— Діно, це що, твій чоловік? — Лена була шокована. — Так це ж він чіплявся до мене на дорозі!
— Діти, ви не бачили мій гаманець? — нервово запитала Діна. — Він був у сумці. Ви її не відкривали?
— Відкривала, — кивнула десятирічна Соня. — Я діставала книжку почитати.
— І я відкривав, — підтакнув восьмирічний Ваня. — Клав машинку.
На Діну накотила хвиля жаху. Гаманець зник! А там були всі гроші, які вона зібрала на відпустку. І тепер усе пропало. Може, хтось витягнув його у поїзді, а може, вона сама загубила по дорозі. От роззява!
Настало літо, у дітей у школі почалися канікули. Діна вирішила відвезти їх на відпочинок до моря. На роботі вона заздалегідь взяла відпустку на потрібні дати, а готуватися до поїздки почала ще за місяць. Нічого не можна було забути: гроші, документи, ліки, одяг. Відпустка з дітьми непередбачувана, потрібно бути готовою до різних несподіванок. І хто б міг подумати, що головним форс-мажором стане втрата гаманця.
— Шукайте, може, він випав, поки ми виходили з поїзда, — наказала Діна. Думати про те, що хтось його привласнив, не хотілося.
Соня з Ванею забігали пероном, заглядаючи під лавки. А Діна поспішила до чергової по станції, яка стояла неподалік.
— Доброго дня! Я загубила гаманець, прямокутний, синій. Ніхто не знаходив?
Жінка похитала головою.
— Сьогодні знахідок не було. Ви у поїзді дивилися?
Поїзд, на якому приїхала Діна з дітьми, ще стояв. Але і там провідниця не змогла допомогти.
— Залишені речі знаходили, але гаманців, грошей чи карток серед них не було.
Засмучена Діна повернулася до дітей. Що ж тепер робити? Діти залишаться без моря. Вона сіла на лавку й опустила голову.
— Вибачте, я чула, що ви загубили гаманець?
Діна підняла очі. На неї зі співчуттям дивилася літня жінка в блакитній літній сукні та капелюшку такого ж кольору.
— Так, — кивнула Діна і зраділа. — Ви його знайшли?
— На жаль, ні. Але я хочу запропонувати вам допомогу. Ви туристка?
— У відпустку з дітьми приїхала. Хотіла їм море показати. Але тепер без грошей нам навіть ніде зупинитися. Я думала вже на місці знайти щось…
Діна детально пояснила ситуацію: вона домовилася з місцевою жителькою, що зніме в неї квартиру. Та люб’язно дозволила заплатити після приїзду. Але тепер нічого не вийде, безкоштовно Діну з дітьми ніхто не прийме. Треба їхати додому.
— Мила моя, до чого такі труднощі! — усміхнулася жінка. — Навіщо вам повертатися? Запрошую вас зупинитися у нас.
— У вас? — перепитала Діна. — Дякую, звісно, але я не хочу вас обтяжувати, у мене двоє дітей. Та й платити мені нічим.
— Нічого, відплатите допомогою по господарству. Самій мені важко багато чого робити, а син постійно зайнятий.
— Син?
Жінка показала рукою, і Діна побачила засмаглого чоловіка років сорока. Він стояв, спершись на стіну, і невдоволено дивився в їхній бік.
— Ой, він, здається, не радий цій ідеї, — зніяковіло мовила Діна.
— Нічого страшного, ви ж мої гості.
Анна Ігорівна, так звали нову знайому, познайомила їх зі своїм сином.
— Тимофію, це Діна і її діти – Соня та Ваня. Вони поживуть із нами два тижні.
Тимофій мовчки кивнув і нічого не сказав, лише підхопив їхні валізи та попрямував до виходу зі станції, до стоянки автомобілів.
Коли господарі та гості прибули до будинку, Діна не могла приховати захоплення. Їхній новий тимчасовий прихисток розташовувався на височині, до моря було рукою подати. З одного боку виднівся ліс, а з іншого – рівнина. По зеленій траві бігали коні.
