Поліна завжди вважала себе сильною жінкою. Працювати почала ще у сімнадцять. Усе вільне від навчання чи основної роботи час ішов на підробітки. До тридцяти років їй вдалося накопичити на перший внесок за квартиру. Ще п’ять років пішло на виплату іпотеки.
— Оце вже справді моє, — з гордістю сказала Поліна, тримаючи в руках документи на право власності.
Перший час вона просто милувалася своєю невеличкою двокімнатною квартирою у спальному районі. Щомісяця щось змінювала: то нові штори, то полиці прикрутить. З кожним днем оселя ставала затишнішою та ріднішою.
З Ігорем познайомилися на дні народження спільного друга. Високий, з приємною усмішкою та хорошим почуттям гумору — він їй одразу сподобався. Поліна тоді не шукала серйозних стосунків. Після болісного розриву з колишнім їй хотілося просто перепочити.
— Давай просто погуляємо, — запропонував Ігор після вечірки.
Ці прогулянки затягнулися на місяці. Поступово Ігор перевіз до неї свої речі. Поліна не заперечувала. Їй подобалося повертатися додому, де на неї чекають.
— У тебе тут дуже затишно, — часто казав Ігор, розвалившись на дивані.
Весілля справили через рік. Скромне, для найближчих. Поліна думала, що Ігор цінує її самостійність. Спершу так і було. Але згодом щось змінилося. Чоловік почав говорити «наша квартира» з якимось особливим тоном.
— Може, поміняємо нашу квартиру на щось більше? — якось запропонував Ігор за вечерею.
— А на які гроші? — здивувалась Поліна. — Усі заощадження пішли на ремонт.
— Щось придумаємо, — знизав плечима чоловік і змінив тему.
Ця розмова насторожила Поліну. Ігор ніколи не вирізнявся фінансовою стабільністю. Часто змінював роботу: то кур’єром підпрацьовував, то адміністратором у спортклубі, то продавцем у магазині електроніки. Ніде надовго не затримувався.
— Там неможливий керівник, — скаржився Ігор, черговий раз звільнившись.
— Може, варто здобути фах? — обережно пропонувала Поліна. — Я могла б допомогти оплатити курси.
— Навіщо? І так нормально заробляю, — ображався чоловік.
Але цього «нормально» ледь вистачало на його особисті витрати. У спільний бюджет він майже не вкладався. Поліна не наполягала — її зарплати менеджерки вистачало на двох. Але її дратувало, що Ігор не прагне більшого.
— Життя таке несправедливе, — казав він, лежачи на дивані з телефоном. — Одним усе, іншим — нічого.
З його матір’ю, Тамарою Петрівною, Поліна познайомилась ще до весілля. Невисока повна жінка з вічно невдоволеним обличчям. Вона відразу почала розповідати про свої тяжкі часи.
— Пенсія мізерна, — зітхала Тамара Петрівна. — Дім старий, от-от завалиться. А я одна, без чоловічої руки.
Поліна чемно кивала. Вона помічала, як Ігор змінюється поруч із матір’ю — стає метушливим, надміру дбайливим, постійно запитує, чи не треба чимось допомогти.
Після весілля Тамара Петрівна стала частою гостею. Приходила з порожніми руками, зате з повними вустами скарг. То тиск стрибає, то сусіди заважають, то в магазині знову ціни підняли.
— А мій молодшенький, Володька, зовсім з рук збився, — якось сказала вона за чаєм. — Позичив гроші в якихось людей і не віддає. Уже погрожують, не знаю, що й робити.
— А працювати він не пробував? — не стрималась Поліна.
— Та де там зараз робота, — змахнула руками Тамара Петрівна. — Усі місця зайняті. Не те що в тебе — глянь, яку квартиру ухопила.
Поліна промовчала. Ще бракувало пояснювати, що квартиру вона не «ухопила», а купила на власні зароблені.
Минув місяць — свекруха з’явилася з конкретним проханням.
— Володьці треба допомогти з боргом, інакше біда буде, — заявила вона з порогу. — Я тут подумала: могли б ви квартиру продати.
— Що? — опішила Поліна.
— Квартиру, кажу, продасте, — впевнено повторила Тамара Петрівна. — Борг покриємо, а ви до мене переїдете. У мене будинок великий, місця вистачить усім.
— Вибач, але ні, — твердо сказала Поліна. — Я не збираюся продавати свою квартиру, щоб сплачувати чужі помилки.
