Олена стояла перед дзеркалом у спальні, поправляючи волосся. Сорок п’ять років — вік, коли жінка або остаточно здається, або починає жити заново. Вона провела долонею по обличчю, відзначаючи ледь помітні зморшки біля очей. Ні, виглядала вона добре. Регулярні тренування у спортзалі, правильне харчування, якісна косметика — все це давало результат. Сусідки заздрили, подруги питали рецепти. А чоловік… чоловік, здається, не помічав.
— Лено, ти там ще довго крутитимешся? — долинув із кухні роздратований голос Сергія. — Гості за годину, а ти як пані наряджаєшся.
Олена стиснула губи. Як завжди. Спочатку він місяць не допомагав готуватись до свята, а тепер ще й докори. Вона вийшла зі спальні, тримаючи в руках нову сукню — темно-синю, що підкреслювала фігуру.
— Сергію, може, хоч зараз допоможеш? Салати ще не готові, стіл не накрито.
Він сидів у кріслі з телефоном і навіть не підняв очей:
— Та не переживай, впораєшся. Ти ж у нас господиня.
У цей момент у передпокої пролунав дзвінок. Олена зітхнула — напевно, свекруха. Лідія Петрівна останнім часом з’являлася в їхньому домі майже щодня. Наче Сергій поставив її наглядати за дружиною.
— Відкрий, — буркнув чоловік, не відриваючись від екрана.
Лідія Петрівна увійшла з виглядом господарки. Сімдесятирічна жінка з гострим поглядом і звичкою коментувати кожен рух невістки.
— Леночко, дорога, — вона окинула Олену критичним поглядом. — Це що, нова сукня? Чи не занадто зухвало для твого віку?
Олена відчула, як усередині щось стиснулося. Отак одразу, з перших слів. Але вона лише усміхнулася:
— Добрий день, Лідіє Петрівно. Проходьте, будь ласка.
Сергій нарешті відірвався від телефона:
— Мамо, ти якраз вчасно. Лена тут нервується без причини.
— Ще б не нервувала, — втрутилась свекруха. — У хаті безлад, стіл не накрито, а вона в дзеркало дивиться.
Олена глибоко зітхнула. За двадцять три роки шлюбу вона виробила стратегію: не реагувати на провокації, думати про дочку. Але Катя вже виросла, працювала в іншому місті, будувала своє життя. Заради чого тепер терпіти?
— Я піду на кухню, — тихо сказала вона.
Наступну годину Олена провела у гарячковій підготовці. Нарізала салати, розставляла тарілки, підігрівала закуски. Час від часу Сергій зазирав на кухню, але не для того, щоб допомогти, а щоб критично оцінити роботу.
— Олів’є якесь прісне вийшло, — зауважив він, спробувавши з ложки.
— Може, майонезу додати? — запропонувала свекруха, яка, звісно, теж вирішила висловити свою думку.
Олена мовчала, автоматично виконуючи дії. Усередині зростало дивне спокійне відчуття. Наче вона спостерігала за собою збоку: ось жінка метушиться на кухні, готує свято, яке ніхто не цінує, живе в домі, де її постійно принижують.
О сьомій вечора почали приходити гості. Першими з’явилися Оленині подруги — Ольга та Марина. Вони жваво обіймали іменинницю, захоплювалися її виглядом.
— Лено, ти просто сяєш! — говорила Ольга. — Яка сукня неймовірна!
— Так, дуже пасує, — погодилася Марина. — Сергію, вам пощастило з такою красунею.
Сергій натягнуто посміхнувся:
— Так, правда, пощастило. Шкода тільки, що до краси характер не завжди підходить.
Олена відчула, як палають щоки. Отак, при гостях. Як завжди.
— Сергію, не соромся, — втрутилась свекруха. — Лена в нас гарна господиня, щоправда, іноді надто багато часу витрачає на себе.
Подруги переглянулись. Атмосфера стала напруженою.
