— Мамо, тато повернувся. Хоче зустрітися з тобою.
Чашка завмерла на півдорозі до вуст. Анна відчула, як серце тьохнуло, а потім забилося швидше.
— Що?..
Минуло п’ять років. Цілих п’ять довгих років відтоді, як він пішов до іншої жінки, навіть не моргнувши. І ось тепер — повертається?
Вересневий вітерець лагідно ворушив фіранки на кухні, де щоранку Анна заварювала свій улюблений чай — крупнолистовий цейлонський з бергамотом. Колись Павло привіз його з відрядження, і відтоді цей чай став їхнім сімейним напоєм. Хоча тепер — лише її.
— Мамо, ти мене чуєш? — голос Олени у слухавці звучав занадто бадьоро для такої новини.
Анна машинально глянула на годинник — восьма ранку. Тиша квартири, де вона жила одна останні роки, раптом здалась нестерпною. Тридцять років учительського стажу, два роки на пенсії — і ось ця звістка, що порушила звичний ритм її днів.
— Так, доню. Чую, — відповіла Анна, дивлячись у вікно на старий клен із пожовклим листям. — То що ти кажеш… тато повернувся до Києва?
Анна застигла. Чашка в руках раптово стала важкою, наче налитою свинцем.
— З чого ти вирішила? — намагаючись залишатися спокійною, спитала Анна.
— Він сам зателефонував мені вчора. Питав про тебе. Сказав, що хоче зустрітися.
П’ять років тому Павло пішов так буденно, ніби просто вийшов по хліб. «Я зустрів іншу жінку, Аню. Пробач, але я йду». Ці слова прозвучали того квітневого вечора. Жодних пояснень, жодних вагань — лише коротка фраза й звук зачинених дверей.
Двадцять сім років спільного життя закінчилися за одну хвилину. Тоді їй здавалося, що світ завалився. Вона не спала ночами, пила заспокійливе й уперше в житті взяла лікарняний. Шкільна психологиня, Марина Сергіївна, якій колись Анна допомагала з проблемними підлітками, тепер приходила до неї додому. «Анно Вікторівно, вам треба це відпустити. Таке буває».
Але як відпустити половину свого життя? Як забути людину, з якою зустрічала світанки на морі, яка тримала її за руку, коли померла мама, яка знала, що вона любить морозиво з солоною карамеллю і боїться грози?
Пізніше вона дізналася, що «інша жінка» — її колишня учениця, Вікторія Орєхова, на двадцять років молодша за Павла. Успішна кар’єра в юриспруденції, відрядження по всьому світу — і ось Павло, її вчитель англійської, що став чоловіком. Вони поїхали до Лондона, де у Вікторії була робота.
Олена тоді стала на бік матері, вони майже рік не спілкувались із батьком. Потім, звісно, помирилися. «Він же все-таки мій тато, мамо», — винувато сказала Олена. Анна розуміла. Не тримала зла. Принаймні не на доньку.
— Я не хочу з ним бачитися, — сказала Анна, повертаючись до реальності.
— Мамо, він дуже просив. Каже, що це важливо.
— Що може бути важливого після п’яти років? — гірко всміхнулась Анна. — Ми все сказали одне одному тоді.
Олена помовчала.
— Вони з Вікою розлучилися. Ще рік тому. Він повернувся до Києва цього літа.
Анна заплющила очі. Щось у ній ворухнулося. Не радість, не зловтіха — лише втома. Втома від емоцій, які вона давно перестала відчувати.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Нехай телефонує.
Павло подзвонив наступного дня. Його голос звучав інакше — глибше, тихіше. Чи їй так здалося?
— Аню, можна я прийду?
— Навіщо, Павле?
— Поговорити. Просто поговорити.
Вона погодилася. Призначила зустріч у парку недалеко від дому. Не хотіла впускати його до квартири, яка за ці роки стала винятково її територією.
У парку було тихо. Бабине літо — останні теплі дні перед довгою осінню. Анна сиділа на лавці й дивилася на ставок, де плавали качки. Щонеділі вона годувала їх хлібом, і птахи знали її, підпливали ближче.
— Ти зовсім не змінилася, — знайомий голос пролунав позаду.
Анна повільно обернулася. За кілька кроків від лавки стояв Павло — сивий, змарнілий, у незнайомому світло-сірому пальті. Колюче зауваження, готове зірватися з вуст, застрягло в горлі. Він постарів не на п’ять років — на всі п’ятнадцять.
— Привіт, Павле, — тільки й змогла вимовити вона.
Він сів поруч, залишивши між ними обережну відстань. Довго мовчали. Анна кришила хліб качкам, Павло дивився на воду.
— Я зробив помилку, Аню, — нарешті мовив він. — Найстрашнішу у своєму житті.
Скільки разів вона уявляла цю мить? Скільки гордих, дошкульних фраз вигадувала за ці роки? А тепер — лише порожнеча.
— Усі помиляються, Павле. Життя триває.
— Але не моє, — він повернувся до неї. В очах блищали сльози. — Не без тебе. Ти завжди була й залишаєшся єдиною.
Вона дивилася на цю водночас чужу й рідну людину. Чоловіка, з яким ділила світанки й страхи, радощі й втрати.
— Запізно, Павле, — прошепотіла Анна.
