Син багатія запросив жебрачку зіграти роль його нареченої на весіллі. Коли безхатько зустріла гостю, та розплакалася

— Ну коли ти вже одружишся? — дорікала сину мати. — Тобі скоро тридцять шість, а нареченої й досі немає.

— Мамо, чого ти так обурюєшся? Я ще не визначився. Почекай трохи. У мене буде дружина, — спокійно відповідав Павло.

— Твоя дружина — це твоя робота, — невдоволено хмикнула Зоя Арсенівна. — Одружився б на Тані, уже й онуки були б. Упустив її. А вона он яка щаслива з Генкою!

— Мамо, не починай. Ми з Танею — різні люди. Ти сама подумай, як би я з нею жив? Те саме самотнє життя!

— Якось люди ж пристосовуються одне до одного, — продовжила мати. — У вас все було б добре.

— Ні вже. Краще бути самому, ніж не з тією людиною! Все. Досить просторікувати на цю тему, — відрізав син. — У мене сьогодні важливі справи. Не псуй мені настрій. Хоча ти його вже зіпсувала.

Зоя Арсенівна знизала плечима. «Мда… Треба було раніше його виховувати», — із жалем подумала вона, дивлячись услід сину.

Павло у них із чоловіком був єдиним. Другу дитину Зоя не змогла виносити. Потім боялася вагітніти, щоб знову не стався викидень. Чоловік, Микола, теж давно хотів поняньчити онуків. Час уже підходив. Усі його однолітки давно мали внуків.

Паша зустрічався з Тетяною недовго. Вона здалася йому надто зарозумілою. Поруч із такими жінками чоловік завжди почувався ніби «недостатнім». Таня любила виставляти себе в розмовах. Хвалилася своїми досягненнями та очікувала, що Павло її похвалить і звеличить. Самого ж Павла вона майже не помічала. Її поведінка йому не подобалася. Одного разу він зателефонував їй і сказав, що між ними все скінчено. Що тоді було! Таня нажалілася батькам, розповіла всім навколо, яким «покидьком» був Павло. Мовляв, вона чекала на його пропозицію, а він так підло її кинув.

Через ці плітки Павло залишився «нікчемою» в очах місцевих. Містечко в них маленьке. У таких місцях люди живуть чужими чутками. І навіть якщо ти найкращий, про тебе судитимуть за словами інших. Можливо, через це Павлу більше не щастило з жінками. Та й самому йому не хотілося нових стосунків. Він боявся знову зустріти таку, як Таня.

Павло дійсно був зайнятий роботою. Цілими днями він проводив час у салоні зв’язку, який дістався йому від батька. Незважаючи на те, що він був власником і керівником, Павло не уподібнився Тані. Йому навіть пощастило позбутися її вчасно, і він не раз дякував долі за це. Павло навіть уявити не міг, що було б, якби Таня стала його дружиною. Адже зовні не видно, як вона живе зі своїм теперішнім чоловіком. Напевно, вона командує ним, як солдатами на плацу. Павло не хотів стати таким «лохом». Він сподівався зустріти дівчину з більш адекватною самооцінкою, з якою їм буде добре разом. І тоді їхні діти росли б у здоровій атмосфері.

Чоловік трохи цікавився психологією. Відносини з Танею змусили його звернутися до знайомого психотерапевта. І тепер Павло твердо вирішив, що більше не дозволить подібним жінкам маніпулювати собою. На жаль, його мама цього не розуміла.

Якось батько, Микола Романович, поставив ультиматум:

— Якщо ти не одружишся, я заберу у тебе салон зв’язку.

— Ти серйозно, тату? Ти теж на маминому боці? — здивовано запитав Павло.

Микола знизав плечима.

— Подивися, як ми живемо. У нас великий дім, купа грошей, можливість відпочивати де завгодно, найняти хатню робітницю і насолоджуватися всіма перевагами життя… Невже ти хочеш залишити нас без спадкоємця? — заперечив батько.

— Але я ж не буду одружуватися на першій-ліпшій дівчині! — обурився Павло.

Микола Романович усміхнувся.

