— Розблокуй мої рахунки! — кричав чоловік, ще не знаючи, що він уже колишній

Олена Сергіївна завжди працювала зранку до вечора. Навіть у дитинстві, коли інші дівчатка гралися в ляльки, вона майструвала їм вбрання і продавала за копійки сусідським дітям. В інституті підробляла репетитором, після — одразу в офіс великої компанії. А коли зрозуміла, що стеля досягнута, відкрила блог про красу та стиль.

Починала з кухні однокімнатної квартири. Знімала відео на старенький телефон, освітлення — настільна лампа і відбивач із фольги. Перші підписниці знаходили її по гештегах, ділилися з подругами. Олена говорила те, що думала: не всі жінки повинні бути ідеальними матерями, можна будувати кар’єру і залишатися жіночною, гроші — це свобода, а не зло.

Через рік у неї було сто тисяч підписниць. Ще через рік — власна лінія косметики. Потім одяг. Потім уже не вона знімала квартиру, а здавала в оренду дві власні.

У тридцять два роки Олена Сергіївна була тим, про що мріють багато жінок її покоління: незалежною, успішною, красивою. І дуже самотньою.

На презентації нової колекції весняних суконь у галереї на Липках вона його помітила одразу. Високий, широкоплечий, з уважними карими очима та усмішкою, від якої ставало тепло в грудях. Він стояв біля картини — абстракція в синіх тонах — і розглядав її з таким виглядом, немов намагався розгадати загадку всесвіту.

— Красиво, — сказала Олена, підійшовши ближче.

— Дуже, — він обернувся, і вона зрозуміла, що дивиться не на картину, а на неї. — Ігор Віталійович.

— Олена Сергіївна.

— А, це ваша колекція? — він кивнув на стенди із сукнями. — Вражає. У вас чудовий смак.

Вони проговорили весь вечір. Він працював в ІТ, розповідав про стартапи та інвестиції, вона — про труднощі малого бізнесу та жіноче підприємництво. Ігор слухав уважно, ставив розумні запитання, не намагався повчати чи давати непрохані поради.

— Ви дивовижна жінка, — сказав він, проводжаючи її до машини. — Можна побачитися завтра?

Завтра перетворилося на щодень. Ігор залицявся красиво: квіти без приводу, вечері в дорогих ресторанах, поїздки на вихідні до Львова та Одеси. Він захоплювався її цілеспрямованістю, хвалив нові проєкти, пишався її успіхами.

— Ти створюєш імперію, — говорив він, обіймаючи її в ліжку після чергової безсонної ночі зі звітами. — Я хочу бути частиною твого життя. Назавжди.

Пропозицію зробив у тому ж ресторані, де була їхня перша вечеря, на одному коліні, з обручкою з діамантом, яка, як потім з’ясувалося, коштувала як її місячний прибуток. Олена плакала від щастя і говорила «так», думаючи, що нарешті знайшла того, хто розуміє і приймає її такою, яка є.

Весілля було скромним — тільки найближчі. Ігор наполіг, що пишні урочистості це витрата грошей, які можна витратити з більшою користю. Олена погодилася, вирішивши, що він має рацію — навіщо показуха, коли є справжні почуття?

Перші місяці сімейного життя були як у казці. Ігор переїхав у її трикімнатну квартиру в центрі, вони облаштовували побут, будували плани. Він запропонував об’єднати фінанси — «ми ж сім’я тепер», і Олена, не замислюючись, дала йому доступ до основних рахунків. Довіра здавалася природною.

— Твій бізнес росте, а я поки що в пошуку нових проєктів, — пояснював Ігор, коли Олена питала, чому він не поспішає повертатися до роботи. — Хочу знайти щось вартісне, а не хапатися за перше-ліпше.

Пошук затягнувся. Через пів року Ігор усе ще «розглядав пропозиції» і «зустрічався з потенційними партнерами». Зате відмінно освоїв роль чоловіка успішної жінки: супроводжував її на заходи, гарно виглядав у дорогих костюмах, які купувала Олена, підтримував світську бесіду з її діловими партнерами.

— Який у тебе чудовий чоловік, — говорили подруги. — Так підтримує, пишається тобою.

