— Правило номер один — жодних твоїх родичів у нашому домі, — заявив Єгор своїй дружині, а за два місяці пожалкував про це

— Правило номер один — жодних твоїх родичів у нашому домі, — заявив Єгор своїй дружині, а за два місяці пожалкував про це.

— Отже, люба, — Єгор, її молодий чоловік, стояв посеред вітальні й уважно дивився на дружину. — Правило номер один, — він вимовив це так, ніби стояв на трибуні й збирався вразити увесь світ своїми думками. — Правило номер один: жодних родичів у нашому домі.

Зоя ще була в ейфорії від вчорашнього дня. Весілля, про яке вона мріяла, нарешті відбулося. Єгор був талановитий хлопець, вона закохалась у нього, як школярка. Не хотіла, чесно, не хотіла цього, але, здається, гормони зіграли з нею злий жарт. Усмішка, дотик, прогулянка, кафе, поцілунок — і все закрутилося. Тому те, що сказав їй зараз чоловік, вона пропустила повз вуха. Нехай складає свій список правил, і навіть це їй здалося доволі зручним — чим менше родичів, тим менше проблем, але все ж вона поцікавилася:

— А чому?

Єгор уже хотів проголосити друге правило, але, почувши запитання й порившись у пам’яті, де десь лежала відповідь, одразу сказав:

— Рано чи пізно я з ними пересварюся.

— Хм, — здивовано хмикнула молода жінка. — Дивно, ти ніби сам себе на це налаштовуєш. А може, не варто?

— От саме — не варто жодних родичів. І крапка.

В принципі, Зоя з ним погоджувалась. Спілкуватися зі свекрухою, та й з іншими родичами чоловіка, їй якось зараз не хотілося, тож вона у знак згоди кивнула головою.

У делікатній формі Зоя попросила свою сестру Віку поки що не приходити до неї в гості, не стала озвучувати перше правило чоловіка. Але вже наступного дня після того, як молода дружина наділа обручку, до них у гості прийшов Максим — її дівер, веселий хлопець. На весіллі вона з ним танцювала, він крутився навколо неї, наче не Єгор її чоловік, а він.

Відчинивши двері й побачивши Максима на порозі, вона відповіла йому усмішкою. Хлопець уже хотів зайти, але жіноча рука вперлася йому в груди.

— Стоп, — владно мовила господиня. — Не так швидко.

Юнак простягнув букет, який купив по дорозі.

— Дуже мило, але… — вона знову вперлася рукою в груди, не дозволяючи увійти. — Вибач, але чоловік сказав нікого не пускати.

— Е-е-е… — здивовано промовив юнак.

— Такі його правила.

— Що, зовсім нікого? — все ще не розуміючи, чому його не пускають, перепитав Максим.

— Зовсім нікого. Без образ. А за квіти дуже дякую, — вона послала йому милу усмішку.

Кілька секунд хлопець стояв у нерішучості, думав, що це жарт і йому ось-ось дозволять зайти, але молода господиня ще раз усміхнулася й обережно зачинила двері.

Зоя хвилину стояла, вдихаючи аромат квітів. Максим був молодший за її чоловіка, наївний, як цуценя, але саме ця відкритість надавала йому особливого шарму.

Зайшовши до вітальні, Зоя взяла вазу, пішла на кухню, набрала води й поставила туди квіти.

— Хто приходив? — потягуючись, з’явився зі спальні Єгор.

— Твій брат, — розправляючи трохи пом’яті пелюстки, відповіла Зоя.

Єгор подивився в бік коридору, прислухався, потім пішов туди й, нікого не побачивши, спитав у дружини:

— А де він?

— А я його не впустила, — спокійно відповіла вона.

— Що значить — не впустила?! — цього разу Єгор обурився.

— Дуже просто — не впустила. І все.

— Чому? — голос чоловіка задрижав.

— Перше правило, яке ти сам озвучив, каже: жодних родичів у нашому домі. І я, — вона повернулася до нього, — його дотримуюсь.

О, і тут почалося! Єгор закричав, заметався кімнатою, кілька разів підходив до дружини й, розмахуючи руками, намагався пояснити, що це правило стосується лише родичів його дружини.

— У мене теж є правило, — тут же відповіла Зоя. — Якщо моїм не можна, то й твоїм теж — жодних винятків.

Це було справедливо, однак Єгор не очікував, що молода дружина буде йому перечити.

Це була перша сварка між молодятами. Втім, Зоя не образилася — це ж її чоловік, до вечора він ходив похмурий, ніби це вона вигадала правило жити без родичів.

