Син не запросив на весілля матір, яка відсиділа замість нього. Вона поїхала сама

— Семенівно, ти що, не в курсі? — здивовано спитала сусідка.

Марія Семенівна підняла розгублені очі.

— Схоже, Вася не встиг повідомити. Або, може, лист загубився.

— Та яке листування, Семенівно? Тепер же в усіх телефони. Він має цілувати тобі ноги за те, що ти для нього зробила. А він одружується!

Сусідка ледве стримувала гнів, згадуючи, що накоїв син її подруги Марії. Сім років тому недолугий Вася, який у житті не відзначався добрими справами, вдерся до міського магазину, розбив вітрину, награбував і втік. Повернувся він у село до матері, там його й затримала поліція.

Марія Семенівна швидко зрозуміла, в чому справа, і взяла всю вину на себе. Їй дали чотири роки, які стали для неї цілим новим життям.

Спочатку Вася навідувався до неї, запевняв, що вона для нього найдорожча людина і він завжди буде поруч. Правда, під час останнього візиту він, ховаючи очі, спитав, чи не знайде вона грошей.

— У що ти знову вліз, синочку? — зі сльозами спитала вона.

— Та ні в що. Просто жити дорого, речі дорогі.

— То знайди роботу, і вистачить на життя.

— Працювати щодня з ранку до ночі? Ні, дякую. Нехай інші так живуть.

— А як без грошей жити?

— Будинок продам. Ти підпишеш документи, а коли повернешся — у дідовій халупі житимеш. Після тюрми й халупа здасться щастям.

Марія підписувати документи не стала. Як же тоді кричав на неї Вася! Добре, що ніхто не чув. А після його від’їзду їй стало зле, і вона потрапила до тюремної лікарні з серцевим нападом. Лікар там був чудовий, вони навіть подружилися. Він був трохи старший за Марію і дуже уважний.

Якось увечері, перед випискою, вони розговорилися. Лікар розповів про своє життя: вдівець, виховує доньку з допомогою матері. І мріє залишити роботу в тюремній лікарні, бо донька соромиться його місця роботи.

Марія з сумом усміхнулася, розуміючи, на що йдуть батьки заради своїх дітей, і розповіла свою історію. Лікар був шокований:

— Як же так? Він мав сам зіпсувати своє життя, а не ваше.

— Нічого страшного, робота на фермі для мене знайдеться. А йому жити ще тільки починати. Дай Боже, щоб схаменувся.

Вася більше так і не приходив. Коли вона звільнилася, дізналася, що він влаштувався на роботу. Деталей не знала, але продукти він матері доставляв регулярно.

— За що ти йому так потураєш, Семенівно? — обурилася Миколаївна. — Здоровий же, скоро тридцять років, а ти за нього все тягнеш.

— Миколаївно, не кажи дурниць. Поки сили є, допомагатиму. А як сил не стане — він мені допоможе.

— Від твого Васі дочекаєшся допомоги… Він тільки біди наробить.

Марія сиділа, дивуючись, як син міг не сказати нічого про весілля.

— Ну, розписався б і гаразд, — міркувала Марія Семенівна, — а тут весілля в ресторані. Може, він когось просив передати, а той забув, і син зовсім не винен.

Вона поспішно почала збиратися, намагаючись встигнути зняти всі гроші, щоб подарувати молодятам.

— А то не встигну, — квапливо бігала вона кімнатою.

Миколаївна зітхнула:

— Та залиш собі хоч трохи, інакше потім доведеться позичати.

Марія Семенівна, перебираючи речі в шафі, озирнулася:

— Досить мене вчити, краще скажи — туфлі в тебе є пристойні? Розмір у нас, здається, однаковий.

— Є, горечко моє, — усміхнулася Миколаївна. — Увечері принесу. Ти ж собі нічого не купуєш, все для свого Васьки.

