Альона стояла біля вікна, дивилася на сірі жовтневі хмари та намагалася зрозуміти, коли саме все покотилося під укіс. Напевно, тоді, коли керівник відділу викликав до себе і повідомив про підвищення. Здавалося б — радість, нова посада, гідна доплата до окладу. Але вдома цю новину зустріли зовсім інакше.
Весілля відбулося два роки тому. Тоді Альона та Ігор лише починали самостійне життя, грошей на власне житло не вистачало категорично. Мати Ігоря, Валентина Сергіївна, запропонувала пожити у неї — тимчасово, поки молоді не стануть на ноги. Квартира трикімнатна, місця достатньо, і відмовлятися було нерозумно. Альона погодилася, розуміючи, що це ненадовго.
Перші місяці минули відносно спокійно. Валентина Сергіївна трималася з прохолодною ввічливістю, іноді уїдливо жартувала через дрібниці — то Альона суп пересолила, то підлогу недостатньо ретельно вимила. Ігор відмахувався, просив не звертати уваги, мовляв, у матері характер такий, звикне. Альона терпіла, збирала гроші на майбутню квартиру і вірила, що скоро все зміниться.
Працювала в проєктному бюро помічником архітектора. Праця копітка, що вимагає уваги до деталей, але цікава. Поступово керівництво помітило старання Альони — доручали все більш відповідальні завдання, довіряли важливі ділянки проєктів. А на початку осені сталося те, про що мріялося останні пів року — підвищення. Тепер Альона ставала провідним фахівцем, з відповідним окладом і новими обов’язками.
Увечері того дня Альона повернулася додому в піднесеному настрої. Ігор зрадів за дружину, обійняв, сказав, що пишається. Валентина Сергіївна слухала мовчки, потім кивнула і пішла на кухню. Альона тоді вирішила, що свекруха просто втомилася — день був довгий, треба було готувати вечерю.
Але вже наступного ранку обстановка змінилася. Валентина Сергіївна за сніданком раптом запитала:
— Ну що, тепер грошей більше стане?
Альона кивнула, наливаючи собі каву.
— Так, прибавка непогана. Ми зможемо швидше накопичити на перший внесок.
Свекруха посміхнулася, взяла шматок хліба і намастила маслом.
— Накопичити. Звісно. А про тих, хто тобі дах над головою дає, не думаєш?
Альона підняла очі, не розуміючи, до чого хилить розмова.
— Валентина Сергіївна, ми ж домовлялися — це тимчасово. Ми дуже вдячні, але…
— Вдячні, — перебила свекруха. — Слова гарні. Тільки ось хто в результаті за все платить?
Ігор втрутився, відклавши ложку:
— Мамо, про що ти? Ми вносимо свою частину за комунальні послуги, купуємо продукти…
Валентина Сергіївна махнула рукою, немов відганяючи муху.
— Комунальні послуги. Продукти. А про кредит мій забули?
Альона нахмурилася. Про який кредит ідеться? Вперше чула, щоб у свекрухи були боргові зобов’язання.
— Який кредит? — обережно запитала Альона.
Валентина Сергіївна відкинулася на спинку стільця, склавши руки на грудях.
— Споживчий. Брала рік тому, потрібні були гроші на лікування і деякі витрати. Виплачую щомісяця, між іншим, нелегко мені це дається.
Ігор розгублено подивився на матір.
— Мамо, ти ж ані слова не казала. Ми б допомогли…
— Допомогли б, — протягнула свекруха. — Звісно. Тільки я вас не питала тоді, сама давала собі раду. А тепер ось думаю — якщо у вас справи пішли вгору, може, і мені полегшає.
Альона відчула, як по хребту пробирається дивне передчуття. Валентина Сергіївна дивилася прямо на неї, ігноруючи сина.
— Значить, так, — свекруха випросталася, голос став твердішим. — Раз твою дружину підвищили, нехай тепер сплачує мій кредит. Щомісяця, без затримок. Це буде справедливо.
Тиша зависла над столом. Альона повільно поставила чашку, намагаючись не видати ані звуку. Ігор відкрив рот, потім закрив, явно підбираючи слова.
— Мамо, це… це неправильно, — нарешті видавив син. — Альона отримала підвищення завдяки своїй праці. Це її гроші, вона сама вирішує, куди їх направити.
Валентина Сергіївна холодно посміхнулася.
— Її гроші? А квартира моя, між іншим. І якщо тобі не подобається, як я веду господарство, можете збиратися. Разом зі своїми грошима.
Альона стиснула руки під столом. Ось у чому річ. Шантаж, прямий і відвертий. Або плати, або йди.
