Серце калатало, мов шалене, поки я дивилась на екран телефону. Вчора ми сильно посварились, але я й уявити не могла, що він зайде так далеко. «Познайомлю тебе з батьками у твій день народження. Вони вже їдуть до тебе. Вибач, не зможу бути з вами — у мене квитки на концерт». Серйозно? Три сухі рядки — і клубок у горлі. Я стиснула телефон так, що пальці побіліли. Ось вона — точка неповернення.
— Віро, як щодо стрибка з парашутом цими вихідними? — приголомшив мене Кирило за вечерею. — Зловимо адреналіну, а? Друзі кажуть — враження нереальні…
Я ледь не вдавилася сендвічем:
— А може відразу на Марс полетимо? Або на Говерлу видеремось? Для мене це приблизно одне й те саме.
— Та годі тобі, буде круто, Віруню, ну давай! — не вгамовувався він. — Ти постійно сидиш зі своїм в’язанням, як бабуся. Треба жити на повну!
— Я сто разів просила не перекручувати моє ім’я — я Віра, а не Віруня, — насупилась я. — І що, у тебе раптом з’явилися зайві гроші? Скільки зараз коштує таке задоволення?
— Розклад такий, — почав Кирило. — Базовий стрибок з інструктором — 6 тисяч. Усе включено: страховка, спорядження… А якщо хочеш відео на пам’ять — ще дві зверху.
— Ти коли мільйонером встиг стати? — саркастично кинула я. — На 8 тисяч можна пів місяця прожити — продукти, комуналка… А ти хочеш це спустити за… скільки триває стрибок?
— Хвилина вільного падіння і ще дві під куполом, — охоче відповів Кирило. — Разом три хвилини.
Я схопила телефон, відкрила калькулятор, швидко підрахувала й показала йому результат:
— 2 666 гривень за хвилину! Твій тато випадково не Ахметов, про якого я не знаю?
— Я й не збирався свої тратити, — пробурмотів він, зрозумівши, що аргументи не працюють. — У тебе ж премію видали…
Чудово! Він ще й на мої кровні зібрався стрибати. Я перейшла в наступ:
— Кирилку, а знаєш, чому в мене премія була, а в тебе — ні? Бо я здобула нормальну освіту, а ти — ні. На кого ти там учився у своєму технікумі?
— Ну, токар, — пробубонів Кирило. — Але я туди пішов, бо всі пацани з району пішли…
— А на заводі ти жодного дня не працював, так? — підказала я. — Вічно тягаєшся по якихось сумнівних фірмах, шукаєш, де прибитися…
— Не хочу, як батько, за станком все життя горбатитися! — огризнувся він. — Моє місце в офісі!
— Щоб в офісі працювати, треба мати освіту, — парирувала я. — Ти ким себе там бачиш? Геймером?
Я часто підколюю його за залежність від онлайн-гри «Поля бою», і він ображається, наче я особисту гідність зачіпаю.
— Чого одразу геймером, — напружився Кирило. — Я можу й в офісі…
Він надовго замовк, мабуть, шукаючи хоч якийсь реальний варіант. Не знайшов.
— Здобудь вищу освіту, ще не пізно, — порадила я. — Буде стабільний дохід. Або йди на завод, зрештою. Поки ми просто зустрічаємось. А якщо одружимось, діти з’являться — що ти їм запропонуєш?
— Розберусь, — буркнув він. — Дякую, я наївся.
Кирило пішов у кімнату, і незабаром я почула, як він розмовляє телефоном:
— Льоша, як справи? Плани на вечір є? Куди, в «Фенікс»? Буду за пів години!
Він зазирнув на кухню, кинув, щоб не чекала, і втік. Я домила посуд, залізла з ногами на диван і розридалась. Втім, хто винен, як не я сама? Адже бачила, що за фрукт цей Кирило. Батьки й подруги в один голос твердили — ледар.
— І що, він усе життя тобі казки розповідатиме? — зітхала мама. — Достатньо одного погляду на цього вітрогона, щоб зрозуміти, хто він такий. Чим він тебе зачепив взагалі?
Чесно кажучи, я й сама не розуміла. Симпатичний, веселий, навіть надміру безтурботний. Познайомились ми на фестивалі в парку, який у нас проходить у серпні.
— Що, Макса Барських не видно? — підморгнув високий симпатичний хлопець. — Можу допомогти. Залазь мені на плечі!
