Яскраві промінчики сонця проникли крізь вікно спальні, лагідно торкаючись рожевих щічок Лізи. Дівчинка ліниво потягнулася і відкрила очі.
— Ой, я ж сьогодні з дідусем у ліс збиралася! Невже я проспала? — вигукнула вона і, зіскочивши з ліжка, поспішила на кухню в піжамі.
Там вже біля плити поралась Надія Петрівна, поспішаючи до пробудження онучки спекти її улюблені млинці.
— Бабусю, а я, мабуть, уже все пропустила? Ми ж із дідусем у ліс збиралися! — з тривогою запитала Ліза, якій нещодавно виповнилося десять років.
— Ні, люба… Ти прокинулася якраз вчасно! Дідусь он на призьбі сидить і свою кляту люльку палить… А ти не поспішай. Спершу поснідай, а потім вже й у дорогу збирайся, — сказала Надія Петрівна.
Полегшено зітхнувши, Ліза усміхнулася і побігла вмиватися. А тим часом бабуся приготувала для неї чай із липи і поставила на стіл піднос із млинцями. Трохи подумавши, вона додала ароматного малинового варення. Дивлячись, як дівчинка з апетитом уплітає ласощі, бабуся нишком змахнула сльозу і відвернулася до вікна.
Онучку вони забрали до себе ще трирічною. Батьки Лізи були учасниками геологічної експедиції й загинули через схід льодовика десь у горах Кавказу. Так, за одну мить, волею злого року, дівчинка залишилася сиротою. Звісно, бабуся з дідусем як могли намагалися замінити Лізі батьків. Але що старшою вона ставала, тим складніше було відповідати на її запитання про маму й тата. Бідним Надії Петрівні та Макару Степановичу було важко пояснити, що її батьки знайшли вічний спокій під товщею льоду, приречені бути похованими на чужині.
— Ну все, бабусю! Я вже поснідала! Тепер мені можна взяти кошик і йти в ліс? — нетерпляче запитала Ліза.
— Так, можна, звісно… Тільки не відходь далеко від дідуся і будь уважною, коли гриби збираєш. А то ти минулого разу мені пів кошика мухоморів і поганок принесла, люба, — сказала бабуся, допомагаючи внучці вдягтися.
— Добре, бабусю! Обіцяю, я буду сама уважність! — серйозно відповіла Ліза й, узявши кошик, вибігла у двір.
Там її вже чекав Макар Степанович, який був лісничим не лише за професією, а й за покликанням. Практично всі чоловіки в його роду, включаючи батька, діда та прадіда, мали справу з лісом, тому важко було уявити, що Макар Степанович обере для себе інший шлях.
— Ну що, онучко! Куди сьогодні підемо? Може, кедровою алеєю пройдемося? Чи до річки завітаємо? — запитав лісничий, перевіряючи гостроту сокирки, якою він іноді робив зарубки на деревах.
— Мені б так, щоб побільше грибочків бабусі назбирати… А можна я візьму з нами Нікітку? — запитала Ліза, міцно стискаючи в руці кошик.
Макар Степанович хмикнув і кивнув. Старий знав, що для Лізи немає друга ближчого, ніж Нікіта, з яким вона сиділа за однією партою та ділилася найпотаємнішим. Дізнавшись про прогулянку, хлопчина з радістю погодився приєднатися до компанії лісничого і його внучки.
Старий повів дітей давно забутою, напівзарослою стежкою, де по обидва боки було повно маслюків і сироїжок. Макар Степанович йшов попереду, час від часу роблячи якісь помітки у своєму блокноті.
Вони вже заглибилися в ліс, коли з хащі раптом потягло димом. У ту ж мить діти подивилися на лісничого й побачили на його обличчі вираз подиву.
— А це хто тут бешкетує? Знають же, що відкритий вогонь улітку для лісу дуже небезпечний, — вигукнув Макар Степанович і обережно рушив у той бік, звідки тягнуло димом.
