— Оленочко, сонечко, пропиши Іру до себе! Усього на пару місяців, їй диплом треба отримати

Свекруха вимовила ці слова між тостом «за іменинницю» та тостом «за взаємовиручку», голосно, з усмішкою, наче йшлося про погоду.

Я завмерла з келихом у руці. Гості сміялися, хтось тягнувся, щоб знову наповнити келих, хтось накладав собі «Олів’є», а в мене в грудях усе стиснулося. Здавалося, що я не за святковим столом, а стою перед відкритим люком — і хтось лагідно пропонує зробити крок усередину.

Проста формальність

Це був день народження свекрухи. Довгий стіл, скатертина у квітах, три види салатів, запечена курка, виноград у вазі та обов’язкові келихи з шампанським — усе, як завжди. Ми з Сергієм приїхали о шостій, як домовлялися. Вже були сестра свекрухи з чоловіком — тітка Ліда та дядько Юра, їхня донька Саша з новим хлопцем і, звісно, Іра — донька молодшого брата свекрухи, дядька Вови. Ірі двадцять два роки, навчається в якомусь інституті, до ладу ніхто не знає, у якому саме.

Вона прийшла у в’язаному светрі в смужку й сіла ближче до свекрухи. Мила, усміхнена, наївна — якби не знати, як легко вона «забуває» про позичені гроші й зникає з чатів, коли час щось робити.

Ми щойно підняли келихи «за іменинницю», усі були вже трохи напідпитку, сміялися. І тут — ось ця фраза: «пропиши до себе Іру, їй диплом отримати треба».

Я повернулася до неї з нерозумінням, ніби почула не те. Але свекруха вже відкинулась на спинку стільця й діловито поправляла серветку на колінах.

— А що такого? Просто формальність. Вона ж у вас жити не буде, боронь Боже! У неї сесія, а без київської прописки не допускають. Там у них тепер усе посилили. Пару місяців, не більше.

Сергій сидів із таким обличчям, ніби його щойно витягли з-під льоду. Він явно знав, але сподівався, що мама скаже це «потім». Не при всіх. Не зараз. Не так.

— Ти ж у нас добра, Оленочко, — додала свекруха й усміхнулася, ніби вручала мені медаль за чесність.

— Ми… подумаємо, — сказала я, намагаючись, щоб голос не зрадив.

— Ну звісно! Я й не сумнівалась! — вона підняла келих. — За взаємовиручку!

Усі посміхнулися, навіть Іра — наче нічого такого й не сталося. Тільки всередині в мене все похололо. Навколо шуміли, їли, наливали, а я почувалася, як у фільмі, де вимкнули звук, і залишився тільки один — внутрішній. Такий глухий гул, коли розумієш: за тебе вже щось вирішили. А ти навіть рота не відкрила.

Сергій не дивився на мене. Уткнувся в телефон. Потім у салат. Потім на пляшку.

Я сиділа з натягнутою усмішкою, дивлячись на блискучу гірлянду на вікні, й думала тільки про одне — як усе це швидко стало зовсім не святковим.

Пара — це скільки?

Ми їхали додому мовчки. Сергій дивився на дорогу, ніби сподівався розчинитися в тих вуличних вогнях. Я — у вікно, але нічого не бачила. Голова гуділа не від шампанського, а від слів його матері. Від того, як легко вона це сказала. І як він не сказав нічого.

У квартирі було тепло. Я зняла пальто, поставила сумку в кут і, не вмикаючи світло, пройшла на кухню. Захотілося тиші. Нормальної. Без фраз на кшталт «усього на пару місяців».

Ми з Сергієм разом уже вісім років. Познайомилися, коли мені було двадцять шість, йому — тридцять. Спокійний, надійний, не балакун. Я в ньому це й полюбила — те, як він не метушився, не обіцяв, а просто робив. Ми разом збирали на цю квартиру, рахували кожну копійку, відмовляли собі у відпочинку, в одязі, навіть батькам подарунки стали дарувати скромніші. Бо була мета — своє житло. Без чужого дядька, без сусідів, без родичів.

Коли нам нарешті затвердили іпотеку, я плакала від щастя. Не через квадратні метри — а тому що це було наше. Наша праця, наш вибір, наша територія. Своє.

І тепер… тепер якась Іра.