— Як же тут гарно! — захоплено вигукнула Діна.
— Мамо, там конячки! Можна нам покататися? — закричали діти.
Анна Ігорівна розсміялася.
— Це коні наших сусідів, у них своя ферма. Ми пізніше сходимо до них, і вам дозволять покататися. Тільки не забудьте взяти яблука для коней. Вони будуть вам дуже вдячні.
Соня з Ванею зраділи й застрибали. Ваня підхопив якусь палицю й почав бігати по двору, ніби на коні скаче. А Соня примостилася на ґанку, дістала зі свого рюкзака зошит і олівець, почала малювати коня.
— Гарні у вас дітки, — зауважила Анна Ігорівна. — А де їхній батько? В місті залишився?
— Ні, ми нещодавно розійшлися, — зітхнула Діна. — Він до матері повернувся. Не хоче брати на себе сімейні обов’язки, йому важко з нами.
— Погано, — похитала головою господиня. — Зараз ніхто не цінує стосунки й не працює над проблемами. Усі хочуть легкої життєвої дороги.
Діні стало трохи неприємно. Не сподобалося їй, що майже незнайома жінка починає її вчити жити. Діна знала таких порадників, наслухалася на роботі. Спершу співчувають, стають на бік нещасної дружини, а тільки дай привід – одразу роблять винною у розлученні. Чоловіка шкодують, а жінку всіляко дорікають.
— А у вашого сина є дружина? — різко запитала вона.
— Була.
— То чому ж розійшлися? Теж не все гладко?
— Милочка пішла від нас, — Анна Ігорівна подивилася на небо. — Довго хворіла.
— Ой, вибачте…
Діна пошкодувала, що підняла делікатну тему.
Вони якраз зайшли в будинок. Усередині було прохолодно й просторо, пахло м’ятою та ще якимись квітами. Анна Ігорівна вказала на дві вільні гостьові кімнати.
— Тут ви будете жити.
Так почалися їхні літні канікули. Соня й Ваня гралися на вулиці, забігали додому лише пообідати та щось перекусити. Вони познайомилися з іншими дітьми, що жили в найближчому селі, й цілими днями зникали то в гостях, то на морі, то в полях, спостерігаючи за кіньми.
Спочатку Діна не хотіла відпускати їх на пляж з чужою жінкою – мамою їхньої нової подружки Ксюші, але Анна Ігорівна її вмовила.
— Діночко, не хвилюйся за дітей. Вони в надійних руках. Олена за ними догляне, як за своїми.
Сама ж Діна на море ходила кілька разів. Їй було спекотно, температура повітря піднялася до тридцяти градусів і вище, жінці не хотілося виходити з дому, де працювали кондиціонери. Лише ввечері, коли спускалася прохолода, Діна виходила на вулицю.
Вона із задоволенням допомагала Анні Ігорівні готувати та набирати на комп’ютері текст її нової книги. Літня жінка виявилася дитячою письменницею.
— Очі вже погано бачать, та й від екрана швидко втомлююся, — поскаржилася вона. — Я диктуватиму, а ти набирай. Умієш же?
Ще б Діна не вміла – на роботі тільки те й робила, що друкувала. Вона із задоволенням взялася за роботу й раділа, що може віддячити за проживання.
Якось увечері Анна Ігорівна попросила її поїхати до найближчого міста купити тканини для шиття. А разом із нею відправила свого сина Тимофія.
— Не своїм же ходом тобі їхати. Тимофій тебе завезе, правда, сину?
— Угу, — буркнув чоловік.
Діна переодяглася у своїй кімнаті й уже зібралася виходити на вулицю, як почула під вікнами розмову. Мимоволі вона прислухалася.
— Могли б завтра за тканинами поїхати. Чому тобі вони саме під вечір знадобилися?
— Тімо, придивись до Діночки. Хороша жінка, розумна, добра, працьовита, допомагає мені. У домі живе, нічого не вкрала. Отже, ще й чесна.
Тут Діна обурилася подумки: «Що? Вони чекали, що я крастиму? За кого вони мене мають?».
