Якось посеред ночі я зрозуміла, що боюся. Не старості — її я вже наздогнала. А порожнечі. Звичайної, квартирної, коли від холодильника до крісла можна йти із заплющеними очима, бо все — до болю знайоме. Стіни мовчать. Телевізор шумить. Телефон мовчить. І ти мовчиш у відповідь.
Мені 67 років. Здоров’я — як у всіх. То болить, то наче нічого. Пенсія пристойна — 12 тисяч гривень. Заощадження теж є. Навіть чималі, якщо чесно — понад 2 мільйони гривень. Від батьків, від свекрухи, та й свої — з роботи й інвестицій. Я все життя була відмінницею. І в прямому, і в переносному сенсі.
У школі — золота медаль. В інституті — червоний диплом. На заводі — інженерка з преміями. Працювала по 10–12 годин, вирішувала задачі, тягнула графіки. У дев’яності не втекла, не злякалася — тягнула все на собі, як могла.
І знаєте, чого я досягла?
Зараз поясню.
Одна, у квартирі, де надто багато тиші
Чоловік загинув в автокатастрофі. Довго лікувався, боровся, але два роки тому «пішов». Батьків давно немає. Донька живе в Італії. Від першого шлюбу — син. Він десь за кордоном, але зі мною не спілкується. Не склалося. А від італійця — двоє дівчаток. Мене не знають. Я їх — теж.
Син є. Йому 45. Геолог. Постійно в експедиціях. Коли є зв’язок — телефонує. Голос рідний, теплий. Але рідко. У нього свій ритм життя — намети, бурові. Жінки в нього були, але ніхто не залишився. Є онук, але він мені майже чужий.
Я одна.
І знаєте, чого мені хочеться? Не подачки, не жалості. Мені хочеться зрозуміти:
Навіщо я старалася?
50 років трудового стажу. Здавалося б — досягла всього. Поваги, стабільності, розумних розмов із чоловіками, які не підморгували, а слухали. Я будувала, проектувала, тримала план. А тепер тримаю чашку чаю і дивлюся у вікно.
Моя сусідка — на 2 роки старша. Ніколи толком не працювала. Чергувала у Будинку культури. Вела якийсь гурток. Потім чоловіки, авантюри, історії. Зараз живе з донькою. Внучка, внук. Усі поруч. Маленька пенсія — але її це не хвилює. Щовечора її кличуть до столу.
Інша — жила на дачі після закриття заводу. Троє дітей. Чоловік — під каблуком, але вдома. Затишок, клопоти, нескінченні дзвінки: «Мамо, ти вдома?». Їй дзвонять. Її чекають.
А у мене — розпорядок, як в армії. Зранку — прогулянка. Потім — книги. Потім — ревізія квартири на наявність скрипу й пилу.
І все.
Гроші є. Родини — немає.
Знаєте, як прикро чути від власної доньки: «Мамо, мені нічого не треба. Хай онукові залишиться».
Це вона про мою квартиру й заощадження.
А я ж думала — діти будуть вдячні. За ту вічну поспішність, за бутерброди на ходу, за путівки, які добувалися в обмін на безсонні ночі й узяту «на себе» зміну. А тепер вони — далеко. Навіть у думках.
Я ж була «правильною». Завжди. Робота. План. Порядок.
А поряд залишилися тільки шафи з моїми грамотами. Та телефон із тишею.
Мабуть, Фройд мав рацію
Людина — ірраціональна. І життя таке ж.
Хтось усе життя пливе за течією, без досягнень — але з родиною. А хтось гребе проти вітру, з портфелем досягнень — і сидить один на лавці біля під’їзду. І думає: а навіщо все це було?
Ні, я не шкодую, що була інженеркою. Що вирішувала складні задачі. Що була шанованою фахівчинею. Але знаєте що?
Я не була шанованою жінкою. Коханою. Потрібною.
І тепер у мене до вас запитання, якщо ви дочитали до кінця:
Ви теж були відмінницею? Все робили правильно? А зараз — відчуваєте себе зайвою? Чи навпаки — у вас усе інакше? Напишіть, мені справді цікаво. Можливо, я не одна така.
Новий річний салат «Шишки» — неймовірно смачний та оригінальний