Серце калатало, мов шалене, поки я дивилась на екран телефону. Вчора ми сильно посварились, але я й уявити не могла, що він зайде так далеко. «Познайомлю тебе з батьками у твій день народження. Вони вже їдуть до тебе. Вибач, не зможу бути з вами — у мене квитки на концерт». Серйозно? Три сухі рядки — і клубок у горлі. Я стиснула телефон так, що пальці побіліли. Ось вона — точка неповернення.
— Віро, як щодо стрибка з парашутом цими вихідними? — приголомшив мене Кирило за вечерею. — Зловимо адреналіну, а? Друзі кажуть — враження нереальні…
Я ледь не вдавилася сендвічем:
— А може відразу на Марс полетимо? Або на Говерлу видеремось? Для мене це приблизно одне й те саме.
— Та годі тобі, буде круто, Віруню, ну давай! — не вгамовувався він. — Ти постійно сидиш зі своїм в’язанням, як бабуся. Треба жити на повну!
— Я сто разів просила не перекручувати моє ім’я — я Віра, а не Віруня, — насупилась я. — І що, у тебе раптом з’явилися зайві гроші? Скільки зараз коштує таке задоволення?
— Розклад такий, — почав Кирило. — Базовий стрибок з інструктором — 6 тисяч. Усе включено: страховка, спорядження… А якщо хочеш відео на пам’ять — ще дві зверху.
— Ти коли мільйонером встиг стати? — саркастично кинула я. — На 8 тисяч можна пів місяця прожити — продукти, комуналка… А ти хочеш це спустити за… скільки триває стрибок?
— Хвилина вільного падіння і ще дві під куполом, — охоче відповів Кирило. — Разом три хвилини.
Я схопила телефон, відкрила калькулятор, швидко підрахувала й показала йому результат:
— 2 666 гривень за хвилину! Твій тато випадково не Ахметов, про якого я не знаю?
— Я й не збирався свої тратити, — пробурмотів він, зрозумівши, що аргументи не працюють. — У тебе ж премію видали…
Чудово! Він ще й на мої кровні зібрався стрибати. Я перейшла в наступ:
— Кирилку, а знаєш, чому в мене премія була, а в тебе — ні? Бо я здобула нормальну освіту, а ти — ні. На кого ти там учився у своєму технікумі?
— Ну, токар, — пробубонів Кирило. — Але я туди пішов, бо всі пацани з району пішли…
— А на заводі ти жодного дня не працював, так? — підказала я. — Вічно тягаєшся по якихось сумнівних фірмах, шукаєш, де прибитися…
— Не хочу, як батько, за станком все життя горбатитися! — огризнувся він. — Моє місце в офісі!
— Щоб в офісі працювати, треба мати освіту, — парирувала я. — Ти ким себе там бачиш? Геймером?
Я часто підколюю його за залежність від онлайн-гри «Поля бою», і він ображається, наче я особисту гідність зачіпаю.
— Чого одразу геймером, — напружився Кирило. — Я можу й в офісі…
Він надовго замовк, мабуть, шукаючи хоч якийсь реальний варіант. Не знайшов.
— Здобудь вищу освіту, ще не пізно, — порадила я. — Буде стабільний дохід. Або йди на завод, зрештою. Поки ми просто зустрічаємось. А якщо одружимось, діти з’являться — що ти їм запропонуєш?
— Розберусь, — буркнув він. — Дякую, я наївся.
Кирило пішов у кімнату, і незабаром я почула, як він розмовляє телефоном:
— Льоша, як справи? Плани на вечір є? Куди, в «Фенікс»? Буду за пів години!
Він зазирнув на кухню, кинув, щоб не чекала, і втік. Я домила посуд, залізла з ногами на диван і розридалась. Втім, хто винен, як не я сама? Адже бачила, що за фрукт цей Кирило. Батьки й подруги в один голос твердили — ледар.
— І що, він усе життя тобі казки розповідатиме? — зітхала мама. — Достатньо одного погляду на цього вітрогона, щоб зрозуміти, хто він такий. Чим він тебе зачепив взагалі?
Чесно кажучи, я й сама не розуміла. Симпатичний, веселий, навіть надміру безтурботний. Познайомились ми на фестивалі в парку, який у нас проходить у серпні.
— Що, Макса Барських не видно? — підморгнув високий симпатичний хлопець. — Можу допомогти. Залазь мені на плечі!
— Якось ніяково, — зніяковіла я. — Вам буде важко.
