У глухому селі ніхто точно не знав, звідки взявся німий Митько, чоловік років сорока. Спочатку місцеві насторожено на нього дивилися, але потім побачили, що він і мухи не скривдить. А люди там були прості, добрі. Адміністрація на дивного мешканця уваги не звертала. Для них важливіше було, щоб останні старі люди в селі не зникли та господарство, яке ледь трималося, не розвалилося.
Митько жив у покинутій хаті на околиці. Хтось приносив йому їжу, хтось одяг, а він у відповідь копав городи, пас худобу, косив та допомагав із врожаєм. Щоправда, всі знали, що про сільське господарство він не мав жодного уявлення. Можливо, не пам’ятав, як косити чи в’язати снопи, а може, просто забув усе про себе.
Минуло трохи часу, і його працелюбність почали хвалити та ставити у приклад місцевим чоловікам.
— Ось Митько вже докопав, от молодець, — нахвалювала його баба Микитівна, добра старенька жінка, яка колись пустила Митька до себе перезимувати й залишила його жити.
— Молодець-то молодець, та тільки розуму йому це не додає. Он він, твій працівник, стоїть і на сонечко дивиться, за метеликами ганяється полем.
— Ну, а що з нього взяти, з дивака?
Прожив він із Микитівною трохи більше трьох років, але вік узяв своє. Старенька захворіла, швидко злягла та й померла за тиждень. Ховали всім селом.
— Як же він тепер сам буде?
— Так… він же безпечний, але безтолковий. Сам собі ні їжі не приготує, ні білизни не попере. Замерзне взимку.
— Треба допомогти йому. Що ж ми, не люди, чи що?
Світлана була сусідкою Микитівни. Після похорону вона повернулася додому й дивилася на своїх дітей, які сиділи біля Митька і гладили його по голові, а той плакав, як мала дитина. Він усе розумів, але не міг упоратися з емоціями. Діти жаліли його, заспокоювали, щось говорили, але він тільки плакав.
З першого дня, як Митько оселився в Микитівни, він здружився зі Світланою та її дітьми. Допомагав їй по господарству: то ґанок полагодить, то город перекопає, то підлогу в хаті вирівняє. З дітьми він так добре ладнав, що, попри його особливості, Світлана не боялася залишати їх із ним, коли їй треба було їхати до міста. Та й так часто запрошувала його в гості — то на свіжий борщ, то на чай із пирогами.
Ось і того дня вона не змогла залишити його одного в хаті наодинці з горем і покликала до себе. Митько посидів, заспокоївся, а через кілька годин пішов додому, а діти підійшли до Світлани.
— Мам, як він тепер житиме? — запитав Матвійко.
— Так і житиме, синочку, що ж поробиш, — відповіла Світлана, дивлячись синові у вічі.
— А можна, він і завтра до нас прийде? — запитала Валя.
— Звісно, можна, донечко. Навіть потрібно.
— Мам, — обережно запитав Матвій, — а ми тепер завжди тут житимемо?
— Ох, сину. Не знаю. Ви ж у мене вже дорослі й усе розумієте. Тато покохав іншу жінку, і нам там більше немає місця. У місті, звісно, добре, але мені самій не впоратися.
Діти кивали, а Світлана з гіркотою згадувала, як вони жили ще кілька років тому. Матвій і Валя покинули школу, друзів, дім, до якого вже звикли, й переїхали з матір’ю в глухе село.
Вони оселилися в хаті, яка 10 років тому дісталася їй від бабусі, але з того часу там ніхто не жив. За допомогою того ж Митька привели все до ладу, діти пішли до місцевої школи, і, здавалося, все налагодилося. Але Матвію довелося забути про футбол, яким він займався з 4 років, а Валі — про гімнастику. Тепер на полицях із кубками й медалями поповнення вже не передбачалося.
