— Дімо, ти навіть не уявляєш, що сьогодні сталося в ресторані! — вигукнула вона, стрімко заходячи у квартиру й швидко скидаючи туфлі. — Уяви, до нас завітав французький критик! Без попередження! Я ледь не втратила дар мови, коли адміністраторка вбігла на кухню й повідомила про це.
— І як усе минуло? — Дмитро відклав планшет і стилус, повернувшись до неї. На екрані залишилося незавершене зображення – руденьке кошеня з недомальованим хвостиком.
— Це було просто приголомшливо! — Олена плюхнулася поруч із чоловіком на дивані, підтягнувши ноги під себе. — Він замовив нашого фірмового лосося з черемшею та ніжне пюре із селери. Уявляєш, я спеціально вийшла до зали, коли він уже майже доїв. І знаєш що? Він попросив добавки! Французький критик захотів другу порцію!
Дмитро не стримав сміху, спостерігаючи, як її обличчя світиться радістю. Вона так активно жестикулювала, що ледь не зачепила чашку з недопитою кавою.
— Оленко, я так пишаюся тобою, — він обійняв її, м’яко торкнувшись губами її волосся. — Ти найкраща шеф-кухарка, яку я знаю.
— Та годі тобі! — вона жартома штурхнула його в плече. — Але сьогодні я справді перевершила себе! Власник ресторану сказав, що якщо критик залишить позитивний відгук, мене може чекати підвищення.
— І це буде абсолютно заслужено! — Дмитро знову взяв планшет. — Дивись, ось моє нове кошеня для дитячої книги. Видавництво вже підганяє мене з ілюстраціями.
Олена нахилилася ближче, уважно розглядаючи малюнок.
— Думаю, хвіст варто зробити трохи довшим. І ще – додати смужки! Діти ж обожнюють смугастих котиків.
— О, точно! — Дмитро одразу взявся за стилус. — Я відчував, що чогось бракує.
Так вони й провели вечір: вона із захопленням ділилася історіями з ресторану, він показував нові ескізи. Надворі сутеніло, чай на кухні давно охолов, але їм було байдуже — вони говорили так, наче знайомі лише кілька днів.
Неочікуваний дзвінок
Минув тиждень, і Олена вирішила зробити чоловікові сюрприз. День видався спокійним — без метушні, вибагливих гостей чи раптових перевірок. Закінчивши зміну раніше, ніж зазвичай, вона вирушила до улюбленого суші-бару Дмитра.
— Доброго дня! Мені, будь ласка, сет «Імператор» і пляшку саке, — привітно усміхнулася вона продавцеві, якого вже добре знала.
— О, Олено Андріївно! Давненько вас не бачили, — літній японець чемно вклонився. — Як ваш чоловік? Усе ще створює свої ілюстрації?
— Так, Хіро-сан, він працює без зупинки! Ось вирішила зробити йому маленьку приємність.
— Зараз усе буде готово. Хвилинку зачекайте.
Поки кухар пакував замовлення, Олена уявляла, як Дмитро зрадіє. Останні кілька днів він здавався задумливим, довго сидів за комп’ютером, переглядав щось, занотовував. Напевно, працював над новим проєктом. А коли він заглиблювався в роботу, міг навіть забути поїсти.
Надворі стояла напрочуд тепла осінь, ніби літо вирішило ще трохи затриматися. Листя кленів неквапливо кружляло в повітрі, а Олена, усміхаючись, згадувала їхню першу зустріч біля галереї. Минуло три роки, але вона досі пам’ятала кожну дрібницю того дня. Саме після його виставки вони вперше поцілувалися в старому парку.
Вона мимоволі всміхнулася, згадавши, як він випадково забруднив її білу блузку аквареллю. Так ніяковів, так перепрошував… Вона не витримала і поцілувала його сама — просто щоб він припинив хвилюватися. А вже через пів року вони стали чоловіком і дружиною.
Олена повернулася до реальності, коли наблизилася до будинку. Вона вже збиралася зайти всередину, аж раптом почула знайомий голос.
Дмитро стояв біля під’їзду й говорив телефоном:
— Так, о сьомій. Я просто не можу дочекатися зустрічі! Ви навіть не уявляєте, як довго я цього чекав.
