Донька з’явилася за спадщиною

— Мамо, відкрий! Це я!

Голос за дверима пролунав так несподівано, що Ольга Миколаївна завмерла з тарілкою в руках. Серце стислося — вона впізнала його відразу, хоча не чула майже п’ять років. Ліза? Не може бути…

Руки тремтіли, коли вона поспіхом витирала їх об фартух і йшла до дверей. По дорозі зачепила край стола — навіть не помітила, як чашка зі дзвоном впала на підлогу.

— Зараз, донечко, зараз… — голос зірвався на шепіт.

Вона розчахнула двері — і перед нею стояла її дівчинка. Та сама Лізонька, тільки… інша. Доросла. У дорогій шубі, з акуратним манікюром, із холоднуватим блиском в очах. Але коли вона посміхнулася, на мить Ользі Миколаївні здалося, що перед нею знову та сама мала з кісками.

— Можна зайти? — Ліза злегка нахилилася, ніби збиралася обійняти, але так і не зробила цього.

— Звичайно, рідна, звичайно! — Ольга Миколаївна поспішно відступила, даючи їй пройти. — Я якраз чай збиралася заварити… Ти ж любиш з м’ятою, я пам’ятаю…

Донька пройшла в кімнату, оглядаючись навкруги. Квартира була такою ж, як і п’ять років тому — ті ж штори, та сама ваза на тумбочці, ті ж фотографії на стіні. Ліза зупинилася біля однієї з них — там вони обидві, обійнявшись, сміються на якомусь давньому святі.

— Ти… як ти? — Ольга Миколаївна не знала, з чого почати. Руки самі потягнулися поправити доньці комір, але вона стрималася.

— Нормально, — Ліза відірвала погляд від фото. — А ти?

— Та так… живу…

Повисла тиша — густа й ніякова. Ольга Миколаївна раптом помітила, як постаріли її руки — жилаві, у коричневих плямах. А в Лізи — тонкі пальці з ідеальним манікюром. Такі… чужі.

— Сідай, будь ласка, — заметушилася мати. — Я зараз…

— Мамо, досить, — Ліза зітхнула. — Давай просто поговоримо.

Ольга Миколаївна кивнула, міцно стискаючи край фартуха. Господи, як же вона скучила…

— Я… я так рада, що ти прийшла, — вирвалося у неї.

Ліза глянула на неї — і в її погляді промайнуло щось невиразне.

— Так, мамо. Я теж.

Але голос звучав рівно. Без тремтіння. Без тієї теплоти, яку так жадібно ловила Ольга Миколаївна.

За вікном падав сніг. Тихий, неквапливий. Наче й не було цих п’яти років. Наче донька просто вийшла до магазину й от — повернулася.

Тільки щось було не так.

***

Ольга Миколаївна працювала з ранку до ночі. Після розлучення з чоловіком, який пішов, коли Лізі було всього три роки, вона залишилася одна з дитиною на руках. Грошей катастрофічно не вистачало, але вона була готова на все, аби її донька ні в чому не знала потреби.

— Мамо, купи мені цю сукню! У всіх дівчат у класі є, а в мене — ні!

— Мамо, телефон уже старий, я не можу з таким ходити!

— Якщо ти не пустиш мене на цю вечірку, я тебе більше не любитиму!

Вона зітхала, але поступалася. Брала підробітки, економила на собі, аби Лізі було добре. Якщо донька капризувала — Ольга Миколаївна вибачалася першою. Якщо злилася — мовчала, терпіла.

— Ти мене зовсім не розумієш! — кричала Ліза-підліток, грюкаючи дверима.

— Пробач, сонечко, — шепотіла мати, дивлячись їй услід.

А потім донька раптом подорослішала.

У двадцять два роки Ліза привела додому хлопця.

— Це Сергій. Ми одружимося, — заявила вона без тіні сумніву.

