— Господи, хто це в таку завірюху? — Ганна відкинула ковдру й змерзла, відчувши, як холод пробіг по босих ногах.
Стук у двері повторився — наполегливий, вимогливий. Вітер за вікном вив, мов поранений звір, і шпурляючи сніг у шибки.
— Іване, прокинься, — вона торкнулася чоловіка за плече. — Хтось стукає.
Іван підвівся, кліпаючи очима від сну:
— У таку погоду? Може, здалося?
Новий стук — гучніший за попередній — змусив обох здригнутися.
— Ні, не здалося, — Ганна накинула шаль і попрямувала до дверей.
Керосинова лампа кидала тремтливі тіні на стіни. Електрику вимкнули ще ввечері — зими в селі завжди були суворими, а 1991 рік приніс не лише зміни в країні, а й особливо люті морози.
Двері відчинилися важко — її майже замело снігом. На порозі стояла дівчина, тендітна, мов очеретина, в елегантному темному пальті. У руках вона тримала згорток. Її обличчя було в сльозах, а очі широко розплющені від страху.
— Допоможіть, будь ласка, — її голос тремтів. — Його треба сховати. Подбайте про нього… Його хочуть позбутися…
Перш ніж Ганна встигла щось сказати, дівчина зробила крок уперед і вклала згорток їй у руки. Він був теплим. Живим. З-поміж ковдри виглядало крихітне личко сплячого немовляти.
— Але хто ви? Що відбувається? — Ганна інстинктивно притисла дитину до грудей. — Зачекайте!
Дівчина вже відступила в темряву, і завірюха поглинула її силует за лічені секунди, ніби вона розчинилася у сніжній круговерті.
Ганна стояла на порозі, відчуваючи, як сніжинки тануть на її щоках. Іван підійшов ззаду й заглянув їй через плече:
— Що за… — він обірвав себе, побачивши дитину.
Вони переглянулись — без слів, без запитань. Іван обережно зачинив двері, відрізавши їх від завірюхи, що виє.
— Подивись на нього, — прошепотіла Ганна, обережно розгортаючи ковдру.
Хлопчик. Шести місяців, не більше. Рожеві щічки, пухкі губенята, довгі вії. Спить, сопе, наче й не знає нічого — ні про холод, ні про пізню годину, ні про дивну передачу з рук у руки.
На його шиї поблискував маленький кулон з вигравіюваною літерою «А».
— Господи, хто міг залишити такого малюка? — у Ганни підступили сльози до горла.
Іван мовчав, дивлячись на дитину. За довгі роки спільного життя їм так і не вдалося народити своїх дітей.
Скільки ночей він чув тихий плач дружини? Скільки разів вони дивилися на чужих малюків із болем в очах?
— Вона сказала, що його хочуть позбутись, — Ганна підняла очі на чоловіка. — Іване, хто може хотіти позбутись немовляти?
— Не знаю, — він потер щетинисте підборіддя. — Але ця дівчина точно не місцева. Говорила з міським акцентом, та й пальто в неї дороге…
— Куди вона могла йти в таку завірюху? — Ганна похитала головою. — Ані машини, ані звуків…
Хлопчик раптом розплющив очі — ясні, блакитні — і пильно подивився на Ганну. Не заплакав, не злякався. Просто дивився, ніби оцінював свою нову долю.
— Треба його нагодувати, — рішуче сказала Ганна й попрямувала до столу. — У нас трохи молока з вечора залишилось.
Іван спостерігав, як дружина метушиться біля печі, гріє молоко, перевіряє пелюшки, ніжно тримає чужу дитину — ніби все життя тільки цим і займалась.
— Ганно, — нарешті промовив він, — ти ж розумієш, що нам доведеться повідомити в сільраду? Можливо, його шукають.
Вона завмерла, міцніше притиснув малюка до себе.
— А якщо його й справді хочуть позбутись? А раптом ми наражаємо його на небезпеку?
