Вікторія Семенівна була сильною жінкою. Про таких кажуть: і в палаючу хату зайде, і коня на скаку зупинить. Мабуть, саме тому її чоловік, Микола, був у ній упевнений і постійно підкидав нові клопоти.
Та й донька, Маша, бачила в матері свою надію та опору. Через це щодня Вікторія Семенівна, навантажена пакетами після роботи, з трьома пересадками їхала до дочки додому, щоб встигнути зварити обід, забрати онуків, Мішутку й Настюшу, зі школи, нагодувати, переодягти, а потім ще з трьома пересадками возила їх на гуртки.
У вівторок — малювання, у четвер — співи, а в середу й п’ятницю — теніс. Після занять Мішутку з Настюшею треба було «вигуляти», зробити з ними уроки й передати улюбленим батькам.
— Дякую, мамо, ти чудова! А що це ти так мало картоплі насмажила? Сєва ж сьогодні друзів хотів запросити… Чим їх пригощати?
Вікторія Семенівна розвела руками.
— Скільки змогла принести картоплі, стільки й насмажила… у вас вдома полиці порожні. Продуктів вічно немає.
— Я нічого не встигаю, мамо.
— Ну то хай Сєва тоді купує. Я ж до чого тут?
— Не сердься, — Маша, як хитра лисичка, обняла маму — і серце Вікторії Семенівни розтануло. — Ми з ним, ти ж знаєш, дуже зайняті. Це ти в нас пташка вільна… У тебе ж робота мрії — пів дня попрацювала, а далі роби, що хочеш.
Вікторія тільки зітхнула. Коли вона востаннє робила те, що хотіла? Років тридцять тому. Та й робота мрії була не такою вже й легкою. Віка працювала у мережі інтернет-магазинів на видачі товарів. І коробки сама тягала, і клієнти траплялись різні…
— Ой… у нас навіть молока немає! А в мене за пів години запис на манікюр… — метушилась по дому Маша.
— Все, що принесла — все й приготувала. Гаразд, іди у своїх справах. Я й без молока млинців нажарю. Навіть смачніші будуть.
— Ти чудо, мамо! З м’ясом. Там у морозилці є фарш готовий… розморозиш… ну, ти знаєш. Буде шестеро. Всі з роботи голодні, — давала настанови Маша, поспішаючи на манікюр. — Приїдуть на сьому.
Вікторія закотила рукави й взялася «чаклувати». Внучка допомагала — збивала яйця з цукром, а Мішутик бігав на кухні, сміявся й обіймав бабусю.
«Мені не складно. Мені все в радість…» — думала Вікторія. За сорок хвилин на столі вже красувалася апетитна гора млинців, у домі пахло затишком і їжею. А Вікторія Семенівна ледве стояла на ногах від утоми.
— О, млинці! Дякую, Вікторіє Семенівно! — зайшов у кухню зять і на ходу з’їв кілька штук. — А я от думав, чим друзів пригощати…
— Смачного. Я пішла.
— Може, заночуєте в нас? — з надією спитав Сєва. Сподівався, що теща побуде з дітьми «понаднормово», а він зможе спокійно посидіти з друзями.
— Ні. У мене чоловік голодний. Уже десять разів дзвонив.
«Ну гаразд. Доведеться дати дітям смартфон і ноутбук, аби тільки не заважали».
Вікторія приїхала додому втомлена. Її чоловік, Микола, вже сидів на кухні, як то кажуть, з ложкою в руках.
Вона нагодувала його привезеними млинцями, бо на готування вдома в неї вже не було сил.
— Ти що, як з марафону? — спитав Микола.
— Виснажена. Добре хоч завтра субота. Відпочину, — Вікторія налила склянку води. За весь день вона хіба що на ходу з’їла якийсь бутерброд. Але сил на вечерю в неї вже не було.
— Це… Вік… справа така… біда в мене.
— Що сталося? — занепокоїлась дружина.