Минув тиждень. Зоя була щаслива — нарешті вона могла насолоджуватись своїм чоловіком. Він був лише її, що хотіла — те й робила з ним, і він не заперечував проти забав своєї дружини. Але свята пролетіли швидко. Вони думали через місяць поїхати відпочити, але вирішили заощадити гроші й одразу ж вийти на роботу.

Коли Зоя повернулася ввечері додому, застала у вітальні свою свекруху. Ольга Валеріївна — стримана жінка, невисока, з добрими очима й завжди вологими долонями.

Господиня дому з подивом глянула на свого чоловіка, а він сидів у кріслі й розмовляв із матір’ю. Невістка усміхнулася свекрусі, а потім звернулася до неї:

— Ольго Валеріївно, — вона розуміла, що її слова зараз образять жінку, але треба було дотримуватись правил чоловіка.

— Зоєчко, — свекруха поставила порожню чашку на столик, — тебе вже перевели?

Зоя ще тиждень тому похвалилася, що пройшла атестацію, і тепер її підвищили в посаді. А це перший крок у її кар’єрі: трохи підвищилася зарплата й з’явилася надія на щоквартальну премію.

— Так, я вже другий день працюю на новій посаді. Поки не до кінця розібралася, але справлюсь.

— Похвально, — літня жінка схвально кивнула головою.

Наскільки Зоя знала, її зовиця Раїса, старша сестра Єгора, вже п’ять років працює на одній посаді й не хоче її змінювати. І це попри те, що їй неодноразово пропонували підвищення. Але, видно, в неї є внутрішній страх, сумніви, що не впорається. Тому те, що невістка вже просувається кар’єрними сходами, свекруху радувало.

— Ольго Валеріївно, — ще раз звернулася до неї Зоя, — мій чоловік Єгор озвучив правила нашого дому, і перший пункт говорить, що в нашій оселі немає місця родичам, — почувши це, обличчя Єгора почервоніло. — Тому прошу вас піти.

Літня жінка повернула голову до свого сина.

— Я мав на увазі твоїх родичів, — озвався Єгор.

— Ні, — владно сказала Зоя, — це стосується всіх, жодних винятків.

Ольга Валеріївна не стала сперечатись із правилами свого сина, можливо, саме вона й подала йому цю ідею. Тому, з образою глянувши на невістку, жінка пішла в коридор, взулася й, з тремтінням у голосі попрощавшись, пішла.

Щойно двері зачинилися, Єгор накинувся на дружину з докорами.

— Це ж ти вигадав! — крикнула у відповідь Зоя. — Твої правила, тож не треба на мене підвищувати голос!

Єгор, як мала дитина, образився. Зоя, як мудра жінка, намагалася залагодити ситуацію: кілька разів його поцілувала, обійняла, але він, відвернувшись від неї, далі сердився.

«Ну й нехай», — подумала вона й, узявши телефон, пішла на кухню поговорити з сестрою про плани на її день народження. Відзначати його вдома вона, звісно ж, не могла — адже в чоловіка є правило номер один: жодних родичів. Тому вона делікатно пояснила Віці, що чоловік не схвалює гостей у їхній оселі.

— Тоді давай у мами, — відразу запропонувала сестра.

— Мабуть, доведеться так і зробити, — погодилася Зоя.

— Я куплю торт, мама обов’язково спече рибний пиріг, тато без холодцю навіть не сяде. Але з тебе тоді вино.

— Круто, — відповіла Зоя.

Їй подобалося в сестрі те, що вона все продумує за всіх — лишалося тільки погодитись.

Після того як усе було вирішено, Зоя обережно підійшла до чоловіка, що сидів на дивані, згорблений, наче змоклий горобець. Він усе чув, але вона ще раз озвучила, що має намір святкувати день народження в мами.

— Підеш? — якнайніжніше спитала вона.

— Іди, — все ще незадоволений тим, що дружина виставила його матір, буркнув Єгор.

— Ну це несерйозно, годі дутись. У мене в суботу день народження, ходімо до мами.

— Іди.

Цього разу Зоя не вмовляла його, розуміла: треба трохи часу, щоб охолов. Проте коли настала субота і вона знову покликала його до мами — він відмовився. Цього разу вже Зоя образилася на Єгора. Вона одягла святкову сукню, зробила макіяж, ще раз спробувала переконати чоловіка піти з нею — та знову марно. І вона пішла сама. Мабуть, уперше Зоя по-справжньому розлютилася на Єгора. Це виглядало по-дитячому, просто безглуздо. Побачивши, що донька прийшла сама, мати не стала розпитувати про причину сварки — вона знала з власного досвіду, як це важко в перші роки, коли кожен тягне ковдру на себе.