Ольга Миколаївна дивилася на цього тихого, скромного хлопця і не розуміла: що ж у ньому знайшла її яскрава, красива донька?

— Лізонько, ти… ти його кохаєш? — обережно запитала вона.

Ліза знизала плечима.

— Ну, наче так. Але це не важливо. У нього є квартира, він мене обожнює, а я… я просто хочу нарешті жити своїм життям.

Вона вимовила це так легко, ніби говорила про переїзд в інший район, а не про шлюб.

— Але… ти ж навіть не спробувала пожити самостійно, зрозуміти, чого хочеш…

— Мамо, досить! — різко перебила її Ліза. — Я вже все вирішила.

Весілля було скромним. Ліза навіть не попросила у матері грошей на сукню — просто купила першу-ліпшу.

— Все одно це формальність, — сказала вона.

Ольга Миколаївна стояла осторонь, ковтаючи сльози. Її дівчинка, її Лізонька… Тепер чужа.

Після весілля донька поїхала і більше не з’являлася. Ольга Миколаївна телефонувала.

— Лізонько, як ти? Може, зайдеш?

— Немає часу, мамо. Та й навіщо?

— Просто… я скучила…

— Ну от ще. У тебе ж є телевізор.

Розмови ставали все коротшими. Голос Лізи — все холоднішим. Але мати все чекала.

Щоразу накривала на два прилади — а що як донька передумає? Кожне свято купувала подарунки для уявних онуків. Щодня визирала у вікно — а що як побачить її, таку рідну, що йде до дому?

Але Ліза не приходила.

І ось, через п’ять років, вона стояла на порозі.

— Можна зайти?

І Ольга Миколаївна, забувши всі образи, вже тягнулася до неї, як до єдиного світла у своїй самотній старості…

***

Перші дні були майже щасливими.

Ольга Миколаївна зранку ставила чайник, нарізала бутерброди — так, як любила Ліза в дитинстві: з тонким шаром масла і шинки, трохи підігрітої на пательні.

— Мамо, не треба стільки мороки, — відмахувалася донька, але їла з апетитом.

Вони варили борщ за бабусиним рецептом, дивилися старі фільми, і Ліза навіть обійняла її перед сном — уперше за багато років.

— Спи спокійно, мамо, — сказала вона, цілуючи її в щоку.

Ольга Миколаївна засинала з посмішкою.

Але на третій день щось змінилося.

Продзвонив телефон.

— Олю, це Ніна, — пролунав у слухавці знайомий голос. — Як справи? Може, зайду, побалакаємо?

— Звичайно, заходь! — зраділа Ольга Миколаївна.

Але щойно вона поклала слухавку, Ліза насупилася:

— Це хто?

— Подруга, Ніна. Ми іноді чаюємо разом…

— Мамо, ти ж знаєш, які зараз часи, — зітхнула Ліза. — Усі тільки й чекають, як стареньких обібрати.

— Та що ти, Ніна — золота людина!

— Всі вони золоті, поки зуби не покажуть, — холодно відповіла донька.

Того дня Ніна так і не прийшла.

Наступного дня Ліза затіяла прибирання.

— Мамо, а хто це тобі так часто дзвонить? — запитала вона, помітивши, як мати шепоче у телефон.

— Та так… сусідка, Валентина Іванівна…

— Ага, та сама, що вічно напрошується до тебе в гості? — Ліза скривила губи. — Напевно, виглядає, що в тебе є.

— Лізонько, що ти таке кажеш!

— Мамо, ти надто добра. Світ жорстокий.

І Ольга Миколаївна, не бажаючи сваритись, перестала відповідати на дзвінки.

***

Ліза вийшла на балкон, притуливши за собою скляні двері. Ольга Миколаївна бачила, як донька нервово закурила, притисла телефон до вуха й почала розмовляти, різко жестикулюючи.

— Ні, Сергію, я не передумала! — крізь скло долинали уривки фраз.

