Олена стояла перед дзеркалом і милувалася новою сукнею. Бірюзовий шовк мерехтів у променях ранкового сонця, підкреслюючи колір очей. Сьогодні вони з чоловіком Андрієм мали йти в гості до його мами — Ніни Василівни.
— Красуня моя, — сказав Андрій, обіймаючи дружину ззаду. — Мама буде в захваті.
— Сподіваюсь, — усміхнулась Олена. — Знаєш, як я хвилююся перед зустрічами з твоєю мамою.
— Та годі! Вона ж тебе обожнює!
І це була правда. Ніна Василівна справді ставилась до невістки з особливою теплотою. Можливо, навіть занадто особливою.
Дім свекрухи зустрів їх ароматом свіжої випічки та звуками класичної музики. Ніна Василівна відчинила двері в елегантній домашній сукні власного пошиття — як завжди, бездоганно по фігурі.
— Дітки мої! — вона поцілувала їх обох у щоки. — Проходьте, проходьте! Я якраз витягла пиріг із духовки.
У вітальні пахло лавандою та ваніллю. На столі красувався торт, прикрашений цукровими трояндами, які Ніна Василівна ліпила власноруч. Поруч лежали нові в’язані серветки — тонка робота, кожна петелька ідеальна.
— Ніно Василівно, як у вас усе гарно! — захоплено промовила Олена, оглядаючи кімнату.
— Ой, Оленочко, це дрібниці, — скромно відмахнулась свекруха. — Руки самі просять роботи. Не можу сидіти без діла.
Справді, руки в Ніни Василівни були золоті. В домі не було жодної купленої речі — все пошите, зв’язане, вишите її руками. Навіть штори вона ткала сама на старовинному верстаті, що залишився їй у спадок від бабусі.
— Мамо, а що це новеньке? — запитав Андрій, показуючи на витончену шкатулку на комоді.
— Ой, це я з залишків тканини зробила, — Ніна Василівна підійшла до шкатулки, ніжно погладила її кришку. — Тканина була така гарна, шкода було викидати.
Олена придивилась. Тканина справді була гарною — з дрібним квітковим візерунком. Щось знайоме в цьому малюнку…
— Сідайте до столу, — покликала Ніна Василівна. — Все охолоне.
Обід минув у звичній атмосфері. Ніна Василівна розпитувала про роботу, плани на відпустку, цікавилася здоров’ям. Як завжди, була уважною і турботливою.
— Оленочко, яка ж у тебе гарна сукня! — сказала вона, наливаючи чай. — Де купувала?
— У тому бутику в центрі міста, пам’ятаєте, я вам розповідала?
— Ах так, звісно! Колір тобі дуже пасує. Прямо як море влітку.
Після обіду Ніна Василівна, як завжди, показала свої нові роботи. В’язаний жакет неймовірної краси, вишиті подушки, нове клаптикове покривало.
— Мамо, ти справжня чарівниця, — захоплювався Андрій. — Звідки у тебе стільки ідей?
— Та що ти, синочку. Просто люблю створювати красу. Дім має бути затишним, теплим.
Олена розглядала роботи свекрухи й не могла не захоплюватися. Справді, майстерність найвищого рівня. Кожна річ — справжній витвір мистецтва.
Додому вони повернулись увечері, ситі й задоволені. Олена повісила сукню в шафу, прийняла душ і лягла спати з приємним відчуттям добре проведеного дня.
Вранці, збираючись на роботу, вона дістала сукню — і ахнула. На подолі була діра розміром з п’ять гривень. Акуратна, кругла, ніби вирізана ножицями.
— Андрію! — покликала вона чоловіка. — Подивись на це!
— Що трапилось? — він вийшов із ванни з зубною щіткою в руках.
— Сукня зіпсована! Учора все було нормально!
Андрій оглянув дірку, насупився:
— Дивно. Може, десь зачепилась?
— За що? Я ж акуратно її повісила!
— Не знаю. Може, міль?
— Яка міль робить такі рівні дірки?
Олена серйозно засмутилась. Сукня була дорогою, улюбленою. І головне — зовсім новою.
— Гаразд, — зітхнула вона. — В чому тепер іти на роботу?
— Одягни щось інше. А сукню віднеси в ательє, може, зашиють непомітно.
Але в ательє сказали, що дірка надто велика для непомітного ремонту. Сукню було зіпсовано безповоротно.
Через тиждень вони знову поїхали до Ніни Василівни. Цього разу Олена вдягнула просту чорну блузку й спідницю — шкода було ризикувати чимось дорогим.
— Оленочко, щось ти сьогодні скромно вдягнена, — зауважила свекруха. — Не захворіла?
