— Це просто неподобство! — Ніна Іванівна зі злістю жбурнула ложку на стіл.
Настя, її невістка, спалахнула від сорому й зі сльозами вибігла з кімнати.
— Де ти знайшов цю дівчину? Вона абсолютно тобі не підходить! — скривившись, вигукнула мати, звертаючись до сина.
— Вона не просто дівчина, а моя дружина, — спокійно, але впевнено відповів Сергій, намагаючись зберігати самоконтроль.
Кожна зустріч Ніни Іванівни з Настею перетворювалася на випробування. Вона завжди знаходила привід для критики: їжа — несмачна, дім — у безладі, а сама Настя, на її думку, виглядала занедбаною й зовсім не мала смаку.
Сергій неодноразово намагався пояснити матері, що її слова ображають не лише Настю, а й його. Але Ніна Іванівна і слухати не хотіла.
— Я наполягатиму, щоб у тебе була достойна дружина, а не ця провінціалка! — кричала вона, не приховуючи своєї ненависті.
Сергій намагався уникати конфліктів, воліючи вирішувати все мирним шляхом. Але навіть йому довелося втрутитися.
— Мам, це моє життя. Я сам обрав свою дружину, і я кохаю її, — твердо сказав Сергій.
— Кохання?! Що ти знаєш про кохання? — різко відповіла Ніна Іванівна. — Що ти розумієш у сімейному житті?! Перед тим, як одружуватися, ти повинен був привезти її до мене, щоб я оцінила! Ми, батьки, краще знаємо, хто потрібен нашим дітям. А ти привів у дім якусь сироту! Ні роду, ні племені! Якби твій батько був живий, він би тобі такого не дозволив!
Сергій згадав дитинство, яке було сповнене суворості. Його виховували за жорсткими правилами: покарання за будь-яку провину, постійні докори. Але це не зламало його. Він ще з дитинства вирішив, що в його родині все буде зовсім інакше.
Сергій глибоко поважав своїх батьків, але розумів, що їхні уявлення про життя залишилися в минулому. Мати завжди наполягала на тому, щоб він одружився з дівчиною з гарної, впливової родини. Вона навіть сама шукала йому наречених — амбітних і цілеспрямованих, які прагнули досягти всього через чоловіків.
Але Сергій мріяв про інше. Він шукав щирості, тепла й справжніх почуттів. Його ідеалом була сім’я, сповнена любові й затишку.
Настю він зустрів в університеті. Вона приїхала з невеликого містечка, де з рідних у неї залишився лише старший брат. Її доброта, простота й відкритість вразили Сергія, і він закохався з першого погляду.
— Ти зовсім мене не чуєш! — продовжувала голосити мати. — Я зроблю все, щоб ти розлучився з цією дівчиною!
— Досить, мамо! Досить! — зірвався Сергій, вказуючи їй на двері.
Ніна Іванівна, ображена до глибини душі, швидко зібралася.
— У вас є лише тиждень, щоб розлучитися! Я все сказала! — кинула вона, голосно грюкнувши дверима.
Сергій повернувся до кімнати й побачив, як Настя пакує речі.
— Що ти робиш? — розгублено запитав він.
— Я їду, Сергію, — спокійно сказала Настя. — Твоя мати ніколи не залишить нас у спокої. Я більше не можу це терпіти.
Вона зачинила двері, залишивши Сергія стояти в коридорі. Зрозумівши, що сперечатися марно, він ліг спати на дивані, сподіваючись, що все владнається.
Наступного ранку Сергій прокинувся в порожній квартирі. Настя пішла. Її речей уже не було.
— Це не кінець, — прошепотів Сергій, намагаючись знайти сили. — Я зроблю все, щоб повернути її. І з мамою теж вирішу це питання.