Лісничий давно не був у цій частині лісу, тому його дуже зацікавив факт, що хтось вирішив розбити тут табір. Адже якщо комусь і потрібно було щось сховати від людських очей, то кращого місця годі й шукати. Запах багаття та сліди на прим’ятій траві незабаром привели лісничого та дітей до прихованої від сторонніх очей галявини, на якій варварським способом була вирубана вся рослинність.
Більше того, посеред цієї штучної галявини стояв зруб, зведений, судячи з усього, кілька тижнів тому. Трохи далі тлів вогник, над яким висів казанок із якоюсь юшкою. На подив Лізи та Нікіти, людей так і не було видно. Але найцікавіше було не це. По всьому периметру цього мініатюрного табору стояли клітки, зроблені з вербових прутів. Більшість із них були порожні… І лише в одній, що стояла найближче до лісу, сиділи якісь маленькі пухнасті звірята.
— Діду Макаре, а що це за клітки такі? І чому їх так багато? — тихенько запитав Нікіта.
— Тут браконьєри хазяйнують, хлопче! А клітки ці… для лісової звірини приготовані. У приватних зоопарках вовки та ведмеді на вагу золота! Ось вони й ловлять їх ще малюками, — з сумом у голосі пояснив Макар Степанович.
Скориставшись моментом, поки старий і Нікіта пошепки обговорювали, як допомогти маленьким в’язням, Ліза крадькома підбігла до клітки й відкрила дверцята.
— Внученько! Втікай звідти швидше, рідненька! Що ж ти надумала? — прошепотів Макар Степанович, відчайдушно жестикулюючи руками.
Але дівчинка й сама розуміла, що, щоб її не помітили, потрібно діяти дуже швидко. Оскільки самій нести трьох звіряток було важко, на допомогу поспішив Нікіта. Удвох вони підхопили сірих малюків і кинулися тікати в лісову гущавину, де їх із нетерпінням чекав Макар Степанович. Діти висипали з кошиків зібрані гриби й посадили туди вовченят, що сердито бурчали.
Лише коли вони відійшли від табору браконьєрів на безпечну відстань, Макар Степанович уважніше роздивився звіряток і здивовано ахнув:
— Господи! Та це ж маленькі вовченята!
— Дідусю, а це що, справжні вовки? А вони кусаються? — схвильовано запитала Ліза.
— Не сумнівайся, люба… Найсправжнісінькі вовки. Причому всі троє — хлопчики, — додав лісничий, пришвидшуючи крок.
Старий розумів, що вовченята сиділи в клітці, поки браконьєри шукали покупця на такий специфічний «товар». А це означало, що малюкам неймовірно пощастило, й тепер їм більше не загрожує вічне ув’язнення в чотирьох стінах. Порадившись із дружиною, лісничий вирішив поки залишити вовченят у себе. А Нікіта, якщо захоче, зможе приходити до них хоч щодня. Таким чином Ліза, яка мріяла про цуценя, отримала відразу три сірі грудочки, що найбільше на світі любили молоко від сусідської корівки й сухарики, які дід Макар сушив для білочок.
Нікіта також допомагав доглядати за вовченятами, приносячи їм кісточки й, нишком від мами, котлети з холодильника. Сірі малюки виявилися настільки різними за характером і зовнішністю, що Ліза назвала їх Шибеник, Сірко й Буркотун. Якби не характерний колір шерсті, що видавав у них лісових хижаків, вони виглядали б як звичайні дворові цуценята.
Час минав непомітно. Діти дорослішали, дорослішали й їхні улюбленці.
Приблизно за рік вовченята підросли й усе частіше стали йти до лісу, зникаючи там на кілька днів. Діти дуже переживали через це й часто не могли стримати сліз, але тільки Макар Степанович розумів, що вовків кличе інстинкт предків і мисливський азарт, притаманний усім хижакам.