Олена різко зупинилася, відчувши, як її серце починає калатати частіше.
— Ні-ні, дружина нічого не знає, — додав він.
Пакет із суші раптом став нестерпно важким.
Кому він призначив зустріч?
І чому приховує це від неї?
— Чудово, до зустрічі! — Дмитро поклав слухавку й зайшов у під’їзд.
Олена завмерла в тіні будинку, спираючись спиною на холодну цеглу. Її думки кружляли в голові, як осіннє листя, підхоплене вітром. Вона знову й знову прокручувала в пам’яті уривки розмови, яку щойно підслухала.
«Я не можу дочекатися цієї зустрічі»
«Дружина нічого не підозрює»
Її пальці стисли пакет із суші. Всередині щось стислося.
Що це означає?
Повільно, ніби не до кінця усвідомлюючи власні рухи, вона рушила вперед. Двері під’їзду радо розчинилися перед нею, а сходи, які вона долала щодня, раптом здалися надто довгими.
На своєму поверсі вона затрималася.
Ключі холодили пальці, та вона не поспішала вставляти їх у замкову щілину.
А якщо вона щось не так зрозуміла?
А якщо все зовсім не так, як здається?
Але тривожне відчуття не відпускало.
Вона відкрила двері й увійшла до квартири.
Розмова, якої вона боялася
Дмитро сидів за комп’ютером, пальці його нервово застигли над клавіатурою. Почувши її кроки, він різко обернувся. На екрані мигцем майнула якась сторінка, але він миттєво її закрив.
— Ти сьогодні раніше, — він спробував всміхнутися, але вийшло натягнуто. — Що це в тебе?
— Суші, — її голос пролунав занадто рівно, неначе штучно стриманий. — Хотіла зробити тобі сюрприз.
Він повів бровою, ніби щось запідозрив, але не встиг відповісти.
— Ти щось приховуєш?
— Звідки такі думки? — його голос звучав невимушено, але рука мимоволі торкнулася волосся.
Олена знала цей жест.
Так він завжди робив, коли хвилювався.
— Я чула тебе біля під’їзду, — продовжила вона, намагаючись тримати голос спокійним.
Дмитро завмер.
— Що саме?
— Розмову. Про зустріч о сьомій годині.
Він не відповів одразу.
Лише ковзнув поглядом убік, наче роздумуючи, що сказати.
— Олено, це зовсім не те, що ти подумала, — вимовив він нарешті.
— Справді? — її губи скривилися в гіркій усмішці. — «Я не можу дочекатися», «дружина нічого не знає» — як ще це можна було зрозуміти?
Він ступив до неї, але вона відступила.
— Послухай, я можу пояснити…
— То поясни!
Її голос зірвався, у ньому відлунювали сумніви, образа, злість.
Дмитро закусив губу.
— Я… не можу. Поки що.
— Значить, усе-таки приховуєш.
Олена схрестила руки на грудях. У голові паморочилося.
— Якщо я зараз піду до мами, буде хоч якась різниця?
Він мовчав.
Тиша між ними була глибокою, як прірва.
Аж раптом…
Телефонний дзвінок.
Дмитро глянув на екран, на його обличчі майнув вираз вагання.
— Я маю відповісти.
— Авжеж.
Він вийшов у сусідню кімнату, та вона все одно чула уривки розмови.
— Так… Я пам’ятаю… Ні, зараз не найкращий момент… Що? Лише сьогодні? Але…
Олена сіла на стілець, пальці ковзнули по краю столу. Їй здалося, що вона дивиться на власне життя з боку, немов на сцену в театрі, де вона сама — не акторка, а просто глядачка.
Перед очима пропливали спогади.
Як вони ховалися під парасолькою від дощу.
Як Дмитро подарував їй перші соняхи.
Як варив їй каву після нічної зміни.
Як зізнавався в коханні.
І ось тепер…
З іншої кімнати знову долинув його голос:
— Так, буду. Так, за пів години. Дякую, що зачекали.
Олена повільно піднялася.
— Ти йдеш?
Дмитро повернувся на кухню.
— Так. Це важливо.
— Важливіше за нас?
Він не одразу відповів.
— Я не можу зараз пояснити, але…
— Ясно.