До Зої завітали гості: двоюрідна сестра з донькою та племінниця Надя.

Лише близько дев’ятої вечора Зоя повернулась додому. Варто було тільки зайти, як Єгор накинувся з обвинуваченням:

— Я весь вечір був сам!

— Міг би піти зі мною, я ж кликала. Мама запитувала, що з тобою сталося.

— Нічого, — пробурмотів він.

— Знаєш що, — Зоя незадоволено глянула на чоловіка, — не поводься як малюк. Мої рідні мені важливі, і наша сім’я — це не лише ти і я. У мене є сестра, племінниці, тато й мама, і я не можу їх викреслити з життя.

— Я проти! — зло кинув Єгор.

— Проти чого? Мама ж тобі не заважає, тато теж. Чого ти такий похмурий?

— Бо рано чи пізно я з ними посварюся.

— Ти вже з ними сваришся, навіть не бачачи їх. Зрозумій, така поведінка нічим добрим не закінчиться.

Зоя більше не намагалася переконати чоловіка, що не може викреслити рідних.

А вже наступного дня, ніби Єгор вирішив їй помститися, запросив у гості сестру. Раїса любила поговорити. Звідки в неї це — Зоя не знала, адже свекруха — мовчазна, а свекор і поготів. Але Раїсу важко було зупинити.

Робити зауваження своєму чоловікові Зоя не стала і виганяти з дому зовицю теж не наважилася. Але коли та пішла, жінка підійшла до Єгора і запитала:

— А що вона тут робила?

— У гості приходила, — відповів він, ніби не зрозумів питання.

— А як же твоє правило номер один: жодних родичів у нашому домі?

— Це правило стосується лише твоїх. А я кликатиму, кого хочу.

— Це несправедливо, — з образою в голосі відповіла Зоя.

Вона знову намагалася пояснити чоловікові, що в родині має бути рівноправ’я: якщо йому можна, то і їй також. Але Єгор стояв на своєму — родичам дружини у їхньому домі не місце.

«Добре», — подумала Зоя.

Наступного дня вона запросила в гості сестру. Віка, як завжди, не прийшла з порожніми руками — принесла невеличкий тортик.

Зоя заварила духмяного чаю. Каву вона не любила — мабуть, через те, що зерна давно втратили якість. А от трав’яні збори з Карпат мали справжній аромат, ніби сам потрапив у гори.

Просиділи вони довго. Єгор лише раз зайшов на кухню, незадоволено подивився на дружину, але вона удала, що нічого не помітила, й продовжила розмову з сестрою.

Проте коли Віка пішла, чоловік нагадав дружині:

— Правило номер один: ніяких родичів у домі.

Та Зоя нічого не відповіла, лише ніжно всміхнулась і, прибравши на кухні, пішла до ванної.

* * *

Жити без гостей Зоя не могла — для неї друзі й рідні були, як повітря. Тут не було місця пліткам, мабуть, тому, що Зоя все життя прожила в одній кімнаті з сестрою, а квартира у них була невеличка. До мами часто заходили тітки й подруги з роботи, а тато час від часу приводив друзів — сідали перед телевізором і вболівали за хокейну команду. До самої Зої часто прибігали подруги, а коли вона вчилася, то інколи залишалися з ночівлею — було про що поговорити.

За кілька днів до неї завітав тато. Вона згадала, як ходила з ним по гриби. Чомусь вона їх рідко помічала, а от тато завжди показував їй, здавалося, таємні місця, де вони росли.

Батько прийшов не просто так — він чудово розумів, що донька зараз має фінансові труднощі, тому вирішив її підтримати й приніс трохи грошей.

— Дякую, таточку, — Зоя обійняла його й поцілувала в небрите щоку.

— Але дивись, не думай, що кожного місяця так буде.

— Та що ти, тату, звісно, ні.

— Ну що, вже пішла на навчання?

Вона ще кілька днів тому розповіла батькам, що її направили на курси. У її відділі переважно працювали старші люди, яким вже майже шістдесят, тому перспектив було обмаль. Саме тому керівництво й почало підтримувати молодь — і Зоя цьому дуже зраділа.

— Ага, — відповіла дівчина, сховавши гроші до кишені.

Вони ще пів години посиділи, поспілкувались, після чого батько подякував за чай і пішов додому.

— Не злись, — Зоя підійшла до Єгора. — Навчись поводитись нормально, а не буркотіти, це огидно.

Відповіддю був лише похмурий погляд чоловіка.