— Гаразд, — задумався молодий чоловік. — Але потім не дивуйтеся!

— Що ти там замислив? — батько здивовано подивився на нього.

— Нічого, тату. Скоро ви познайомитеся з моєю нареченою. Так і бути! — промовив Павло, виходячи з дому та грюкнувши дверима.

Йому не хотілося втрачати свій бізнес. Заради нього Павло був готовий зробити те, чого очікували батьки. Ладно, він одружиться, а потім… потім розлучиться. Головне — зберегти за собою право керувати салоном. Адже саме там Павло відчував себе, як то кажуть, «у своїй тарілці».

Того дня Павло сів у свій «Ніссан» і вирушив до столиці. У душі вирували образа й злість. За кого його вважають батьки? За інструмент, яким можна легко маніпулювати? Задумавшись про це, Павло мало не проїхав на червоне світло на перехресті. На щастя, він вчасно натиснув на гальма, інакше не уникнути біди. Ось так люди й потрапляють в аварії. Павло давно знав: за кермо потрібно сідати в спокійному стані. Від цього залежить не лише його життя, але й життя інших людей.

Притормозивши на одній із безкоштовних автостоянок, чоловік вирішив трохи прийти до тями. Треба відволіктися й забути про розмову з батьком. Зрештою, він у чомусь має рацію. Їхній бізнес, рахунки й усе майно потрібно комусь передати. А якщо йому стукне 40 років, і він ніколи так і не зможе стати батьком? Таке ж буває. Деякі хвороби, накопичені протягом життя, позбавляють чоловіків можливості стати татами. Хоча у Павла з цим усе нормально, але все ж…

За годину його авто знову рухалося трасою. Треба було з кимось познайомитися. Але з ким? Павло ніколи не вмів починати стосунки після першої зустрічі. Соромився.

Раптом перед його очима з’явилася велика хмара диму. Це вантажівка залишила по собі таку завісу, що дорогу майже не було видно. Павло вирішив зупинитися біля узбіччя. Неочікувано він ледь не наїхав на щось, що нагадувало опудало з сусіднього городу.

— От халепа! — вилаявся чоловік, виходячи з авто. — Звідки це чудо-юдо?

На нього дивилися сумні очі безхатченки. Вона була вдягнена в якісь лахміття.

— Я вам не нашкодив? — підійшовши ближче, запитав Павло.

— Ви мене дуже налякали, — зізналася вона. — Я ледь встигла відскочити!

— Значить, я винен, — сказав Павло. — Тож маю загладити свою провину.

Зазвичай він би ніколи не заговорив із безхатченком. Тим більше, вона могла покликати таких самих, як вона. Тоді Павлу точно не поздоровилося б.

— Як вас звати? — поцікавився чоловік.

— Я — Тамара.

Павло усміхнувся про себе. «Томка — просте ім’я!» — подумав він.

— Якщо хочете допомогти, відвезіть мене до міста, — попросила вона.

Павлу не сподобалося її прохання. Не хотілося бруднити машину безхатьками. Але він погодився. Урешті, це було б дешевше, ніж дати їй грошей.

Вона сіла на заднє сидіння.

— Давно ви так живете? — розпочав розмову Павло.

Тамара здивувалася.

— Як так? — перепитала вона.

— Я маю на увазі, що вам доводиться жити на вулиці. Це так?

Вона зітхнула.

— Давно, — відповіла дівчина. — Добрі люди знайшли мене на смітнику. Мабуть, рідна мати не захотіла мене ростити, от і покинула. Мені тоді було всього чотири роки. Я мало що пам’ятаю з того дитячого життя.

— Добрі люди — це хто? — Павло не розумів.

— У них не було власного дому. Але вони були готові поділитися тим, що мали. Так я й виросла. Ми пережили все: холод, злидні, голод. Зате я знаю ціну життя, — продовжила Тамара.

— Знати ціну життя — це добре, — задумливо промовив Павло. Раптом його осяяло.

— Послухайте, Тамара. Я хочу спокутувати свою провину перед вами.

— Але ви й так майже довезли мене, — розгублено сказала дівчина.