— Мамо, ти не можеш так, — Ігор зблід. — Ми ж сім’я.
— Сім’я, — повторила свекруха. — Саме тому я і чекаю підтримки. Чи для тебе, синку, чужа дружина дорожча за рідну матір?
Ігор безпорадно подивився на Альону. У його очах читалася розгубленість і німе питання — що робити? Альона розуміла, що чоловік розривається між двома найближчими жінками, але в цій ситуації середини не існувало.
— Скільки залишилося виплачувати? — запитала Альона, намагаючись говорити рівно.
Валентина Сергіївна задоволено кивнула.
— Ще півтора року. Сума пристойна, але ти тепер можеш собі дозволити.
Альона встала з-за столу, не доївши сніданок.
— Мені потрібно подумати, — кинула коротко і пішла в кімнату.
Ігор наздогнав дружину за кілька хвилин. Альона сиділа на краю ліжка, дивлячись в одну точку.
— Альон, вибач, — пробурмотів чоловік, сідаючи поруч. — Я не знав, що у неї кредит. І тим паче не думав, що дійде до такого.
Альона повернула голову, уважно розглядаючи обличчя Ігоря. Втома, збентеження, провина — все перемішалося в його погляді.
— Ігор, ти розумієш, що це здирництво?
— Розумію, — кивнув чоловік. — Але що ми можемо зробити? Квартира її, формально має право…
— Формально має право вигнати, — перебила Альона. — Але не має права вимагати, щоб я платила за її кредит. Це абсурд.
Ігор опустив голову.
— Я поговорю з нею. Спробую пояснити.
— Не треба, — Альона похитала головою. — Розмови нічого не змінять. Валентина Сергіївна вже вирішила все за нас.
Наступні дні минули в напруженому мовчанні. Свекруха більше не порушувала тему кредиту, але погляди красномовно нагадували про ультиматум. Альона намагалася не перетинатися з Валентиною Сергіївною зайвий раз, йшла на роботу раніше, поверталася пізніше.
Увечері п’ятниці Ігор знову спробував поговорити з матір’ю. Альона чула уривки розмови з-за зачинених дверей — голос чоловіка благальний, голос свекрухи жорсткий і непохитний.
— Або платить, або з’їжджаєте, — чітко донеслося до Альони. — І не смій зі мною сперечатися, я тебе виростила, годувала, одягала. А тепер ось це — невдячність.
Альона заплющила очі, притулившись до стіни. Всередині не було паніки, страху чи розпачу. Навпаки, думки складалися чітко і ясно, немов туман розсіявся. Продовжувати жити тут — значить постійно принижуватися, платити за чужі рішення, втрачати себе по частинах.
Вона дістала ноутбук, відкрила сайти з оголошеннями про здачу житла. Переглядала варіанти, прикидала вартість, розраховувала бюджет. Оренда квартири з’їсть значну частину доходу, але зате з’явиться свобода. Можна буде жити спокійно, без шантажу і закидів.
Ігор увійшов до кімнати пізно, обличчя було змарнілим.
— Мама не відступає, — тихо сказав чоловік. — Каже, що ми винні їй за все, що вона для нас зробила.
Альона подивилася на Ігоря довгим поглядом.
— А ти як вважаєш?
Ігор завагався, потер перенісся.
— Я не знаю. З одного боку, звісно, несправедливо вимагати від тебе оплати кредиту. Але з іншого — мама справді багато для нас зробила, дала дах над головою…
Альона кивнула, зберігаючи спокій.
— Зрозуміло. Ігор, я прийняла рішення. Завтра почну шукати квартиру для оренди. Ми переїдемо.
Чоловік здригнувся.
— Альон, але це ж дорого. Ми ж збирали на своє…
— Збирали, — погодилася Альона. — Але в таких умовах жити неможливо. Я не буду сплачувати чужий кредит під загрозою виселення. Якщо хочеш, поїдемо разом. Якщо ні — вирішуй сам.
Ігор замовк, не знаходячи слів. Альона повернулася до ноутбука, продовжуючи перегляд оголошень.
Наступний тиждень минув в активному пошуку. Альона телефонувала за номерами, домовлялася про перегляди, оцінювала варіанти. Потрібна була однокімнатна квартира, недорога, але чиста і пристойна. Ігор супроводжував дружину на перегляди, мовчазно допомагав, але в очах читалася невпевненість.
Валентина Сергіївна помітила зміни в поведінці невістки, але коментарів не давала. Лише одного разу, коли Альона пакувала частину речей, свекруха зайшла в кімнату і холодно сказала:
— Значить, вирішила втекти?