Звісно, Шалун, Сірий і Буркотун, як і раніше, навідували старого лісника. Частенько, як трофей, вони приносили з собою зайця чи тетерева. Чим більше брати-вовки звикали до життя в лісі, тим більше росли й Ліза з Микитою, прив’язуючись одне до одного. До підліткового віку жителі села вже відкрито дражнили їх нареченим і нареченою, вважаючи, що весілля не за горами. Але, як кажуть, швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться.
На момент закінчення школи у Микити й Лізи виникли розбіжності щодо їхнього подальшого спільного життя. Микита не хотів продовжувати навчання й збирався піти до риболовецької артілі, щоб заробити грошей на весілля. А Ліза, навпаки, мріяла поїхати до міста, отримати освіту, а вже потім думати про шлюб.
— Лізонько, ну навіщо тобі ці дипломи й університети? Я буду багато працювати, а ти — господарювати… Хіба не життя? — казав Микита, який через юнацький максималізм вважав, що якщо є сила, то й розум не потрібен.
Але Ліза лише відмахувалася й твердо стояла на своєму. Поки молоді намагалися дійти згоди, підійшов час служби в армії, і Микита, звісно ж, поповнив ряди Збройних Сил. Багато сліз пролила Ліза, багато безсонних ночей провела… Вона сподівалася, що зможе вмовити Микиту поїхати до міста й вступити до університету. А тепер їй, як і тисячам дівчат країни, залишалося тільки чекати на повернення коханого хлопця…
— Не хвилюйся, онученько… Дочекаєшся. Я ось твого дідуся майже три роки чекала й нічого, дочекалася. Така вже наша жіноча доля, — намагалася заспокоїти Лізу Надія Петрівна.
Але у Лізи було інше бачення. Цілеспрямована дівчина вирішила їхати до міста й, вступивши на заочне відділення, знайти роботу й орендувати житло.
— Люба, вирішувати тобі… Але, може, краще б ти дочекалася Микиту? А тоді вже разом би поїхали. Вдвох завжди легше, — говорив Макар Степанович, для якого на всьому білому світі не було нікого ріднішого за внучку.
Таємно від Лізи вони з дружиною зібрали заощадження, відкладені на чорний день, і передали їй. Звісно, дівчина відмовлялася брати гроші й, напевно, поїхала б без копійки. Лише завдяки спритності Макара Степановича, який непомітно опустив конверт у її сумку, цього неприємного моменту вдалося уникнути.
— Ну, давай, онученько… Бережи себе й не забувай нас… Приїжджай частіше! — сказав Макар Степанович, прощаючись із Лізою на пероні залізничної станції.
У обох на душі шкребли кішки від розлуки на тривалий час. Ліза довго махала рукою рідним з вікна поїзда й лише коли станція зникла за поворотом, дала волю сльозам. Виплакавшись, вона підняла очі й подивилася у вікно. У цьому місці залізниця проходила поряд із лісом, і Ліза, на свій подив, побачила трьох вовків, яких упізнала б серед тисяч. Шалун, Сірий і Буркотун, задерши морди до неба, проводжали її протяжним, жалібним виттям.
— Любі мої, я обов’язково повернуся, чуєте?! — крізь сльози крикнула Ліза, притискаючись до скла.
Велике місто зустріло дівчину неоновими вивісками, яскравими вітринами магазинів і шаленим ритмом життя. Роботу Ліза знайшла досить швидко, влаштувавшись помічницею кухаря в пекарню біля вокзалу. З житлом було складніше, але після кількох ночей у дешевих хостелах вона отримала кімнату в гуртожитку. Важка робота по десять-дванадцять годин на день забирала багато сил і енергії. Іноді Ліза засинала просто за столом від утоми, коли починала писати листа Микиті в частину…
Як відомо, почуття важко підтримувати на відстані, а тут ще й звістки від коханого надходили все рідше й рідше… Важко сказати, що саме сталося з Лізою. Просто в якийсь момент вона зрозуміла, що її почуття до Микити охололи. Можливо, якби він був поруч, усе було б, як раніше. Але розділені тисячами кілометрів, їхні молоді серця перестали палати від пристрасті й битися в унісон.