Олена кивала та усміхалася, хоча всередині вже починав накопичуватися осад. Ігор справді пишався — її грошима, її квартирою, її машиною, її статусом. А сам тим часом із кожним місяцем усе більше занурювався в роль красивого аксесуара при успішній дружині.

Під кінець першого року сімейного життя він уже не робив навіть вигляду, що шукає роботу. Зате захопився спортом — дорога карта у фітнес-клуб, персональний тренер, спортивний одяг відомих брендів. Потім з’явилося хобі — фотографія. Камера за сто тисяч гривень, об’єктиви, курси, поїздки на пленери.

— Ти ж хотіла, щоб я знайшов себе, — говорив він на боязкі запитання Олени про роботу. — Ось я і шукаю. Може, моє покликання у творчості?

Олена працювала ще більше. Нові колекції, розширення в регіони, запуск другої лінії косметики. Чоловіка вдома не було — то тренування, то фотосесія, то зустріч із «колегами по творчості». Приходив пізно, втомлений, іноді трохи напідпитку.

— Ти зовсім не приділяєш уваги сім’ї, — говорив він, коли Олена вкотре засиджувалася з ноутбуком до півночі. — Я почуваюся самотнім.

— А ти спробуй зробити свій внесок у цю сім’ю, — відповідала вона все різкіше. — Може, тоді у мене буде більше часу на відпочинок.

— До чого тут гроші? Сім’я — це не тільки фінанси.

Але навіть фінансів від Ігоря в сім’ю не надходило. Він не готував, не прибирав, навіть за продуктами не ходив — в Олени була домробітниця. Його внесок обмежувався присутністю на офіційних заходах та періодичними заявами про те, як йому не вистачає жіночої уваги.

На третій рік шлюбу Олена спіймала себе на думці, що живе сама. Ігор фізично перебував поруч, спав у їхньому ліжку, їв приготовану домробітницею їжу, але був як привид — красивий, доглянутий привид, який витрачав її гроші та час від часу нагадував про своє існування претензіями.

— Ми могли б з’їздити у відпустку, — запропонувала вона одного разу за вечерею.

— Куди? — Ігор не відривався від телефону.

— Не знаю. На острови. Хочеш у Японію?

— А що там робити? — він нарешті підняв очі. — Я ж не типовий турист. Мені потрібен активний відпочинок, нові враження.

— Наприклад?

— Наприклад, фототур по Карпатах. Або дайвінг на Мальдівах. Але це дорого, звісно…

Олена зрозуміла, що для нього відпустка — це ще один спосіб витратити її гроші, а не час, проведений разом. У Карпати вони не поїхали, але дайвінг-сертифікат Ігор отримав. Щоправда, в Єгипті, не на Мальдівах — вона все-таки не була готова викинути пів мільйона гривень на його нове хобі.

До четвертого року шлюбу вони перетворилися на сусідів, які ввічливо віталися вранці та ділили спільну трапезу.

Олена все більше часу проводила в роботі. Не від безвиході — їй це подобалося. Вона бачила результати своїх зусиль, отримувала віддачу, почувалася потрібною та цінною. Її бренд став упізнаваним, продукція продавалася не лише в Україні, а й у країнах Європи. Підписників у соціальних мережах перевалило за мільйон.

— Ти стала зовсім іншою, — говорив Ігор, коли вона відмовлялася від чергового походу до ресторану. — Раніше ти була живою, цікавою. А тепер як робот — тільки робота, робота, робота.

— Раніше в мене була мотивація проводити час не за комп’ютером, — відповідала Олена. — А тепер робота дає мені більше задоволення, ніж домашні розмови ні про що.

— Це ненормально для одруженої жінки.

— А що нормально? Утримувати дорослого здорового чоловіка, який чотири роки шукає себе?

— Я не просто живу за твій рахунок! Я підтримую тебе морально, створюю затишок…

— Який затишок? — Олена засміялася. — Затишок створює домробітниця, якій я плачу. А ти створюєш статті витрат.

Після таких розмов вони могли не розмовляти тижнями. Ігор демонстративно зникав із дому на цілі дні, повертався пізно і з таким виглядом, немов його хтось образив. Олена не питала, де він був — їй було байдуже.