Іван провів рукою по волоссю:
— Давай хоча б до ранку зачекаємо. Подивимось, може, хтось оголоситься. А там вирішимо.
Ганна кивнула, вдячно усміхнувшись чоловікові. Немовля тихо зачмокало, приймаючи з блюдця тепле молоко з ложечкою цукру.
— Як думаєш, як його звати? — запитала вона.
Іван підійшов ближче, обережно торкнувся кулона:
— А… Може, Олександр? Сашко?
Дитина раптом усміхнулася беззубою посмішкою, ніби погоджуючись з вибором імені.
— Сашко, — повторила Ганна, і в її голосі прозвучала ніжність, накопичена за довгі роки очікування.
За вікном продовжувала лютувати заметіль, але в маленькій сільській хатині на околиці стало тепліше. Ніби сама доля зайшла на поріг — і вирішила залишитись.
— От же кухар росте, — усміхнувся Іван, спостерігаючи, як семирічний Сашко старанно помішує кашу в каструлі. — Скоро мене переплюнеш.
Ганна кинула погляд на сина, і серце її стиснулося від ніжності. Сім років промайнули, як один день. Щоранку вона прокидалася з думкою: а раптом сьогодні за ним прийдуть? Але роки йшли, а таємнича дівчина так і не повернулась.
— Мамо, можна сметани? — Сашко простягнув руку до глиняної миски.
— Звичайно, сонечко, — Ганна посунула миску ближче. — Тільки обережно, не обпечись.
У вікно постукали. Ганна здригнулася — старий страх нікуди не зник.
— Ганнусю, виходь! Пора корів виганяти! — долинув голос сусідки Зінаїди.
— Йду! — гукнула Ганна, поправляючи хустку.
Сашко відірвався від каші:
— Можна з тобою? Потім на річку збігаю.
— Домашнє зробив? — суворо поцікавився Іван, складаючи інструменти в потерту сумку.
— Ще вчора, — гордо відповів хлопчик. — Марія Степанівна казала, що в мене найкраще виходять приклади.
Ганна з Іваном перезирнулися. Сашко ріс тямущим, схоплював усе на льоту. Сільська вчителька не раз казала, що йому потрібна серйозна школа, що не можна ховати талант.
— Біжи, — кивнула Ганна. — Тільки не барись. До обіду, щоб був удома.
Сашко радісно вибіг у двір. Іван підійшов до дружини, поклав важку долоню їй на плече:
— Знову про це думаєш?
— Щодня думаю, — зізналась вона. — Дивлюсь на нього й не можу надивитися. А раптом…
— Сім років минуло, — похитав головою Іван. — Якби хотіли забрати — давно б знайшли.
— А цей кулон? — Ганна знизила голос, хоча Сашко вже давно вибіг. — Я іноді дістаю його, розглядаю… Літера «А» і якийсь герб. Це ж не просто цяцька, Ваню.
Іван зітхнув:
— Що тепер гадати? Він наш син. За серцем — наш.
Ганна вдячно пригорнулась до чоловіка. Тоді сільрада повірила їхній історії про далеку родичку, яка не змогла виховувати дитину. Документи оформили швидко — у ті непрості часи зайвих питань майже не ставили.
— Марія має рацію щодо школи, — сказала Ганна після паузи. — Він же справді здібний. Може, відправити його вчитися в райцентр? Там і фізика є, і хімія…
— А за які гроші? — насупився Іван. — У колгоспі вже другий місяць зарплату не видають. Ледве зводимо кінці з кінцями.
Ганна опустила голову. Бажань багато, а можливостей — обмаль. Вона берегла кожну копійку, підробляла шиттям, але грошей усе одно не вистачало.
— Прийду з ферми — перешию йому сорочку, — мовила вона. — З твоєї старої. Зовсім обносився.
Іван поцілував її в лоба і вийшов. Через вікно Ганна бачила, як він іде до трактора — згорблений, постарілий не за віком. Важкі роки зігнули його, але не зламали.