— Ні, у мене для вас чудова пропозиція. Думаю, ви не зможете від неї відмовитися.

Тамара здивовано глянула на чоловіка.

— Я хочу, щоб ви стали моєю дружиною! — видихнув Павло.

Вона ще більше здивувалася:

— Дружиною?! Я не ослухалася?

— Ні, — засміявся Павло. — Я серйозно. Спочатку заїдемо в магазин і виберемо вам весільну сукню.

— Почекайте. Чому я маю ставати вашою дружиною? — захлопала очима Тамара.

— Річ у тому, — зам’явся Павло, — що мій батько хоче забрати мій бізнес, а я не можу розлучитися з улюбленою справою. Якщо я не одружуся найближчим часом, він здійснить свій план.

— От як? Тоді до чого тут я?

— Тома, цей шлюб буде фіктивним. Ви побудете в ролі нареченої, я — у ролі нареченого. Потім наші шляхи розійдуться. Ось і все, — Павло з надією поглянув на Тамару в її блакитні очі.

— Тоді мені потрібно подумати…

— Тома, коли думати? Ми вже майже приїхали. Раптом я більше вас не зустріну?

Вона махнула рукою.

Невдовзі вони прибули до міста. Першим ділом Павло з Тамарою заїхали в кафе. Треба було трохи підкріпитися перед походом у магазин. Навряд чи Тома перед їхньою випадковою зустріччю їла щось ситне. З голодною дівчиною краще не мати ніяких справ. Раптом передумає?

Вони замовили піцу й тістечка. Якими жадібними очима Тамара дивилася на їжу! По її вигляду Павло зрозумів: дівчина нечасто має змогу нормально поїсти. Нічого, тепер вона точно не буде голодною! Павло подбає про це.

Після ситного обіду він повіз її до весільного салону.

Коли Тома вийшла в ніжній білій сукні, очі чоловіка мало не вилізли з орбіт. Дівчина була сліпуче красивою!

— Ти… ти… ти схожа на принцесу! — захоплено вигукнув він, спостерігаючи за її рухами.

Тамара усміхнулася.

— Знаєш, я давно мріяла про таку сукню… Хоча б просто її приміряти, — зізналася вона Павлу.

— Ти не просто її приміряєш. Ми її купимо, і ти будеш найпрекраснішою нареченою на нашому весіллі! — відповів чоловік.

Купивши наряд, вони вирушили до РАЦСу. Тома погодилася познайомитися з батьками свого майбутнього чоловіка. Така гра їй здавалася цікавою. Хай навіть понарошку, але їй пощастить побувати героїнею свята. Раніше їй снилися сни, де вона цілує нареченого на весіллі під оплески гостей і вигуки: «Гірко!»

Щойно Павло з’явився з нею на порозі, їх зустріла мама.

— Це хто, Паша? — здивовано запитала вона.

— Мамо, знайомся. Це моя майбутня дружина, — спокійно сказав син.

— Дружина?! Як це лахміття може бути твоєю дружиною? — вигукнула Зоя Арсенівна.

— Це не лахміття, мамо. Це моя наречена. Ми вже подали заяву і навіть купили весільну сукню.

— Сукню?! Ти при своєму розумі, сину?

Тамара розгублено дивилася то на Павла, то на свою майбутню свекруху. У цей момент їй дуже хотілося звідси втекти.

— Будь ласка, не йди, — попросив її Павло, ніби прочитавши її думки. — Я все владнаю. Ти можеш поки оселитися в окремій кімнаті. Не думай про погане, добре?

Тома кивнула. Вона не хотіла розлучатися зі своєю мрією. Це її зупинило.

Коли Зоя Арсенівна нарешті пішла до себе, Павло повернувся до нареченої.

— Не звертай уваги на маму. Просто у неї сьогодні поганий настрій, — пояснив він.

— Мені здається, я погано виглядаю. Якби в мене була зачіска, а цей одяг не виглядав таким пошарпаним, твоя мама не причепилася б до тебе, — засмучено промовила Тома.

