— Ти взагалі у своєму розумі? У мене вже двадцять третій тиждень! Який aбopт? — обурено відповіла Ліда, різко обертаючись.
— Ну то донось і віддай в дитбудинок. Чужу дитину я не визнаю. Не збираюся витрачати гроші на зайву людину, — холодно кинув чоловік, вмикаючи телевізор.
— Він не чужий! Це наша дитина. І я її нікому не віддам, — твердо відповіла Ліда.
***
Молодший син радісно помахав на прощання з вікна машини, а Ліда стояла біля вікна, спостерігаючи за ним, і думала про те, як правильно вчинила двадцять років тому, коли не послухала пораду чоловіка й зберегла Сашка.
— Як добре, що тоді я обрала тебе, малюк, — тихо промовила вона, притискаючись чолом до скла. — Навіть якщо це коштувало мені сімейного спокою.
Ліда й Маша були сестрами, але їхні стосунки завжди були напруженими. Ворожнеча почалася ще в ранньому дитинстві, коли трирічну Ліду привели додому й показали новонароджену сестру.
— Поверніть її назад! Заберіть! — кричала маленька Ліда, не розуміючи, чому батьки привели їй «конкурентку». — Викиньте її в смітник!
Батьки тільки сміялись з її дитячих образ:
— Лідочко, це ж не іграшка, яку можна викинути. Це твоя сестричка!
Але для трирічної дівчинки це було важко зрозуміти. Вона почувалася заміненою, обділеною увагою. Кожен погляд на немовля здавався їй зрадою. Звісно, батьки сподівалися, що з віком усе зміниться. Але час лише поглибив проблему. Сварки через іграшки змінилися конфліктами через одяг, косметику, хлопців. Одного разу вони навіть посварилися через одного хлопця, після чого спілкування майже припинилось.
Коли обидві вийшли заміж, зв’язок між ними урвався повністю. Хоча жили в одному місті, свята святкували в різні дні, аби не перетинатися. Спроби батьків помирити їх закінчувались черговим скандалом.
— Мамо, перестаньте нас зводити разом. Ми просто не вміємо бути сестрами, — якось сказала Ліда. — Якщо щось зміниться, ми самі знайдемо одна одну. А поки це марна справа.
Мама з сумом прийняла рішення старшої доньки, хоча й не могла змиритися з тим, що її улюблені дівчатка стали чужими.
У родині Ліди за перші п’ять років шлюбу з’явилися дві доньки. Кожного разу чоловік сприймав новину про народження дівчинки з роздратуванням.
— Що за ганьба? Тільки баби! Де мій спадкоємець? — бурчав він.
— Ти хоч знаєш, як визначається стать дитини? Це залежить не від мене! — намагалась пояснити Ліда.
— Від баб завжди все залежить! Ви такі хитрі! Давай народжуй третього! Мені потрібен син!
— Спадкоємець чого? Гаража й пульта від телевізора? — хмикала Ліда. — І взагалі, ти хоч раз допомагав із дітьми? Хоч підходив до них? Ні? А хлопчики такі ж самі — брудні, вимагають уваги. Я щойно навчила двох самостійності, а ти хочеш усе почати спочатку?
— Та годі тобі! Як з’явиться пацан, я з ним у футбол гратиму, водити навчу, на рибалку їздитимемо!
— Ага, прямо з пелюшок! — саркастично відзначила Ліда. — Може, одразу вудочку йому в руки даси? Або хай сам собі підгузки міняє?
— Знайдеться спосіб! — не вгамовувався чоловік.
— Знаєш, може краще візьмемо хлопчика з дитбудинку? Менше мороки, одразу дорослий, самостійний. Можна йому і вудочку, і кермо довірити, — запропонувала Ліда.
— Ні! Виховувати чужу дитину? Я що, зовсім з’їхав з глузду? — обурився він.
— Ох уже ці чоловічі принципи! — пробурмотіла Ліда, виходячи з кімнати.
Маша вийшла заміж раніше за сестру — на два роки, але за сім років шлюбу так і не змогла завагітніти. Спочатку вона з чоловіком думали, що просто ще не готові до дітей. Потім усе списували на стрес. Але коли обстеження підтвердили діагноз, ситуація лише ускладнилася.