— Незручно — це не бачити Барських, коли він виступає, — засміявся він. — Це як дивитися на цукерку через вітрину — жодного задоволення.
Я довго не думала — вилізла на плечі Кирилу, так представився незнайомець. Дуже хотілося побачити улюбленого виконавця. Після концерту він запропонував провести мене додому, і я погодилася.
Він здався мені приємним і дотепним, знав купу веселих історій і анекдотів.
— Та ну, Барських — не моє, — зізнався Кирило. — Я на фест з друзями прийшов потусити. Я взагалі по року — «Океан Ельзи», «Друга Ріка», «Тартак», «СКАЙ». Навіть сам граю в гурті «Темна течія».
Цей хлопець був настільки не схожий на всіх моїх знайомих, що я раптом відчула щось схоже на кохання з першого погляду.
Біля під’їзду Кирило ніяково чмокнув мене в щоку й попросив номер телефону «на всяк випадок». А я в душі сподівалась, що він подзвонить уже ввечері, зовсім втративши голову.
Але Кирило подзвонив лише наступного дня:
— Привіт, Вірочко! Слухай, тобі просто неймовірно пощастило!
— Привіт, Кириле, — відповіла я. — І в чому ж моя вдача, якщо не секрет?
— Сьогодні наш гурт виступає в барі «Конфетті», прийдеш послухати? — заторохтів він. — Починаємо о восьмій!
Чесно кажучи, музика гурту «Темна течія» виявилась вищою за межі мого розуміння. Мабуть, для таких композицій потрібне якесь особливе мислення. Зате Кирило на сцені виглядав так природно, ніби з гітарою народився.
А наприкінці виступу сталося щось неймовірне. Кирило покашляв і заговорив у мікрофон:
— Друзі, в мене важливе оголошення! Буквально вчора доля звела мене з дівчиною, без якої я вже не уявляю свого життя. Вона сьогодні з нами, її звати Віра. Віро, встань, будь ласка!
Весь бар почав скандувати:
— Віра! Віра! Віра!
Довелося піднятись, червоніючи від ніяковості. Кирило на весь зал оголосив, що ми — майбутні чоловік і дружина, і весілля не за горами. Такої екстравагантної поведінки я в житті не бачила…
— Що поробиш, це моє заповітне бажання — щоб ти стала моєю дружиною, — пояснив він пізніше.
Я була одночасно вражена, налякана й окрилена. Незабаром ми вирішили з’їхатися, для чого потрібно було орендувати квартиру. Цим зайнялася я, а Кирило приніс гітару й пару джинсів. Але тоді мене це абсолютно не хвилювало — я просто шалено закохалась у цього дивного, але такого харизматичного хлопця.
— Старі кличуть нас у суботу на знайомство, — якось сказав Кирило. — Їм страшенно цікаво, яка ж дівчина мене причарувала. Це слова мами, не мої.
Я добре підготувалась до зустрічі з його батьками: купила букет, тістечка, навіть у салон сходила. Всі ці турботи виявились марними.
— То це тебе Кирюха вибрав? — у лоба запитала мене його мати, Галина Сергіївна.
— Схоже на те, раз я тут, — спробувала пожартувати я. — Ось, до речі, квіти вам і десерт до чаю.
— Дарма витратилась, — пробурчала Галина. — Квіти що? Сьогодні є — завтра викинеш. А гроші пішли. Ти з цих, так?
Галина заклацала пальцями, підбираючи слово.
— З офісних працівників, — підказав Кирило.
— Саме так! — кивнула мати. — З білоручок, коротше. У нас на текстильній фабриці ті офісні вічно перед нами в їдальню пруться. Нахабні — жах! Ти ж не така?
— Віра зовсім інша, — заступився Кирило. — Вона дуже скромна й чуйна.
У передпокої з’явився кремезний чоловік — мабуть, батько.
— Віктор Степанович, — простягнув він велику долоню. — Галя там стіл накриває, а головне забула купити — роззява. Ось, забіг у «Сільпо».
— Дякую, але я краще соку чи води, — усміхнулась я. — Якось не звикла.
— Чуєш, Віть, вона не звикла! — хмикнула Галина. — А ми по маленькій. Чай не щодня сина одружуємо.
Я хотіла заперечити, що про весілля говорити зарано, але Кирило непомітно стиснув мені руку — мовляв, не варто. Якщо батьки хочуть так думати — нехай думають.