— Ах, точно. Одяг… — до Павла тільки зараз дійшло: йому треба було одразу подбати про зовнішній вигляд Томари. Тоді й батьки не соромилися б її.

Чоловік узяв її за руку й повів до машини.

— Ти хочеш відвезти мене назад? — її очі здивовано округлилися.

— Ні, дурненька. Ми зараз їдемо купувати тобі нормальний одяг! — засміявся Павло. Він відкрив автомобіль і буквально посадив її всередину.

— Обережніше! — вигукнула дівчина. — Я тобі не власність і поки що не дружина!

Чоловік осікся. Звісно, Тамара не його дружина. Тим більше, вона погодилася зіграти цю роль за гроші.

— Вибач, — випалив він. — Я трохи кваплю події.

Невдовзі вони гуляли торговим центром, обираючи наряди для Томари. Вона раділа, мов дитина, кожній сукні чи костюму.

— Оце так! — захоплювалася вона. — Я навіть не знала, що буває такий гарний одяг!

Вони купили кілька суконь, речей для дому й поїхали назад.

— Дякую тобі, Пашо, — вдячно сказала дівчина. — Невже я можу бути такою красивою?!

— Почекай. Ми ще заїдемо в салон краси! — усміхнувся він. — Ти потім себе в дзеркалі не впізнаєш.

У салоні краси вони провели більше години. Павло вже втомився чекати свою «наречену». Коли вона з’явилася, він мало не впав від несподіванки. Ця колись недоглянута безхатька тепер зовсім не виглядала, як безхатька!

— Ти… ти яка… — прошепотів він.

— Справді тобі подобається? — сяючи, усміхнулася Тамара.

— Чудова! — підтвердив він. Сам того не усвідомлюючи, Паша взяв дівчину за руку, і вони вирушили на прогулянку.

Зоя Арсенівна ледве впізнала свою майбутню «невістку». Щойно до неї дійшло, що це Тома, вона скривилася. Для Зої безхатько залишиться безхатьком, навіть якщо вона буде у найдорожчій королівській сукні. Цього разу мати не стала перечити синові й мовчки пішла.

Павло сам готувався до весілля. Батьки вирішили залишитися осторонь. Їм зовсім не хотілося мати невістку без роду і племені. Звісно, Микола ставився до цього простіше, але не міг не підтримати дружину. Все ж таки він погодився на це весілля, адже обіцянка є обіцянка. Можливо, ця дівчина не така вже й погана, як здається Зої. Потай від дружини Микола приготував молодятам особливий подарунок.

Цілими днями Тамара сиділа у своїй кімнаті й нікуди не виходила. Так сказав їй Павло. Зрештою дівчині стало нудно. Вона вирушила на кухню, щоб щось приготувати.

Побачивши її, Зоя Арсенівна ахнула:

— Що ти тут робиш?

— Готую їжу, — спокійно відповіла Тома.

— До нас приходить кухарка. Вона все готує! Тим більше, сьогодні в холодильнику повно їжі, — ошелешено сказала Зоя.

— Вибачте мене, — пробурмотіла Тома й побігла назад до своєї кімнати. Їй було незрозуміло, чому вона не може щось зробити на кухні. Їй набридло лише їсти чуже. Вона хотіла внести хоч якусь частку своїх зусиль! Прийомні батьки завжди вчили її не їсти хліб задарма.

Дні летіли швидко. Весілля було заплановане на початок літа. Павло розіслав запрошення багатьом друзям і родичам. Торжество вирішили святкувати в ресторані.

Тетяна, дізнавшись про наречену свого колишнього хлопця, довго й гучно сміялася:

— Знайшов, на кому одружитися! — реготала вона з подругами. — Вочевидь, у мого колишнього дуже низькі смаки!

На свято з’їхалося багато гостей. Усі дивилися на нарядно вбрану наречену й бажали молодятам щастя.

Якась жінка пробилася крізь натовп і взяла Тамару за руку.

— Невже це ти, моя дівчинко?

Наречена обернулася.

— Ви хто? — запитала вона.

— Тебе ж звати Тамара? — продовжила незнайомка.

