— Синку, приїжджай до мене в суботу, у мене серйозна розмова

— Синку, приїжджай до мене в суботу, у мене серйозна розмова, — Василь сказав це таким сумним голосом, що Іван без зволікань примчався в рідне село з самого ранку.

— Батьку, що сталося? Ти не захворів? Та й виглядаєш ти не дуже… — син підійшов ближче й помітив, як в очах старого зблиснула сльоза, а руки зрадницьки тремтіли.

— Іване, я хочу продати дім, — ледь чутно промовив батько.

— Що?! А де ж ти будеш жити? — Іван нервово почухав потилицю, не розуміючи, що це за думка раптом прийшла батькові до голови.

Цей дім був місцем, де Іван народився і виріс. Тут пройшли його найкращі роки, збереглися найтепліші спогади. Як він цілими днями ганяв м’яча з друзями на місцевому полі, як ходив із батьком на риболовлю, а з мамою збирав гриби в лісі.

У цих стінах він вперше відчув любов — ту першу, щиру, можливо, не здійснену, але незабутню.

Батьки жили душа в душу, їхній союз був прикладом справжнього кохання. Іван не міг пригадати жодної серйозної сварки між ними, вони завжди діяли з повагою та турботою одне про одного.

Нехай у них ніколи не було багатства й розкоші, але їхній дім був сповнений такого тепла, що описати його словами було неможливо.

Іван розумів, як важко зараз батькові. Він залишився один.

Кілька місяців тому матері не стало. Просто не прокинулася одного ранку, ніби тихо заснула і не повернулася.

Василь важко переживав втрату коханої людини. Він не уявляв свого життя без Марії.

Тільки вона вміла готувати ті самі вареники, яких ніхто більше у світі не робив.

А коли він, як глава сім’ї, був чимось засмучений, дружина завжди знаходила потрібні слова, щоб підтримати його, надихнути, повернути до життя.

Вона давала йому крила, була його опорою, душею дому.

Без неї дім спорожнів і став холодним.

— Розумієш, синку, я не можу більше тут жити один. Усе нагадує про твою маму. Ти ж знаєш, наскільки міцним був наш зв’язок, — Василь подивився на сина затуманеним поглядом, згадуючи улюблену Марію, з якою прожив 40 років.

На його очах блищали сльози.

Іван мовчав, даючи батькові виплеснути емоції, бо бачив, що йому це зараз потрібно.

Коли Василь трохи заспокоївся, син спокійно запитав:

— А де ж ти будеш жити, якщо продаси дім?

— Дім великий, синку, одному мені тут забагато місця. Куплю собі невеличку однокімнатну квартиру — мені цього вистачить.

А решту грошей залишу вам, адже ви з Ольгою та дітьми тулитесь в однокімнатній, давно пора розширюватися, — поділився батько своїми думками.

Іванові стало сумно.

Він озирнувся — без матері дім і справді став пустим, ніби без душі.

У домі чисто, адже батько стежить за порядком, але все одно відчувається холод.

Він вийшов у двір.

— Батьку, вже осінь, а ти город не перекопав, — здивувався він, бо ніколи такого не бачив.

— Вирішив, що вже нічого не саджатиму.

Нехай нові господарі самі вирішують, що тут виросте, — махнув рукою Василь.

Іван поїхав додому в пригніченому стані.

Він пообіцяв особисто зайнятися пошуком покупців, щоб дім не пішов за безцінь.

Поки Іван шукав нових господарів, він почав приїжджати до батька щосуботи, привозячи дружину й дітей.

У нього були семирічні близнюки, які бігали за дідом по п’ятах, засипаючи його питаннями.

Але Василь не дратувався, навпаки — радів.

Він знову відчув себе потрібним, а дім наповнився дитячим сміхом і любов’ю.

Його душа оживала.

— Давно батько не питав про покупців, — якось зауважила Ольга.

Адже раніше Василь міг по кілька разів на день запитувати Івана, чи знайшов він когось.

— Шукаю, батьку, шукаю…

Ти ж розумієш, що за копійки ми дім не продамо, — заспокоював його Іван.

Насправді у нього з Ольгою був свій план, і їхні часті поїздки в село були його частиною.

Однієї суботи Ольга вирішила приготувати улюблені батькові вареники,

Іван із Василем перекопали весь город,

А близнюки носили по двору гілки у своїх іграшкових тачках.

Коли вся родина сіла за стіл, Іван після вечері звернувся до батька:

— Знайшов покупців, батьку? — зрадів Василь.

— Не зовсім… У мене є інша пропозиція, — сказав Іван.

Василь відклав виделку та уважно подивився на сина.

— Ми з Ольгою вирішили продати не твій дім, а нашу квартиру.

Ми переїдемо до тебе, а гроші з продажу вкладемо в ремонт.

Батьку, ти свого дому не впізнаєш!

Душа Василя раділа.

Він посадив на коліна обох онуків, які тут же почали наперебій щось розповідати.

Один просив полагодити тачку, а інший наполягав, що потрібно збудувати гараж для велосипеда.

Життя повернулося до Василя.

Адже справді живеш тільки тоді, коли не самотній, коли комусь потрібен.