Зустріч не принесла мені жодного задоволення, але батькам Кирила я сподобалась, особливо коли Галина Сергіївна дізналась про моє захоплення в’язанням.
— Та ти що? А светр зв’яжеш? — загорілися в неї очі.
— Хоч пальто, хоч рукавиці — була б пряжа, — відповіла я.
Галина Сергіївна пообіцяла «завалити» мене замовленнями — на цьому наша зустріч і завершилася.
— Ну як тобі мої предки? — спитав Кирило по дорозі додому.
— Вони доволі… своєрідні, — дипломатично відповіла я. — Прості, добрі люди.
— Ага, фабричні в енному поколінні, — презирливо кинув він. — Нічого, окрім верстатів і конвеєрів, у житті не бачили.
— А мої батьки — вчителі, — заперечила я. — Вони теж мало що бачили, крім зошитів і підручників.
— Значить, ми — їхня покращена версія! — розсміявся Кирило. — Познайомиш зі своїми?
— Звісно, — кивнула я. — Наступного тижня.
Так і домовилися. На моїх батьків Кирило не справив враження. Тато прошепотів, що мій обранець іще не визначився в житті — «вітер у голові».
Мама ж охрестила його «блазнем гороховим» — мабуть, через нескінченні анекдоти, якими він сипав увесь вечір.
— У будь-якому разі, нам разом жити, а мені з Кирилом добре! — заявила я батькам, коли він вийшов на балкон поговорити.
Вони не стали сперечатись, лише важко зітхнули. А Кирило продовжував дивувати своїми ексцентричними ідеями. Якось, гуляючи містом, запропонував зайти в тату-салон.
— Навіщо це? — жахнулась я. — Це ж назавжди…
— В тому й річ, — кивнув він. — У мене буде літера «В» у вогні, а в тебе — «К».
Я відмовилась, сказавши, що не готова до такого кроку. Як показали події, слава Богу, що відмовилась. Кирило показав своє справжнє обличчя саме в мій день народження.
— Кириле, я знаю, у тебе зараз не найкращі часи, тому не чекаю дорогих подарунків, — попросила я. — В мене лише одне прохання: давай влаштуємо романтичну вечерю вдвох? Я щось смачне приготую, просто побудемо ти і я, добре?
— Звичайно, малеча, — з готовністю погодився він. — Це буде твій найкращий день народження, обіцяю.
Але в сам день народження Кирило приголомшив мене дзвінком:
— Слухай, у місто приїжджає культовий гурт «Ядерний вибух». Ми з пацанами вирішили піти. Концерт о восьмій.
— Але… це ж мій день народження! — розгубилася я.
Відповідь приголомшила мене…
— На твій день народження я не прийду, але мої родичі прийдуть поїсти, тож накривай на стіл, — заявив мені наречений.
Я була настільки розгублена, що лише пробурмотіла:
— Я не хочу бачити твоїх батьків на своєму святі, тим паче — ти обіцяв…
— Малеча, день народження щороку буває, а такий гурт — раз у житті! — відрізав Кирило. — Вони вже в дорозі, тож давай, імениннице, готуйся!
І тут я згадала мамині слова, що Кирило — просто блазень гороховий, не більше. Він навіть обіцянку не здатен дотримати — проміняв мене на якийсь гурт.
Прикинувши, скільки часу потрібно його батькам, аби дістатися, я зрозуміла, що в мене хвилин 20 на збори. Псувати такий день їхнім товариством зовсім не хотілось. Як на зло, мої батьки поїхали до бабусі в село, додому йти не було сенсу.
— Олено, ти вдома? — зателефонувала я найкращій подрузі.
— Вдома, — здивовано відповіла вона. — А чого дзвониш? У тебе ж романтичний вечір на носі…
— Потім поясню, — поспіхом кинула я. — Чекай у гості!
За пів години ми з Оленою пили чай, обговорюючи, що сталося. Зателефонувала мама:
— Привіт, донечко, ще раз зі святом! Як святкуєте, все добре? Наш подарунок отримала?
Мама переказала мені непогану суму на картку, щоб я сама собі щось обрала.
— Тепер вже добре, мамусю, — відповіла я. — Повертайтеся швидше, я скучила.
З Кирилом ми розійшлись доволі холодно. Він щиро не розумів причини. Що ж, можливо, усвідомить це пізніше, коли подорослішає. Років за десять, не раніше.
Міла хотіла зробити коханому сюрприз, але її випередила його мати, змусивши Мілу змінити свою думку