— Так… Не розумію, у чому річ?

— Я впізнала тебе по твоїх трьох великих родимках на зап’ясті, — крізь сльози промовила жінка. — Я Ліза. Сестра твоєї матері. Вона залишила тебе зовсім малою. Зараз її вже немає серед живих. Ми з чоловіком довго тебе шукали. Я посварилася з твоєю мамою, казала їй, що сама б тебе виховала. У нас із чоловіком так і не народилися діти. Дівчинко моя…

Тітка заплакала, не відпускаючи зап’ястя нареченої.

Невдовзі до них підійшов Павло.

— Що тут відбувається, Єлизавето Михайлівно? — із цікавістю запитав він.

— Твоя наречена — моя родичка, — зізналася жінка, витираючи мокрі від сліз очі.

— Невже?

Тамара нарешті пригадала свою тітку. З Єлизаветою Михайлівною вона часто залишалася, особливо коли мама йшла розважатися. Тоді було нелегке життя, хоча не легше за наступні роки. Тома росла у важких умовах. Вона нерідко засинала голодною й думала, що це нормально. Тільки вночі їй снилася смачна їжа, теплий одяг і любляча родина.

Тітка Ліза гірко жалкувала, дізнавшись, як важко жила її племінниця. Як вона хотіла б повернути час назад! Пригорнути цю покинуту дівчинку й завжди бути поруч…

Прийомні батьки Тамари відмовилися прийти на її весілля, пославшись на погане здоров’я. І це правда — життя у занедбаному будинку не найкраще позначилося на їхньому самопочутті. На щастя, Тамара не скаржилася на своє здоров’я. Їй пощастило, що вона народилася такою загартованою.

Павло співчутливо дивився на тітку своєї дружини. А на Тамару — з дивним для себе відчуттям. Вона почала йому подобатися ще тоді, коли вперше вдягнула весільну сукню. Так, він уже в той день хотів її обійняти, а зараз зробив це! Гучні гості вигукували: «Гірко!». Тома прийняла його весільний поцілунок. Як же вона була щаслива! І все це відбувалося не в якомусь сні, а наяву…

Настав час подарунків. Найбільше здивував Микола.

— Дорогі діти! — почав він. — Сьогодні ви стали чоловіком і дружиною. Поспішаю вас привітати й від усього серця побажати вам багато-багато щастя! Нехай воно буде нескінченно довгим. Сподіваюся, ви потішите нас онуками, а ми будемо їх балувати в міру. Прийміть від нас із Зоєю цей подарунок.

Чоловік простягнув молодятам документи. У них зазначалося, що Павло й Тамара тепер є повноправними власниками ще одного салону зв’язку у їхньому місті. Звісно, Паша одразу заявив, що Тома обійме посаду керівниці.

Весілля здалося дівчині справжнім місцем, де збуваються всі мрії. Позаду залишилися голод, холод, мрії про красиве майбутнє, бажання мати хоч якийсь затишний куточок. Тепер у Томари було все. Навіть з’явилася її родичка!

Після святкування наступного дня Павло зі своєю дружиною вирушили до свого салону. Попереду було багато роботи. Треба було наймати працівників. Першою прийшла Тетяна. Її зустріла Тамара.

— Чула, ви шукаєте персонал. Можна мені попрацювати у вашому салоні консультанткою? — поцікавилася вона. За кілька секунд із дверей кабінету з’явився Павло.

— Звісно, можна. Ти якраз прийшла вчасно! — протягнув він із насмішкою в голосі.

Ображена Тетяна миттєво вибігла із салону, щось буркочучи собі під ніс.

За місяць Тамара допомогла своїм прийомним батькам. Вона відправила їх до санаторію, де вони змогли покращити своє здоров’я. Після повернення Тома порадувала їх:

— Я подумала, чому б вам не переїхати до якогось будиночка в селі? Вам потрібне свіже повітря, а там є озеро, багато роботи в саду й на городі.

…За пів року молодята оголосили своїм родичам, що скоро стануть батьками малюка або малючки. Але це вже зовсім інша історія. 😊