Увечері Сашко сидів за столом, уткнувшись у потертий підручник. Керосинова лампа кидала жовте світло на сторінки — електрику економили, вмикали рідко.
— Чому я не схожий на вас? — раптом запитав він, не відриваючись від книжки.
Ганна завмерла з недошитою сорочкою в руках. Вона боялася цього питання з самого початку.
— Що ти маєш на увазі, синочку? — обережно запитала вона.
— У тебе й у тата волосся темне, а в мене — світле, — Сашко підняв очі — ті самі ясні, блакитні очі, які сім років тому дивилися на неї з пелюшок. — А Петько з сусіднього двору каже, що я вам не рідний.
Іван відклав газету:
— Петько — дурник. Не слухай його.
— Але це правда? — Сашко не вгамовувався. — Я підкинутий?
Ганна підійшла до нього, обняла за плечі:
— Ти не підкинутий. Ти наш син. Просто… — вона запнулася, добираючи слова. — Ми тебе не народили, а знайшли. І полюбили одразу, з першого погляду.
— Як у казці? — Сашко нахилив голову.
— Як у житті, — тихо відповів Іван. — Іноді життя чудесніше за будь-яку казку.
Сашко помовчав, дивлячись на свої руки, а потім раптом обійняв Ганну:
— Все одно ти — найкраща мама.
Ганна пригорнула його до себе, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Через плече сина вона глянула на Івана — той усміхався, нишком витираючи щоку долонею.
У такі моменти їй здавалося, що минуле не має значення. Що б не сталося — вони сім’я. Назавжди.
— А що це в тебе на шиї? — Сашко раптом помітив ланцюжок, який Ганна зазвичай ховала під комірцем.
Вона інстинктивно прикрила його рукою:
— Просто прикраса. Давай-но допиши завдання, а потім я розповім тобі казку на ніч.
Сашко кивнув і повернувся до підручника. Він ще не знав, що зазвичай цей кулон з літерою «А» зберігається в бляшаній коробці, захованій під підлогою.
І що ця маленька річ — єдиний зв’язок з його минулим, яке одного дня може повернутися.
— Вітаю, Олександре! — директор школи міцно потиснув руку юнакові, який стояв на сцені. — Найкращий випускник за останні десять років!
Зал сільського клубу, прикрашений саморобними гірляндами й кульками, вибухнув оплесками.
Сашко — високий, світловолосий, з тим самим ясним поглядом — сором’язливо усміхнувся й озирнувся на перший ряд, де сиділи Ганна та Іван.
Ганна нишком витирала сльози. Її хлопчик, її скарб — випускник із золотою медаллю. Хто б міг подумати в ту заметільну ніч, що з закутаного в ковдру немовляти виросте такий розумник!
— Дякую, — Сашко прийняв атестат, бережно торкнувся золотої медалі на грудях. — Це заслуга моїх батьків. Вони завжди вірили в мене.
Іван випростав спину, розправив плечі. Його переповнювала гордість — заради цього моменту варто було жити, варто було працювати до знемоги всі ці роки.
Після урочистої частини випускники вийшли надвір. Фотографувалися, ділилися планами на майбутнє, обіцяли не губити один одного.
— У місто поїдеш? — спитав Петько, той самий сусідський хлопчина, тепер уже дорослий парубок. Дитяча неприязнь давно змінилася на повагу.
— Потрібно документи подати, — кивнув Сашко. — Хочу в педагогічний. Потім повернусь сюди, дітей учитиму.
— Та залишайся в місті, — ляснув його по плечу Петько. — Що тут робити?
Сашко лише усміхнувся. Вони ніколи не зрозуміють одне одного в цьому питанні. Більшість мріяли вирватись із села, а він… він просто хотів віддячити тим, хто його виростив.
Увечері родина сиділа за святковим столом. Ганна дістала заповітну пляшку наливки, прибережену для особливого випадку. Іван нарізав свіжий хліб, що пахнув сільською піччю.
— За тебе, сину, — Іван підняв чарку. — За твоє майбутнє!