Вона почала помічати дрібниці. Дорогі сорочки, яких вона не купувала. Новий годинник. Парфуми, які пахли не так, як ті, що вона йому дарувала. Коли він приймав душ, із ванної доносилися незнайомі мелодії — він співав пісні, яких удома не слухав.

— У тебе роман? — запитала вона прямо одного вечора.

— Про що ти? — Ігор навіть не збентежився. — Ти серйозно?

— Цілком.

— Олено, ти ж сама розумієш — між нами вже давно нічого немає. Ми живемо як брат із сестрою. Я нормальний чоловік, мені потрібна близькість.

— Добре. Тоді давай розлучимося.

— Навіщо такі крайнощі? Ми ж дорослі люди. Можемо домовитися про… свободу.

— Яку свободу?

— Ну… не контролювати одне одного. У тебе твоє життя, у мене своє.

Олена дивилася на нього і думала, що він пропонує їй узаконити те, що вже відбувалося, але при цьому залишити фінансову складову без змін. Його свобода мала оплачуватися її грошима.

— Ні, — сказала вона. — Або шлюб, або розлучення. Третього не дано.

— Ти ставиш ультиматуми?

— Я пропоную чесність.

Ігор обрав проміжний варіант — почав брехати більш витончено. Фотосесії стали тривати до ранку, поїздки на пленери — перетворюватися на тижневі відрядження, зустрічі з колегами — на нічні посиденьки в клубах.

Олена знала, але мовчала. Вона була зайнята запуском нової лінії — дитяча косметика, проєкт, який вимагав особливої уваги до якості та безпеки. Роботи було стільки, що на ревнощі та з’ясування стосунків просто не залишалося часу.

Крім того, їй було цікаво, як далеко він зайде. Наскільки вистачить нахабства, які пояснення вигадуватиме. Це було як спостереження за експериментом із соціальної психології.

Перші фотографії прийшли через кілька місяців. Тоді ще анонімно — просто посилання на хмарний диск в особистих повідомленнях акаунту бренду. Ігор у ресторані з білявкою років двадцяти п’яти. Ігор цілує ту ж дівчину біля входу в нічний клуб. Ігор веде її під руку до дорогої машини — тієї самої, яку Олена подарувала йому на минулий день народження.

— Олено Сергіївно, я офіціантка з «Хрещатика», — написала дівчина наступного дня. — Не хотіла втручатися, але ви така молодець, допомагаєте жінкам, а тут… Ваш чоловік постійно приходить із різними дівчатами. Остання особливо знахабніла — хвалиться подругам, що зараз змінить багату дурепу на молоду і красиву. Подумала, ви повинні знати.

Потім писали інші. Адміністратор із фітнес-клубу — Ігор привів туди ж білявку, представив як наречену. Хостес із клубу на Кончі-Заспі — він замовляв столик на ім’я дружини, але приходив із коханкою. Продавчиня з бутика — купував тій же дівчині прикраси з корпоративної картки Олени.

— Чому ви мені пишете? — запитала Олена одну з підписниць.

— Тому що ви допомогли моїй сестрі. Вона розлучилася з чоловіком-алкоголіком після того, як подивилася ваше відео про токсичні стосунки. Каже, що в неї як полуда з очей спала. А мені боляче дивитися, як над вами знущаються.

Олена не вважала, що над нею знущаються. Швидше, її обманюють, але настільки невміло, що це було навіть не образливо, а соромно. Соромно за дорослого чоловіка, який думав, що його дружина настільки дурна, що повірить у фантастичні історії про нічні фотосесії та відрядження на природу.

Вона почала збирати докази. Не для розлучення — тут і так усе було ясно, у них був шлюбний договір із роздільним майном. Просто з цікавості. Їй хотілося зрозуміти, наскільки далеко може зайти людина, яка думає, що її не спіймають.

Дуже далеко, виявилося. Ігор не просто зраджував — він планував нове життя. Знімав квартиру для коханки, на гроші Олени. Купував їй подарунки з тих самих грошей. Обіцяв розлучення та великі аліменти.

— Ну що, зачепила багату дурепу? — запитала білявка в аудіозаписі, який надіслав бармен з одного з клубів. — Довго ще будеш її доїти?