— Дітки гарні, — продовжувала Анна Ігорівна. — Придивися до неї. Після Милочки ти вже давно сам. А тобі сорок років, сину. Я ж не вічна, хочеться ще й онуків побачити.
— Мамо, не треба мене сватати. У неї ж чоловік є.
— Вони розійшлися. Це я точно знаю, вона сама казала.
Діна замислилася. Значить, Анна Ігорівна хоче її звести зі своїм сином. Хмикнула про себе: та цей Тимофій за тиждень і слова їй не сказав, гарний жених.
Чоловік переважно працював у дворі та в полі. Щось орав на тракторі, іноді Діна бачила його верхи на коні. Хто ж він такий? Анна Ігорівна про сина нічого не розповідала, мабуть, хотіла, щоб Діна сама дізналася. Тримала інтригу. Хитро! Діна й справді зацікавилася.
Прикинувшись, що нічого не чула, Діна вийшла з дому. Тимофій завів машину, і вони по вечірній прохолоді поїхали до магазину тканин – він якраз працював до дев’ятої.
Дорогою і в магазині чоловік мовчав. Діна теж не заводила розмову. Але коли вони, навантажені пакетами, йшли до машини, Діну мало не збив якийсь лихач на дорогій іномарці.
— Обережно! — крикнув Тимофій, хапаючи Діну за руку й притискаючи до себе. Пакети впали на асфальт, а лихач зник за поворотом.
Діна була приголомшена: ще крок — і машина збила б її напевно.
— Ви не поранилися? — занепокоєно спитав чоловік. — Тут машини іноді навіть не гальмують, їдуть прямо. «Лежачого поліцейського» б поставити, але щось ніхто не ворушиться.
Після цього випадку їхні стосунки змінилися на краще. Мовчати й ігнорувати одне одного було вже неможливо. Тимофій завів розмову, розпитував про її життя, роботу секретаркою та враження від їхнього прибережного містечка. Діна розпитала його про роботу.
— У мене невеликий бізнес – надаю в оренду трактор, екскаватори, спецтехніку. У нас багато хто будує будинки, і для земельних робіт потрібна техніка. Літо, зараз якраз сезон.
Діна тихо присвиснула. Ось тобі й «темна конячка», Тимофій, виявляється, бізнесмен.
Коли вони під’їхали до дому, то вже жваво теревенили, як старі друзі, Діна сміялася. Анна Ігорівна посміхалася з ґанку і задоволено потирала руки — справа зрушила з мертвої точки.
Наступного дня Тимофій запросив Діну з дітьми покататися на конях. Жінка вперше сиділа в сідлі, але їй дуже сподобалося. Вона подумала, що могла б прожити тут усе життя: у цьому прохолодному будинку разом із Анною Ігорівною та Тимофієм. До чоловіка Діна почала відчувати симпатію. До сильних почуттів було ще далеко, але перші кроки вже були зроблені.
Якось через тиждень до них у гості завітала Лена, мама Ксюші. Анна Ігорівна та Діна вийшли до неї. Жінка почала говорити:
— Уявляєте, сьогодні йду з магазину, а за мною чоловік. Каже: «Давайте познайомимося, ви така красива, я очей не можу від вас відвести». Я йому відповідаю, що в мене є чоловік. А він: «Та годі брехати, ціну собі набиваєш». Уявляєте?
— Жах який! — похитала головою Діна.
— Я пішла вперед, а він мені щось іще кричав услід.
— Яке невиховання, — погодилася Анна Ігорівна.
— Дивіться, він мене знайшов! Стоїть за парканом. Наглості вище даху у людини.
Діна повернула голову й побачила біля хвіртки свого чоловіка.
— Коля, ти звідки тут узявся? — здивувалася вона. Може, їй уже мариться від спеки?
Але чоловік за парканом і справді виявився Колею.
— Соня зателефонувала, сказала адресу. Ось я й приїхав за дітьми.
— Але ж у неї немає телефону, — розгубилася Діна.
— Мам, я в Ксюші взяла, — підійшла до них донька. — Сумувала за татом і вирішила подзвонити. А номер його я напам’ять пам’ятаю. Тільки я не знала, що він приїде.