Альона акуратно склала светр у коробку, не підіймаючи очей.
— Не втекти. Переїхати.
— Різниця невелика, — пирхнула Валентина Сергіївна. — Думаєш, впораєшся сама?
Альона випросталася, зустрівши погляд свекрухи.
— Впораюся.
— Подивимося, — свекруха розвернулася і вийшла, голосно грюкнувши дверима.
Альона продовжила збори, ретельно відбираючи тільки найнеобхідніше. Настрій був рівний, рішучість не здригнулася. Це був єдиний вихід, єдиний спосіб зберегти гідність і не зламатися під тиском.
До кінця тижня відповідний варіант знайшовся. Однокімнатна квартира на околиці міста, у тихому районі з розвиненою інфраструктурою. Ремонт свіжий, меблі мінімальні — диван, стіл, шафа. Власниця, літня жінка на ім’я Лідія Іванівна, здалася приємною і спокійною. Домовилися швидко, без зайвих запитань. Альона внесла передоплату, отримала ключі й відчула полегшення.
Увечері того ж дня Альона повернулася додому до Валентини Сергіївни й одразу звернулася до Ігоря:
— Завтра переїжджаємо. Квартиру знайшла, все оформила.
Ігор кивнув повільно, ніби усвідомлюючи неминучість того, що відбувається.
— Добре, — сказав чоловік тихо. — Я допоможу зібрати речі.
Валентина Сергіївна почула розмову з кухні, вийшла в коридор.
— Значить, остаточно вирішили? — голос свекрухи звучав холодно.
Альона подивилася прямо в очі Валентині Сергіївні.
— Так. Завтра вранці виїжджаємо.
Свекруха схрестила руки на грудях, губи стиснулися в тонку лінію.
— Ну і котіться. Тільки потім не приходьте на уклін, коли грошей не вистачить.
Альона промовчала, розвернулася і пішла в кімнату. Ігор пішов за дружиною, зачинивши двері. Вечір минув у мовчазних зборах — коробки, сумки, пакети. Альона пакувала речі методично, без метушні. Ігор допомагав, але в рухах читалася невпевненість, ніби чоловік все ще не до кінця усвідомив серйозність кроку.
Вранці наступного дня замовили машину для перевезення. Водій приїхав вчасно, швидко завантажили нечисленний скарб. Валентина Сергіївна спостерігала з вікна, але проводжати не вийшла. Альона забрала останню коробку, озирнулася на квартиру, де прожила два роки, і зачинила двері.
Нове житло зустріло тишею і чистотою. Альона одразу взялася розставляти речі, розкладати одяг, облаштовувати простір. Ігор допомагав мовчки, переносив коробки, збирав меблі. Надвечір квартира набула житлового вигляду. Альона стояла посеред кімнати, оглядаючи результат праці. Тут не було чужих правил, чужих вимог. Тут був простір, де рішення приймали лише двоє — чоловік і дружина.
Ігор присів на диван, потер обличчя руками.
— Альон, ти справді вважаєш, що ми зробили правильно?
Альона сіла поруч, взяла чоловіка за руку.
— Так, Ігорю. Правильно. Ми не могли жити під постійним тиском.
Чоловік кивнув, але в очах читалася тривога.
— Мама дзвонила вже тричі. Каже, що я зрадив сім’ю.
Альона стиснула пальці Ігоря трохи сильніше.
— Валентина Сергіївна намагається маніпулювати. Але вибір зроблено, і повертатися ми не будемо.
Ігор зітхнув, але більше не сперечався.
Перші дні на новому місці минули в облаштуванні. Альона купила постільну білизну, посуд, дрібні побутові предмети. Ігор допомагав, але часто відволікався на телефон — дзвонила Валентина Сергіївна. Чоловік відповідав неохоче, розмови були короткими та напруженими. Свекруха вимагала пояснень, дорікала в невдячності, погрожувала розірвати стосунки назавжди.
Одного вечора, коли Альона повернулася з роботи, Ігор сидів на дивані з похмурим обличчям.
— Мама сьогодні ходила по під’їзду, — почав чоловік. — Розповідала сусідам, що ми її кинули, залишили одну. Каже, що ми зобов’язані були допомагати з кредитом.
Альона зняла куртку, повісила на вішалку.
— Ігорю, нехай говорить що завгодно. Ми знаємо правду.
— Але люди подумають…
— Люди завжди будуть думати, — перебила Альона спокійно. — Важливо те, що ми самі знаємо, чому ухвалили таке рішення.