— Я з Валею посварився. Ну не можу я її слухати! І нащо Вітька на ній одружився? — похнюпив голову Коля. З Валею, дружиною брата, він не міг порозумітись уже давно. А тепер, коли брат влаштував Колю до себе у квітковий магазин, йому доводилося з нею працювати.
— Ну, посварились — то й помиритеся. Не чужі ж люди.
— От саме це й погано, що не чужі! Боюся, вижене мене, наговорить Віктору бозна-що! А мені втрачати роботу не можна… та й з братом сваритися не хочеться.
— Та вже ж, — Вікторія згадала, як після скорочення з заводу її чоловіка ніхто не хотів брати на роботу. На щастя, у Віктора був власний бізнес, і після довгих умовлянь він влаштував брата до себе.
— Завтра день спокійний, але скоро свята. От Валя й починає завчасно пиляти нерви. Ну не можу я… зірвуся.
— І що ти пропонуєш?
— Підеш за мене на роботу? На один день? А я вдома справами займуся. Там сильно напружуватись не треба. Та й Лєна буде, продавчиня. Тобі тільки слідкувати за нею, щоб «у кишеню» не торгувала. Ну ти ж знаєш, сама колись любила квіти. І з Валею ви ж подруги. Вона до тебе добре ставиться.
Віка аж застигла від слів чоловіка. Не очікувала такого «прохання».
— Ну що, домовились? Тоді я спати, день був важкий, — сказав Коля. Поставив брудний посуд у мийку й, не чекаючи відповіді, пішов на диван.
Вікторія зітхнула. Після важкого тижня їй зовсім не хотілося йти на роботу замість чоловіка.
Вона глянула на чоловіка, потім на гору посуду… і залишила її в раковині. Пішла спати.
— Вік, а чого на кухні брудно? — спитав Микола наступного ранку.
— Ти ж обіцяв, що домашні справи — на тобі. От і мий сам, — потягуючись, відповіла Вікторія. Будильник продзвенів о 9:00. У неї було двадцять хвилин, щоб зібратись і до десятої приїхати у квітковий магазин, де працював її чоловік.
— Я ж тільки на сьогодні обіцяв за тебе хатні справи робити… а посуд ще з учорашнього вечора. Ти ж за мене вчора не працювала, — насуплено мовив Микола.
— Все чесно. Сьогодні обіцяв — сьогодні й мий, — відрізала Вікторія.
— А сніданок?
— Сніданок — теж на тобі. І обід, і вечеря. На вечір шарлотку приготуй — Маша з Сєвою в гості йдуть, збирались онуків привезти. Мішутик шарлотку любить. А для Настеньки спечи ватрушку.
— Що?! — перепитав Микола. — Я не вмію.
— В інтернеті подивися. Там усе просто й доступно, є рецепти з відео. Ну, удачі, милий. Я пішла у свій «квітковий рай», на «роботу мрії».
Вікторія Семенівна навмисно встала пізніше й навіть не випила чаю. Не хотіла давати слабинку й знову стояти біля плити, готуючи чоловікові сніданок, що плавно перетворюється на обід. Раз уже обіцяв бути «господинею» на день — нехай дізнається, як воно насправді.
Вона йшла весняною вулицею, вдихаючи на повні груди. А може, ідея з магазином не така вже й погана? Вирватися з цього замкненого кола прання-готування…
По дорозі Вікторія вирішила дозволити собі маленьку радість. Зайшла до кав’ярні й купила собі найсмачніший круасан. А ще — чашку ароматної кави. Через тиск вона рідко дозволяла собі таку розкіш.
— Ммм… яка смакота! — Вікторія заплющила очі від задоволення. Настрій уже не був пригніченим. Після чашки бадьорого напою захотілося жити й вірити у світле майбутнє.
Вікторія глянула на годинник. Виявилось, що вона витратила на «сніданок» більше часу, ніж планувала. Потрібно було поспішати на зупинку… або взяти таксі.
«А чому це я, доживши до п’ятдесяти п’яти років, не маю права доїхати з комфортом?» — подумала вона й викликала авто.
У магазин вона увійшла усміхнена й щаслива. Як мало їй було потрібно для щастя.