До того ж Ліза, як і планувала, вступила на заочне навчання, де на карооку красуню з глибинки одразу звернула увагу вся чоловіча частина курсу.
Але найбільше за Лізою упадав Вадим, син багатого бізнесмена, звиклий отримувати від життя все, що заманеться… Спочатку Ліза ставилася до його залицянь байдуже. Та й справді, через труднощі зі суміщенням роботи та навчання їй було зовсім не до Вадима. Але потім букети троянд, дорогі подарунки та вечері в найкращих ресторанах міста зробили свою справу. Непомітно для себе самої, Ліза захопилася новим залицяльником, який підкорив її не зовнішністю, а розкішшю й щедрістю своїх залицянь.
Минав час, і Ліза з Вадимом перейшли межу, що утримувала їх від близькості. Захоплені пристрастю, вони були в захваті від товариства одне одного й проводили ночі виключно в мотелях і дорогих готелях. Але, на жаль, у житті за все треба платити, і звістка про вагітність Лізи миттєво протверезила закоханих, мов крижаний душ.
— Вадику, а тепер ми ж одружимося, так? — запитала дівчина, з надією заглядаючи в очі коханому…
Але на її прикрість Вадим поводився якось дивно, якщо не сказати холодно. З цього дня їхні зустрічі стали формальними й позбавленими ніжності. Вадим поступово віддалявся, перестав дарувати подарунки й проявляти увагу. А одного разу він і зовсім порадив зробити аборт.
— Розумієш, Лізо… Я не можу зараз одружитися… Батьки хочуть відправити мене за кордон на навчання… Шлюб стане для мене тягарем, — холодним і байдужим тоном сказав Вадим.
Почувши такі слова від людини, яка була для неї рідною всі ці місяці, Ліза заплакала й, не кажучи ні слова, вибігла з кімнати. Думка про аборт для неї була неприйнятною, і вона вже давно вирішила, що залишить дитину. Після цього Вадим просто зник з її життя, залишивши Лізу сам на сам із проблемами.
Доки дозволяло здоров’я, дівчина працювала в пекарні й продовжувала навчання. Але час спливав швидко, невпинно наближаючи дату пологів. Лізі довелося звільнитися з роботи й узяти академічну відпустку в університеті.
Розуміючи, що самій у чужому місті з немовлям буде важко, Ліза вирішила повернутися в рідне селище. За весь час, що вона жила в місті, вона лише кілька разів телефонувала рідним, а з Микитою і зовсім припинила будь-яке спілкування. Мабуть, він уже відслужив і, повернувшись додому, почав нове життя.
Найбільше Ліза боялася осуду в очах рідних і колишнього нареченого. Але вибору не було. Народжувати в чужому місті вона не хотіла, та й без підтримки родини не впоралася б. Через брак грошей вона вирішила добиратися автостопом. На щастя, їй траплялися добрі люди, які не брали з неї грошей.
Проблеми почалися, коли до селища залишалося кілька кілометрів, і їй довелося йти пішки. Водій висадив Лізу на повороті, бо йому потрібно було їхати далі.
— Пробач, доню, але мені в інший бік, — сказав на прощання добродушний водій.
Тяжко зітхнувши, Ліза повільно рушила у бік селища. Про свій приїзд вона нікого не попередила, бажаючи зробити сюрприз. Дорога в цьому місці пролягала поруч із лісом, і мріяти про попутні машини було марно. Стояв похмурий осінній день, небо затягнули важкі сірі хмари. Ліза йшла пустельною дорогою, міркуючи, як сказати бабусі та дідусеві, які сильно здивуються її непростому становищу. Раптом за найближчим кущем почувся якийсь шурхіт і хруст. Потім ще і ще…
Ліза озирнулася й помітила, як за кущем майнула стрімка сіра тінь… А потім вагітна дівчина побачила, як із глибини лісової хащі за нею спостерігає кілька пар очей, що світилися злістю.