Мати мимоволі прислухалася, але розібрати вдалося лише окремі слова.

— Ти взагалі розумієш, скільки років я чекала?.. — голос Лізи звучав злісно, стримано. — Вона ж усе одно скоро… Це моє право! Все, досить, справа майже зроблена!

Ольга Миколаївна відвернулась. «Напевно, сваряться,» — подумала вона з сумом. «Молоді…»

Наступного дня, коли Ліза пішла в магазин, задзвонив телефон.

— Алло? — Ольга Миколаївна не впізнала номер.

— Ольго Миколаївно? Це Сергій.

Голос зятя звучав дивно — напружено, ніби йому важко було говорити.

— Сергію? Вітаю! Щось сталося?

— Я… я не знаю, як вам це сказати… — він замовк, потім різко видихнув. — Ви маєте знати. Ліза… вона приїхала не просто так.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона… — голос Сергія затремтів. — Вона перевіряє, чи не оформили ви квартиру на когось іншого. Щоб після… ну, щоб квартира точно дісталася їй у спадок.

Тиша.

Ольга Миколаївна не плакала. Не кричала. Просто стояла з телефоном біля вуха, і світ навколо ніби втратив кольори.

— Я… я намагався її відмовити, — поспішно говорив Сергій. — Але вона сказала, що має на це право. Що ви їй і так усе життя винні…

— Чому… чому ти мені це кажеш? — нарешті прошепотіла вона.

— Бо це неправильно, — його голос став твердішим. — Я люблю її. Але це вже переходить усі межі.

***

Коли Ліза повернулася, мати сиділа на кухні, дивлячись у вікно.

— Мамо, а ти чого така тиха? — донька кинула пакети на стіл.

— Сергій дзвонив.

Лізу ніби вдарило струмом.

— Що… що він тобі сказав? — її голос різко став вищим.

— Усе.

Ліза завмерла. Потім її обличчя перекосилося.

— Він не мав права! Це між нами!

— А я? — Ольга Миколаївна підвелася. — Я теж не мала права знати?

— Могла б і здогадатися! — вигукнула Ліза. — Думаєш, я просто так приїхала сюди соплі розпускати?

Тиша.

— Іди геть, — сказала мати дуже тихо.

— Що?

— Іди. І не повертайся.

Ліза відкрила рота, ніби хотіла щось сказати, але різко розвернулася, грюкнула дверима — і зникла.

Так само як п’ять років тому.

Тільки тепер Ольга Миколаївна не дивилася їй услід.

Вона просто заплющила очі та вперше за довгі роки…

Дозволила собі не чекати.

Вона перестала накривати на два прилади ввечері. Викинула пожовклі фотографії, де усміхалася та дівчинка, якої більше не існувало. Навіть переклеїла шпалери у вітальні — свіжі, світлі, без пам’яті про минуле.

***

— Олю, це Ніна. Можна зайти?

Голос у трубці звучав тепло й трохи тривожно.

— Звичайно, заходь, — відповіла Ольга Миколаївна, і вперше за довгий час у її голосі не було звичної втоми.

Ніна з’явилася на порозі з пирогом у руках і відразу помітила зміни.

— У тебе тут усе ніби нове, — оглянулася вона, ставлячи на стіл ще теплий яблучний пиріг.

— Давно пора було, — усміхнулася Ольга Миколаївна, наливаючи чай.

— А як… — Ніна вагалася, — як ти?

— Живу, — просто відповіла господиня. І після паузи додала: — Добре живу.

Ніна уважно подивилася на подругу й раптом обняла її міцно, по-родинному.

— Завтра до мене приходь. Вареники ліпитимемо. А в суботу в театр підемо — у мене зайвий квиток.

Ольга Миколаївна кивнула. Вперше за багато років вона усвідомила — про неї є кому подбати. Не з обов’язку, не через корисливість. Просто тому, що вона є.