Але її радість була недовгою.
— Добрий день… а де Микола? — запитала Лєна, продавчиня.
— Я сьогодні замість нього.
— А хто буде розвантажувати поставку?
— Вантажник? У вас має ж бути хтось із чоловіків…
— Немає його.
— А куди подівся?
— Відгул узяв терміново, — похитала головою Лєна.
— Ну… доведеться нам. По квіточці перенесемо… — знизала плечима Вікторія Семенівна. А що ще було сказати?
— Мені не можна! Ви що! — Лєна вийшла з-за прилавка, і Вікторія побачила великий живіт. — Восьмий місяць. Я не буду тягати тяжке. Моє здоров’я важливіше!
Вікторія Семенівна пішла подивитися товар — і застигла на місці. Газель була забита великими коробками, доверху наповненими квітами й декором. А які вони важкі… тут треба бригаду вантажників викликати!
— Ну що, приймайте, — з кабіни вийшов кремезний водій. Вона одразу зрозуміла — допомоги від нього не буде. Вікторія подивилася на квіти, глянула на Лєну… і прийняла рішення.
***
Тим часом удома.
Микола перемив посуд і дуже втомився.
— Ех, шкода, що ми так і не купили посудомийку. Зараз би закинув туди тарілки — і витягнув чисті. Раз — і готово!
Ну гаразд, я молодець. Справився. Можна трохи перепочити.
Микола увімкнув улюблену передачу і випадково заснув сидячи перед телевізором. Його розбудив дзвінок у двері. Маша привезла онуків.
— А мама де? — здивувалась вона.
— Ем… та так… — Миколі було соромно сказати, що дружина працює за нього. Ну як поясниш дочці, що там така делікатна проблема… не зійшлися характерами з тіткою Валею.
— А що, обіду у вас немає?!
Микола розвів руками. Він проспав пів дня і не встиг нічого приготувати. Та й навряд чи в нього вийшло б. За всі ці роки з Вікторією він навіть варити пельмені розучився.
— Я ж просила маму зробити шарлотку! І ватрушку! — скривилась Маша. — Що за безвідповідальність?! Діти ж чекали, що у бабусі все готово!
— Сама приготуй. А то я теж уже зголоднів, — заявив Микола.
Вони почали сваритися, з’ясовуючи, хто буде стояти біля плити.
— Мамо, діду! Тут бабуся дзвонить! — вигукнула Настуня, показуючи на телефон.
— Згадала про нас, — пробурмотіла Маша, хапаючи слухавку. — Алло? Мамо? Ти ще довго? Я…
— Добрий день, Машо. Це Валентина.
— Добрий день, тітко Валя… — одразу змінила тон Марія.
— З Вікторією Семенівною біда. Тиск підскочив.
— Вона у вас?! — здивувалась Маша.
— Вона працювала замість твого батька, Миколи. Розвантажувала газель. Від втоми закрутилась голова, і Віка впала… Загалом, все погано.
— Боже… матусю… тату! Ти змусив її піти на роботу?! Як ти міг?! — скрикнула Маша.
— Довели ви її всі разом! Ні сорому, ні совісті! — Валентина почала сварити Машу, поки та плакала, шкодуючи чи то себе, чи то матір.
— Точно, довели! Тільки й робите, що вимагаєте! Всім на шию вилізли! — підтакував Микола, ніби то не він відправив дружину на роботу замість себе.
— Хочу до бабусі! — плакав Мішутка.
— За нею потрібен догляд. Приїжджайте. Ми викликали лікаря, але Віка відмовилась їхати до лікарні. Хоче додому.
— Так… звісно… зараз будемо, — погодилася Маша, і вся родина вирушила по матір.
Вікторія зустріла рідних, лежачи на тахті в кабінеті Валентини.
— Як ти, мамо?
— Не надто добре… але вдома буде краще, — тихо сказала вона.
— Отже так, приготуєш їй теплу їжу й питво. Жодного стресу й напруги. Дітей своїх забирайте — вона бабуся, а не нянька, — продовжувала наставляти Валентина.