— Ні, просто… та сукня, в якій я була минулого разу, зіпсувалась.
— Ой, як шкода! Що трапилось?
Олена розповіла про дірку. Ніна Василівна щиро співчувала, хитала головою, зітхала.
— Яка неприємність! А сукня така гарна була! — замислилася вона. — Знаєш що, в мене є схожа тканина. Якщо хочеш, пошию тобі нову.
— Не варто, Ніно Василівно. Ви й так багато працюєте.
— Та що ти! Мені це в радість! Тільки дозволь зняти мірки.
Ніна Василівна дістала сантиметр і взялась вимірювати Олену. Руки у неї були теплі, м’які, але чомусь Олені стало трохи ніяково. Ніби її не міряли, а обмацували.
— Все, готово, — сказала свекруха. — Приїжджай за тиждень — сукня буде готова.
Того вечора, повернувшись додому, Олена виявила, що з її сумочки зникла нова помада. Дорога, французька, яку вона щойно вчора купила.
— Дивно, — пробурмотіла вона, перебираючи сумку. — Куди ж вона поділась?
— Що шукаєш? — запитав Андрій.
— Помаду. Вчора купила, а сьогодні її вже немає.
— Може, в машині залишила?
Але в машині помади не було. Не було її й у кишенях куртки. Просто зникла.
— Напевно, десь випала, — вирішила Олена. — Шкода, дорога була.
Через тиждень вони знову поїхали до Ніни Василівни. Цього разу свекруха зустріла їх уже з готовою сукнею — точною копією зіпсованої, тільки ще кращою.
— Ніно Василівно, це ж справжнє диво! — захоплено промовила Олена, приміряючи сукню. — Як вам вдалося так точно повторити фасон?
— Досвід, дитино. Око вже натреноване.
Сукня сиділа ідеально, ніби була зшита за індивідуальним замовленням. Навіть краще за оригінал.
— Дуже вам дякую! Скільки я вам винна за тканину?
— Та що ти! Які гроші між рідними! Носи на здоров’я.
Того дня Олена була особливо обережна з новою сукнею. Акуратно повісила її в шафу, переконалась, що нічого не може її зачепити.
Але вранці виявила, що з сукні зникли всі ґудзики. Усі до одного. Лишилися тільки дірочки від ниток.
— Це вже не випадковість, — сказала вона Андрію. — Хтось навмисно псує мої речі.
— Хто? І навіщо?
— Не знаю. Але це не може бути збігом.
Андрій оглянув сукню, похитав головою:
— Справді дивно. Ґудзики ж не можуть просто так усі одразу відвалитись.
— Отож. Їх зрізали. Акуратно, ножицями.
— Але хто? У нас же вдома нікого не було.
— Не знаю, — задумалась Олена. — Може, хатня робітниця?
— Зоя? Та вона у нас вже п’ять років працює! Навіщо їй твої ґудзики?
— То хто ж тоді?
Вони так і не змогли знайти пояснення. Олена пришила нові ґудзики, але осад залишився.
Наступного разу до Ніни Василівни вона поїхала у старих джинсах і звичайній футболці. Нічого дорогого, нічого особливого.
— Щось ти зовсім перестала вбиратись, — зауважила свекруха. — Раніше ж така елегантна була.
— Та ось, неприємності з одягом. То дірка з’явиться, то ґудзики зникнуть.
— Ой, як дивно! — сплеснула руками Ніна Василівна. — А може, це хатня робітниця? Вони іноді… ну, ти розумієш.
— Зоя? Не думаю. Вона дуже чесна.
— Звісно, звісно. Просто подумалося. Буває ж таке.
Після обіду Ніна Василівна показала нову роботу — неймовірний шарф із найтоншої вовни.
— Який красивий! — захопилась Олена. — А колір який незвичайний!
— Так, мені теж подобається. Такий рідкісний відтінок.
Олена придивилася. Колір справді був незвичайний — складний, переливчастий. Дуже схожий на… на її шарф від Hermès, який зник місяць тому.
— Ніно Василівно, а де ви таку пряжу купували?
— Ой, вже й не згадаю. У якомусь магазині. А що?
— Просто цікаво. Дуже гарний колір.
Але в душі закралися сумніви. Занадто вже схожий відтінок. І фактура знайома.
Вдома Олена перевернула весь гардероб, але шарфа так і не знайшла. Він точно зник. А в Ніни Василівни з’явився новий — дуже схожий.
— Андрію, — звернулась вона до чоловіка, — а твоя мама де зазвичай пряжу купує?
— Не знаю. Напевно, в магазинах. А що?