— Які ж чужі? — обурилась свекруха. — Вовочка — брат твоєму чоловікові! Ви повинні допомагати рідні!
Після цієї розмови Ігор сильно змінився. Він став похмурим і дратівливим. Часто дорікав дружині у черствості.
— Ти зовсім іншою стала, — говорив чоловік увечері. — У моїй родині завжди допомагали один одному.
— Я розумію, але до чого тут моя квартира? — дивувалась Поліна.
— Уже не твоя, а наша, я ж не замість меблів тут, — холодно відповідав Ігор. — А ти поводишся так, ніби не частина нашої родини.
Свекруха тепер заходила майже щодня. Її скарги набули нового відтінку.
— Ох, як же важко одній у хаті, — зітхала Тамара Петрівна. — Вода тяжка, дрова тягати нікому. Стара я вже для цього.
Поліна мовчки слухала ці голосіння. Вона здогадувалась, до чого хилить свекруха. Її готували до думки про переїзд. Наче переїзд у дім до Тамари Петрівни — справа вирішена. А потім під шумок можна і її квартиру продати.
— Мама зовсім одна, їй важко, — почав якось Ігор. — Дім потребує ремонту, по господарству допомога потрібна.
— І що ти пропонуєш? — напружилась Поліна.
— Може, варто подумати про переїзд до неї? — ніби між іншим, сказав чоловік.
Поліна удала, що не почула. Але всередині все кипіло від обурення. Вона не збиралася ставати безплатною помічницею в чужому домі. Особливо в домі жінки, яка бачила в ній лише гаманець.
Тамара Петрівна перейшла до прямих натяків. Вона перестала ходити навколо та навколо.
— Я така втомлена, Поліно, невже вам мене не шкода? — спитала вона якось за вечерею. — Я ж не вічна, скоро мені знадобиться постійний догляд.
Поліна подивилась на свекруху. Кімната занурилася в тишу. Ігор завмер із виделкою на півдорозі до рота. Чоловік явно чекав відповіді дружини. Поліна повільно видихнула і спокійно промовила:
— Для цього є соціальні служби.
Обличчя Тамари Петрівни поступово витяглось. Очі свекрухи розширились від подиву. Такої відповіді вона точно не чекала. Жінка стиснула губи й обурено плеснула руками.
— Соціальні служби? — перепитала Тамара Петрівна. — Ти пропонуєш мені звертатися до чужих людей?
— Це їхня робота, — знизала плечима Поліна. — Вони отримують за це гроші.
Тамара Петрівна тяжко зітхнула. Її плечі опустились, а обличчя набуло мученицького виразу. Свекруха глибоко вдихнула і похитала головою.
— Ось до чого дожилася, — почала голосити жінка. — Рідний син одружився з безсердечною. Молодь нині така жорстока стала.
— Мамо, не треба, — спробував втрутитися Ігор.
— Ні, сину, хай твоя жінка знає, — не вгамовувалась Тамара Петрівна. — Ми раніше шанували старших. Про батьків дбали до останнього.
Вечеря була зіпсована. Свекруха невдовзі пішла, наостанок кинувши докірливий погляд на невістку. Поліна мовчки прибрала зі столу. Розмова не була закінчена.
Увечері Ігор влаштував скандал. Чоловік метався квартирою і розмахував руками. Його обличчя почервоніло від гніву.
— Як ти могла так відповісти моїй мамі? — кричав Ігор. — Вона ж просто попросила допомоги!
— Вона не просила допомоги, — спокійно заперечила Поліна. — Вона хоче, щоб ми кинули все й переїхали до неї.
— А що в цьому такого? — підвищив голос чоловік. — Нормальна дружина повинна поважати свекруху. Повинна підтримувати батьків чоловіка.
— Нормальний чоловік теж повинен поважати дружину, — парирувала Поліна. — А ти навіть не спитав моєї думки.
— Що тут питати? — обурився Ігор. — Мама одна, їй потрібна допомога. Це природно, що діти дбають про батьків.
— Тоді чому б тобі самому не переїхати до неї? — спитала Поліна. — Навіщо втягувати мене?
Ігор замовк на півслові. Чоловік ошелешено подивився на дружину. Такий варіант йому явно не спадало на думку. Поліна зрозуміла, що влучила в саму ціль.