— А надовго це? — запитав Микола.
— До понеділка.
— Ну це ще нічого, — посміхнувся він.
— А далі… я купила їй путівку в санаторій. На місяць.
— На місяць?! — хором вигукнули всі.
— А я, може, теж хочу… у санаторій, — образливо сказав Микола.
— А ти в понеділок на роботу виходь. Тобі ще відпрацьовувати.
— Що відпрацьовувати?
— Зарплату, на яку я твоїй дружині путівку купила.
Обличчя Миколи стало біліше снігу. Віка ледь не розсміялась у кулак, але вчасно згадала, що зараз виконує «роль» і зробила стражденний вираз обличчя. А Валентина підморгнула їй. У них був маленький секрет, про який ніхто не мав дізнатися.
А секрет був ось який…
Кілька годин тому в магазині.
— Хвилинку. Мені треба зателефонувати власниці, — сказала Вікторія, коли зрозуміла, що фізично не зможе тягати коробки. Вона набрала номер подруги, власниці магазину, і все пояснила.
— Алло? — Валя майже одразу взяла слухавку.
— Привіт. Я тут у тебе в магазині… вантажника немає, чоловіків теж, Лєна вагітна, — Віка все розповіла.
— Зрозуміла. Зараз приїду. А ти поки зайди в сусідній магазин «Сантехніка». Там працює класний хлопець Руслан, він іноді нам допомагає. Дай йому трохи грошей — не відмовиться.
— Добре.
Вікторія так і зробила. Руслан швидко розвантажив товар, ще й допоміг налити воду у вази та контейнери для зберігання. Лєні теж довелось попрацювати.
— Давай допомагай. Це не шкідливо, — Вікторія Семенівна подала їй інструменти, й та стала обробляти квіти.
— Які молодці! — похвалила Валентина, приїхавши до магазину. — Одразу видно: людина звикла працювати, а не ухилятися.
Вони з Вікторією обійнялись, а потім утрьох впорались із квітами швидше, ніж планувала Віка.
— Ну розповідай, як життя? Чого за чоловіка на роботу прийшла? — Валя покликала Віку в кабінет, поки Лєна обслуговувала покупців.
Вікторія Семенівна трохи помовчала — і виговорилась. Усе, що наболіло.
— Їздять, значить, родичі на тобі… і не соромно їм?
— Не знаю. Наче й не важко мені, але ввечері хоч вовком вий. Вік уже не той… ноги болять, тиск скаче. Та що тут говорити… я все одно не можу їм відмовити.
— Можеш. Якщо захочеш.
— Як?
— Вони для кого дітей народжували? Для себе чи для тебе? А твій дорогоцінний чоловік? Коли востаннє він за тобою доглядав?
Вікторія Семенівна не відповіла. А що тут скажеш?
— Коротше, в мене є план. Треба їх трохи провчити, щоб цінували тебе, — Валентина виклала задум, але Віка тільки руками замахала.
— Я так не можу…
— Або ти зараз погоджуєшся, або через деякий час тебе виносять. Ногами вперед. Це я тобі гарантую. Бачила вже таке, — Валентина розповіла Вікторії кілька сумних історій з життя, коли жінки працювали, не шкодуючи себе, і це закінчувалось дуже погано. Вікторія Семенівна злякалась. Подумала, що справді час зупинитися… і наважилась.
У наступний понеділок Вікторію проводжала в санаторій уся родина.
— Відпочинь, мамо… ми впораємось, — махала рукою Маша. Вона поговорила з Валею після всього, що сталося, й зрозуміла, що перегнула палицю, зваливши на маму забагато.
Микола висновків не зробив, але, залишившись сам на місяць, знову навчився варити пельмені, мити посуд і навіть користуватись пральною машиною.
Загалом, план Валентини спрацював. Вікторія відпочила, набралася сил… а далі вже їй вирішувати: дозволяти далі «їздити на собі» чи знімати сідло.
— Не смій роздавати подарунки за мій рахунок! — дружина осадила чоловіка перед його родичами