А колись у їхній родині все було інакше…
Світлана познайомилася з Іллею десять років тому, коли ще навчалася на останньому курсі університету. Зустрілися випадково, просто зіткнувшись на вулиці. Він був красивим, ввічливим, добрим і щедрим. Уже за кілька місяців Світлана закінчила університет, і коли настав час виселятися з гуртожитку, він сказав, що забирає її до себе.
— Ми ж скоро одружимося, навіщо тобі шукати житло? Будемо жити разом.
— А ми що, скоро одружимося?
— А ти що, проти?
Вони одружилися і почали жити в квартирі його матері. Свекруха була літньою жінкою і на той час уже дуже хворою. У Світлани з нею одразу склалися дуже теплі стосунки. Дівчина допомагала їй по господарству, а коли та злягла, доглядала її до останнього дня.
Через рік після весілля у них народився Матвій, а ще через рік — Валя. Світлані здавалося, що вона найщасливіша жінка у світі, але це щастя тривало недовго.
Майже одразу після смерті свекрухи Ілля сильно змінився. Спочатку Світлана виправдовувала це тим, що він переживає втрату близької людини, тому віддалився від неї та дітей. Але з часом вона зрозуміла, що дуже помилялася.
Він став холодним, злим і байдужим до всього, що стосувалося її або дітей. Почалося з того, що він перестав давати їй гроші.
— А що, ти вже розучилася працювати? Навіщо п’ять років вчилася? Щоб на моїй шиї сидіти? — заявив він, коли вона вкотре попросила грошей.
Світлана вийшла на роботу. А що їй залишалося? Їй доводилося розриватися між домашніми справами, дітьми, їхніми гуртками й секціями і тепер ще й роботою. Оскільки після навчання вона сиділа вдома, то претендувати на високу зарплату не могла, а ті копійки, що їй платили, ледь вистачало на потреби дітей та їжу.
Згодом чоловік став затримуватися після роботи, а іноді й зовсім не приходив додому. Коли ж повертався, Світлана не знала, як м’яко нагадати йому, що у нього є дружина і діти.
— Знаєш що! Ти маєш бути вдячна, що я дозволяю тобі тут жити. Це моя квартира, і ти не смій мені вказувати, коли приходити чи йти. Зрозуміла?
Світлана не розуміла, у який момент їхня сім’я розвалилася, і нічого не могла зробити, щоб її зберегти. Вона терпіла багато від нього, бо знала, що їй нікуди йти, і боялася, що не зможе вижити сама з двома дітьми. Так би вона й жила приниженою та безпорадною, якби одного дня він не прийшов додому у компанії молодої нафарбованої дівчини.
— Іллюша, хто це? — запитала Світлана, побачивши їх.
— Хто вона — не важливо, а от ти тут ніхто. Тож збирай свої речі й забирайся з моєї квартири.
Світлана дивилася на нього, а чоловік, склавши руки, дивився на неї так, наче вона якась жебрачка, що просить милостиню. У цей час дівчина розгулювала по квартирі, гидливо оглядаючи своє нове житло.
— Іллюша, але куди ж я піду? — розгублено запитала Світлана.
— А, тобто «я». Діти тобі вже не потрібні? Загалом, вирішуй. Чи ти сама підеш, чи з ними — мені байдуже, але вирішуй сьогодні. Ні, навіть просто зараз. До ночі тебе тут бути не повинно.
Світлана дістала сумки і пішла до кімнати. Там діти, зрозумівши, що відбувається, вже починали хникати.
— Ну що, готові до подорожі? — сказала вона якнайвеселіше.
— А куди ми поїдемо? — трохи заспокоївшись, запитав Матвій.
— Ну, так не цікаво. Нехай це буде сюрпризом.
Вона зібрала речі, і вже за кілька годин вони сиділи в таксі, яке везло їх нічною трасою до тієї самої села. У перші дні діти ходили, як загублені. Вони не розуміли, де вони і що тут роблять, а потім втягнулися, стали допомагати з прибиранням і ремонтом. А через кілька тижнів уже весело бігали вулицею з місцевими дітьми.