— Вовки… Господи, це ж вовки!!! — майнула в Лізиній голові тривожна думка.
Тим часом лісові хижаки, яких виявилося не менше дюжини, вправно взяли дівчину, що тремтіла від страху, у кільце. Знаючи, що від вовків їй не втекти, Ліза впала на коліна й почала молитися… Сльози градом котилися по її обличчю, а хижаки, оскаливши ікла, підходили все ближче й ближче. І раптом, коли ситуація вже була на межі, від зграї розлючених хижаків відділилися три вовки, які винувато глянули Лізі в очі, підійшли ближче й сіли поруч.
— Ворчун, Сірий, Шалун… Це ви? Рідні мої! Ось це зустріч! — плачучи, прошепотіла дівчина й почала гладити своїх улюбленців, які за цей час стали справжніми лісовими красенями.
Тим часом інші члени зграї, не поділяючи симпатій своїх товаришів, вирішили завершити почате. Злобно гарчачи, вони кинулися на вовків, намагаючись дістатися до Лізи. Але вовки сміливо стали на захист своєї хазяйки й, не шкодуючи себе, вступили у бій із десятком розлючених хижаків. Шалун, Ворчун і Сірий недавно приєдналися до цієї зграї й ще не стали для неї своїми, виживаючи завдяки тому, що стояли один за одного горою… Але як би відчайдушно вони не билися, сили були нерівні.
З ран захисників текла кров, але розлючені вовки не збиралися відступати. Ліза зі страхом закрила обличчя руками. І раптом у цю мить пролунав постріл… А за ним, через секунду, ще один. Хижаки миттю розбіглися, залишивши на землі тіла трьох поранених побратимів… Вони були живі, хоч і дихали важко.
Ліза поглянула в бік, звідки пролунав постріл, і побачила молодого чоловіка в камуфляжі. В руках він тримав рушницю, із якої ще струмувала тонка цівка диму. Обличчя мисливця здалося їй знайомим… Придивившись уважніше, Ліза, попри бороду незнайомця, із подивом упізнала у ньому свого колишнього нареченого.
— Микито!? Це ти? Як ти тут опинився? — спитала Ліза, відчуваючи, як тривожно стиснулося серце.
— Це я, як бачиш… Чесно кажучи, радий тебе бачити… Та й Шалуна, і Сірого… і Ворчуна теж, — невпевнено відповів Микита й підійшов до поранених тварин. — Ох, хлопці, ну й дали ви жару цій зграї. Рани неглибокі. Нічого, скоро загоїться…
Хлопець підвівся й ще кілька хвилин дивився Лізі у вічі, а потім міцно обійняв її.
— Як тільки демобілізувався, одразу влаштувався єгерем працювати… І ось випадково на вас натрапив під час обходу.
— Пробач мені за все, любий, — ледь чутно сказала дівчина, й сльози каяття та полегшення хлинули з її очей.
Молоді люди довго стояли, обіймаючись, у колі трьох поранених вовків. Лізі й Микиті хотілося розповісти одне одному про все, що сталося за час розлуки, але треба було повертатися додому… Дорогою до селища вони розмовляли й пробачили одне одному всі образи. Микита виявився благородним і зовсім не був проти стати батьком для дитини, яка не була його рідною. Макар Степанович і Надія Петрівна поставилися до ситуації з розумінням і не осуджували внучку. Адже вже зовсім скоро вони могли стати прабабусею й прадідусем, а таку подію не можна було зустрічати зі смутком.
Помирившись, Микита й Ліза подали заяву до РАЦСу й невдовзі стануть чоловіком і дружиною… А вовча трійця, залікувавши рани, назавжди пішла з цих місць, подавшись у краї з мисливськими угіддями, повними дикої дичини.
Цибулю на перо можна вирощувати взимку, використовуючи звичайні пластикові пляшки, і більше не витрачатися на її придбання в магазині