— Якось ніяково, — зніяковіла я. — Вам буде важко.
— Незручно — це не бачити Барських, коли він виступає, — засміявся він. — Це як дивитися на цукерку через вітрину — жодного задоволення.
Я довго не думала — вилізла на плечі Кирилу, так представився незнайомець. Дуже хотілося побачити улюбленого виконавця. Після концерту він запропонував провести мене додому, і я погодилася.
Він здався мені приємним і дотепним, знав купу веселих історій і анекдотів.
— Та ну, Барських — не моє, — зізнався Кирило. — Я на фест з друзями прийшов потусити. Я взагалі по року — «Океан Ельзи», «Друга Ріка», «Тартак», «СКАЙ». Навіть сам граю в гурті «Темна течія».
Цей хлопець був настільки не схожий на всіх моїх знайомих, що я раптом відчула щось схоже на кохання з першого погляду.
Біля під’їзду Кирило ніяково чмокнув мене в щоку й попросив номер телефону «на всяк випадок». А я в душі сподівалась, що він подзвонить уже ввечері, зовсім втративши голову.
Але Кирило подзвонив лише наступного дня:
— Привіт, Вірочко! Слухай, тобі просто неймовірно пощастило!
— Привіт, Кириле, — відповіла я. — І в чому ж моя вдача, якщо не секрет?
— Сьогодні наш гурт виступає в барі «Конфетті», прийдеш послухати? — заторохтів він. — Починаємо о восьмій!
Чесно кажучи, музика гурту «Темна течія» виявилась вищою за межі мого розуміння. Мабуть, для таких композицій потрібне якесь особливе мислення. Зате Кирило на сцені виглядав так природно, ніби з гітарою народився.
А наприкінці виступу сталося щось неймовірне. Кирило покашляв і заговорив у мікрофон:
— Друзі, в мене важливе оголошення! Буквально вчора доля звела мене з дівчиною, без якої я вже не уявляю свого життя. Вона сьогодні з нами, її звати Віра. Віро, встань, будь ласка!
Весь бар почав скандувати:
— Віра! Віра! Віра!
Довелося піднятись, червоніючи від ніяковості. Кирило на весь зал оголосив, що ми — майбутні чоловік і дружина, і весілля не за горами. Такої екстравагантної поведінки я в житті не бачила…
— Що поробиш, це моє заповітне бажання — щоб ти стала моєю дружиною, — пояснив він пізніше.
Я була одночасно вражена, налякана й окрилена. Незабаром ми вирішили з’їхатися, для чого потрібно було орендувати квартиру. Цим зайнялася я, а Кирило приніс гітару й пару джинсів. Але тоді мене це абсолютно не хвилювало — я просто шалено закохалась у цього дивного, але такого харизматичного хлопця.
— Старі кличуть нас у суботу на знайомство, — якось сказав Кирило. — Їм страшенно цікаво, яка ж дівчина мене причарувала. Це слова мами, не мої.
Я добре підготувалась до зустрічі з його батьками: купила букет, тістечка, навіть у салон сходила. Всі ці турботи виявились марними.
— То це тебе Кирюха вибрав? — у лоба запитала мене його мати, Галина Сергіївна.
— Схоже на те, раз я тут, — спробувала пожартувати я. — Ось, до речі, квіти вам і десерт до чаю.
— Дарма витратилась, — пробурчала Галина. — Квіти що? Сьогодні є — завтра викинеш. А гроші пішли. Ти з цих, так?
Галина заклацала пальцями, підбираючи слово.
— З офісних працівників, — підказав Кирило.
— Саме так! — кивнула мати. — З білоручок, коротше. У нас на текстильній фабриці ті офісні вічно перед нами в їдальню пруться. Нахабні — жах! Ти ж не така?
— Віра зовсім інша, — заступився Кирило. — Вона дуже скромна й чуйна.
У передпокої з’явився кремезний чоловік — мабуть, батько.
— Віктор Степанович, — простягнув він велику долоню. — Галя там стіл накриває, а головне забула купити — роззява. Ось, забіг у «Сільпо».
— Дякую, але я краще соку чи води, — усміхнулась я. — Якось не звикла.
— Чуєш, Віть, вона не звикла! — хмикнула Галина. — А ми по маленькій. Чай не щодня сина одружуємо.
Я хотіла заперечити, що про весілля говорити зарано, але Кирило непомітно стиснув мені руку — мовляв, не варто. Якщо батьки хочуть так думати — нехай думають.
