– Анно Петрівно, правда, що у вас з Іваном немає своїх дітей? – примружилася Галина, сусідка, нахиляючись через паркан.
– Бог не дав, – тихо відповіла я, міцніше стискаючи в руках порожнє відро. Я завжди ненавиділа такі розмови. Щоразу, коли хтось з односельчан заводив тему про дітей, у мене всередині все стискалося, немов мене викручували, як мокру ганчірку. У нашому селі Михайлівці всі розмови точилися навколо двох речей: дітей і врожаю. А врожай цього року вдався на славу, ось тільки з дітьми…
Вечорами я часто сиділа на ґанку нашої старої хати, дивилася на захід сонця і думала про чоловіка. Іван вже півтора року працював на заробітках, займався лісозаготівлею, щоб ми могли дозволити собі більше, ніж просто картоплю з городу. Коли він виїжджав, я цілувала його колючу щоку і шепотіла: «Повертайся швидше». А він усміхався своєю кривуватою усмішкою й відповідав: «Обов’язково, Анюто. Оком змигнути не встигнеш».
Але час тягнувся повільно. За ці місяці я, здавалося, постаріла на десять років. У тридцять мені часом відчувалося під силу понести тягар всього життя. Особливо коли поруч бігали сусідські діти. Машка праворуч недавно народила третього, Таня ліворуч чекала на двійнят. А я… Я лише поливала свої жоржини й удавала, що мені цього достатньо. Ми довго намагалися завести дитину, але доля розпорядилася інакше.
Тієї ночі почалася справжня злива. Дощ тарабанив по даху так сильно, немов намагався його пробити. Я прокинулася від дивних звуків. Спершу подумала, що то кіт – їх у селі було чимало. Але цей звук був іншим – тонким, схлипуючим.
Коли я відкрила двері, перше, що побачила, – це маленький згорток просто на порозі. Серце завмерло, а потім закалатало так, що, здавалося, я не можу дихати. У згортку хтось ворушився.
– Господи, – прошепотіла я, піднімаючи його на руки.
Це був хлопчик. Зовсім крихітний, місяців три-чотири. Обличчя почервоніло від крику, очі були заплющені, а кулачки стискалися. Поруч лежав потертий плюшевий песик, мокрий до нитки.
– Тихо, малий, тихо, – пригорнула я його до себе, і він майже відразу затих, лише зрідка схлипуючи.
Зранку я побігла до Миколи Степановича, нашого фельдшера. Він жив через дві хати й знав про всі наші з Іваном проблеми.
– Коля, допоможи! – випалила я, щойно переступивши поріг.
Він глянув на згорток у моїх руках, потім на моє обличчя – і все зрозумів без слів.
– Анно, ти впевнена, що робиш? – похитав він головою, але в його очах я не побачила осуду – лише співчуття.
– Колю, дорогенький, – благально прошепотіла я, готова впасти перед ним на коліна. – Допоможи оформити документи. Скажемо, що пологи були передчасні. Іван нічого не дізнається, він же на заробітках…
– А совість? – запитав він, але я бачила, що він уже вагається.
– А без дитини мені й так немає спокою.
П’ять місяців промайнули, як один день. Хлопчик, якого я назвала Михайликом, ріс напрочуд швидко. Навчився перевертатися, безупинно гулів, а коли усміхався, на його щоці з’являлася знайома ямочка.
Я готувалася до повернення Івана, як до найважливішої події в житті. Напекла пирогів із капустою – його улюблених, натерла підлоги до блиску, навіть повісила нові фіранки. Але серце все одно калатало, як шалене.
Коли у дворі почувся знайомий голос, у мене ледь не підкосилися ноги.
– Анюто! – Іван увірвався в хату, засмаглий, схудлий, але такий рідний. – А це хто у нас тут?
Він завмер біля дитячого ліжечка, де мирно спав Михайлик. Малюк відкрив очі й радісно усміхнувся, відкривши ту саму ямочку на щоці.