Ігор замовк, уткнувшись у телефон. Альона пройшла на кухню, почала готувати вечерю. Життя налагоджувалося повільно, але вірно. Робота займала більшу частину дня, нові обов’язки вимагали концентрації й часу. Альона справлялася, хоча втома накопичувалася.
Через тиждень після переїзду Валентина Сергіївна подзвонила безпосередньо Альоні. Голос свекрухи звучав жорстко і вимогливо.
— Коли повернетеся? Досить дурити, повертайтеся додому.
Альона тримала телефон на відстані від вуха, слухаючи монолог.
— Валентина Сергіївна, ми не повернемося. Рішення остаточне.
— Та як ти смієш мені вказувати! — голос свекрухи підвищився. — Ігор мій син, і місце йому тут, зі мною!
Альона глибоко вдихнула, збираючись з думками.
— Ігор доросла людина, сам вирішує, де жити. Прощавайте, Валентина Сергіївна.
Альона поклала слухавку, відключила звук. Більше розмовляти не хотілося.
Ігор ночами продовжував зідзвонюватися з матір’ю. Альона чула уривки розмов — чоловік виправдовувався, пояснював, намагався переконати Валентину Сергіївну, що вчинив правильно. Свекруха не слухала, перебивала, звинувачувала. Альона не втручалася, розуміючи, що Ігорю потрібно самому розібратися у стосунках із матір’ю.
Минув місяць. Альона поступово звикала до нового ритму життя. Квартира ставала затишнішою — з’явилися картини на стінах, рослини на підвіконні, м’який плед на дивані. Робота йшла добре, нова посада давалася без особливих труднощів. Ігор теж втягнувся, перестав постійно думати про матір, хоча дзвінки продовжувалися.
Одного разу Альона повернулася додому раніше звичайного і застала чоловіка на кухні за чашкою кави. Ігор мав замислений вигляд.
— Про що думаєш? — запитала Альона, сідаючи навпроти.
Чоловік підняв очі, в них читалася втома.
— Про маму. Дзвонила сьогодні, знову просила повернутися. Каже, що погано почувається, одній важко.
Альона кивнула, розуміючи.
— І що ти відповів?
— Запропонував допомогу. Сказав, що можу приїжджати, допомагати по господарству, якщо потрібно. Але переїжджати назад ми не будемо.
Альона посміхнулася.
— Правильно зробив, Ігорю.
Чоловік зітхнув з полегшенням.
— Мама не погодилася. Поклала слухавку.
— З часом заспокоїться, — м’яко сказала Альона. — Головне, що ми тримаємося разом.
Ігор простягнув руку через стіл, Альона потиснула долоню чоловіка. У цей момент обоє розуміли — вибір був зроблений вірний.
Валентина Сергіївна справді поступово вгамувалася. Дзвінки стали рідшими, погрози припинилися. Свекруха змирилася з тим, що син більше не живе під її дахом. Альона не зловтішалася, не тріумфувала — просто продовжувала будувати життя далі.
Через два місяці після переїзду Альона сиділа ввечері за столом, розбираючи документи. Перед очима лежав список справ — оплата оренди, купівля продуктів, планування бюджету. Альона провела рукою по паперу, замислившись. Гроші йшли швидко, оренда житла з’їдала значну частину доходу. Але водночас із цим прийшло інше відчуття — свобода. Ніхто не диктував умови, не ставив ультиматуми, не вимагав платити за чужі рішення.
Ігор увійшов до кімнати, присів поруч.
— Все гаразд?
Альона кивнула, відкладаючи папери.
— Так. Просто підбивала підсумки.
— І які висновки? — запитав чоловік з легкою усмішкою.
Альона повернулася до Ігоря, зустрівши погляд.
— Що ми впоралися. Що найцінніше — це можливість розпоряджатися власним життям. Не гроші, не квартира, а свобода вибору.
Ігор обійняв дружину за плечі.
— Ти маєш рацію, Альон. Я радий, що ми пішли.
Альона притулилася до чоловіка, заплющивши очі. Попереду чекало ще багато труднощів, але головне випробування залишилося позаду. Повагу неможливо купити грошима, її не можна отримати через погрози чи шантаж. Повагу можна лише заслужити — чесністю, гідністю, вмінням відстоювати власні кордони.
Альона відкрила очі, подивилася на затишну кімнату, де панував порядок і спокій. Тут не було місця чужим кредитам, чужим вимогам, чужому тиску. Тут було лише життя, збудоване власними руками. І це було дорожче за будь-які заощадження.
— Купила дім я одна — і жити тут будемо ми. Без твоєї мами, сестри й племінниці, — сказала Яна й зачинила двері