Вона розпрямила плечі.
— Їдь. А я, мабуть, поїду до мами.
Його очі розширилися.
— Оленко, зачекай!
Він схопив її за руку.
— Поїдь зі мною.
Вона застигла.
— Що?
— Просто довірся. Поїдь, і ти все зрозумієш.
Вони їхали мовчки. Таксі плавно ковзало мокрим асфальтом, фари віддзеркалювалися в калюжах, розбиваючи нічне місто на тремтливі уламки світла. Дощові краплі повільно стікали по склу, розмиваючи обриси будинків, ніби місто тонуло у власних відображеннях.
Олена втупилася у темний простір за вікном, відчуваючи, як холод від скла поволі заспокоює гарячі думки. Дмитро сидів поруч, мовчазний, напружений, раз у раз кидав на неї стримані погляди, ніби вирішуючи, чи варто щось сказати.
Тиша між ними була густою, майже відчутною. Лише рівномірний ритм склоочисників порушував її, змахуючи з вікна невидимі хвилі напруги.
Нарешті автомобіль загальмував біля старовинного будинку в центрі міста.
Олена перевела погляд на знайомі вулички — ті самі, якими вона не раз проходила, не звертаючи уваги на затишні книгарні та антикварні лавки.
— Приїхали, — Дмитро розрахувався з таксистом і вийшов, жестом запрошуючи її слідувати за ним. — Довірся мені, ходімо.
Він рішуче попрямував до масивних дерев’яних дверей, де під потьмянілою латунною табличкою виднілися витерті літери: «Книжкова крамниця Михайла Петровича».
Всередині панувала тиша, розбавлена лише ледь чутним потріскуванням ламп під абажурами. Запах старих книг змішувався з деревним ароматом полиць, а десь у глибині відчувалося тонке, майже невловиме тепло завареного чаю.
— Добрий вечір! — привітався літній чоловік у круглих окулярах, підводячись із-за прилавка. — О, Дмитре! Ви якраз вчасно. І дружину привели?
— Так, Михайле Петровичу, — Дмитро тепло усміхнувся. — Олена, познайомся. Це людина, завдяки якій сьогодні відбудеться маленьке диво.
— Дуже приємно! — букініст кивнув, уважно її розглядаючи. — Дмитро багато про вас розповідав.
Олена розгублено перевела погляд з чоловіка на Дмитра.
— Дімо, що тут відбувається?
— Зараз дізнаєшся, — загадково відповів він.
Михайло Петрович зник у підсобці. Кілька хвилин тягнулися в напруженому очікуванні.
Нарешті він повернувся, несучи невеликий згорток, загорнутий у темно-зелену оксамитову тканину.
— Будьте обережні, ця книга пережила не одну епоху, — м’яко сказав він, поклавши згорток на прилавок.
Олена вдивлялася в нього, відчуваючи, як у грудях наростає дивне передчуття.
Михайло Петрович обережно зняв тканину, розкриваючи перед нею книгу.
Старовинну. Потерту. Але живу.
Важка палітурка зі шкіри, яка з роками потріскалася. Вицвіла позолота на корінці.
І знайомі слова.
«Кулінарна книга. 1891 рік».
Олена застигла.
— Це…
Голос зірвався, не витримавши ваги емоцій. Вона несміливо простягла руку, пальці затремтіли, коли торкнулися гладенької, прохолодної поверхні обкладинки.
— Впізнаєш? — Дмитро дивився на неї, ловлячи кожну її реакцію.
— Це неможливо… — прошепотіла вона.
— Можливо, — тихо відповів він. — Ти розповідала мені, як твоя прабабуся працювала в домі Франка. Як вона записувала туди всі рецепти, що збирала по всій Україні. Як мріяла, що ця книга передаватиметься з покоління в покоління.
— Але… вона зникла ще на початку XX століття!
— Не зовсім, — м’яко втрутився Михайло Петрович. — Вона зберігалася в приватній колекції. Коли я натрапив на її оголошення про продаж, Дмитро одразу приїхав, торгувався, вмовляв власника…
— Я шукав її дуже давно, — Дмитро стиснув її руку. — І, коли нарешті знайшов, не міг її втратити.