«Ваню… Це наш син», – промовила я, намагаючись приборкати тремтіння в голосі. «Я дізналася про вагітність уже після твого від’їзду. А він народився раніше, ніж належало… Пробач, що приховувала правду – боялася наврочити».
Іван стояв непорушно, його мовчання здавалося нескінченним. Потім обличчя чоловіка осяяла широка усмішка: «Син? Наш син?! Анюто…» Він підняв мене на руки й закрутив по кімнаті.
Михайлик радісно засміявся, спостерігаючи за нашою радістю, а я не змогла стримати сліз — від щастя чи від хвилювання, так і не зрозуміла.
Роки пролетіли непомітно. Мишко ріс допитливим хлопчиком, приносячи радість мені й Івану щодня. Після тієї далекої роботи чоловік влаштувався на місцеву лісопилку — зарплата була менша, але зате він був поруч кожного вечора. Я спостерігала, як вони разом майструють шпаківні на подвір’ї або ремонтують старий автомобіль, і серце переповнювали суперечливі почуття.
Щоразу, коли Іван помічав, як син схожий на нього, я відчувала дивну тривогу. Особливо, коли Мишко проявляв упертість або вдавався до чергових пустощів.
Найбільше мені запам’ятався той день, коли шестирічний Михайлик вперше видерся на яблуню. Я розвішувала білизну, а він уже сидів на самій верхівці дерева.
— Мамо, дивись, я наче птах! — вигукував він, весело бовтаючи ногами.
— Мишку, негайно злазь! Ти можеш упасти! — у паніці закричала я.
— Не впаду, бо я ж син тата! — дзвінко розсміявся малий.
Іван, почувши ці слова, засяяв від гордості. «Ось бачиш, гени грають роль!» — промовив він, згадуючи своє дитинство, проведене серед дерев.
Тієї ночі я довго плакала в лазні, намагаючись приховати свої емоції. Гени… Якби він тільки знав…
Коли Михайлику виповнилося дванадцять, сталася подія, яка стривожила мене найбільше. Ми пили чай на веранді, а Мишко тільки-но повернувся з річки, весь засмаглий.
Іван задумливо промовив:
— Анюто, а чого він такий темношкірий? У нашій родині всі були світловолосі…
Чашка в моїх руках зрадницьки затремтіла.
— Напевно, у дядька Петра… Пам’ятаєш фото мого двоюрідного брата?
— А, точно, — кивнув Іван, але я помітила, що він почав частіше вдивлятися в сина, думаючи, що цього ніхто не бачить.
Після цього я ще сильніше звернула увагу на те, наскільки Мишко відрізняється від нас. Темне кучеряве волосся, карі очі, смуглява шкіра, яка не блідла навіть узимку. І характер… Зовсім не схожий на наш.
Іван завжди діяв обдумано, спокійно, методично. А Михайлик був наче порох — спалахував від найменшої іскри, але швидко остигав. Звідки це в ньому?
Безсонними ночами я часто думала про його справжню матір. Хто вона? Чому залишила дитину? Може, молода дівчина, яка злякалася відповідальності? Чи заміжня жінка з непростою історією? А може, це була бідність, яка вирішила за неї?
Я була вдячна тій невідомій жінці за подароване мені материнське щастя, яким би важким не був її вибір.
Одного разу я навіть спробувала знайти її, об’їжджаючи сусідні села й обережно розпитуючи про молодих жінок, які покинули ці місця п’ятнадцять років тому. Але безрезультатно. Та й що б я їй сказала, якби знайшла?
Коли Мишкові виповнилося п’ятнадцять, він тяжко захворів. Висока температура, марення, жодні ліки не допомагали. Ми з Іваном не зімкнули очей три дні й три ночі, по черзі чергуючи біля його ліжка.
— Може, в районну лікарню відвезти? — запропонував Іван. — Там обладнання краще…
— Микола Степанович сказав, що перевезення зараз може бути небезпечним, — відповіла я, змінюючи холодний компрес на лобі Мишка.
А сама думала про інше — а що як знадобиться здача крові? А якщо спитають про спадкові хвороби? Що я скажу?