— Просто цікаво. У неї сьогодні шалик був дуже гарний.
— Мама в нас майстриня. Уміє вибирати красиві речі.
Олена кивнула, але думки продовжували крутитися в голові. Занадто багато збігів.
Через місяць зникли сережки. Золоті, з перлами, подарунок Андрія на річницю весілля. Олена точно пам’ятала, що поклала їх у шкатулку, але зранку їх там не було.
— Може, в інше місце поклала? — припустив Андрій.
— Ні, я завжди кладу в одне й те саме місце.
Вони перерили всю квартиру, але сережок не знайшли.
— Потрібно заяву до поліції писати, — сказав Андрій. — Це вже крадіжка.
— Але хто міг украсти? Зоя? Не вірю.
— Тоді хто? Сережки ж самі не зникли.
Під час наступного візиту до Ніни Василівни Олена уважно роздивлялась усе навколо. І помітила у серванті знайомий блиск.
— Ніно Василівно, які у вас гарні сережки, — сказала вона наче між іншим.
— Сережки? — свекруха трохи розгубилася. — Ах, ці! Так, гарні. Старовинні ще, бабусині.
Але Олена бачила — це її сережки. Саме її. З характерною подряпиною на одній з перлин.
— Можна глянути ближче?
— Звісно, звісно.
Ніна Василівна дістала сережки із серванта. Олена взяла їх у руки й переконалася остаточно — це точно її прикраси.
— Гарні, — сказала вона, стримуючись. — Дуже схожі на ті, що в мене нещодавно зникли.
— Та невже? — Ніна Василівна швидко забрала сережки назад. — Який збіг!
— Так, дивовижне.
Олена більше нічого не сказала, але рішення в ній визріло. Потрібно було дізнатись правду.
Наступного тижня вона навмисно забула в Ніни Василівни телефон. Через годину повернулася, буцімто за забутою річчю.
— Ой, Ніно Василівно, я телефон забула!
— Заходь, заходь, — долинуло з глибини квартири.
Олена пройшла у передпокій і завмерла. Двері до вітальні були прочинені, і вона побачила, як Ніна Василівна сидить за столом із її пальтом у руках. У руках у свекрухи були маленькі ножиці, і вона акуратно зрізала ґудзики.
— Що ви робите? — запитала Олена, заходячи до кімнати.
Ніна Василівна здригнулась, швидко сховала ножиці:
— Ой, Оленочко! Ти мене налякала!
— Що ви робите з моїм пальтом?
— Я… я просто хотіла ґудзик поправити. Він теліпався.
— Поправити? Ви його зрізали!
— Та ні, що ти! Просто… ниточку підрізала.
Але Олена вже бачила на столі кілька зрізаних ґудзиків. Гарних, перламутрових, з її пальта.
— Ніно Василівно, навіщо ви це робите?
Свекруха опустила очі, руки в неї тремтіли:
— Я не знаю, Оленочко. Не знаю, що на мене найшло.
— Це ви псували мої речі? Крали прикраси?
— Я… я не хотіла. Просто… не можу зупинитися.
Олена сіла навпроти свекрухи:
— Ніно Василівно, поясніть мені. Чому?
— Не знаю, — прошепотіла та. — Коли бачу твої гарні речі, щось всередині перевертається. Хочеться… хочеться їх забрати.
— Але навіщо? У вас же все є!
— Є. Але це не те. Твої речі… вони особливі.
— Чим особливі?
Ніна Василівна помовчала, потім тихо сказала:
— Вони твої. А ти… ти така гарна, молода. У тебе все попереду.
— Ніно Василівно, до чого тут це?
— До того, що я заздрю. Заздрю своїй невістці. Як мені соромно!
Олена не знала, що сказати. Вона чекала чого завгодно, але не такого зізнання.
— Заздрите? Чому?
— Усьому. Молодості, красі, тому, що в тебе ще все життя попереду. А я… я вже стара, нікому не потрібна.
— Але ж ви майстриня! У вас золоті руки!
— Руки… — Ніна Василівна подивилася на свої долоні. — Так, руки в мене вмілі. Але що з того? Андрій тепер більше до тебе тягнеться, ніж до мене.
— Це ж природно! Я його дружина!
— Знаю. Але раніше він лише мені все розповідав, лише зі мною радився. А тепер…
— Тепер у нього сім’я.
— Так. І я почуваюсь зайвою.
Олена почала розуміти. Ніна Василівна боялася втратити сина, ревнувала його до дружини. І ця ревність виливалася у дивну форму — крадіжку речей невістки.
— Ніно Василівно, а що ви робили з моїми речами?
— Перешивала. Шила з них щось нове.