Ми бачилися з нею один раз. На похороні Сергієвого дядька, батька Іри. Її светр тоді був кольору жуйки, нігті — отруйно-рожеві, телефон не випускала з рук майже весь час — хіба що в той момент, коли її попросили допомогти з їжею. Вона пробурмотіла: «Зараз, підійду» — і вийшла в під’їзд курити з якимось хлопцем.

Уся її репутація тримається на тому, що вона «сирота». Навчається заочно, працює десь «у креативі», довго ніде не затримується. Постійно позичає гроші, але, як кажуть між собою родичі, «дівчинка не зі зла, просто неорганізована».

І от тепер — вона і прописка.

Коли Сергій зайшов на кухню, я вже заварювала собі чай.

— Олено… — почав він обережно, — ну ти ж розумієш, мама не хотіла нічого поганого…

— Я знаю, — спокійно відповіла я. — Вона просто звикла, що якщо їй щось потрібно — вона скаже, і це отримає.

Він замовк. Сів навпроти, потер скроні. Виглядав втомленим, не бойовим.

— Вона каже, що Іра нікого не потурбує. Це просто папери. Формальність.

— Ага. — Я зробила ковток. — Тільки от формальності іноді мають наслідки. Пропишемо — і все. У неї буде право жити з нами. Хочемо ми того чи ні.

Він зітхнув.

— Ти ж розумієш, це ненадовго…

— Ні, Серже. Я розумію інше. Що ти, видно, вже погодився. Просто чекав, що я підіграю. Що я — добра, кивну з розумінням і зроблю, як зручно. А я не хочу бути зручною.

Він мовчав. І це мовчання сказало більше, ніж будь-які виправдання.

— Давай так, — я встала, взяла чашку. — Ти скажеш своїй мамі, що ми поговоримо про це. Ми. А не вона вирішить, а ти мовчки передаси.

Я пішла у спальню, залишивши його на кухні. І вперше за довгий час відчула, що захищаю не лише себе. А й усе, що ми разом збудували. Бо якщо не я — то хто?

Пауза

Ранок видався незвично тихим. Сергій пішов рано — навіть не налив собі кави, хоча завжди це робив. Лише грюкнули двері — і все.

Я сиділа на кухні зі склянкою бананового смузі й вдивлялася в екран ноутбука. Там висів недописаний звіт, який треба було здати ще вчора. Я дивилася на таблицю, а думала зовсім про інше. Про нас. Про те, як швидко, майже непомітно, між мною і Сергієм стало щось, чому ми навіть назви не встигли дати. Лише відчуття — ніби вдома стало трохи холодніше, навіть при увімкненій батареї.

Сергій не писав увесь день. Надвечір прийшло коротке повідомлення:

«Затримаюсь. Не чекай».

Я й не чекала.

Просто сиділа біля вікна і дивилася на чужі вікна. У деяких з них горіло світло. Хтось варив вечерю, хтось сміявся, у когось ішов серіал. Я просто рахувала — тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять…

Наступного дня ми зустрілися з Оксаною з юрвідділу. Ми давно дружили, і я знала, що вона скаже все прямо, без «сюсюкання». Ми сиділи в невеличкій кав’ярні біля офісу. Я взяла томатний суп з базиліком і американо, вона — грибний крем-суп і капучино.

Спочатку говорили ні про що: новий керівник, дурні правки в договорі, погода. Потім я обережно спитала:

— Слухай, якщо людину прописати у квартиру… Це ж значить, що вона має право там жити?

Вона навіть не здивувалась.

— Звісно. Якщо постійна — то все. А якщо ще з дитиною… тоді ти вже ніхто. Навіть власник. Виписати потім — тільки через суд. І не факт, що вийде.

Я кивнула.

— А якщо тимчасова?

— Залежить від формулювання, на скільки місяців. Але навіть тимчасова може ускладнити життя. Особливо якщо йдеться про родичів. Там починається: «а ви ж обіцяли», «а нам нікуди», «а ми ж сім’я»…

Вона зробила ковток капучино і примружилася.

— А ти що, когось зібралася реєструвати?

— Поки що ні. — Я знизала плечима. — Просто думаю.

— От і думай. А краще — не думай. Просто не роби. Особливо якщо кажуть, що «на пару місяців».

Я повернулася додому й довго стояла біля вхідних дверей. Ключ у замку не провертався з першого разу. Якась дурниця, але в той момент — здалося символічним. Наче навіть квартира опиралася.