Залишивши кухню у хаосі, Сергій поспіхом натягнув м’яту сорочку й вирушив на роботу. Протягом усього дня він наполегливо намагався зв’язатися з Анастасією, проте всі дзвінки та повідомлення залишилися без відповіді. Зрештою, він вирішив скоротити свій робочий день і поїхати до неї.
— Вона була до обіду, а потім поїхала. Начебто у відпустку, — відповів охоронець біля входу.
Сергій розгублено провів рукою по потилиці, стискаючи в іншій руці букет троянд. У магазині його запитували, які квіти полюбляє дружина, але він так і не зміг згадати. Тому обрав стандартний варіант — троянди.
Повернувшись додому, Сергій побачив, що його зустріли лише тиша, темрява та пустота. Усе залишилося на своїх місцях: розкиданий посуд на кухні, безлад, і це тягуче відчуття порожнечі.
Він набрав номер начальника:
— Вибачте, але в мене термінові сімейні обставини. Мушу негайно поїхати.
Знявши краватку, Сергій закатав рукави й почав прибирати. Він вимив посуд, навів лад у квартирі, переодягнувся і вирушив на пошуки Анастасії.
— Мені потрібна її адреса! — різко сказав він, ударивши по столу в кімнаті, де сиділа Ніна Іванівна.
— Якщо вона пішла, значить, не любить, — відповіла мати з нотками задоволення в голосі. Вона могла б знайти адресу брата Насті, але вперто цього не робила.
«Чому я знову прийшов сюди?» — Сергій гірко зітхнув, розуміючи марність своїх дій. — «Знову на ті ж граблі».
Замість слів, які вирували у нього в голові, він тихо простягнув матері букет троянд, який приготував для Анастасії.
— Дякую за все, мамо. Прощавай. Забудь і прости нас, — сказав він і вийшов з будинку.
— Як це «прощавай»?! Сергію, зупинись! — вигукнула Ніна Іванівна, але Сергій уже йшов геть. Розлючена, вона кинула букет у смітник, вирішивши, що більше ніколи не пробачить синові.
Цієї ночі Сергій не зміг заснути. Зібравшись із силами, на світанку він вирушив до села, де жила Настя.
У селі Сергій блукав понад три години, розпитуючи місцевих жителів про будинок, у якому мешкає брат Анастасії. Єдиною зачіпкою було її дівоче прізвище.
— Вибачте, це ви Олексій? — звернувся він до чоловіка, який стояв на подвір’ї й рубав дрова.
— Олексій, — коротко відповів той, навіть не глянувши.
— Я Сергій. Чоловік вашої сестри, — сказав він, намагаючись приховати хвилювання.
— Чоловік? Ану, геть звідси, поки я добрий! — грізно сказав Олексій, крокуючи до Сергія з сокирою в руці.
— Я не піду без Насті, — твердо відповів Сергій.
— Це ми ще побачимо, — сказав Олексій, піднімаючи сокиру.
У цей момент двері будинку відчинилися, і на порозі з’явилася Анастасія. Вона завмерла, побачивши Сергія.
— Льошо, залиш його! — гукнула вона братові. Олексій насуплено махнув рукою й пішов до сараю.
— Настю, пробач мене, — промовив Сергій, простягаючи їй букет польових квітів, які купив у бабусі по дорозі. — Я досі не знаю, які твої улюблені квіти…
— Саме ці, — з усмішкою відповіла вона, беручи букет до рук. — До речі, дзвонила твоя мама.
Сергій відчув, як його охопило напруження.
— І що вона сказала?
— Сказала, що більше не хоче мати з тобою справ. Але додала, що якщо ти мені потрібен, то можу тебе забрати.
— А я тобі потрібен? — з легкою посмішкою запитав Сергій.
— Не знаю… — грайливо відповіла Настя й узяла його під руку.
Сергій зрозумів, що тепер ніщо не зможе завадити їм бути щасливими.
Як постаріла найкрасивіша дівчинка-підліток, яку називали «обличчям 1980-х»