула Ганна, поглядаючи на чоловіка.

Відкривши холодильник, Ганна не знайшла їжі, яку готувала на вечір.

— Карин, а де їжа? Там, у холодильнику ж стояла, — з подивом увійшла в кімнату до молодих тітка.

— Тітко Ганно, так ми ж із дороги, голодні були. От і з’їли. Врешті-решт, ми у себе вдома, — фиркнула Карина, зачеплена обуренням тітки.

— Але якби ви попередили, що приїдете, я б приготувала на всіх, а тепер ми залишились голодні. Добре, я — а Коля ж чоловік, йому їсти треба! — отетеріла від такої нахабності племінниці Ганна.

— Тітко Ганно, ну сходіть у магазин, він же поруч! Що ти з цього трагедію робиш?! Дядько Коля не помре за пів години.

— Послухай, Карино, — не витримав Микола такої безцеремонності, — я не помру, але вперше сподівався відпочити після прогулянки, спокійно поїсти, теж подивитися телевізор, як ви зараз, а не горбатитись у чужій квартирі, як майстер за викликом.

— Хм, — зробила здивоване обличчя Карина, — а вас хтось просив? Ми й без того чудово жили. Те, що ви світло ввімкнули — це взагалі нічого доброго! Ми ж спеціально його вимкнули, щоб кіловати не набігали, поки нас нема. Навіщо вам світло — з прогулянки прийшли, лягли спати. Вранці поїли в кафе, та й гуляйте! Чи ми за вас потім ще по комуналці платити маємо?!

Такої нахабності Микола вже не витримав.

— Ганнусю, збирайся! — наказав він дружині командним голосом. — Жодної хвилини більше в цьому домі!

Дружина навіть не сперечалась. Поки вона збирала речі, Коля вовтузився в коридорі, плануючи помсту.

— Що ви як діти, ображаєтесь? — здивувалась Карина. — Сказали б «дякую», що не довелось готель шукати!

— Дякуємо за гостинність! — демонстративно вклонилась Ганна господарям.

У цей момент у квартирі зникло світло, і тітка з чоловіком покинули оселю.

— Карино, що зі світлом? У мене футбол по телевізору! — долинув крик Артема.

А Карина в цей час боролась із дверима, які «чисто випадково» ледь тримались на петлях.

— Ну й ну… Вони до нас приїжджали — ми їм столи накривали, найкраще місце в будинку віддали, — жалілася Ганна Миколі, коли подружжя вже сиділо в таксі. — А ми з тобою навіть їхати боялись — мало що. Квартира ж нова, старались усе лишити, як було, нічого не зламати… Хто ж знав, що там сарай, а не квартира…

— Не хвилюйся, Ганно. Я їм там усе повернув. У тому самому стані, як і було, — хмикнув Микола. Він сподівався, що молоді зроблять висновки. Але навряд чи…