Сергій був у душі. Я ввімкнула чайник, дістала з шафи чашку, сіла за стіл. На столі — крихти від чогось, він, видно, на швидку руку щось перекусив. Я змахнула їх долонею в мийку.

І раптом зрозуміла: я не злюся. Не ображаюсь. Я ніби перейшла в інший режим. Не емоції — розрахунок. Я вже не сперечаюсь — я тримаю оборону.

Це не сварка. Не скандал.
Це як пауза в грі: або хтось натискає «продовжити», або просто вимикає консоль.

І я точно знала — я не збираюсь бути тією, хто натисне «вихід».

Просто поговорити

Свекруха приїхала у п’ятницю вдень, без дзвінка. З пакетом пиріжків і виразом обличчя, ніби зайшла не на розмову, а просто «по дорозі». Я відчинила двері — й одразу зрозуміла: цього разу вона не піде, не спробувавши натиснути.

— Оленочко, привіт, сонечко. Ось, напекла, Сергій любить. Я буквально на пів годинки, не лякайся, — усміхнулась вона й одразу пройшла на кухню.

Вона поклала пакет на стіл, розставила чашки, мовчки дістала варення зі своєї сумки. Все виглядало по-домашньому — якби не напруга в повітрі.

— Ну як ти, дорога? Робота, втомилась, мабуть. А я от зранку по магазинах, потім на ринок — ні хвилини спокою, — розповідала вона, поки я наливала чай. — Гречка подорожчала, уявляєш?

Я слухала і кивала, як належить. Але всередині вже знала, навіщо вона прийшла. Вона плавно підводила. Завжди так робить — спочатку про погоду, потім про здоров’я, а тоді… суть.

— Я, Оленочко, от що думаю, — нарешті перейшла до головного. — Ти не ображайся, гаразд? Але з Ірою — це ж, правда, просто папірець. Їй тільки диплом отримати, без цього не допустять. Пару місяців — і все.

Я мовчала і слухала, як вона каже, що це все тимчасово, що дівчині потрібно всього нічого — пару місяців. Що все влаштується. Що «це ж для родини».

— А ви у себе не можете прописати? — спитала я нарешті. — У вас же квартира більша. І живете ви за годину звідси. Ну і що, що не Київ?

Свекруха завмерла на секунду, але швидко взяла себе в руки.

— Та що ти, дитино, у нас усе складно. І потім, їй усе одно сюди їздити. До того ж київська прописка — це не просто адреса. Тут і поліклініка, і інститут… зручно. Та й ти в нас добра.

Добра… Я згадала, як ми з Сергієм збирали на перший внесок. Як їли макарони тижнями, щоб зекономити. Як я відмовилась від поїздки до батьків влітку, бо треба було заплатити за ремонт. Ця квартира дісталась нам не з неба — ми її вистраждали. А тепер хтось вирішив, що можна просто прийти, сказати «ти в нас добра» — і все?

— Не думаю, що це добра ідея, — відповіла я твердо.

— Ну ми ж родина, Олена, — її голос став м’якшим, але в ньому з’явилася та сама нота — натиск під маскою турботи. — Ми ж один за одного. Чи ні?

Свекруха говорила так, ніби я вже повинна погодитись — просто з поваги, з ввічливості, з того, що ми «одна сім’я». А я дивилась на її акуратно складені руки й розуміла: вона все прорахувала. У себе прописувати — це потім виписувати важко. А зі мною — простіше. Бо я не «рідна» в тому сенсі, як Сергій. Я — зручна.

Вона пішла, не сказавши жодного образливого слова. Навпаки — тепло попрощалась, навіть побажала гарних вихідних. Тільки на обличчі не було усмішки. І в очах — теж.

Я нічого не відповіла. Просто провела її до дверей і зачинила за її спиною. Повільно. Без звуку.

Спина до спини

У суботу зранку ми з Сергієм поїхали в ІКЕА. Треба було купити вішалки, коробку для білизни й, можливо, нову тумбочку в спальню — думали замінити, якщо знайдемо підхожу.

Я йшла попереду, розглядала посуд, торкалася рушників. Сергій мовчки котив візок. Ми перекинулись кількома фразами про полиці, посміхнулися біля стенда з кумедними табуретками. Потім опинилися в відділі спалень. Там стояв стенд із табличкою «Дім — це місце, де тобі спокійно». Я подивилась на неї та одразу відвернулась.

— Візьмемо цю? — Сергій показав на сіру тумбу.

— Так, нормальна, — відповіла я.

