— Ну що, Мариночко, ми приїхали! Ти собі не уявляєш, як Світланка з дітками зраділи, коли я їм розповіла про нашу дачу! — Валентина Петрівна витягала з машини об’ємні сумки, поки з таксі виходили незнайомі Марині люди.
Марина завмерла на ґанку з рушником у руках. Щойно розвісила дитячу білизну й збиралась полити грядки з петрушкою, а тепер… Четверо незнайомців і свекруха дивились на неї з очікуванням.
— Який сюрприз… — видавила Марина, намагаючись впоратися з панікою, що підступала. — Ви надовго?
— На тиждень! — бадьоро відповіла Валентина Петрівна. — Познайомся, це моя сестра Світлана з Полтави, її донька Оксана і внуки — Кирилко та Аліночка. Вони допомагатимуть із дітьми! Разом веселіше!
Марина подумки перерахувала, що залишилось у холодильнику, і прикинула, скільки разів доведеться перестеляти постіль. Дмитро приїде лише в п’ятницю ввечері, а сьогодні — лише вівторок.
— Заходьте, — сказала вона, витискаючи посмішку. — Щоправда, в нас тут не дуже просторо…
Це ще м’яко сказано. Дача в селі під Києвом, яку вони з таким трудом знайшли й за яку віддали майже всі заощадження, була невеликою — всього дві спальні та вітальня з диваном. Де розмістити ще чотирьох людей, Марина навіть не уявляла.
Валентина Петрівна, наче прочитавши її думки, махнула рукою:
— Та не переймайся! Ми зі Свєтою на дивані у вітальні, Оксана з дітьми — в одній зі спалень. А твої дітки де? Бабуся приїхала!
П’ятирічний Костик і семирічна Аліса виглянули з-за рогу будинку, з цікавістю роздивляючись гостей.
— Ідіть сюди, мої золоті! — Валентина Петрівна розкрила обійми, але внуки не поспішали кидатись їй на шию. — Ну чого ж ви такі сором’язливі? Бабуся ж вам гостинці привезла! І друзів для ігор!
За годину дача нагадувала вокзал. Сумки нагромаджувалися у коридорі, на кухні Світлана вже керувала, де що має лежати, а діти носились подвір’ям із диким галасом. Марина різала овочі на салат, намагаючись осмислити ситуацію.
— Валентино Петрівно, — нарешті наважилась вона, — було б непогано попереджати про приїзд. Я б підготувалась…
— Та не переймайся, Мариночко! — відмахнулась свекруха. — Які між нами церемонії? Я ж вам з дачею допомагаю! 7 500 гривень віддала — не жарти в наш час!
Марина прикусила язика. 7 500 із 75 000 за сезон — це, звісно, внесок, але точно не підстава розпоряджатись дачею, як своєю.
— Не хвилюйся, — продовжила Валентина Петрівна, — ми з дітками займемось, ти відпочинеш. Я ж бабуся, я знаю, як із внуками поводитись!
Марина лише кивнула, згадавши, як минулого разу свекруха «займалась» дітьми — п’ятнадцять хвилин читала книжку, а потім відправила до мами, бо «втомилась» і «не знає, чим їх ще розважити».
До вечора Марина була виснажена. Приготувала вечерю на дев’ятьох, перестелила ліжка, облаштувала спальні місця, помила посуд і вклала спати чотирьох дітей. Валентина Петрівна з сестрою сиділи на веранді, пили чай і обговорювали родичів.
— Ти уявляєш, Свєта, як мені пощастило з внуками! — доносилось до Марини. — Я їм тут таку дачу організувала, повітря свіже, природа! Щодня з ними займаюсь…
Марина зціпила зуби й пішла в душ. Холодна вода трохи остудила її злість.
Наступного ранку Марина виявила порожній холодильник — гості влаштували пізню вечерю, коли вона вже спала. Довелось терміново йти до магазину, нести важкі пакети й знову готувати на всіх.
— Валентино Петрівно, — спробувала вона ще раз, — може, ви з дітками погуляєте, поки я приберу? Або пограєтесь із ними?
— Ой, Мариночко, в мене щось тиск підскочив, — тут же відповіла свекруха. — Та й що я з ними робитиму? Ти ж мама, тобі краще знати. А ми зі Свєтою поки фотоальбоми подивимось.
До обіду Марина ледве трималась. Діти побилися через іграшки, гості розкидали речі по всьому будинку, а свекруха з сестрою вимагали «чогось смачненького до чаю».