— І дарували Андрію?
— Так. Казала, що сама пошила. Він так радів…
Олена згадала всі подарунки, які Ніна Василівна дарувала синові останні місяці. Шарф, жилет, навіть носові хустинки з вишивкою. Все це було пошито з її, Олениних, речей.
— Покажіть мені свою шафу, — попросила вона.
— Навіщо?
— Хочу подивитися, що ще там є.
Ніна Василівна неохоче провела її в спальню, відчинила шафу. На полицях лежали акуратно складені речі — і серед них Олена впізнала свої.
Зниклий шарф від Hermès, тепер наполовину розпущений. З його ниток була зв’язана шапочка для Андрія. Її улюблена блузка, розрізана на клапті — з них пошили наволочки. Навіть спідня білизна була тут, перетворена на якісь незрозумілі вироби ручної роботи.
— Боже мій, — прошепотіла Олена. — Скільки всього…
— Я хотіла повернути, — сказала Ніна Василівна. — Але вже перешила. Не могла ж я віддати тобі клапті.
— А сережки? Де мої сережки?
— У серванті. Я їх не чіпала, просто… милувалась іноді.
Олена дістала сережки, поклала до сумки. Потім повернулась до свекрухи:
— Ніно Василівно, вам потрібна допомога.
— Яка допомога?
— Психологічна. Те, що ви робите — це хвороба. Клептоманія.
— Я не хвора! — спалахнула Ніна Василівна. — Просто… не могла зупинитися.
— Саме це і є хвороба. Коли людина не може контролювати свої дії.
— І що тепер буде? Ти розкажеш Андрію?
Олена замислилась. З одного боку, чоловік мав знати правду. З іншого — це його мати, і новина може його сильно зачепити.
— Не знаю, — чесно зізналась вона. — Мені потрібно подумати.
— Будь ласка, не кажи йому! Він так засмутиться!
— А я маю мовчати? Терпіти, що ви крадете мої речі?
— Я більше не буду! Обіцяю!
— Ніно Василівно, ви ж самі сказали — не можете зупинитися.
— Зможу! Тепер, коли ти знаєш, зможу!
Олена похитала головою:
— Так не буває. Хвороба сама не минає.
— Тоді що робити?
— Лікуватися. Йти до лікаря.
— До психіатра? Нізащо!
— Не до психіатра. До психолога. Є спеціалісти, які допомагають людям з такими проблемами.
Ніна Василівна мовчала, обмірковуючи пропозицію.
— А якщо я відмовлюсь?
— Тоді доведеться розповісти Андрієві. І, можливо, звернутися до поліції.
— До поліції? — свекруха поблідла. — За що?
— За крадіжку. Технічно ви крали мої речі.
— Але ж я не продавала їх! Не наживалась!
— Це не має значення. Крадіжка є крадіжка.
Ніна Василівна опустилась у крісло, закрила обличчя руками:
— Що ж я накоїла… Як соромно…
Олена підійшла, поклала руку на плече свекрухи:
— Ніно Василівно, це хвороба. Ви не винні в тому, що захворіли. Але винні будете, якщо не почнете лікування.
— А ти… ти зможеш мене пробачити?
— Зможу. Якщо ви звернетесь по допомогу.
— І Андрієві не скажеш?
— Поки що — ні. Але якщо крадіжки повторяться…
— Не повторяться! Я обіцяю!
— Обіцянок недостатньо. Потрібне лікування.
Ніна Василівна кивнула:
— Добре. Знайди мені цього психолога.
Олена знайшла спеціаліста, який працював із людьми, що страждають на клептоманію. Доктор Смирнов приймав у приватній клініці, мав гарні відгуки.
— Ніно Василівно, я записала вас на прийом, — сказала вона свекрусі телефоном.
— Коли?
— Завтра о третій годині.
— А ти підеш зі мною?
— Якщо хочете.
— Хочу. Одній страшно.
Наступного дня вони разом поїхали до лікаря. Доктор Смирнов виявився приємним чоловіком середнього віку, говорив спокійно й доброзичливо.
— Ніно Василівно, розкажіть, коли у вас почалися проблеми з контролем над бажанням брати чужі речі?
— Точно не знаю. Місяців шість тому, мабуть.
— А що відбувалося у вашому житті в той період?
— Нічого особливого. Син одружився, онуків поки нема…
— Тобто в родині відбулися зміни?
— Ну… так. Андрій став рідше приїжджати. Більше часу проводить з дружиною.
— І як ви це переживали?
— Важко. Ми з ним завжди були дуже близькі. А тут раптом…
— Раптом з’явилась інша людина, яка стала важливішою за вас?