— Поки не знайду роботу кращу. Або поки вона не набридне остаточно. — Голос Ігоря був лінивий, задоволений. — У неї манія величі, думає, що без неї світ завалиться. А я поки поживу красиво.

— А якщо дізнається?

— Не дізнається. Вона в роботі з головою, їй не до мене. Та й потім, ми ж офіційно одружені. Яка різниця?

Ось тоді Олена відчула злість. Не біль, не образу — саме злість. На нахабство, на тупість, на те, що він думав, ніби вона настільки жалюгідна, що стерпить усе що завгодно, аби не залишитися одній.

Наступного дня вона поїхала до адвоката. Подала документи на розлучення. Заблокувала всі картки, до яких Ігор мав доступ. Поміняла коди від сейфів. Склала опис майна — того небагато, на що він міг би претендувати згідно із законом.

А потім чекала.

Чекала недовго. Через три дні, у четвер, вона записувала подкаст із психологинею Оксаною Петрівною — жінкою, яка спеціалізувалася на сімейних кризах. Тема була актуальною: «Як зрозуміти, що час закінчувати стосунки».

— Багато жінок бояться залишитися самі, — говорила Оксана Петрівна, дивлячись у камеру. — Їм здається, що краще погані стосунки, ніж жодних. Але це не так. Самотність — це не вирок, це можливість…

Вхідні двері грюкнули так, що затремтіло скло у серванті. Коридором пронеслися квапливі кроки, пролунав стукіт підборів — Ігор був у своїх дорогих черевиках, які купувала йому Олена.

— Вибачте, — сказала вона в камеру, не втрачаючи самовладання. — Невелика технічна пауза.

Двері кабінету розчинилися. На порозі стояв Ігор — розпатланий, червоний від злості, у пом’ятій сорочці. Від нього пахло парфумом — не тим, який вона йому дарувала.

— Олено! — закричав він, не помічаючи ввімкненої камери. — Ти що робиш?! Картки заблоковані! Банк каже, що рахунок заморожено!

Олена повільно повернулася до нього. На її обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Оксано Петрівно, давайте перенесемо нашу розмову на завтра? — сказала вона спокійно. — У нас тут невеликі сімейні справи.

Психологиня поспішно погодилася і відімкнулася. Олена закрила ноутбук, вимкнула камеру і тільки тоді встала зі свого робочого крісла.

— Що трапилося, Ігорю Віталійовичу? — запитала вона з ввічливою відстороненістю, наче зверталася до ледь знайомої людини.

— Не прикидайся дурепою! — Він розмахував руками, і запонки на манжетах — подарунок Олени на річницю — виблискували у світлі софітів. — Ти заблокувала мої картки! Банкомат їх не приймає!

— Твої картки? — Олена нахилила голову, ніби намагаючись зрозуміти, про що йдеться. — Які твої картки, пробачте?

— Не прикидайся! Ти чудово знаєш!

Олена підійшла до письмового столу, відкрила шухляду і дістала планшет. Кілька дотиків пальцем — і екран повернувся до чоловіка.

— Ось ці фотографії тобі знайомі?

На екрані була добірка знімків: Ігор із білявкою в ресторані, Ігор цілує ту ж дівчину біля бару, Ігор купує їй прикраси в ювелірному салоні.

— Мої підписниці дуже уважні, — сказала Олена, прогортаючи фото. — Особливо ті, хто працює у сфері послуг. Вони впізнають обличчя. І запам’ятовують історії.

Ігор навіть не зніяковів. Він знизав плечима з якимось цинічним спокоєм.

— Ну і що з того? — сказав він, опускаючись у крісло навпроти її столу. — Так, у мене є дівчина. І що? Я чоловік, мені потрібна жіноча увага. А ти… — він обвів рукою кабінет із професійним освітленням і стійками для знімання, — ти постійно в роботі. Коли ти востаннє цікавилася мною як жінка?

Олена сіла назад у крісло. У її рухах була якась нова легкість, немов із плечей звалився важкий тягар.

— Ти маєш рацію, — сказала вона задумливо. — Я справді багато працюю. Мені це подобається. Мені подобається бачити результат своїх зусиль, допомагати іншим жінкам, створювати щось корисне.

— До чого тут це? — Ігор нервово провів рукою по волоссю.