От так! Діна не знала, що й робити, а Коля тим часом почав злитися.
— Соня мені розповіла, що ти тут із якимось «дядьком Тімою» на конях катаєшся. Діно, мені це категорично не подобається. Впусти мене, поговоримо!
— Діно, це що, твій чоловік? — Лена була в шоці. — Так це він чіплявся до мене на дорозі!
— Який ловелас, — похитала головою Анна Ігорівна, з цікавістю розглядаючи Колю. — У двір ми його, звісно ж, не пустимо.
— Коля, навіщо ти приїхав? І на які гроші квиток купив? Ти ж не працюєш. У матері останні гроші взяв?
Чоловік єхидно посміхнувся.
— А я повернувся до квартири, щоб забрати речі. Ти забула, що в мене є другі ключі? А там на столі лежав твій гаманець. Ось на ці гроші й приїхав.
— Оце так…! — закричала Діна. — Віддай негайно! Я думала, що загубила його.
— Віддам, якщо ти зі мною в місто поїдеш.
— Що за галас, а бійки нема? — із дому вийшов Тимофій і хмуро поглянув на Колю.
— А, то ти і є той самий «дядько Тіма»? Ну виходь, зараз з тобою розберемося.
— Діночко, — спокійно сказала Анна Ігорівна. — Ти не хотіла, щоб я щось говорила про твого чоловіка, але я все ж скажу – він жахливий. Як добре, що ви більше не разом.
Коля, бачачи, що у двір його пускати не збираються, вирішив потрапити туди сам — перелізти через невисокий паркан. Не врахував тільки, що на паркані були гострі наконечники. Закинув одну ногу, другу, почувся тріск тканини – літні штани Колі порвалися в найцікавішому місці. Він завмер, боячись поворухнутися.
— Злазь назад, — строго сказав Тимофій. — Поки я поліцію не викликав за проникнення на приватну власність.
— Немає у нас таких законів, — пробурмотів Коля, намагаючись відчепити штанину від наконечника.
— Ще й як є.
Коля зліз із паркану, тримаючись за обірвані штани. Ну й осоромився перед чужими людьми на всі сто. І навіщо тільки сюди поліз? Єдині штани порвав. Приїхав забрати дружину з моря, а вона тут хахаля знайшла. Коля встиг оцінити його дужі руки. Такий як ударить кулаком – і вже не піднімешся. А поруч ще та брюнетка стояла, з якою він хотів познайомитися. Розповіла, мабуть, про Колині домагання. Діна точно до нього не повернеться й дітей не віддасть. Та вони й самі не хочуть, Соня до нього навіть не підійшла, їй вистачило телефонної розмови. Схоже, втратив він дружину. Але нічого, невелика втрата, знайде іншу.
— Приїдеш – поговоримо, — буркнув Коля і пішов шукати найближчий магазин одягу. Грошей було мало, вистачило тільки на нові шорти та зворотний квиток до міста.
Коли чоловік пішов, Діна зітхнула з полегшенням.
— Так не хочеться повертатися додому.
— Залишайся у нас! — запропонувала Анна Ігорівна. — Дім великий, всім місця вистачить. Роботи тут багато.
— Можеш у мене працювати, — кивнув Тимофій. — Якраз секретар потрібен.
— Мам, давай залишимося, — закричали діти. — Тут так добре, море і коні! І з Ксюшею ми вже подружилися.
Діна задумалася. У місті її справді нічого не тримає. А тут відкривається нове життя, та й із Тимофієм усе почало складатися. Чому б і ні?
Діна з дітьми жила в Анни Ігорівни та Тимофія аж до осені. За цей час встигла подати на розлучення, звільнитися з роботи, перевезти речі за допомогою Тимофія, здати міську квартиру й влаштувати дітей у нову школу. Тепер вона з нетерпінням чекала грудня – на друге число була призначена їхня з Тимофієм весілля…
Проїжджаючи повз знайому стару хатину, Петро помітив хрест поруч із нею…