— Подивися на себе: навіть із батьком не привітався. Фе… — вона з огидою подивилася на нього.

Зоя намагалась зрозуміти, навіщо йому це правило — дім без її родичів, адже вони йому нічого поганого не зробили: наполовину оплатили весілля, мама віддала бабусину квартиру — тепер їм не треба платити за оренду чи купувати меблі. Та попри це Єгор наполягав, щоб її родичі не приходили до них у дім.

«Дурень», — з образою подумала вона.

— Ну і добре, дуйся далі, — сказала вона й із незадоволеним виглядом вийшла зі спальні.

Але миритися з правилом номер один Зоя не збиралася — вважала його несправедливим і просто нахабним, бо щиро любила свою рідню. Тому за деякий час вона запросила до себе двоюрідну сестру Катю, яка взяла з собою донечку Настю.

Дівчинці було чотири роки. Зоя заздалегідь купила пластилін, і Настя, вмостившись мамі на коліна, почала ліпити динозаврика.

Господиня нагодувала гостей — вона завжди любила це робити. Вони обмінялися останніми новинами: Зоя дізналась, що в чоловіка Каті зламалась машина, що Настю записали в басейн, а сама Катя почала відвідувати курси французької. Здавалося б, ці новини не мали великого значення, але без таких розмов Зої було якось порожньо. Вона не була схильна до пліток, їй просто подобалося спілкування. Вона поділилась і своїми думками про перспективи на роботі, й про те, що з Єгором вони планують восени поїхати на море.

Увесь цей час її чоловік сидів у вітальні. Він жодного разу не зайшов на кухню й не привітався з гостями, ніби їх і не було.

«Ще дується», — подумала Зоя. Вона сподівалася показати чоловікові, що її рідні зовсім не настирливі, що вони не лізуть у його справи, що вони — відкриті й доброзичливі.

Катя з Настею пробули ще годину й пішли.

— До яких пір?! — як тільки за гостями зачинилися двері, закричав Єгор. — Скільки це може тривати?! — у його голосі чулася злість.

Зоя здивувалась: раніше її чоловік ніколи не підвищував голос, ну так, міг образитись, побурчати, але не кричати.

— Я ж тобі казав: жодних родичів! — він говорив так емоційно, що з рота летіли бризки. — Жодних!

— Може, тоді нам на острів перебратись? — зіронізувала молода жінка.

— Ти повинна мене слухатись! Це ж так просто — ніяких родичів!

— Слухатись? — тихо перепитала Зоя.

Так, вона була готова слухати свого чоловіка, але тільки тоді, коли його пропозиції мали сенс, а не були виявом якогось деспотизму. А от правило номер один вона вважала дурнею. Зоя не хотіла його злити, але мала право відстоювати свої межі. Саме тому й запросила батька, а тепер ще й двоюрідну сестру.

— Огидно! Жахливо! — кричав далі Єгор. — Ти що, при своєму розумі?! Слухай мене!

«Що з ним сталося?» — подумала Зоя. Її коханий чоловік більше не був схожий на того, в кого вона закохалась. Тоді він був ніжним, лагідним, її лицарем, а зараз нагадував тирана, якому заманулось заборонити її рідних.

— Родина — це не лише ти і я. Це і твої рідні, і мої, ти розумієш?

— Ні! — відрубав Єгор.

— Ми не можемо жити у вакуумі, нам також потрібні інші люди.

— Я не хочу цього! І припини водити кого попало до мого дому!

— Кого попало?! — почувши це, Зоя зробила крок назад. — Твого дому? — запитала вона й поглянула на стіни, які були обклеєні шпалерами, що їх обирала її мама.

Єгор продовжував кричати, здавалося, він зірвався з ланцюга. Слова сипалися, він плювався, махав руками, звинувачував дружину у всьому підряд, ніби вона вчинила щось ганебне.

Слова Зої, якими вона намагалась себе захистити, тонули в потоці лайки, що лилася з вуст чоловіка.

«А навіщо ти мені такий?» — раптом промайнула в неї думка. Вона згадала своїх батьків: вони ніколи не сварились, могли щось побурчати, образитись, але не кричали. Вона мріяла про таку сім’ю — теплу, добру. А зараз перед нею стояв не чоловік, а якась зла істота. Їй стало гидко. Вона пішла на кухню й замислилася. «Навіщо ти мені, якщо дозволяєш собі таке? Якщо кричиш, ображаєш, забороняєш мені бути собою? Хто ти такий?» — знову й знову лунало в голові.