Зустріч не принесла мені жодного задоволення, але батькам Кирила я сподобалась, особливо коли Галина Сергіївна дізналась про моє захоплення в’язанням.
— Та ти що? А светр зв’яжеш? — загорілися в неї очі.
— Хоч пальто, хоч рукавиці — була б пряжа, — відповіла я.
Галина Сергіївна пообіцяла «завалити» мене замовленнями — на цьому наша зустріч і завершилася.
— Ну як тобі мої предки? — спитав Кирило по дорозі додому.
— Вони доволі… своєрідні, — дипломатично відповіла я. — Прості, добрі люди.
— Ага, фабричні в енному поколінні, — презирливо кинув він. — Нічого, окрім верстатів і конвеєрів, у житті не бачили.
— А мої батьки — вчителі, — заперечила я. — Вони теж мало що бачили, крім зошитів і підручників.
— Значить, ми — їхня покращена версія! — розсміявся Кирило. — Познайомиш зі своїми?
— Звісно, — кивнула я. — Наступного тижня.
Так і домовилися. На моїх батьків Кирило не справив враження. Тато прошепотів, що мій обранець іще не визначився в житті — «вітер у голові».
Мама ж охрестила його «блазнем гороховим» — мабуть, через нескінченні анекдоти, якими він сипав увесь вечір.
— У будь-якому разі, нам разом жити, а мені з Кирилом добре! — заявила я батькам, коли він вийшов на балкон поговорити.
Вони не стали сперечатись, лише важко зітхнули. А Кирило продовжував дивувати своїми ексцентричними ідеями. Якось, гуляючи містом, запропонував зайти в тату-салон.
— Навіщо це? — жахнулась я. — Це ж назавжди…
— В тому й річ, — кивнув він. — У мене буде літера «В» у вогні, а в тебе — «К».
Я відмовилась, сказавши, що не готова до такого кроку. Як показали події, слава Богу, що відмовилась. Кирило показав своє справжнє обличчя саме в мій день народження.
— Кириле, я знаю, у тебе зараз не найкращі часи, тому не чекаю дорогих подарунків, — попросила я. — В мене лише одне прохання: давай влаштуємо романтичну вечерю вдвох? Я щось смачне приготую, просто побудемо ти і я, добре?
— Звичайно, малеча, — з готовністю погодився він. — Це буде твій найкращий день народження, обіцяю.
Але в сам день народження Кирило приголомшив мене дзвінком:
— Слухай, у місто приїжджає культовий гурт «Ядерний вибух». Ми з пацанами вирішили піти. Концерт о восьмій.
— Але… це ж мій день народження! — розгубилася я.
Відповідь приголомшила мене…
— На твій день народження я не прийду, але мої родичі прийдуть поїсти, тож накривай на стіл, — заявив мені наречений.
Я була настільки розгублена, що лише пробурмотіла:
— Я не хочу бачити твоїх батьків на своєму святі, тим паче — ти обіцяв…
— Малеча, день народження щороку буває, а такий гурт — раз у житті! — відрізав Кирило. — Вони вже в дорозі, тож давай, імениннице, готуйся!
І тут я згадала мамині слова, що Кирило — просто блазень гороховий, не більше. Він навіть обіцянку не здатен дотримати — проміняв мене на якийсь гурт.
Прикинувши, скільки часу потрібно його батькам, аби дістатися, я зрозуміла, що в мене хвилин 20 на збори. Псувати такий день їхнім товариством зовсім не хотілось. Як на зло, мої батьки поїхали до бабусі в село, додому йти не було сенсу.
— Олено, ти вдома? — зателефонувала я найкращій подрузі.
— Вдома, — здивовано відповіла вона. — А чого дзвониш? У тебе ж романтичний вечір на носі…
— Потім поясню, — поспіхом кинула я. — Чекай у гості!
За пів години ми з Оленою пили чай, обговорюючи, що сталося. Зателефонувала мама:
— Привіт, донечко, ще раз зі святом! Як святкуєте, все добре? Наш подарунок отримала?
Мама переказала мені непогану суму на картку, щоб я сама собі щось обрала.
— Тепер вже добре, мамусю, — відповіла я. — Повертайтеся швидше, я скучила.
З Кирилом ми розійшлись доволі холодно. Він щиро не розумів причини. Що ж, можливо, усвідомить це пізніше, коли подорослішає. Років за десять, не раніше.
Рідня чоловіка на дачі