Випробування для Світлани на цьому не закінчилися. Грошей, які вона встигла відкласти, було дуже мало, і вони швидко розтанули. Потрібно було терміново щось придумати. А що тут думати, коли робота була лише на фермі з коровами. Туди вона й вирушила.
Почала з того, що поборола свій страх перед великими тваринами, які могли одним ударом копита вбити її за будь-який незграбний рух. Потім довелося навчитися всього: коли доїти, чим годувати, як прибирати. Вибору у Світлани було небагато, а гроші були дуже потрібні, тому, на радість керівника, вона виявилася дуже старанною ученицею і відповідальною працівницею.
В одному з днів Світлана проводжала дітей на екскурсію до міста. Вона посадила їх в автобус, помахала рукою їм і вчительці та пішла до своїх корів. Після обіду, коли всі справи були завершені, вона поверталася додому й побачила біля магазину місцевих жінок, які голосно про щось сперечалися. Вона підійшла.
— Чого це ви так галасуєте?
— А, Світлано… Та не галасуємо. Просто тепер не зрозуміло, хто нас захистить.
— Від кого?
— От сидиш ти там у своєму корівнику і нічого не знаєш. За двісті кілометрів від нас є зона, так от учора звідти втекли зеки. Ціла група. Їх майже наздогнали, та вони зникли в нашому лісі. Тепер ніхто не знає, де вони. Може, вже в когось у підвалі сидять, а може, в хату залізли.
— Ой, та що ви вигадуєте. Не полізуть вони в житловий дім. Хіба що в покинутий. І взагалі, годі паніку розводити. Ідіть уже по домівках.
— Ох, Світко, ти й смілива баба.
— А ви — боягузки, — відказала Світлана й рушила до свого дому.
Через кілька годин мали повернутися діти, тож їй потрібно було приготувати вечерю. Вона так замислилася, що буквально врізалася в Митька, який стояв біля її хвіртки.
— Митю, чого ти тут? Страшно вдома? Ну, заходь.
Світлана хотіла було зайти у двір, але він став їй на заваді, мукав і махав руками.
— Та ти чого? Відійди, я ж усе одно зайду.
Він упирався і не давав їй пройти. Вона різко відштовхнула його й зайшла у двір, а потім і в дім.
Зайшовши в кімнату, вона застигла на місці. На дивані, розвалившись, сидів великий лисий чолов’яга. Світлана попятилася до виходу, але ззаду її хтось штовхнув. Вона втрималася на ногах, озирнулася й побачила ще одного такого ж велетня з перекошеним обличчям. Спочатку вона подумала, що це гримаса злості, але швидко зрозуміла, що помилилася.
— Куди це ти, красуне? Так гостей не приймають. А як же хліб-сіль та банька?
— Та я її й без баньки… Дивись, яка ладна, — зареготав інший.
Світлана рвонула до виходу й закричала, але сильний удар по голові її зупинив. Вона впала. У голові шуміло, перед очима все попливло, але вона бачила, що в домі коїлося щось незрозуміле.
У двері хтось сильно стукав, а потім вони з гучним гуркотом впали. Від несподіванки зеки підскочили й кинулися до виходу. Там їх чекав Митько. Він стояв з величезною палицею й так розмахував нею, що в тих не залишалося жодного шансу.
Він ударив одного. Той упав і не подавав ознак життя. Митько замахнувся на другого, але той вихопив ножа й різким рухом встромив його Митькові в живіт. Але той не зупинився. З гучним криком він продовжував розмахувати дубцем, поки не вдарив зека по голові. Лисий упав, але спробував піднятися. Тоді Митько знову вдарив його, і ще раз, і ще. І тут сам упав.