Зоя прислухалась — чоловік усе ще кричав у залі. Видно, йому було байдуже, чи його чують — він сам собі глядач у власному театрі гніву.

— Який же ти жалюгідний, — прошепотіла вона, й на очах виступили сльози.

Нарешті Єгор виговорився, зайшов на кухню й з якоюсь зневагою глянув на дружину.

— Якщо ще хтось з твоїх родичів прийде, я піду, — холодно мовив він.

Це був серйозний ультиматум.

— Ні, ні! — Зоя схопилася й підбігла до нього, почала цілувати. — Лише не роби цього, благаю, не йди!

Мабуть, із хвилину вона його вмовляла не чинити так жорстоко, пообіцяла, що більше не ослухається, і що ноги її рідних більше не буде в цьому домі.

На обличчі Єгора з’явилася задоволена посмішка. Він почувався переможцем у цій битві, навіть сам обійняв дружину й погодився попити чаю.

* * *

Минуло кілька днів. Єгор, як завжди, усміхався, ніби то не він кілька днів тому влаштував істерику й кричав на свою дружину. Але Зоя йому цього не пробачила, тож у п’ятницю після роботи вона повернулася додому разом зі своєю сестрою та її донькою Олею.

Побачивши цю «делегацію», Єгор побілів. Господиня дому удала, ніби не помітила його роздратованого погляду.

Маленька Оля лежала на підлозі й захоплено розфарбовувала нову розмальовку, яку їй купила Зоя. А сама Віка, ніби це її власна кухня, господарювала там і щось готувала. Зоя переодягнулася у домашній одяг — халатів вона не любила, мабуть, ще не доросла до них, віддавала перевагу футболці й шортам.

Єгор мовчки стежив за дружиною — його погляд був колючий, губи стиснуті, обличчя налилось злістю.

— Не психуй, — сказала йому Зоя. Вона спеціально вжила це слово, бо сама терпіти не могла, коли їй таке говорили.

— Можна тебе на хвилинку? — прошипів Єгор крізь зуби.

— Кажи.

— Ти ж обіцяла, — він прошипів це, мов змія.

Ще вчора Зоя все для себе вирішила. Вона проплакала всю ніч. Вона кохала цього бовдура, але він, видно, не кохав її. Тож навіщо бути з ним? Принижуватись, бути тінню чи прислугою — вона точно не хотіла.

Зоя зайшла в кімнату й вийшла звідти з невеличкою валізою та великим пакетом речей.

— Ось це — твоє, — промовила вона спокійно, навіть здивувалась власному тону.

Погляд чоловіка спочатку впав на валізу, потім на пакет, а тоді злякано — в очі дружини.

— Забирайся і живи, як хочеш. До тебе більше не прийдуть ні мої друзі, ні батьки, ні сестра, ні племінниця. Робитимеш, що заманеться, — спокійно сказала Зоя.

— Ти… — пробелькотів він.

— Я подаю на розлучення. А тепер піди з мого життя.

Зоя поставила речі в коридорі, відчинила двері й винесла їх на сходову клітку.

— Іди з мого життя і навіть не смій до мене торкатись. Віднині ти мені — ніхто. Істерики влаштовуватимеш своїй мамі, а не мені. Геть! — твердо сказала вона.

Ще мить тому Єгор був розгублений, але як тільки почув команду йти — вибухнув. Закричав на дружину. Оля, що весь час лежала на підлозі й малювала, глянула на нього й показала язика.

Зоя ще сумнівалась, чи правильно вчинила, але після чергового крику з боку Єгора зрозуміла — правильно.

— Геть, — ще раз повторила вона й вказала на двері.

З обличчям, червоним від злості, Єгор вийшов на сходи й зі злістю грюкнув дверима.

— Може, ти дарма так різко… — підійшла Віка до Зої.

— Може й дарма, — відповіла Зоя.

Маленька дівчинка вже забула про крикливого дядька і знову заглибилась у свою розмальовку.

«Та пішов ти до біса», — подумала Зоя й, взявши телефон, подзвонила двоюрідній сестрі Каті, запросила її в гості, а потім набрала номер племінниці Наді: — Буде піца і пиво ввечері. Заходь!

— Ого! — здивувалась Віка.

— Треба це відзначити, — весело відповіла Зоя.

У цей момент сонце визирнуло з-за хмар, яскравий промінь пробився крізь штору й ковзнув по підлозі.

— Все буде добре, — обійняла Зою її сестра. — У тебе ще буде справжній принц, а цей… — вона мала на увазі Єгора, — хай працює в стайні.

Почувши це, Зоя голосно розсміялась.