Аня категорично не розуміла, навіщо їм у домі ця людина. Вона завжди хотіла, щоб мама вийшла заміж і була щаслива, але ж не з цим. Дівчинка сиділа на дивані, удавала, що читає книжку, а сама одним оком спостерігала за Артуром. Той тільки нещодавно прокинувся і тепер, не поспішаючи й не звертаючи на Аню жодної уваги, блукав по дому. Артур увесь час розмовляв телефоном. І, як зрозуміла Аня, далеко не з чоловіком. Очевидно, він вважав її зовсім малою, тому не соромився. «Мила, ну що ти таке кажеш? У мене через два тижні весілля, а ти хочеш спокусити майже одруженого чоловіка?» Він слухав, що йому відповідали, потім сміявся, знову щось говорив. Ані було страшенно гидко. Гидко від того, що вона все це чула, і гидко від того, що цей чоловік, якого так любить її мама, її обманює.
Аня різко відклала книжку. Артур повернувся, уважно подивився на неї та пішов у спальню, щільно зачинивши за собою двері. А Аня вирішила порадитися зі своїм найкращим другом. Вона стрімко вислизнула на вулицю і кинулася дорогою до бараків, які були не так уже й далеко. Просто їх не було видно через висаджені високі туї, які, здавалося, відгороджували елітне селище від звичайних міських нетрів.
Якби Алла Олегівна знала, що її дочка там буває, у неї, мабуть, серце зупинилося б. Аня озирнулася — нікого не було поруч. Вклала два пальці в рот і пронизливо свиснула. Одразу ж із вікна барака виглянула кудлата голова хлопця:
— Ань, заходь, предки до бабусі поїхали.
Вона перелізла через підвіконня — двері для слабаків — і запитала:
— А ти чого не поїхав?
Петько, друг Ані, почухав потилицю:
— Та я з англійської двійку отримав, от і сиджу зубрю, бо батько ременя обіцяє дати.
Аня посміхнулася. Батько Петька був великий, бородатий і страшенно добрий. Його любили абсолютно всі діти у дворі, але ременя обіцяти Петьку він справді міг, хоча жодного разу ще своєї обіцянки не виконав.
— Ань, а ти чого? Ми ж домовлялися тільки завтра ввечері зустрітися.
— Петь, я до тебе порадитися.
Петько був старший за неї на цілих два роки. Ані щойно виповнилося дванадцять, а Петьку вже було чотирнадцять, тому він був для неї справжнім авторитетом. Дружили вони давно — із того самого моменту, коли Петько допоміг їй дістатися додому, коли вона впала з велосипеда. Тоді їй було вісім.
— Та ну? — Петько закрив підручник. Він знав, що в Анниній родині скоро стануться зміни, і одразу зрозумів, що подруга прийшла до нього саме через це. Аня розповіла про поведінку Артура, сказала, що мама взагалі нічого не помічає. — Петь, я не розумію, як їй розповісти, щоб вона мені повірила?
— А я не розумію, чого ти боїшся, у вас же з мамою хороші стосунки. Просто сядь і все розкажи, вона точно тебе послухає, або хоча б прислухається.
Аня замислилася. Це була правда. Вони з мамою завжди були дружні, правда, зараз уже немає такого, щоб вони, обійнявшись, дивилися фільми чи щось обговорювали. Тепер мама обіймається з Артуром і обговорює все з ним.
— Гаразд, так і зроблю. Дякую, Петь.
Хлопець знітився:
— Та за що?
— Ну, за те, що ти є.
Увечері Артур кудись став збиратися. Алла, яка тільки-но прийшла з роботи, здивовано подивилася на нього:
— А ти куди?
Він поцілував її і відповів:
— Та, з другом трохи в барі посидимо. Я ж скоро стану одруженою людиною, вже нікуди й не сходиш. А дуже давно не бачилися. Ти не хвилюйся, я ненадовго.
Алла посміхнулася:
— Іди, звісно, а то я весь час із людьми на роботі, а ти все вдома один. І не поспішай, відпочинь, посидь із товаришем.
— Дякую, рідна, ти у мене найкраща.
Тільки Артур завагався, а Алла ляснула себе по лобі:
— Ой, я навіть не подумала. Ось, тримай.
Вона швидко простягнула йому гроші. Артур ще раз чмокнув її і вийшов за двері.
Алла якийсь час дивилася йому вслід, потім повернулася до Ані, ніби згадавши про її існування:
— Ну що, влаштуємо сьогодні дівич-вечір?
— Влаштуємо, мамо.
Вони разом приготували вечерю. Аня вже й забула, коли вони так робили. Повечеряли, посміялися, а після того, як посуд був вимитий, Аня присіла перед мамою:
— Я поговорити з тобою хочу.