До восьмої вечора зібралось людей з десять. Прийшли сусіди, колеги Сергія з дружинами, далекі родичі. Олена метушилася між гостями, слідкувала, щоб у всіх були повні тарілки й келихи. Вона була ідеальною господинею, як завжди.
— Лено, ти просто чарівниця, — хвалила сусідка Ганна Михайлівна. — Як ти все встигаєш?
— Так, у Сергія дружина — золото, — голосно сказав колега чоловіка. — Такі нині рідкість.
Сергій самовдоволено усміхнувся:
— Що поробиш, виховав як міг. Хоча, зізнаюсь, не завжди з характером легко впоратися.
Олена поставила на стіл чергову страву і подивилася на чоловіка. Двадцять три роки. Двадцять три роки вона терпіла ці шпильки, ці приниження на людях. Спершу думала — перехідний період, притирання. Потім народилась Катя, і вся увага переключилась на доньку. Олена працювала, вела господарство, виховувала дитину, а Сергій… Сергій критикував.
— До речі, — раптом сказав чоловік, — у нас ще одна гостя буде. Я запросив колегу з роботи.
Олена здивувалась. Він не попереджав про додаткову гостю. Але промовчала.
За десять хвилин у двері подзвонили. Сергій поспішив відчинити. Олена почула його пожвавлений голос:
— Аню, заходь, не соромся!
У вітальню зайшла дівчина років двадцяти п’яти. Блондинка з великими губами, у короткій сукні, на високих підборах. Трималась трохи зухвало, але водночас невпевнено — провінційна красуня, яка намагається справити враження.
— Познайомтесь, — Сергій був очевидно схвильований. — Це Аня, наша нова секретарка. Дуже талановита дівчина.
Аня кокетливо усміхнулась:
— Дякую, Сергію Володимировичу. Ви такі добрі до мене.
Олена уважно спостерігала за цією сценою. Дівчина дивилася на Сергія закоханими очима, а він явно насолоджувався її увагою. Все стало зрозуміло. Нарешті.
— Олено Миколаївно, — Аня простягнула руку. — Вітаю з днем народження. Сергій Володимирович стільки про вас розповідав.
— Дякую, — сухо відповіла Олена. — Проходьте, пригощайтеся.
Увесь наступний час вечора Олена спостерігала за своїм чоловіком і його «колегою». Аня буквально висіла на Сергієві. Вона сміялася з його жартів, захоплювалась його розповідями, постійно торкалась його руки. А він розцвітав на очах.
— Сергію Володимировичу, ви такі розумні, — щебетала дівчина. — Я стільки вчуся у вас.
— Та що ти, Аню, — скромно відмахувався він. — Просто з роками приходить досвід.
Гості почали помічати дивну поведінку господаря. Подруги Олени переглядалися, сусіди перешіптувались. Свекруха, втім, удавала, що нічого незвичного не відбувається.
Олена відійшла на кухню під приводом винести торт. Стояла біля столу, дивлячись на святковий торт із сорока п’ятьма свічками. Вона думала про те, що відчуває… полегшення. Нарешті стало ясно, що відбувається. Нарешті не треба мучитися сумнівами.
Останні місяці Сергій приходив додому все пізніше, постійно затримувався на роботі, був розсіяним і дратівливим. Телефон не випускав із рук, іноді виходив на балкон поговорити. Олена підозрювала, але не була впевнена. Тепер він сам усе показав.
Вона внесла торт у вітальню. Гості зааплодували, почали виголошувати тости. Олена слухала привітання, дякувала, усміхалась. Усередині було дивовижно спокійно.
— Дорога Лено, — говорила подруга Ольга, — бажаю тобі в новому році життя щастя й радості. Ти це заслужила.
— Так, так, — підтримав сусід. — Здоров’я тобі, Леночко, і щоб чоловік тебе беріг.
Сергій підняв келих:
— Ну що ж, за мою дружину. За те, що завжди показує свій характер. — Він засміявся, і гості разом із ним.