— Я не розумію, чому ти така нервова, — зауважила Валентина Петрівна, коли Марина вкотре попросила дітей не бігати з їжею по хаті. — У твоєму віці я і працювала, і дітей ростила, і свекрусі допомагала. А ти тільки з дітьми сидиш, та ще й нервуєш!
Марина ледь не вдавилася від обурення. Її «сидіння з дітьми» включало дистанційну роботу редакторкою, яку вона намагалася виконувати ночами, коли всі спали.
Коли в п’ятницю ввечері приїхав Дмитро, Марина була як вижата. Він одразу помітив її стан, але виду не подав — привітався з мамою та її гостями, пограв з дітьми, а потім повів дружину вбік.
— Що сталося? — тихо спитав він.
— Твоя мама приїхала з родичами. Без попередження. На тиждень, — видихнула Марина. — Я три дні готую, прибираю, розважаю чужих дітей, а вона всім розповідає, як «організувала нам дачу» і «займається онуками».
Дмитро насупився:
— Чому ти мені не подзвонила?
— І що б ти зробив? Приїхав серед тижня і вигнав власну маму?
Він зітхнув:
— Ні, звичайно. Але ми б щось придумали.
Увечері, коли діти поснули, а гості дивилися телевізор, Дмитро покликав маму на веранду.
— Мамо, нам потрібно поговорити, — почав він.
— Звісно, синочку! — Валентина Петрівна засяяла. — Добре, що ти приїхав! Марина якась нервова останні дні, зовсім з дітьми не справляється. Добре, що я тут, з ними займаюсь!
Дмитро подивився на матір уважно:
— Мамо, а коли ти востаннє проводила з онуками більше ніж п’ятнадцять хвилин наодинці?
Валентина Петрівна розгубилась:
— Що значить «наодинці»? Я ж постійно з ними!
— Ні, мамо. Ти поруч, але не з ними. Ти не граєш з ними, не читаєш їм, не гуляєш. Ти просто присутня й розказуєш Марині, що вона робить не так.
— Дімо! Як ти можеш! Я ж допомагаю вам із дачею!
— 7 500 гривень, мамо. Це десята частина вартості. І це не дає права привозити сюди всіх родичів без попередження.
Він витягнув із кишені гаманець і подав гроші:
— Ось твої 7 500 гривень, мамо. Ми вдячні за допомогу, але далі впораємось самі.
Валентина Петрівна зблідла:
— Ти мене виганяєш? Рідну матір?
— Ні, мамо. Я прошу поважати наш простір. Ти завжди можеш приїхати в гості — одна, попередивши завчасно. Але не з купою родичів, яких ми навіть не знаємо.
Валентина Петрівна стиснула губи:
— Це все Марина тебе налаштувала! Ніколи б не подумала, що мій син…
— Мамо, — перебив її Дмитро, — це не Марина. Це я так вирішив. Бо бачу, що відбувається.
Наступного ранку Валентина Петрівна та її гості поїхали. Атмосфера була напруженою, свекруха демонстративно не розмовляла з Мариною і холодно попрощалася з сином.
Марина думала, що на цьому історія закінчилась, але за три дні Валентина Петрівна знову з’явилась на порозі — цього разу з якоюсь літньою жінкою.
— Знайомтесь, це Ніна Василівна, моя двоюрідна тітка з Черкас, — урочисто оголосила вона, ніби нічого не сталося. — Я їй обіцяла відпочинок на дачі з онуками!
Марина мовчки дивилась на свекруху, не вірячи своїм очам. Дмитро, на щастя, був вдома — взяв вихідний.
— Мамо, — твердо сказав він, — ми ж домовлялись.
— Про що? — щиро здивувалась Валентина Петрівна. — Я ж одна приїхала, як ти й просив! А Ніна Василівна — це практично я, ми з дитинства разом!
— Мамо, ні, — Дмитро був непохитний. — Ми не можемо приймати гостей. У нас свої плани.
— Які ще плани? — обурилась Валентина Петрівна. — Що це за ставлення до старших? Я ж Ніні Василівні обіцяла!
— Це ваша обіцянка, мамо. Не наша.
Валентина Петрівна почервоніла:
— Значить так? Рідну матір на поріг не пускаєте? Добре! Не чекайте від мене більше нічого! Жодної копійки не отримаєте!
Вона розвернулась і потягнула розгублену Ніну Василівну до таксі.