Алла зітхнула:
— Аню, я знаю, що тобі не подобається Артур. Знаю, точніше, пам’ятаю, що він молодший за мене, але невже ти не хочеш, щоб мама була щасливою?
— Він не зможе зробити тебе щасливою. Поки ти на роботі, він розмовляє з іншими жінками, і зараз я впевнена, що він на твої гроші повів у бар когось ще, а не з другом там.
Алла грюкнула долонею по столу:
— Так, досить. Мені дуже боляче усвідомлювати, що я виростила таку егоїстку. Не хочу нічого чути. І взагалі, ти ще надто мала, щоб розмірковувати про такі речі. Йди до своєї кімнати.
Аня образилася, засопіла й одразу пішла. Даремно. Мама просто її не чує. Схоже, Ані доведеться змиритися з тим, що Артур просто користується мамою та її грошима.
Вночі вона прокинулася від гучних голосів, подивилася на годинник — пів на четверту. Артур, очевидно, тільки-но повернувся і не в дуже хорошому стані. Мама сварила його, а потім він закричав:
— Послухай, Алло, що ти поводишся, як бабця з онуком? Досить мене сварити!
Грюкнули двері спальні. Потім ще раз, і Аня почула вибачливий мамин голос. Стало так гидко, що дівчинка натягнула подушку на вуха.
Наступного дня Аня й Петро сиділи на пустирі:
— Так, потрібно щось робити.
Аня зітхнула:
— Петре, а що зробиш? Ти ж розумієш, мама тільки його чує, зовсім нічого не помічає.
— А весілля коли?
— Петре, десятого.
Петро усміхнувся:
— Слухай, у мене є план. Не знаю, чи сподобається він тобі, але здається, іншого способу немає, щоб мама тебе почула й щось зрозуміла.
Очі Ані засвітилися:
— Розповідай, Петре!
Коли Петро закінчив, Аня з сумнівом похитала головою:
— Петре, але як ми це зробимо? Ти ж розумієш, ми в школі, а це потрібно…
— Зачекай, я все придумав…
Десяте число наближалося. Артур навіть перестав сваритися з мамою. Так, він, у принципі, відлучався майже щовечора, але Алла мовчала. Очевидно, вона пам’ятала той скандал, коли Артур порівняв її з бабусею. Аня знала, що Артур на десять років молодший за маму. Нічого страшного в цьому вона не бачила, якби не одне «але». Вона була впевнена, що Артур не любить маму, а останні їхні з Петровими розслідування тільки підтвердили це.
Аня була у своїй кімнаті, коли почула, як Артур розмовляє телефоном:
— Міла, я домовився з Колею, приїдеш у ролі його дівчини. Та не бійся ти, тебе ж ніхто не знає, звісно. Хоч подивись, що нас із тобою тепер чекає, яке життя. Та годі, не бурчи, я її цілувати буду тільки тому, що треба. А ти, дивись, не напийся, а то знаю я тебе.
Аня стисла кулаки. — От негідник, зовсім знахабнів.
Увечері за столом Артур ненароком сказав:
— Алло, я тут згадав про свого друга, хотів би, щоб він зі своєю дівчиною був на весіллі, ти ж подзвониш у ресторан?
— Звісно, а що за друг?
— А ти його ще не бачила, Коля, ми з ним у дитинстві дружили, потім він кудись поїхав, а тут ось повернувся й подзвонив.
— Ну це ж чудово, стільки твоїх друзів на весіллі, буде весело.
Аня встала й мовчки вийшла. Вона просто не могла це все слухати, не могла дивитися на те, якою наївною виглядала мама. Звісно, вона думала, що Артур її любить, але Аня-то розуміла, що ніколи він її не любив. Та й Артур усе розумів, і тільки мама залишалася в повному невіданні.
У весілля було вкладено стільки грошей, що, мабуть, простій людині вистачило б на все життя. Але Аллі було нічого не шкода для коханого. І взагалі, вона вважала, що це чудово — влаштувати таке свято, коли утворюється справжня сім’я, коли є така любов.
Тільки донька її не радувала. Щоразу Алла давала собі обіцянку, що поговорить з Анею, що буде приділяти їй більше уваги, яку в неї відібрав Артур, але трохи згодом, після весілля. Алла згадувала їхні спільні вечори й думала, що їх обов’язково потрібно повернути. Просто тепер дивитися якийсь фільм вони будуть не вдвох, а втрьох.
Святкування проходило в розкішному ресторані. Аня ніяк не могла зосередитися на тому, щоб встигнути з усіма привітатися і відповідати на вітання. Вона навіть не роздивилася, наскільки гарний зал. Дуже нервувала. Не знала, що буде після її привітань. А раптом їхній план не спрацює? Раптом мама образиться на неї — і все? Аня не хотіла зла мамі, але… Вона намагалася поговорити з нею ще раз, але мама різко її зупинила:
— Аню, припини, а? Ти вже не дитина, щоб так себе поводити. Врешті-решт, це низько. Не псуй мені настрій перед найважливішим днем у моєму житті.