Вони цокнулися, і Сашко відчув, як у горлі з’явився клубок. Стільки любові, стільки турботи… Якими б бідними вони не були, його завжди оточувало головне — тепло.
Звук авто, що під’їжджало, змусив усіх завмерти. У їхнє село рідко навідувались чужі, а тим паче ввечері, ще й у день випускного.
— Хто це міг приїхати? — Іван відсунув фіранку.
Біля хвіртки зупинився чорний позашляховик — блискучий, дорогий, ніби з іншого світу. З машини вийшов чоловік у строгому костюмі й, озирнувшись, попрямував до їхнього будинку.
— Може, заблукав? — припустила Ганна, але її голос здригнувся.
Стукіт у двері був впевненим, діловим. Сашко пішов відчиняти.
На порозі стояв чоловік років п’ятдесяти, з текою в руках і уважним поглядом.
— Добрий вечір, — сказав він. — Мені потрібен Олександр… — звірився з паперами, — Іванович Кузнєцов.
— Це я, — Сашко випростався. — Чим можу допомогти?
Чоловік окинув його поглядом, затримавшись на обличчі:
— Мене звати Сергій Михайлович. Я адвокат із міста. Можна увійти? У мене важлива справа.
Іван підійшов до сина, поклав руку йому на плече:
— Заходьте. Тільки не тягніть, кажіть прямо, навіщо приїхали.
У тісній кімнаті гість виглядав чужим — дорогий костюм, годинник, доглянуті руки. Він сів за стіл, акуратно розгорнув перед собою документи.
— Олександре, — почав він, — ви не той, за кого себе вважаєте.
Ганна різко підвелася:
— Що ви таке кажете?
— Будь ласка, — адвокат зупинив її жестом, голос його став м’якшим. — Послухайте… це складна розмова. — Він перевів погляд на Сашка. — Насправді ти — Олександр Бєлов.
Син Миколи Бєлова й онук Антона Григоровича Бєлова, того самого, хто заснував холдинг. Адвокат вимовив назву так, ніби кожен у кімнаті мав би знати її вагу.
Запала тиша. Сашко відчув, ніби земля пішла з-під ніг.
— Але це неможливо, — прошепотів він.
— У вас є докази? — різко запитав Іван.
Адвокат відкрив теку:
— Генетичний тест навіть не потрібен — достатньо поглянути на фото, — він поклав на стіл знімок молодої пари. — Це ваші батьки — Микола Антонович і Олена Сергіївна Бєлови.
Сашко важко проковтнув. Чоловік на фото був його точною копією — ті самі очі, та сама форма губ.
— Ви маєте знати правду, — продовжив адвокат. — Ваших батьків не стало у 1991 році. Офіційно — автокатастрофа. Насправді — замовне вбивство. Конкуренти хотіли захопити бізнес вашого діда.
— А я? — голос Сашка лунав глухо, наче здалеку.
— Вас врятувала няня, — адвокат поглянув на Ганну й Івана. — Вона ризикувала життям, щоб вивезти вас подалі. Виконала останню волю вашої матері.
Ми шукали вас усі ці роки, але сліди загубилися. Ваш дідусь наймав найкращих приватних детективів.
Ганна закрила обличчя руками:
— Виходить, це правда… Вона ж казала, що його хочуть позбутися…
— Чому зараз? — Сашко дивився на фото батьків, не в змозі відірвати погляд. — Чому не раніше?
— Ваш дід вважав, що небезпека минула лише тепер. Конкуренти у в’язниці, всі докази зібрані, — адвокат зробив паузу. — Згідно з заповітом вашого діда, ви — єдиний спадкоємець статків у 58 мільйонів гривень, чотирьох будинків, дванадцяти підприємств і пакета акцій холдингу.
Сашко підвів очі:
— А що з дідом? Він живий?
— Живий, але дуже хворий. Він осліп п’ять років тому. Його єдине бажання — побачити вас перед смертю.