До ранку Марія зрозуміла, що не засне. Як можна спокійно спати, коли у сина весілля? Встала о п’ятій ранку, все перевірила. Одяг їй і досі пасував, виглядала не гірше за міських пані.

Зібравши сумку з гостинцями, вона з труднощами дотягла її до автобуса. Водій спитав:

— За багажне місце платитимеш?

— Не намагайся зіпсувати мені настрій, — Марія засміялася. — Їду до сина на весілля.

Толік, знайомий водій, підняв брову:

— Що, Васька вирішив одружитися? Чому ж не зустрів матір, хоч би таксі викликав?

— Та навіщо мені таксі, сама дістанусь, — відмахнулася вона. — У нього справ повно, не малі ми.

Марія Семенівна влаштувалася біля вікна, передчуваючи зустріч із молодятами. Цікаво, яка у сина дружина — мабуть, добра і гарна, інакше Вася б її не вибрав. Хитаючись в автобусі, вона задрімала, але невдовзі її м’яко розбудили.

— Тітко Машо, прокидайтеся!

— Господи, чи не проспала я!

— На автовокзал, куди тобі треба, встигла, — заспокоїв її Толік.

Вона дістала папірець з адресою ресторану і часом.

— Недалеко, — сказала собі. — Встигну до привітань.

Перед дверима ресторану Марія схвильовано зупинилася і, зібравшись із духом, увійшла. До неї одразу підійшов адміністратор, і хоч Марія трохи зніяковіла, почувалася доречно.

Зал ресторану був повний — близько тридцяти людей, усі в блискучих нарядах. Її сукня, хоч і гарна, не була такою розкішною, як в інших.

— Як вас представити? — спитав адміністратор.

— Я мама Василя, нареченого, — сором’язливо відповіла вона.

Адміністратор на мить зник, повернувшись за кілька секунд.

— Хвилинку, будь ласка.

Тоді Марія побачила сина — гарного, святково вдягненого. На мить їхні погляди перетнулися, і Вася зблід, щось прошепотів нареченій і поспішив до матері.

— Навіщо ти тут, мамо? Хто тебе кликав?

— Васю, я на твоє весілля приїхала… — розгубилася вона.

Василь, обернувшись до адміністратора, почав кричати:

— Хто її сюди впустив? Вона сказала, що мати, а ви повірили?

— Вибачте, — розгублено відповів той. — Але ж… вона ваша мати…

— То й що? Так, не пощастило мені з матір’ю. Ми ж не обираємо батьків, але вона… вона ж зечка. Куди її пускати, до столу з усіма?

Усі гості зібралися навколо. Вася кипів, розмахував руками, привертаючи увагу.

— Зганьбила мене! — він схопився за голову у відчаї. — Я не можу прийняти її вчинок, вчинок людини, яка переступила закон. Я не хочу, щоб її тінь на мене падала. Їдь додому, мамо, тут тебе ніхто не чекав, не псуй мені й собі життя. Я ніколи не буду таким, як ти.

Натовп розуміюче хитав головами.

Марія, приголомшена словами сина, відступала назад, не відчуваючи дихання. Серце калатало, як тоді, коли їй стало зле у в’язниці. Вона спіткнулася об сумку й мало не впала, якби не міцні руки поруч.

— Присядьте, — почулося поруч.

Це був тюремний лікар, той самий чоловік, що знову опинився поряд.

— Знаєте, що найжахливіше в житті? — сказав він усім. — Зрада. Але ще гірше — постійно зраджувати того, хто дав тобі життя, свого батька чи матір. Василю, чесно кажучи, ти мені одразу не сподобався. Я вирішив не втручатися, бо тебе любить моя донька, але тепер мовчати не збираюся. Так ставитися до матері, аби самому жити солодко — це нікуди не годиться. Ти сам розкажеш, як усе було, чи мені озвучити?

Василь відступив, виглядав розгублено. Наречена зупинилася поруч із батьком, дивлячись на нього зі страхом.