Олена відкрила книгу.
Сторінки, що пожовкли від часу, акуратно списані витонченим каліграфічним почерком.
Десь — розмиті плями, неначе сліди кави або чаю.
Десь — дрібні нотатки, залишені різними почерками.
Десь — впізнавані рецепти з дитинства.
— Ось чому ти був такий дивний останні дні… — її голос здригнувся.
— Так, — він провів рукою по її щоці. — Сьогодні був останній шанс викупити її. Завтра вона б потрапила в інші руки. Але я хотів, щоб вона залишилася у твоїй родині.
— Це… найкращий подарунок, який я могла собі уявити…
Очі защипало від сліз, але вона лише усміхнулася.
— І я вже собі накрутила…
— Що саме? — Дмитро підняв брови, ховаючи посмішку.
— Нічого, про що варто згадувати, — вона заперечно похитала головою.
Він лише засміявся й міцніше обійняв її.
— Я не ображаюся. Але знай: я завжди був, є і буду тільки з тобою.
Михайло Петрович прокашлявся:
— Що ж, думаю, це привід випити чаю. Як щодо чашечки запашного чаю з медом?
Вони залишилися в книгарні до самого закриття.
Літній букініст із захопленням розповідав історії про рідкісні видання, а Олена гортаючи книгу, раз у раз вигукувала:
— Ой! А цей рецепт мені бабуся розповідала! А ось це точно від прабабусі!
Додому вони йшли пішки, попри дрібний дощ.
Дмитро тримав книгу під курткою, бережно захищаючи її від вологи.
А Олена тримала його за руку, притулившись до його плеча.
— Знаєш… — промовила Олена, коли вони підіймалися сходами до своєї квартири. — Наші суші, мабуть, уже остаточно охололи.
— Це не біда, — Дмитро усміхнувся, обережно погладжуючи кінчиками пальців потерту палітурку книги, яку тримав у руках так, ніби вона була справжнім скарбом. — Тепер у нас є щось набагато цінніше — історія, яку можна відчути на смак. Ти ж приготуєш щось за цими рецептами?
— Навіть не сумнівайся! — Олена витягла ключі й вставила їх у замок. — Ти тільки уяви: тут є рецепт пирога, який колись подавали самому Івану Франку! А ще…
Вона говорила з таким захопленням, що Дмитро не міг відірвати від неї погляду.
За цей блиск у її очах він би віддав усе.
Кожну секунду пошуків, переговорів, витрачених грошей.
Навіть улюблений графічний планшет — якби це зробило її щасливою ще більше.
— А що, якщо ми прямо зараз спробуємо приготувати щось із книги? — раптом запропонувала вона, заходячи у квартиру та відразу вмикаючи світло.
— Зараз? — Дмитро здивовано глянув на годинник. — Олено, вже ж майже десята вечора!
— І що? Це буде наша перша страва за цими старовинними рецептами! Як думаєш, ми зможемо відтворити смак страви, яку готували понад сто років тому?
— Якщо ти візьмешся, то навіть не сумніваюся, — Дмитро м’яко обійняв її, ніжно вдихаючи знайомий аромат її волосся. — Ти ж у мене справжня чарівниця.
Вони так і залишилися стояти у передпокої: вона — з кулінарною книгою, а він — притискаючи її до себе.
А на кухні забуті суші так і чекали свого часу.
За вікном дрібний осінній дощ легенько барабанив по склу — такий самий, як тієї осені три роки тому, коли трохи розгублений художник випадково заляпав фарбою блузку дівчини, яка згодом стала його дружиною.
Наступного ранку
Олену розбудив аромат свіжозвареної кави.
Вона потягнулася в ліжку, насолоджуючись ще кількома хвилинами спокійного пробудження, перш ніж босими ногами ступити на теплу підлогу та попрямувати на кухню.
На столі, поруч із чашкою ароматного напою, її вже чекав акуратно складений аркуш паперу.
Вона одразу впізнала знайомий почерк.
Я кохаю тебе. І завжди буду кохати.
А ввечері чекатиму на особливу вечерю за старовинним рецептом.
Твій незграбний художник.
Олена усміхнулася, відчуваючи, як тепло огортає її зсередини.
Цей день уже був особливим.