Світлана кинулася до нього. З рани на боці текла кров. Вона схопила рушник, притиснула й почала кричати, кликати на допомогу.
Довго кликати не довелося. За кілька секунд у дім увірвалися поліцейські. Вони скрутили зеків, які приходили до тями, завантажили їх у машину й викликали швидку для Митька.
— Він житиме? Ну скажіть? Куди ви його везете? Та не мовчіть же! — кричала Світлана медикам, які несли Митька до машини.
— Веземо в районну лікарню. Зберіть йому речі. Поки привеземо, вже буде зрозуміло, як він.
Через кілька годин Світлана стояла біля палати й чекала, коли його привезуть після операції. Потім кілька годин сиділа біля ліжка, поки він прийшов до тями. І тут він щось пробурмотів.
— Митю, мовчи, не можна тобі поки. Відпочивай. Лікарі сказали, що з тобою все буде добре, — сказала вона, погладжуючи його руку.
— Ага, — прошепотів він.
— Митю, ти врятував мені життя. Я навіть не уявляю, що було б, якби не ти.
— Ага. Тільки я не Митя, — відповів він і з кривою усмішкою глянув на неї.
— Що? А хто? Зачекай, ти… ти розмовляєш! Митю, це ж… Тобто… А як тебе звати, ти пам’ятаєш?
— Звісно, пам’ятаю. Я тепер усе пам’ятаю.
Він розповів їй, що його звуть Андрій Миколайович. Він працював керівником у великій будівельній компанії свого батька. Одного разу виїхав на об’єкт, де робітники бунтували через низьку зарплату. Виявилося, що за його спиною прораби крали гроші у працівників. Коли він приїхав на будівництво, тільки-но вийшов з машини, отримав удар по голові, а опритомнів у лісі на околиці тієї самої села.
— Мабуть, щось у мене в голові «заклинило», що я не міг прийти до тями. А тут лікарі мене підлатали, кажуть, що все буде гаразд. Зателефонуйте моєму батькові.
Він продиктував номер і, втомлено відкинувшись на подушку, поринув у тривожний сон.
Через кілька годин у палату увійшов літній чоловік.
— Добрий день. Я Микола Львович, а ви, люба пані?
— А я Світлана, сусідка Миті. Тобто Андрія.
Чоловік подякував їй за те, що вона була поруч із його сином, а Світлана, попрощавшись, вийшла.
Минуло два місяці. Світлана сіла у саду, а Матвійка тут же вмостився поряд. Мати налила холодного компоту й збиралася трохи відпочити перед тим, як повернутися до роботи.
— Мамо, а що, Митя в село більше не повернеться? — спитав Матвій.
— Дитино, я ж казала, що він не Митя. Він у місті важлива людина, що йому тут робити в цій глушині?
— Як це що? А хто город перекопає? А яблука збирати? Тут стільки справ залишилося, — почувся знайомий голос.
Світлана схопилася з лави, перекинувши графин.
— Митя… Андрій, — забурмотіла вона. — Тобто, Андрій Миколайович. Я думала, що ви вже сюди не приїдете.
— Та куди він тепер дінеться? — сказав, сміючись, Микола Львович, заходячи у двір. — Він же ледь з лікарні не втік, щоб скоріше повернутися сюди, до вас.
— Я тут жити хочу, — сказав Андрій. — Я взагалі природу люблю… Ні, насправді, Світ, я тебе люблю. Мені байдуже, де жити, аби з тобою.
Микола Львович повів дітей забирати гостинці з машини, а коли повернувся, то зрозумів, що тепер його син не міський підприємець, а щасливий сільський житель.
— Ну що, я теж уже втомився від роботи, від міста, — сказав Микола Львович, — Може, ферму якусь організуємо. Митю, ти як, не проти?
— Угу, — промимрив той під веселий сміх батька, дітей і Світлани.
Такий смачний салат, що зупинитися неможливо: смачніший за олів’є, але готується значно простіше.