Під Новий рік до нашої палати поклали жінку, яка годилася нам у мами

Під Новий рік до нашої палати поклали жінку, яка годилася нам у мами. Ми — четверо дівчат, які перечитали в інтернеті все про пологи й тому вважали себе дуже розумними, — одразу зрозуміли: Світлана була не така, як ми. Їй за 40, вона з села, в неї сумні очі і якісь втомлені плечі. Вона сіла на ліжко й закрила обличчя руками.

Виявилося, що Світлані стало зле вдома, коли вона щось там розбирала у хліві. Ми, міські ніжні ручки, не дивувалися, що десь є інше життя, але вагітність і хлів якось не в’язалися в нашій уяві. Світлану привезли до нашого відділення патології з сусіднього району. Вона звернулась у ФАП, а звідти її забрала швидка — без речей, без змінного одягу. Кастелянша видала їй казенний радянський халат і строго попередила, що годувати будуть лише з завтрашнього дня.

Ми, звісно, висипали перед Світланою свої запаси — йогурти, круасани. Вона соромилась і багато дякувала. А потім до ночі розповідала про своє життя. Що їй 44, що в неї двоє дорослих дітей: син в армії, донька торік вийшла заміж. Що чоловік спився і давно десь зник, а вагітна вона знову — від Миколайовича. Це головний агроном району. Йому за 50, і він цілком офіційно одружений. Як усе так сталося — й не зрозуміло. Засудили всі, в кого язик є. Діти мовчать. Подруги підсміюються. Рідня уникає.

Підтримала Світлану тільки одна людина — колишня свекруха. Одинока вчителька біології, якій не пощастило двічі: спочатку спився чоловік, потім син. Є внуки, але дорослі, і їм не до бабусі. А є Світлана — хороша, працьовита, не зла. Приходить щосуботи, підлоги миє, в магазин ходить, варить суп на три дні.

Чи варто казати, що ми всі пройнялися історією цієї дорослої жінки. Наші скарги на вибрики чоловіків виглядали як дитяче ниття. А от у Світлани — життя. Грубе й жорстке, але вона в ньому тримається з гідністю.

А далі сталося маленьке диво. Майже опівночі на обхід зайшла Людмила Арсентіївна. Вона працювала на пів ставки, ми її бачили рідко, але це було місцеве світило. Їй самій уже 70, але на пенсію її не відпускають. У неї золоті руки, гостре око й дивовижна лікарська інтуїція.

Людмила Арсентіївна присіла на край ліжка Світлани. Та ледь дихала — боялася. Але лікар послухала, помацала живіт, а потім погладила по голові:

— Ви така гарна жінка. І така розумниця.

Гарна жінка Світлана озирнулась навколо. Це їй?

— У вас чудова вагітність. Тонус зняли. Тиск стабілізували. Через тиждень народите самі, хлопчик у вас 3100–3200, не більше. Гарний буде, розумник. А ви розквітнете. Ви велика молодець, що вирішили народжувати. Це ваше щастя буде.

Ми всі втупились у лікарку. Потім на Світлану. Здавалося, вона намагалася вкотити сльози назад.

— Дівчата, вам завдання, — розпорядилася лікарка, — підтримувати нашу Світлану Леонідівну, веселити, тішити й обрати ім’я для сина. Ще ж не вибрала?

Світлана похитала головою. Не вибрала.

— Не хвилюйтесь. Прийшов ваш час. Це ваш час, Світлано. Ви будете молода мама, з розумним і добрим сином, який знову розфарбує ваше життя. Жоден бруд вас не дістане. А чоловік з’явиться. І дуже скоро. У вас уже є опора. Все буде добре. Все справді буде добре.

Наступного дня під час передач нам у палату занесли величезний пакунок. А там — емальовані судочки: млинці з сиром, деруни, підсмажені шматочки печінкової ковбаски й сирники з печі. Колишня свекруха Світлани постаралася.

Ми все це наминали й бачили, як змінилася наша сусідка. Побачили, які в неї очі — волошкове світло, чисті й дуже виразні. Вона розпустила свою гульку, а волосся в неї — жодної сивини, пшеничне, густе. На Чурсіну дуже схожа. Справді гарна жінка.

Вона телефонувала свекрусі, а ми хором у трубку кричали: «дуже смачно!». Свекруха ахала й ніяковіла, Світлана сміялась і розповідала жінці, що хлопчика назвемо Германом. У палаті було багато сонця — попри зиму, попри все-все-все. А ввечері Світлану повели на УЗД, і в коридорі іншого корпусу вона випадково зустріла свого однокласника Костю. Він навідував брата після операції. Уже на третій хвилині розмови Костя сказав:

— А зустрічати тебе хто буде? Валентина Миколаївна? Так ви ж на таксі розоритесь. Давай я приїду. Я «Логана» взяв минулого місяця, от і вигуляємо святково. Я все одно у відпустці зараз. Та й взагалі. Чоловік має приймати дитину. Тільки напиши мені смс, що лікарям купити. Їм теж коньяк? Чи цим треба делікатніше?

До Нового року залишалося два дні. Сніг ліг на наш лікарняний містечко, наче пухнаста ковдра. Ми дивились на нього крізь вікно із забитими кватирками й бачили, як у маленькому кіоску навпроти нашого корпусу якийсь чоловік поруч зі Світланою купує цілий пакунок булочок. Вона обернулась до нас і помахала рукою.

Життя любить правильні рішення…