— Я знаю, — опустив він голову. — Не чекаю відповіді зараз. Просто… дозволь приходити? Іноді. Годувати качок разом.
Усередині щось ворухнулося — не серце, воно розбилося давно. Щось інше. Можливо, та сама рішучість ніколи більше не впускати його у своє життя.
— Качкам можна тільки білий хліб, — нарешті сказала вона. — Чорний шкідливий.
Павло підвів на неї очі, повні надії.
— Запам’ятаю, Аню. Все запам’ятаю.
Так почалися їхні недільні зустрічі. Три місяці поспіль він приходив із батоном білого хліба. Говорили про доньку, онуку, погоду, книжки — про все, крім минулого. Воно висіло між ними невидимою межею.
Одного похмурого листопадового недільного дня зарядив холодний дощ. Забувши парасольку, Анна погодилася, щоб Павло провів її.
— Може, зайдеш? — несподівано для себе запропонувала вона. — Вип’ємо чаю.
У ліфті мовчали. У дзеркальному відображенні Анна бачила: сивочолий чоловік дивився на неї так, ніби вона була дивом.
— Шпалери переклеїла, — помітив він, заходячи.
— Три роки тому, — відповіла Анна, вмикаючи чайник.
Вона дістала дві чашки — свою і його стару. Заварила улюблений цейлонський із бергамотом.
— Ти пам’ятаєш, — тихо сказав Павло.
— Деякі речі не забуваються, — вона відвела погляд.
Дощ стукав у вікно. Цокали ті самі годинники, що й двадцять років тому.
— Я думав про тебе щодня, Аню. Усі ці п’ять років.
Анна поставила чашку.
— Тоді чому пішов?
— Бо був сліпим. Мріяв почати з чистого аркуша… — він гірко всміхнувся. — А виявилося, нове життя — це міф. Є тільки наше з тобою.
Вона розглядала свої вчительські руки — в чорнильних плямах, з тонкими зморшками. Руки, що так часто обіймали Павла.
— Після твого відходу в мене була клінічна депресія, — тихо зізналась Анна. — Лікар казав, що це як горе: заперечення, гнів, торг, депресія… Я пройшла всі стадії. І прийняла, що тебе більше немає в моєму житті.
По щоці Павла скотилася сльоза.
— А зараз? Що ти відчуваєш зараз?
Анна підняла очі.
— Не знаю, Павле. Іноді здається — досі люблю. Іноді — що це просто звичка. Відлуння минулого.
— Дай мені шанс довести, що це не відлуння, — він простягнув руку, але не торкнувся — залишаючи вибір за нею.
Анна дивилася на знайому долоню з родимкою біля великого пальця.
— Один день, — сказала вона. — Проведемо разом один день. А потім вирішимо.
Павло усміхнувся крізь сльози.
— Один день. Це все, про що я прошу.
Вони провели той день, як туристи — у музеї Ханенків, де не були десять років, у кав’ярні, де колись святкували річницю. Павло без особливого ентузіазму розповідав про Лондон, Анна — про школу й учнів.
У сутінках вони стояли на мосту, спостерігаючи, як Дніпро вбирає в себе відблиски міських вогнів.
— Пам’ятаєш, як ми тут були у вісімдесят шостому? — запитав Павло. — Ти тоді в червоній сукні була… Я подумав — красивішої за тебе не існує.
Анна пам’ятала. Своє перше побачення, коли від хвилювання не могла проковтнути ані шматочка цілий день.
— Я чекала, що ти мене поцілуєш, — усміхнулась вона. — А ти тільки руку тримав і про сузір’я розповідав.
— Боявся, — зізнався він. — Здавалося, ти така… недосяжна.
Вони розсміялися — двоє сивочолих людей, які згадували юність на тому ж самому мості.
Павло обережно взяв її за руку — запитально, без тиску. Анна не стала забирати долоню.
— Не знаю, що буде, Аню, — промовив він. — Не знаю, чи зможеш пробачити… Але я хочу зустрічати з тобою кожен світанок. Хочу, щоб твоє обличчя було останнім, що я побачу в цьому житті.
Анна дивилася на переливи вогнів у воді. На прожиті роки. На нездійснене майбутнє. На теперішнє, раптово наповнене новими змістами.
— Обіцяти нічого не буду, Павле, — сказала вона. — Але можемо спробувати. День за днем. Без гучних слів.
Він стиснув її пальці, і вони замовкли під київським небом. Двоє людей, які колись знали одне одного краще за всіх. Двоє людей, яким належало відкрити одне одного заново.
У далечині гримнув грім — нетипово для листопада.
— Ходімо додому, — сказав Павло. — Ти ж завжди боялася грози.
Вона кивнула. Він пам’ятав. Пам’ятав її страхи, її сміх, її звички. І, можливо, саме в цьому була їхня надія.
— Ходімо додому, — повторила Анна. І слово «дім» раптом знову стало теплим і справжнім.
Іноді життя дає другий шанс не за заслуги, а тому, що справжнє кохання не вмирає — воно просто чекає свого часу.
А ви б змогли? Пробачити. Почати спочатку. Чи деякі рани мають залишатися недоторканими?
Невістка запропонувала переїхати в будинок для літніх людей. Виявилося, що це було найкращим рішенням, попри те, що у нас четверо дітей.