— До того, що робота дає мені те, чого я не отримую вдома. — У голосі Олени з’явилася сталь. — Повагу. Вдячність. Віддачу. Взаємність.

— Що ти хочеш сказати?

— Що якщо тобі потрібна жінка, яка займатиметься лише тобою — іди, знайди її. Тільки не за мій рахунок.

Ігор схопився з крісла. Обличчя в нього стало багряним.

— Розблокуй мої рахунки! — кричав чоловік, ще не знаючи, що він уже колишній.

Олена подивилася на нього з тією ж спокійною увагою, з якою вивчала фінансові звіти.

— Які твої рахунки? — запитала вона. — На твоє ім’я не відкрито жодного рахунку. Є мої рахунки, до яких я давала тобі доступ. Доступ відкликано.

— Ти не маєш права! Ми ж чоловік і дружина!

— Були, — поправила Олена. — Документи на розлучення подано в понеділок. Адвокат сказав, що процедура займе місяць.

Ігор завмер. У кабінеті повисла тиша, яку порушувало лише цокання настінного годинника.

— Що ти сказала?

— Що ми розлучаємося. — Олена відкрила сейф і дістала теку з документами. — Шлюбний договір у нас був, пам’ятаєш? Роздільне майно. Отже, я тобі нічого не винна.

Вона поклала папери на стіл. Ігор дивився на них, як на оголошення про кінець світу.

— А твоя… подружка? — запитала Олена з легкою цікавістю. — До речі, вона дізналася вчора, що ти одружений. І що в тебе немає ні роботи, ні власної нерухомості, ні доходів. Інтерес зник миттєво.

— Звідки ти…?

— Знаєш, а вона ще й розумна виявилася. Сказала моїй помічниці: «Я дурна, але не настільки, щоб зв’язуватися з мужиком, який чотири роки сидить на шиї в дружини». Прямо так і сказала.

Ігор опустився назад у крісло. Уперше за весь час розмови в його очах промайнула розгубленість.

— Олен… ми ж можемо все обговорити… Я знайду роботу, ми почнемо спочатку…

— Ні, — Олена похитала головою. — Не можемо. У мене за пів години інтерв’ю для національного каналу, завтра — переговори з новими інвесторами, післязавтра — рада директорів. А в тебе… — вона подивилася на нього уважно, ніби бачила вперше. — А в тебе є час подумати, що робити далі.

— Ти викидаєш мене на вулицю?

— Я закінчую стосунки, які закінчилися вже давно. Просто тоді я ще не готова була це визнати.

Олена встала, підійшла до дзеркала, поправила зачіску. У відображенні було видно, як Ігор сидить, зсутулившись, і тупо дивиться в документи.

— А знаєш, що найцікавіше? — сказала вона, не обертаючись. — Я не відчуваю ні болю, ні злості. Лише полегшення. Наче я чотири роки тягла на собі чужий вантаж і нарешті його скинула.

— Отже, ти ніколи мене не любила, — промовив Ігор глухо.

Олена обернулася. У її очах промайнув щирий смуток.

— Любила. Але людину, яку вигадала собі сама. А ти… ти просто вдало потрапив під мої фантазії. На якийсь час.

Вона повернулася до столу, ввімкнула ноутбук.

— Мені час готуватися до ефіру. Двері зачини, будь ласка.

Ігор встав, дійшов до порога, обернувся.

— І що я тепер робитиму?

— Не знаю, — відповіла Олена, не відриваючись від екрана. — Це вже не моя проблема.

Він пішов, не грюкнувши дверима. Олена почула, як він ходить по квартирі, щось збирає, дзвонить комусь телефоном. Потім грюкнули вхідні двері, і у квартирі стало тихо.

Олена відкинулася в кріслі й вперше за чотири роки відчула себе по-справжньому втомленою. Завтра вона розповість в ефірі про те, як важливо вчасно закінчувати стосунки, які забирають енергію замість того, щоб її давати. Це буде чесна історія — без зайвих емоцій, але з важливими висновками.

Краще жити одній, ніж бути зручною.

А за місяць, коли розлучення буде офіційно оформлено, вона відкоркує пляшку шампанського і відзначить не кінець шлюбу, а початок нової глави свого життя. Тієї глави, де вона належатиме лише собі.