Настя вже не просто лежала — вона буквально вросла в диван. Телефон у руці, палець механічно гортає стрічку новин, а в голові — абсолютна порожнеча. Спокій — річ рідкісна. І, як завжди, тривав він рівно до того моменту, як грюкнули двері.
Григорій влетів, ніби за ним гналася лавина. Щоки багряні, ніс блищить, куртка наполовину розстібнута, черевики досі на ногах.
— Такий холод, що вуха досі не розуміють, що вони зі мною, — пробурмотів він, не знімаючи взуття, й плюхнувся поруч. — Слухай, маю новину. Мама зважилась на переїзд.
Настя трохи підвелась, навіть вимкнула телефон — серйозно, раз він із таким виразом обличчя.
— В сенсі — переїзд? — голос рівний, але очі вже помітно звузились.
— Продала свою й купила двійку в будинку навпроти! — радісно повідомив чоловік, ніби йшлося про морозиво, а не про сімейний апокаліпсис. — Тепер будемо частіше бачитися!
Та щоб тебе… — подумки вилаялась Настя. Три роки шлюбу, і за цей час вона виробила стійкий імунітет до візитів свекрухи: терпіти, кивати, усміхатись, а потім тиждень пити валеріанку. А тут — сюрприз. Тепер ця жінка буде поруч. Завжди. Просто через дорогу.
— Коли це вона встигла провернути? — спитала, намагаючись триматися в рамках ввічливості.
— Та от, буквально кілька днів тому. Рієлтор нормальний трапився, не обдурив, усе чітко оформив, — Григорій розвалився на дивані, ніби це він і був тим рієлтором.
— Почекай, — Настя зсунула брови, вмикаючи логіку. — У неї ж була однокімнатна, так? А тут ціни будь здоров. Звідки на двійку грошей вистачило?
— Ну… якісь заощадження були. І від батька щось залишилось. Яка різниця, Настю? Головне — тепер вона поруч. Зручно ж!
— Угу. Дуже зручно, — сухо кивнула вона, відчуваючи, як усередині повільно закипає. Чайник — і той гуде менше в такі моменти.
— Треба буде відпустку взяти, допомогти їй із переїздом. Я завтра на роботі скажу, візьму тиждень. І ти давай теж, га?
— Візьми два, — втомлено кинула Настя. — Там не відпустка потрібна, а психотерапевт із пилососом. Бажано — в одній особі.
Наступного дня вони поїхали в лігво… пробачте, в нову квартиру Анжели Вікторівни.
Свекруха чекала біля під’їзду з обличчям, ніби її запросили на вручення «Оскара».
— Гришенько! Настенько! Ідіть сюди, мої хороші! — вона розкинула руки, як хрещена фея в серіалі, де все пішло не за планом.
Настя обняла її автоматично. Різкий запах солодких парфумів вдарив у ніс так, що хотілося чхнути й забутись.
Поки підіймались на четвертий поверх (ліфти — то для слабаків), Анжела Вікторівна щебетала, наче заздалегідь вивчила текст:
— Така вдача! Таке щастя! Прямо відчуваю — ось вона, нове життя. Синочок поруч, невістка під боком… Усе складеться! Я ж не дарма це все затіяла!
— Звісно, не дарма, — пробурмотіла Настя собі під ніс. — З таким запасом драматизму — точно не дарма.
Двері відчинилися — і Настя застигла. Не від захвату. Швидше від шоку. Стеля з патьоками, стіни в плямах, шпалери звисають, як сумні вуса, а в кутку — чорна пліснява, як привіт із пекла.
— Мамо, тут жити страшно, — Григорій кривився, дивлячись на грибок.
— Дрібниці! — махнула рукою свекруха. — Все зробимо. Настенька допоможе, вона ж у нас господарочка!
Ага. Господарочка. Просто Мері Поппінс, тільки зі шваброю й панічною атакою, — подумала Настя й витиснула усмішку.
Наступні два тижні Настя почувалась героїнею дешевого ток-шоу. Тільки там хоча б каву дають. А тут — дезінфекція, меблі, миття підлоги й Анжела Вікторівна у ролі начальника всіх дільниць.
— Оце постав вище, — вказувала свекруха, стоячи у дверях з обличчям Марії Антуанетти. — І витри нормально! Там пилюка, як у музеї!
До кінця дня Настя ледве трималася на ногах. Але щойно вона вимовляла слово «втомилась», свекруха відразу починала голосити:
— Ой, і не кажи, люба! Я взагалі помираю. Вік, тиск, життя… Добре, що ти молода, сильна. Як трактор, прям!
Дякую, мамо. Так приємно, що аж плакати хочеться.
Останній день відпустки. Настя, як солдат після бою, зібрала останнє сміття, вимила підлогу і потягнулася за курткою.