— Ти що, не хочеш жити з мамою без мене? — усміхнулась вона. — Цікаво, чому?
Замість відповіді Ігор махнув рукою і пішов у спальню. Решту вечора вони провели окремо. Поліна розуміла — розмова тільки почалась.
Кілька днів минули у напруженому мовчанні. Ігор ображався й намагався зайвий раз не перетинатися з дружиною. У суботу зранку Поліна заварювала каву. Чоловік зайшов на кухню й сів за стіл. Його погляд був злим, неприязним.
— Продавай свою квартиру, ми переїжджаємо! — заявив він тоном, наче рішення давно ухвалене.
Поліна застигла. Вона не одразу усвідомила, що почула. Від обурення перехопило подих. Вона повільно відклала ложку. Витерла руки серветкою. Зустрілася з чоловіком поглядом.
— І навіщо ж продавати житло? — невинно перепитала Поліна.
Чоловік хмикнув.
— Виплатимо борг Вовці. І на ремонт мамі, і на життя вистачить. Збирай речі! Час готуватись до переїзду!
— Ні, Ігорю, це ти переїжджаєш, — твердо сказала вона. — До своєї мами. А на мою квартиру хай ніхто не розраховує.
Ігор зіскочив зі стільця. Його обличчя перекосилося від люті. Кухонний стіл хитнувся від різкого руху.
— Та як ти смієш! — закричав він. — Де це видано, щоб чоловік окремо жив! Уперта яка! Ти руйнуєш нашу сім’ю!
— Наша сім’я? — гірко всміхнулась Поліна. — А чи була вона взагалі?
— Ти думаєш тільки про себе! — продовжував волати Ігор. — Нормальні жінки підтримують чоловіків! Не кидають у скрутну хвилину!
— А нормальні чоловіки не намагаються відібрати у дружини майно, — холодно відповіла Поліна.
Вона дивилась на Ігоря й не впізнавала чоловіка, за якого виходила заміж. Як вона могла не помічати раніше? Їхній шлюб давно перестав бути партнерством. Для Ігоря вона була лише гаманцем і дахом над головою. Увесь цей театр був заради одного — отримати її квартиру.
— Збирай речі, — твердо сказала Поліна. — Інакше — викину.
— Що? Та ти взагалі при своєму? — розгубився Ігор.
— Ти почув, — кивнула вона. — Збирайся й іди.
Поліна рішуче пройшла до спальні. Відчинила шафу, схопила перші-ліпші речі чоловіка і викинула через балкон. На асфальт полетіли сорочки, штани, светри.
— Я не жартую! Забирайся!
Ігор носився по квартирі. Спершу погрожував, потім благав, навіть намагався розплакатись. Але Поліна була непохитна.
— Ключі залиш на тумбочці, — сказала вона.
Ігор зібрав залишки речей і документи в валізу й грюкнув дверима. Люстра здригнулась від сили удару. Поліна повільно опустилася на диван. Усередині було порожньо, але водночас — дивно легко.
Увечері хтось подзвонив у двері. Поліна вже знала, хто прийшов. Тамара Петрівна стояла на порозі з обличчям, перекошеним від злості. Свекруха без запрошення зайшла в коридор.
— Що ж ти наробила, гадюко? — заверещала вона. — Мого сина вигнала? Речі викинула? Совість є?
— Ваш син сам у всьому винен, — спокійно відповіла Поліна.
— А як же «в горі й у радості»? Так у сім’ї не робиться! — не вгамовувалась свекруха. — Тільки про себе думаєш!
— Про себе? — посміхнулась Поліна. — А про що думали ви, коли вимагали продати мою квартиру?
Свекруха аж задихнулась від обурення. Відкрила рота, щоб продовжити, але Поліна вже зачинила двері просто перед її носом. З під’їзду ще довго доносились прокльони.
За тиждень Поліна подала на розлучення. З плечей упав важкий тягар. Квартира знову належала тільки їй. І вона ні про що не шкодувала.
Час від часу вона чула від спільних знайомих, як колишній чоловік і свекруха нарікають на її «жорстокість». Ігор усім розповідав, яка в нього була «безсердечна» дружина. Але Поліну це вже не зачіпало. Вона навчилася цінувати свободу і спокій.
— Своє — чужим не віддам, — казала вона собі, повертаючись у власну квартиру.
Водій вантажівки врятував ледь живу дівчину в лісі та допоміг покарати винних у її біді