На щастя, усе обійшлося — на четвертий день температура почала спадати. Михайлик відкрив очі й тихо прошепотів:
— Мам, можна води?
Я не могла стримати сліз, обіймаючи його. Іван намагався заспокоїти:
— Анюто, перестань, тепер усе добре.
Але я не могла зупинитися, бо зрозуміла головне: ніякі гени не мають значення. Я справді його мати — та, яка не спала ночами, яка боялася його втратити і яка раділа кожному його подиху.
Той рік став особливим – Михайло сильно підріс, випередивши по зросту навіть батька. Самостійно навчився грати на гітарі, користуючись лише самовчителем. Вечорами на подвір’ї збиралися хлопці, і його пісні лунали над вечірнім селом:
«Як чарівно пісні лунають…»
Дівчата не зводили з нього очей. Особливо Оленка, донька листоноші, знаходила будь-які приводи пройти повз наш дім.
— Викапаний я, — підморгував Іван. — У мої молоді роки теж був першим хлопцем у селі.
А я дивилася на свого красивого, талановитого сина і тривожилася – що буде, коли він подорослішає? Коли захоче дізнатися правду про своє походження? Коли зрозуміє, що не схожий ні на одного з родичів?
Часом мене будили нічні кошмари. Снилося, що справжня мати Михайла приходить за ним – молода, успішна жінка. Він іде з нею, навіть не оглянувшись. Або що Іван дізнається правду і покидає наш дім, забираючи з собою всі роки спільного життя, всі радощі й тепло.
Кожного вечора я молилася – за Михайлика, за Івана, за ту незнайому жінку, яка подарувала мені свою дитину. І за себе – щоб вистачило сил зберегти цю таємницю або знайти мужність зізнатися.
Того року сталося велике лихо – пожежа у Степаненків. Усі жителі вибігли допомагати гасити полум’я. Михайло одним із перших кинувся у палаючий будинок – почув, що там залишилася стара бабуся Степанида.
Я бачила, як він виніс її на руках – маленьку, худеньку, загорнуту в мокру ковдру. Її сиве волосся було розкуйовджене, обличчя чорне від кіптяви, але вона була жива.
— Михасику, — прошепотіла вона, опинившись на землі. — Дякую, сину…
Він усміхнувся своєю фірмовою усмішкою з ямочкою на щоці:
— Та що ви, бабусю Валю. Іншого виходу не було.
І саме в той момент я зрозуміла – неважливо, чия кров тече в його жилах. Головне те, що ми з Іваном виховали гідну людину. Можливо, саме це і є справжнє батьківство?
Але почуття провини не відпускало мене. Щоразу, коли я бачила, як Іван пишається сином, я відчувала себе ошуканкою. Я забрала чужу дитину, вкрала чуже щастя, позбавила чоловіка права вибору.
Ця таємниця росла в мені, мов пухлина, і я знала – рано чи пізно вона мене зруйнує. Або я знайду в собі силу розповісти правду.
Михайлу виповнилося двадцять п’ять. Він закінчив університет у місті, але повернувся до рідних місць – казав, що не може жити без нашої природи, без простору. Влаштувався викладачем музики в місцевій школі, одружився з Оленкою – тією самою, що ще в дитинстві постійно проходила повз наш дім. Тепер вони живуть у сусідньому будинку, який ми з Іваном допомогли їм придбати.
На той час я вже повністю посивіла. Іван теж став сивочолим, але залишався таким же міцним. Лише усміхався частіше, особливо після того, як Оленка повідомила про вагітність.
— Бабусею стану, — шепотіла я ночами, уткнувшись у подушку. Але так і не наважилася сказати правду.
Теплий вересневий день нагадував літо. Ми зібралися за столом у дворі – я, Іван, Михайло з Оленою. Від борщу й свіжого хліба розходився апетитний аромат. На улюбленій яблуні, куди Михайло в дитинстві лазив, залишилися останні червоні плоди.
— Уявляєте, — розповідав Михайло, додаючи собі салату, — сьогодні один першокласник питає: «А правда, що музика лікує?» Я йому відповідаю: «Звичайно, правда». Взяв гітару, зіграв «Ой на горі два дубки» – і весь клас наприкінці уроку вже співав!