До кінця літа Валентина Петрівна не з’являлася і не телефонувала. Марина почувалась винною, хоча й розуміла, що вони вчинили правильно.
У вересні, коли вони повернулись до Києва, Дмитро зателефонував матері:
— Мамо, ми хочемо запросити тебе на день народження Аліси наступної суботи.
На тому кінці дроту мовчали.
— Мамо?
— Подумаю, — нарешті відповіла Валентина Петрівна. — Не знаю, чи знайду час.
— Мамо, — зітхнув Дмитро, — давай не будемо так. Діти сумують за бабусею.
— Справді? — у голосі Валентини Петрівни з’явилась надія.
— Справді. Але нам треба домовитись про правила.
— Які ще правила? — знову насторожилась вона.
— Ти можеш бачитися з онуками в нашій присутності. Без сторонніх. І попереджаючи про візити заздалегідь.
Валентина Петрівна помовчала:
— І все?
— Ні. Ще ми хочемо, щоб ти дійсно проводила час із дітьми, а не просто була поряд і керувала Мариною.
— Я не вмію з ними, — раптом тихо зізналась Валентина Петрівна. — Не знаю, про що говорити, у що грати. Боюсь щось не так зробити.
Дмитро здивувався такій відвертості:
— Мамо, ніхто не народжується з вмінням спілкуватись із дітьми. Усього можна навчитись. Ми з Мариною теж не одразу змогли.
— Думаєш, я зможу?
— Впевнений. Почнемо з малого — приходь у суботу, допоможеш Марині зі святом. Тільки ти, без «помічників».
У суботу Валентина Петрівна прийшла з подарунком для Аліси та букетом для Марини. Вона виглядала невпевнено, але старалася.
— Я спекла торт, — сказала вона, простягаючи коробку. — Сама, за старим рецептом.
Марина всміхнулась:
— Дякую. Дітям сподобається.
Свято пройшло непогано. Валентина Петрівна справді намагалась — допомагала накривати на стіл, грала з дітьми в настільні ігри, навіть розповіла кілька історій зі свого дитинства, які зацікавили не лише онуків, а й саму Марину.
Коли гості розійшлись, і діти полягали спати, Валентина Петрівна залишилась допомогти з прибиранням.
— Знаєш, — раптом сказала вона Марині, — я завжди думала, що бути бабусею — це просто давати гроші та зрідка приходити в гості. Моя свекруха саме так і робила.
Марина промовчала, складаючи посуд у посудомийну машину.
— Але сьогодні я зрозуміла, що це зовсім інше, — продовжила Валентина Петрівна. — Це… стосунки. З дітьми, з вами. Я багато чого втратила, так?
Марина обернулась до неї:
— Ніколи не пізно почати знову.
— Ти справді так думаєш? — в очах Валентини Петрівни промайнула надія.
— Справді. Діти дуже швидко пробачають і забувають образи. Головне — бути щирою.
Валентина Петрівна кивнула:
— Я спробую. Тільки… підказуй мені, якщо щось буде не так?
— Обов’язково, — усміхнулась Марина.
Коли Дмитро проводжав матір до метро, вона раптом запитала:
— А наступного літа ви знову будете знімати дачу?
Дмитро насторожився:
— Можливо. А що?
— Та нічого, — швидко відповіла Валентина Петрівна. — Просто спитала.
Вони дійшли до метро в мовчанні. Біля входу Валентина Петрівна раптом обняла сина:
— Дякую, що не відвернувся від мене. Я… я постараюся стати кращою.
Дмитро обійняв матір у відповідь:
— Ми теж постараємось, мамо.
Вдома Марина спитала:
— Ну як?
— Нормально, — знизав плечима Дмитро. — Питала про дачу на наступний рік.
Марина зітхнула:
— Думаєш, усе повториться?
— Не знаю, — чесно відповів він. — Але цього разу ми будемо готові. І правила вже є.
— Знаєш, — замислено сказала Марина, — мені здається, вона справді не розуміла, що робить не так. Для неї це було нормально — розпоряджатись і командувати.
— Можливо, — погодився Дмитро. — Але тепер вона знає міру.
— Побачимо, — Марина всміхнулась. — Зрештою, вона твоя мама і бабуся наших дітей. Ми знайдемо спосіб жити в мирі.
— Так, я успадкувала квартиру. Так, одна. Ні, це не означає, що тепер тут має жити вся твоя родина без згоди!