— Так, — прошепотіла Ніна Василівна.
Доктор кивнув:
— Зрозуміло. А чому ви брали саме речі невістки?
— Не знаю. Коли бачила їх — щось стискалося всередині. Хотілося… привласнити.
— Що ви відчували, коли брали ці речі?
— Спочатку — полегшення. Потім — сором.
— А що ви робили з вкраденим?
— Перешивала. Шила щось нове й дарувала синові.
— Тобто через ці речі ви намагались повернути близькість із сином?
Ніна Василівна задумалася:
— Напевно… так.
Доктор пояснив, що клептоманія часто розвивається на фоні стресу, депресії або відчуття втрати контролю над життям. У випадку Ніни Василівни тригером став страх втратити сина.
— Але ж я не хотіла нашкодити Олені, — сказала вона. — Я її люблю.
— Звісно, не хотіли. Але підсвідомо сприймали її як суперницю.
— І що тепер робити?
— Лікуватися. Це займе час, але хвороба виліковна.
Доктор призначив курс психотерапії та легкі антидепресанти. Пояснив, що процес одужання може зайняти кілька місяців.
— Головне — не соромитися звертатися по допомогу, якщо відчуєте, що не справляєтесь, — сказав він.
По дорозі додому Ніна Василівна мовчала.
— Про що думаєте? — спитала Олена.
— Про те, яка я дурна. Ледь не зруйнувала родину через свої дурні страхи.
— Ви не дурна. Ви хвора. А хворих не засуджують — їх лікують.
— Олено, а ти справді мене пробачиш?
— Уже пробачила.
— Але як? Я ж стільки твоїх речей зіпсувала!
— Речі — це не головне. Головне, що ви визнали проблему і готові її вирішувати.
— А Андрієві коли розповімо?
— Коли будете готові. Поспішати нікуди.
Лікування йшло повільно, але впевнено. Ніна Василівна регулярно відвідувала психолога, приймала ліки. Поступово напади клептоманії ставали рідшими й слабшими.
Через місяць вона сама запропонувала розповісти Андрієві правду.
— Син має знати, — сказала вона. — Не хочу більше брехати.
Андрій сприйняв новину важко. Спочатку не повірив, потім розсердився, а потім засмутився.
— Мамо, як ти могла? — питав він. — Навіщо?
— Не знаю, синочку. Я хворіла.
— Але ж ти розуміла, що робиш?
— Розуміла. Але не могла зупинитись.
Олена пояснила чоловікові суть хвороби, розповіла про лікування. Поступово Андрій почав розуміти.
— Головне, що мама лікується, — сказав він. — І більше такого не буде.
— Не буде, — пообіцяла Ніна Василівна.
Через пів року лікування доктор Смирнов сказав, що криза минула.
— Ніно Василівно, ви велика молодець, — похвалив він. — Справилися з хворобою.
— Повністю?
— Майже. Тепер головне — уникати стресів і регулярно приходити на підтримувальні сеанси.
— Обов’язково приходитиму.
У стосунках з Оленою також намітилися позитивні зміни. Ніна Василівна стала відкритішою, перестала ревнувати сина до дружини.
— Оленочко, — сказала вона якось, — я хочу зробити тобі подарунок.
— Який?
— Нову сукню. Пошию спеціально для тебе.
— Ніно Василівно, не треба. Ви й так багато для мене зробили.
— Треба. Хочу загладити провину.
— Ви вже все загладили.
— Не зовсім. Дозволь мені пошити сукню. З нової тканини, яку сама оберу.
Олена погодилася. Ніна Василівна пошила їй надзвичайну сукню — найкращу з усіх, що були.
— Дякую, — сказала Олена, приміряючи обновку. — Вона чудова.
— Це тобі дякую. За терпіння, за розуміння.
— За що?
— За те, що не покинула мене. Допомогла одужати.
— Ми ж родина, Ніно Василівно. А в родині своїх не кидають.
Свекруха обійняла невістку:
— Яке щастя, що Андрій тебе знайшов.
— І мені пощастило з родиною, — відповіла Олена. — Особливо зі свекрухою, в якої справді золоті руки.
— Золоті, — погодилась Ніна Василівна. — Але тепер вони працюють тільки на добро.
І це була правда. Більше не було крадіжок, таємниць. Лише щирість, любов і взаєморозуміння.
А руки Ніни Василівни й справді залишались золотими. Просто тепер вони творили красу, а не руйнували чиєсь щастя.
— Ви хотіли грошей? — запитала Анжела. Свекруха відкрила коробку, зазирнула в неї й почервоніла, а чоловік, навпаки, побілів