— А ти куди це намилилась? — виглянула з кухні Анжела Вікторівна з ложкою в руці.
— Додому. У мене завтра робота.
— А мені хто допомагатиме?! Я ж тут одна! Продукти, їжа, посуд! Все на мені! Ти ж у нас розумниця, господиня. Вирішено — на вихідних прийдеш!
І хрясь! Двері зачинилися прямо перед носом.
Настя спускалася сходами, ніби вийшла не з квартири, а з психологічної пастки. Думки плутались.
З якого дива я тепер персональна кухарка й кур’єр для дорослої тітки, яка ще п’ять років тому чудово жила без мене?
Вдома Григорій сидів із ноутбуком, у навушниках, увесь у справах. Настя влетіла в кімнату і з порога видала:
— Все. З мене досить! Я не збираюся бути безкоштовною домогосподаркою для твоєї мами!
Григорій зняв навушники:
— Що сталося?
— Що сталося?! — перепитала вона, і голос у неї затремтів. — Та те, що твоя мама вирішила: я тепер універсальна невістка. І мию, і тягну, і ще й готувати повинна! У мене є робота, життя, плани! Хай сама вчиться, якщо так хотіла жити поруч!
Григорій встав, підійшов, спробував обійняти, але Настя відвернулась:
— Не треба. Я серйозно. Спочатку вона переїхала — не порадилась. Потім два тижні на мені сиділа, як п’явка. А тепер ще й на вихідні мене кличе. Може, їй ще ліжко заправляти зранку?
— Ну вона просто не справляється… — пробурмотів він. — Нове місце, стрес…
— Стрес?! — Настя підняла руки. — Ти знаєш, у кого справжній стрес? У мене! Я тепер живу в режимі цілодобового «Допоможи мамі»!
Григорій замовк.
А Настя, сівши на диван, додала вже тихіше:
— Я не проти допомагати. Я проти бути зобов’язаною. Це різні речі. Вона не просить — вона наказує. А ти стоїш поруч і киваєш.
Настала пауза. Не тиша — саме пауза. Густа така, як кисіль з недомовок.
— Добре, — тихо сказав Григорій. — Я поговорю з нею.
Настя подивилась на нього, і вперше за довгий час їй здалося, що він почув її по-справжньому.
Хоча, якщо чесно, вона більше вірила в перемогу плісняви, ніж у чесну розмову зі свекрухою.
Наступні два місяці перетворились на серіал. І не той, де дивишся — й залипаєш, а той, де ти сам герой, тільки без гриму, без сценарію і з мішками під очима.
Анжела Вікторівна телефонувала, як вахтер з пульта пожежної сигналізації.
— Настенько, у мене мука закінчилася, забіжи в магазин, а то оладки самі себе не спечуть, — заявляла з таким тоном, ніби це була екстрена медична допомога.
— Доню, я тут попрати вирішила, а з цією новою машинкою чорт ногу зламає. Приходь, рятуй бабусю від технологічної катастрофи, — майже плакала в слухавку.
— Настюша, мені так самотньо… Давай чайку поп’ємо, я тут якраз пиріг спекла — майже їстівний, — затягувала голосом, як пилосос — запилюжену жалість.
Настя йшла. Як дурепа — йшла. Допомагала. Сиділа. Слухала. І поки Анжела Вікторівна розливала чай і розповідала, як сусідка Ніна спилася, а Паша з першого поверху знову привів якусь «молоду», у Насті вдома чекали прання, прибирання, документи з роботи й борщ, який так і не розпочався.
Григорій тим часом чудово давав собі раду з однією справою — нічого не помічати.
А потім, одного вечора, як по нотах, почалась нова арія.
— Квартирка моя, — зітхнула свекруха з виглядом Жанни д’Арк на вогнищі, — зовсім убита. На стінах знову ця пліснява. А вона ж шкідлива, Настенько. Для легень. Ремонт потрібен. Причому не «освіжити», а конкретний такий, із викидом мотлоху й новою технікою. А то мій холодильник дихає, як дідусь після пробіжки, а плита — взагалі пережиток війни.
Настя мовчки витирала посуд. Ретельно. Зі скреготом. Блищить — отже, зла.
— Я прикинула, — продовжувала свекруха, ніби в голові крутила калькулятор, — пів мільйона треба. Не менше. Все на переїзд пішло. Зовсім у нулі.
Настя продовжувала своє «дотирання». Хоч трісни — не реагувала.
Але Анжела Вікторівна здавалася лише тимчасово, щоб зібрати сили. Наступного дня пішла важка артилерія:
— У тебе ж робота гарна, Настенько… І заощадження, мабуть, є? — натяк був настільки жирний, що на ньому можна було смажити картоплю.
— Знаєш, як кажуть: невістка має дбати про свекруху. У Марії Степанівни, між іншим, донька чоловіка за свекрухою як за кришталем доглядає, — це вже був не натяк, а сигнал SOS з прапором і димом.