Лікар продовжував:

— Твоя мати, Василю, взяла на себе провину за злочини, які скоїв ти, а не вона.

Марія Семенівна через пів години опинилася в кабінеті директора ресторану, а лікар був поруч.

— Ніколи б не подумав, що ми знову зустрінемося, і за таких обставин, — сказав він.

— Я все зіпсувала… — із сумом прошепотіла Марія. — Навіщо приїхала?

Чоловік ударив кулаком по столу:

— Чому ви себе так не любите? Ви виростили сина, який, на жаль, таким вийшов. Ваше життя — це подвиг, вам за життя треба пам’ятник ставити, а ви себе винуватите.

— Я все ж таки зіпсувала Василеві життя, — зітхнула вона. — Він же зараз на плечі дружини плаче.

— Не знаю, що вирішить моя донька, але сподіваюся, вона знає, що робить.

— Можна я поїду? — попросила вона.

— Я вас відвезу, — запропонував лікар.

— Ні, вам треба тут бути.

— Хто так сказав? Я сам вирішу, де мені бути, — твердо відповів він.

До дому на машині під’їхали вже пізнього вечора. Михайло, так звали лікаря, заглушив мотор і з усмішкою подивився на Марію:

— Як не крути, а наші діти сьогодні одружилися. У мене є чудове вино. Може, відсвяткуємо?

Марія згадала старе прислів’я й розсміялася:

— Чудово придумали! Зараз я вас такими смачними стравами пригощу, що ви ще такого не куштували!

Вони захопилися розмовою за смачною їжею й навіть не помітили, як почало світати. На столі були всі місцеві смаколики, про які тільки можна мріяти.

— Здається, я скоро лусну, — сміючись, сказав Михайло. — Ніколи б не подумав, що закушувати сало сметаною і запивати вином — це так чудово!

— Пригощайтеся, а я вам постелю на дивані, — запропонувала Марія Михайлу. — Ранок вже близько, а світанок у селі — таке варто побачити!

— Ніколи не бачив сільського світанку, — відгукнувся Михайло. — Давайте вийдемо на вулицю.

Марія відчувала щось дивне, ніби відродилося дихання молодості на короткий час. Разом вони стояли біля хвіртки й спостерігали, як поступово світліє небо і гаснуть зірки.

До будинку під’їхала машина.

— Тату, куди ти зник? — пролунав жіночий голос із машини. — Усіх на ноги підняв, а сам телефон не береш.

Михайло з усмішкою обернувся.

— Молодята приїхали. Тут, серед сільської краси, телефон і не потрібен, доню.

Василь стояв поруч, не наважуючись підійти. Марія з іронічною усмішкою звернулася до нього:

— Що, сину, дорогу додому забув?

Вася підійшов, опустивши очі.

— Мамо, мабуть, усе, що я зараз скажу, здаватиметься пустими словами. Але сьогодні я дізнався, що в мене буде дитина. Спочатку зрадів, а потім подумав… а раптом він вчинить зі мною так, як я з тобою? Стало страшно і соромно. Якщо зможеш, постарайся мене зрозуміти. Я намагатимусь більше ніколи не дати тобі приводу пошкодувати про те, що я твій син.

На мить запанувала тиша, яку порушив голос сусідки:

— А ви тут уже з самого ранку, Василю з дружиною! Щось трапилося?

Молода дружина Василя усміхнулася:

— Ні, все добре. Ми просто приїхали продовжити святкування. У Васі вдома, у мами. Ви ж прийдете до нас?

Николаївна здивовано подивилася на неї, потім перевела погляд на Марію.

— Ох, Семенівно, здається, мені час тебе привітати з такою гарною невісткою. Ти щаслива. Я прийду, і всі сусіди прийдуть. У нас тут хороших людей, як ти, усі люблять. Скажеш одному — і прийдуть усі, й кликати нікого не треба!