На касі я взяла ще тацю — білу, із синіми листочками, просто хотілось чогось гарного.

— Йдемо в кафетерій? — спитав Сергій, ховаючи чек до кишені.

— Ходімо, — знизала я плечима. Не їсти хотілося, а сісти.

Ми взяли тацю. Він — тюфтельки з картопляним пюре, я — сендвіч із лососем, салат і маленький чизкейк, бо «буду тільки чай» — ніколи не працює.

— Чому в них усе таке рівне, навіть пюре у формі півсфери, — сказав він, встромляючи виделку в кульку картоплі.

— Бо на кухні в них, мабуть, є лінійка, — усміхнулась я. — Кожна картоплина — за стандартом.

Їли мовчки.

— Я мамі сказав, — мовив він, дивлячись на кетчуп, — що ми не будемо прописувати Іру.

Я не відповіла одразу. Просто їла салат і старалася не дивитися в очі.

— Вона, звісно, засмутилась. Сказала, що я став «якийсь чужий». Але я пояснив. Сказав, що ми вирішуємо разом, а не вона через мене. І що ти не зобов’язана погоджуватись. І я — якщо чесно — теж не хочу.

— Ну… дякую, — сказала я, розбираючи огірок. — Я думала, ти просто… промовчиш. Як раніше.

Він знизав плечима.

— Може, раніше й промовчав би. Але в мене, якщо чесно, самого осад залишився. Чому вона не може в себе? Там же місця — хоч відбавляй. Ні, давай до тебе, бо ж прописка київська. Зручно. Мовляв, просто папірець.

— Ага. А потім ще один папірець — що дитину прописали за місцем матері. І понеслось.

— От. — Він підчепив тюфтельку. — Я все це теж обдумав. Вирішив — досить. Це ж не відмова допомогти. Це відмова пустити когось із правами в наш дім. Просто так.

Я глянула на нього. Він не позував. Не виправдовувався. Просто говорив.

— Я не хочу, щоб ти почувалася так, ніби тебе не спитали. Це тупо. Особливо коли це і твій дім також.

Ми доїли мовчки. Потім він поніс тацю, а я дивилась на нього здалеку. Такий звичайний. У джинсах, куртці, трохи неголений. Мій.

Коли вийшли надвір, підмерзло. Він дав мені свої рукавиці, а сам засунув руки в кишені. Було холодно, але легко.

По-своєму

Минуло майже три тижні. Мама Сергія більше не дзвонила. Ні «як ти», ні «а ви подумали», ні навіть «просто дізнатись, як справи». Я не питала, чи хвилює це Сергія. І він не говорив. У якийсь момент я зрозуміла: це не випадкова пауза. Це позиція. І в цій тиші було більше змісту, ніж у сотні дзвінків.

Іра, як я дізналась від Саші, оселилась в іншої тітки. «На пару тижнів», звісно. Ага. Ми обидві закотили очі. І навіть не обговорювали далі.

Ввечері, після роботи, я варила суп — звичайний, на курячих гомілках. Картопля, морква, лавровий лист. Сергій прийшов, скинув куртку в передпокої, зняв взуття, чхнув — знову шапку забув.

— У нас хліб лишився? — спитав, заглядаючи в хлібницю.

— Пара скибок. Треба буде купити.

— Добре, забіжу завтра в маркет. І ще сир взяти? Я б сирничків на вихідних поїв.

— Візьми. І сметану — не ту, що з крохмалем, а нормальну.

Він налив собі чаю, сів за стіл і відпив кілька ковтків, дивлячись у вікно.

— Знаєш… я от подумав. Ми ж узагалі з тобою майже все вирішували разом. Іпотеку, ремонт, роботу, кота. Навіть плитку у ванній — ти запропонувала колір, я вибрав малюнок.

— Ага. Командна робота, — усміхнулась я.

Він подивився й кивнув.

— От і далі так. Якщо хтось приходить із чимось серйозним — вирішуємо удвох. Без сюрпризів. Навіть якщо це мама.

— Домовились, — сказала я.

Пізніше, за вечерею, він мив посуд, я витирала. Кіт стрибав по підвіконню, заважав. На холодильнику висів список покупок, написаний від руки. На столі — залишки хліба і пів банки малинового варення.

Було тихо і буденно. І ми вдвох. І кіт. І зачинені двері. І межа — рівно там, де ми самі її поставили. Без скандалів. Без шуму. Просто — по-своєму.