— Може, візьмеш кредит? Ти ж молода, тобі дадуть… — сказала вона буденно, наче йшлося про хліб.
Настю ніби стискало. Як банку з огірками: ще трохи — і кришку зірве.
Якось вона вирішила піти з роботи раніше. Хотілося полежати, побути наодинці, тиші. Але… замість цього Настя звернула до свекрухи — заздалегідь, щоб «розібратися з питаннями».
На сходовому майданчику двері виявилися прочиненими. І зсередини долинули голоси. Знайомі. До тремтіння в колінах знайомі.
— Скажи їй, щоб переказала одразу все. Ти ж її чоловік, нехай виконує свій обов’язок. Невістка має допомагати свекрусі, — чітко вимовляла Анжела Вікторівна.
— Звісно, мамо. Я з нею поговорю. Вона зрозуміє, що тобі важко. У неї нормальні заощадження. Розберемось, — відповів Григорій. Впевнено. Наче йшлося про поїздку на дачу, а не про викачування грошей.
— Я ж не просто так її вибрала, синочку, — замуркотіла свекруха, — знала, що дівчина з приданим, із квартирою, і заробітки пристойні…
Далі Настя вже не слухала. Вона штовхнула двері.
Григорій підскочив, ніби його застали за чимось набагато менш пристойним.
Анжела Вікторівна миттєво перемкнулася на режим «бідної родички»:
— Настенько, люба! Ми тут якраз про тебе говорили… Мені незручно, справді. Але ремонт потрібен, терміново. Я поверну, чесне слово, по копієчці, все!
Настя оглянула кімнату. Та сама, що й два тижні тому. Та сама пліснява, те саме барахло. Тільки тепер вона чітко бачила: не ремонт тут потрібен. Тут капітальний демонтаж. Стосунків.
— Ні, — спокійно сказала вона.
— Що? — моргнула Анжела Вікторівна, ніби її ляснули по щоці.
— Я сказала «ні». Я не дам вам грошей. Ні зараз, ні потім. Ніколи.
— Настю, ти що? Це ж моя мама! — закипів Григорій.
— Твоя. А не моя. І я втомилася бути банківським додатком на двох ногах. Тож збирай свої речі й марш до матусі. Раз ви так злагоджено оперуєте моїми грошима.
— Ти здуріла? — схопив її за руку, але Настя відсмикнулась.
— Я, навпаки, прокинулась.
Вона вийшла. Не озираючись. І поки спускалася, в голові було одне — ні злості, ні істерики. Тільки втома й полегшення.
Вдома вона навіть не роззулась. Одразу — у спальню. Шафа. Валіза. Почався процес — методичний, як в армії. Усе чоловікове — у валізу. Навіть ті сорочки, що подарувала сама.
Через пів години — дзвінок у двері. А за ними — концерт на два голоси.
— Настенько! Донечко, ну навіщо ж ти так? Ми ж родина! Я тобі як рідна…, — розпласталася свекруха на порозі.
— Не називайте мене донечкою. Я вам не дочка. І ніколи нею не була, — чітко і без істерики.
Григорій намагався вставити свої п’ять копійок, метушився по квартирі, як кіт під душем:
— Настю, давай поговоримо. Хочеш, я скажу мамі, що ремонт почекає?
— Пізно, Гриша. У вас був шанс. Я його відмила, випрасувала — й виставила за двері.
Сумки. Валіза. У передпокої. Настя відчинила двері.
— Ідіть. Обоє.
— Це обурливо! — закричала свекруха. — Як ти смієш?!
— Смію. Це моя квартира. І я тут вирішую, хто тут живе. А хто — на вихід.
Коли двері зачинилися, Настя першою справою дістала телефон. Переказала все, до копійки, мамі. Краще мамі, ніж цим «родичам». А потім набрала:
— Привіт, мам. Я тут подумала… Розлучаюсь я. Так, остаточно.
Наступного дня — заява. Голосно. Чітко. Без істерики.
Ділити було нічого. Спільний рахунок — і той тепер здавався дрібницею.
Григорій переїхав до мами. Там їм і місце. Тепер вони часто траплялися Насті — в магазині, біля аптеки, на зупинці.
— Настюша, пробач мені! Я був неправий! — каявся Григорій з очима, як у цуценяти.
А свекруха, побачивши Настю, хапалася за телефон і починала театрально:
— Уявляєш, яка невдячна! Ми душу їй, а вона!..
Настя йшла повз. Без зупинок. Без жалю.
Вона знала точно — позбулася паразитів. І нехай шепочуться, обговорюють, грають в ображених. Вона вичистила зі свого життя те, що давно смерділо.
А ще — вперше за довгий час дихалося легко.
— Я зайшла до чоловіка на роботу без попередження й остовпіла від почутого там…