Оленка сміялася, гладячи свій ще непомітний животик. Іван підморгував синові – мовляв, бачиш, від кого успадкував потяг до викладання. А я дивилася на них і розуміла – більше неможливо приховувати цю таємницю. Фізично неможливо.
— Мені потрібно вам дещо сказати, — мій голос прозвучав глухо, наче здалеку.
Усі завмерли. Михайло зупинився з виделкою на половині шляху до рота, Олена опустила столовий прибор. Тільки Іван продовжував усміхатися:
— Що сталося, Анюто? Вже готуєш якусь цікаву історію для майбутнього онука?
— Ні, — я стисла пальці так сильно, що кісточки побіліли. — Мені потрібно розповісти… правду про Михайла.
Настала така тиша, що здавалося, навіть птахи перестали співати.
«Одного дощового вечора двадцять п’ять років тому…» — кожне слово давалося важко, ніби камінь, що падає у воду. «Я знайшла немовля на порозі нашого дому.»
Я продовжувала говорити, не відриваючи погляду від старої яблуні – тієї самої, де Михайлик у дитинстві лазив. Розповідала про все: про ту доленосну ніч, про свій страх, про документи, які допоміг оформити Микола Степанович, про довгі роки обману і тривоги.
«Я збрехала тобі, Іване. Збрехала зі страху тебе втратити. Ти завжди повторював, що ніколи не зможеш полюбити чужу дитину…»
Іван підхопився так різко, що стілець перекинувся. Його обличчя стало сірим, як небо перед грозою.
«Двадцять п’ять років,» — прохрипів він скрізь зуби. «Двадцять п’ять років ти мене обманювала?»
Він попрямував до хвіртки, а я кинулася за ним, але Михайло обережно зупинив мене:
«Нехай погуляє, мамо. Йому потрібно час, щоб усе обдумати.»
«Мамо…» – це слово прозвучало для мене, як бальзам на рани.
«Ти не злишся?» — прошепотіла я, боячись підняти очі.
«За що?» — він підійшов ближче, обережно взяв мої тремтячі руки у свої великі, теплі. — «За те, що ти подарувала мені життя? Сім’ю? Материнську любов?»
«Але ж я не справжня…»
«Справжня,» — твердо перебив він. — «Найсправжнісінька. Ти виростила мене не за дев’ять місяців, а за все життя – у своєму серці. Яка різниця, як я з’явився в цьому домі?»
Оленка тихенько схлипнула:
«А я весь час думала – чому в нас із Михайлом різні очі? Але тепер розумію – це зовсім не важливо…»
Іван повернувся далеко за північ. Я все ще сиділа на ґанку – на тому самому місці, де колись, ще молодою дівчиною, чекала його з вахти. Він присів поруч, дістав люльку – вперше за п’ятнадцять років.
«Пам’ятаєш,» — порушив він довге мовчання, — «як Михайлик мало не втопився у дванадцять років? Я тоді ледве встиг витягти його з виру.»
Я кивнула. Звісно, пам’ятаю – після того випадку в мене з’явилися перші сиві волосини.
«А пам’ятаєш, як він приніс першу п’ятірку? Як навчився їздити на велосипеді? Як ми проводжали його в армію?»
Іван замовк, дивлячись кудись у далечінь.
«Знаєш, Анюто, коли ти принесла його того дощового вечора… Можливо, це не була випадковість. Можливо, саме тоді Михайло став нашим сином. Не важливо, як він з’явився в нашому домі. Важливо, що він виріс гідною людиною, бо ріс у нашій сім’ї, з нашою любов’ю.»
Я заплакала, але це були сльози полегшення. Тому що знала – таємниця більше не роз’їдатиме мене зсередини. Тому що зрозуміла – кров не визначає спорідненість. Визначає те, як ми любимо, як дбаємо, як будуємо свою сім’ю.
Жінка народила первістка у 62 роки «Я соромилася свого округлого живота. Боялася, що рідні та друзі осудять нас»