Аня заливисто захихотіла:
— Ой, Сергію Володимировичу, ви такий жартівник!
Олена подивилась на цю картину: її чоловік глузує з неї в день її народження, а його коханка сміється найголосніше. Свекруха схвально киває. Гості посміхаються, не знаючи, як реагувати.
Вона встала й підняла свій келих:
— Дякую всім, хто прийшов мене привітати. Дякую за подарунки, за теплі слова. Цей день народження справді особливий.
Гості притихли, чекаючи продовження.
— Я хочу подякувати вам за те, що ви тут, поруч зі мною, — продовжила Олена. — І я хочу зробити собі подарунок.
Вона дістала з сумочки ключі від квартири й поклала їх на стіл перед Сергієм.
— Ось ключі від твоєї квартири. Машину я залишаю собі.
Настала повна тиша. Сергій поблід:
— Лено, що ти робиш? При людях…
— Я роблю собі найкращий подарунок на день народження, — спокійно відповіла вона. — Прошу всіх не соромитися, святкуйте далі, пригощайтеся. Попереду ще торт.
Аня розгублено подивилась на Сергія, потім на Олену. Свекруха сплеснула руками:
— Леночко, що ти таке кажеш! Опам’ятайся!
— Я ще ніколи не була такою тверезою в думках, — відповіла Олена. — Всім дякую за цей вечір. Побачимось.
Вона пішла до спальні, взяла заздалегідь зібрану сумку й попрямувала до виходу. Сергій спробував її зупинити:
— Лено, почекай! Ми можемо все обговорити!
— Обговорювати нічого, — обернулась вона. — Двадцять три роки я чекала, коли ти почнеш мене поважати. Схоже, дочекалась того моменту, коли зрозуміла — ніколи.
Вона вийшла з квартири, залишивши за собою приголомшених гостей. Надворі був теплий червневий вечір. Олена сіла у свою машину, завела двигун і поїхала до подруги Ольги, яка не змогла бути на святі.
Дорогою вона відчувала дивну легкість. Ніби з плечей звалився важкий тягар. Сорок п’ять — це не кінець, а початок. Початок життя для себе, а не для тих, хто не цінує її зусиль.
Телефон розривався від дзвінків. Сергій, свекруха, подруги — всі намагались її дістати. Але Олена не відповідала. Сьогодні вона подарувала собі свободу. Кращого подарунка на день народження вона не могла уявити.
Через тиждень Катя приїхала з іншого міста. Донька була на боці матері:
— Мамо, я так рада, що ти нарешті наважилася. Я давно бачила, як він з тобою поводиться. Ти заслуговуєш на щастя.
Олена орендувала невеличку квартиру в центрі міста. На заощаджені гроші відкрила невеличке туристичне агентство — вона завжди любила подорожі. Сергій намагався повернути її, обіцяв змінитися, але вона не вірила. Занадто багато років минуло, занадто багато принижень довелося пережити.
Аня, як виявилось, швидко втратила інтерес до Сергія, коли зрозуміла, що він не просто «формально одружений», а має проблеми з поділом майна. Свекруха ще довго телефонувала, намагаючись переконати Олену повернутися, але та була непохитна.
Через пів року Олена познайомилася з Михайлом — вдівцем, архітектором, чоловіком, який умів цінувати жінку. Він захоплювався її силою, підтримував її починання, ставився з повагою.
— Знаєш, — сказала вона йому якось, — я думала, що сорок п’ять — це майже кінець. А виявилось — це лише початок справжнього життя.
Михайло усміхнувся:
— Життя починається тоді, коли ми перестаємо жити для інших і починаємо жити для себе.
Олена кивнула. Найкращий подарунок, який вона коли-небудь собі зробила, — це рішення піти з того дому, де її не цінували. І тепер кожен день був подарунком.
Одна з найбільш трендових коротких стрижок, яка допоможе вам виглядати стильно та надзвичайно креативно