Аня відійшла. Вона навіть не змогла сказати, що раніше найважливішим днем був її день народження.
— А тепер привітання від Анни, доньки нареченої. Анечко, будь ласка, — голос ведучого змусив її здригнутися.
У підготовці привітання брали участь усі хлопці з Петькового двору. Аня випросталася і вийшла на сцену:
— Мамусю, перш ніж ти побачиш те, що я хочу тобі показати, я хочу, щоб ти знала: я дуже тебе люблю. І більше за все на світі хочу, щоб ти була щасливою.
І тут ведучий увімкнув відеозапис, який Аня передала йому перед самим весіллям. На екрані Артур пристрасно цілував дівчину, яка зараз сиділа неподалік від нього. Потім Артур у барі й знову з цією дівчиною, яка була в нижній білизні. Уже ніхто не дивився на екран, усі дивилися на молодят. Дівчина тут же зникла, а Артур тихо сповзав під стіл.
Аня бачила мамині очі.
— Мамусю, пробач мене, але ти не хотіла мене чути, а він… він просто не любить тебе.
Алла нічого не відповіла. Ані здалося, що в цей момент мама її ненавидить. Дівчинка кинула мікрофон у руки ведучого і вибігла з ресторану. На вулиці її чекав Петро. Аня нічого йому не відповіла, просто пробігла повз. Петро наздогнав її вже біля річки:
— Та стій ти, ненормальна!
Аня повернулася до нього, уткнулася в груди й розплакалася:
— Петь, що я накоїла?
— Та нічого, усе правильно. Ну, звісно, не дуже гарно, але ж ти захищала свою маму.
Вони сиділи біля річки й кидали камінці у воду. Обоє мовчали. Нарешті, Петро спитав:
— А ми тут до ранку сидітимемо?
Аня знизала плечима:
— Я не знаю. Я не знаю, що вдома і як туди йти.
Знову замовкли. Петро сказав:
— Так пішли до нас. Ти ж знаєш маму, нагодує, спати покладе.
— Не можу. Мама буде хвилюватися.
Слова Ані прозвучали невпевнено. «Ні, мама, звісно, буде хвилюватися, але, мабуть, не так, як раніше».
— Аню!
Дівчинка здригнулася. Вони з Петром підвелися. Поруч із ними стояла Алла:
— Привіт, Петре. Можна мені з вами посидіти? Втомилася, поки вас шукала.
Петро пробасив:
— Звісно. Ось на куртку сідайте.
Він розстелив свою куртку, і Алла усміхнулася:
— Дякую.
Вона присіла й обережно обняла Аню:
— Пробач мене, доню!
— Ні, мамо, це ти мене пробач. Не можна було так. Я не подумала, що це побачиш не тільки ти, а й усі гості.
Алла усміхнулася:
— Та байдуже. Розумієш, Анюта, наче кайдани з мене зняли. Сама собі придумала щастя і носилася з ним, дурепа.
— Мамо, ти не дурепа, ти у мене розумна, гарна, найкраща.
Петро присів поруч. Алла обняла його іншою рукою:
— А ти, значить, і є той самий легендарний Петро, про якого я так багато чула, але ніколи не бачила. А чому ти ніколи не приходив до нас у гості?
Петро зніяковіло хмикнув:
— Ну, мабуть, тому, що я живу не у вашому селищі.
Алла стурбовано подивилася на нього:
— А де? Десь далеко?
— Ні, не дуже, у бараках. Але ви не думайте, я нічому поганому Аню не вчу.
— А я й не думаю.
— Зачекайте, то ви вирішили, що я така, що я буду дивитися на тебе якось не так, бо ти не…
Петро зніяковіло кивнув.
— Ну ви даєте. Аню, ну ти ж мене знаєш, як ти могла таке подумати? А знаєте що? Давайте завтра влаштуємо свято! Покличемо батьків Петра, ваших друзів, я когось зі своїх запрошу, і влаштуємо як у вас кажуть? «Тусню».
— У нас цілий ресторан їжі й оплачений ведучий.
Аня засміялася:
— Мамо, а як ми це свято назвемо?
Алла замислилася, потім дістала телефон:
— Так, що тут у нас завтра? О, знайшла! Завтра день кота. Аню, ти щось маєш проти котиків?
Аня заперечно похитала головою і пригорнулася до мами:
— Я так рада, що ти повернулася. А хорошого чоловіка ми обов’язково зустрінемо, от побачиш!
Алла поцілувала доньку в маківку:
— Гаразд, усім по домівках. Завтра всіх чекаю на святі.
— Петре, щоб був із батьками!
Незвичайний та дуже цікавий спосіб посадки цибулі: не брудно, адже землі тут немає