Іван важко опустився на стілець, ніби постарів на десять років за ці хвилини.
— Виходить, ти тепер мільйонер, — спробував усміхнутися він, але усмішка вийшла кривою, болючою. — Що ж, їдь. Це твоя справжня родина.
— Ні, — Сашко різко підвівся. — Моя справжня родина — це ви. Ви мене виховали, любили, віддавали останнє. Жодні мільйони цього не змінять.
Він звернувся до адвоката:
— Я хочу побачити дідуся. Але своїх батьків я не покину.
Через три дні Сашко сидів у світлій лікарняній палаті перед літнім чоловіком зі згаслим поглядом. Антон Григорович, величний навіть у спеціальному кріслі, простягнув тремтячу руку й доторкнувся до обличчя онука.
— Ти такий схожий на Миколу, — прошепотів він. — Я впізнаю ці риси. Навіть не бачачи, я їх відчуваю.
— Дідусю, — Сашко взяв його за руку. — Чому все так сталося?
Старий розповів йому все: про нафтовий бізнес, про жорстку конкуренцію, про те, як його син і невістка стали жертвами жадібності. Про те, як зникла няня після того, як сховала його.
— Я думав, знайду тебе за рік-два, — голос діда тремтів. — Але детективи повертались ні з чим. Стільки сіл, стільки родин… А Віра навіть не знала назви села, куди тебе привезла. Її автобус застряг через завірюху, вона йшла навмання…
Знайшли тебе тільки через десять років, але треба було чекати.
— Значить, це доля, — Сашко стиснув його руку. — Мене знайшли найкращі люди на світі.
Через пів року до Благодатного приїхали робітники. Селяни збиралися купками вздовж дороги, здивовано обговорюючи те, що відбувалося. Вчора тут ще була розбита ґрунтівка, а сьогодні працюють асфальтоукладальники.
Там, де звисали обірвані дроти — вже натягнуті нові лінії електропередач. А на пустирі, де пасли кіз, несподівано з’явився спортивний майданчик із турніками та футбольним полем.
До зими відкрилася нова школа — з великими вікнами, світлими класами, бібліотекою і сучасним комп’ютерним кабінетом.
Сашко, який приїхав на вихідні з педагогічного університету, особисто перерізав стрічку — серйозний, впевнений у собі, трохи зніяковілий від уваги односельців.
— Ми тільки починаємо, — сказав він, оглядаючи знайомі обличчя. — Якби не ви — не було б і мене. Все, що можу — повернути сторицею.
Для Ганни й Івана він збудував новий будинок на старому місці. Не палац — вони б від нього відмовились, а просторий, міцний, із широкими вікнами та сучасною піччю.
З садом, у якому Ганна з весни до пізньої осені поралася біля троянд, і майстернею для Івана, де він міг працювати з деревом у будь-яку погоду.
— Знаєш, я весь час думала, — якось зізналася Ганна, збираючи квіти, — що доля тебе нам привела, а потім забере. А виходить — ти сам нас обрав. І залишився.
— Серце краще знає, — Сашко обережно обійняв її. — Воно не помиляється.
На своє двадцятиріччя він створив фонд допомоги дітям-сиротам. Назвали його іменами Ганни та Івана Кузнєцових — попри їхнє збентежене заперечення.
Уночі, повернувшись до своєї київської квартири, Сашко дістав дві речі: маленький кулон з літерою «А», що був із ним тієї зимової ночі, і потертий носовичок, який Ганна подарувала йому перед від’їздом до міста.
Він обережно поклав їх поруч. Минуле й теперішнє. Кров і любов. Два шляхи, що стали однією долею.
За вікном шуміло нічне місто, але думками Сашко був там — у тихому селі Благодатне, де багато років тому доля привела його на поріг найрідніших людей.
Усі шкільні роки вона була ізгоєм — донькою безхатька, об’єктом для глузувань і зневаги. Але на випускному однокласники завмерли, коли її привітав сам голова обласної адміністрації