Маша ніколи особливо не прагнула стати матір’ю. Ініціатором усього був її чоловік. Його жалісливі погляди на чужі візочки поступово почали тиснути на неї. Та через шість років шлюбу він почав віддалятися. Вечори проводив за комп’ютером або на роботі, а вдома майже не згадував про дітей.
— Машо, сьогодні був у твоїх батьків. У них там Лідкіни дочки гостювали. Такі дорослі вже! — якось сказав він.
— І що? — байдуже озвалась Маша.
— Ви так і не помирились із сестрою?
— Ні. І не збираюся. У нас нічого спільного. Вона типова матуся, живе заради дітей. А мені нецікаво таке спілкування.
— Може, вона те саме думає про тебе? — замислено промовив чоловік.
— Ти вирішив знайти новий привід для сварки? Мого безпліддя тобі мало? — роздратовано кинула Маша й вирушила в магазин.
Ситуація ставала дедалі напруженішою. Маша почала звинувачувати чоловіка в тому, що він заробляє недостатньо, аби вони могли розглянути варіант сурогатного материнства. А він, зі свого боку, почувався винним.
Через пів року, за кілька днів до річниці весілля, чоловік зібрав речі.
— Машо, я втомився. Бездітний шлюб більше не витримую. До того ж у мене є дитина. Секретарка народила. Вона проста, але не вимагає від мене неможливого. Її влаштовує моя зарплата, і діти в неї з’являються без проблем. Пробач, але так буде краще для всіх, — спокійно пояснив він, зачиняючи валізу.
Маша була приголомшена. Розлучення відбулося швидко, але всередині неї, здавалося, утворилася порожнеча. Вона вирішила поїхати до батьків — єдиного місця, де їй зараз хотілося бути.
Однак замість бажаної тиші й сліз на маминому плечі, її зустріли дві племінниці. Ліда з чоловіком захворіли, і діти тимчасово переїхали до бабусі з дідусем. За тиждень Маша вперше зіткнулася з тим, що таке — мати дітей. І всупереч своїм давнім переконанням, вона усвідомила: материнства їй якраз і бракує. Але сама думка про усиновлення викликала в ній внутрішній спротив.
Мама, зайнята онуками й проблемами молодшої доньки, забула попередити Ліду про приїзд Маші. Тож зустріч сестер вийшла несподіваною. Вони зіткнулись у коридорі, і на мить здалося, що старі образи ось-ось спалахнуть знову.
— Відпочиньте з чоловіком, зрештою! А я догляну за дівчатками. Ми вже такі подружки! Сьогодні в нас шопінг — купуватимемо рожеві вбрання! — Маша погладила племінниць по русявому волоссю, світячись від щирої радості.
— Пора б і своїх заводити, — усміхнулась Ліда.
— Та не можу ж я! Чужу дитину брати не хочу, а на сурогатну маму грошей немає. І точно не заробимо — ні я, ні твій чоловік. Виходить, лишуся самотньою тіткою, яка буде компенсувати спілкування з дітьми через вас.
На мить Ліда замислилася, ніби хотіла щось сказати, але передумала — тільки глянула Маші в очі.
Увечері вони з чоловіком несподівано повернулись.
— Чого так рано? Ми ж спеціально звільнили для вас кілька днів! — здивувалась Маша.
— Машо, нам треба серйозно поговорити, — Ліда виглядала стривоженою.
— Що сталося? Ви вирішили віддати мені своїх дівчаток? Я готова забрати їх хоч зараз!
— Ні, я хочу виносити для тебе дитину. Якщо ти не приймаєш чужу сурогатну маму — рідна сестра надійніша. А щоб не було фінансових проблем, ти покриватимеш лише мої витрати під час вагітності. Це значно дешевше.
— Ти серйозно? — сльози блиснули в очах Маші.
— Звісно. Я згодна, — Ліда обійняла її. — Давай зробимо це заради тебе.
Маша ледь стримувала емоції:
— Згода! — вона міцно стиснула руку сестри. — Дякую тобі!
Вона помітила, як чоловік Ліди скривився в стороні — йому явно не подобалося це рішення. Вибравши момент, Маша прошепотіла:
— Лідо, він не проти?
— Він погодиться, ти ж моя рідна сестра. Ми й так спілкуємось постійно. Та й після двох тижнів з моїми дівчатками ти ж навіть не спробувала їх викрасти, хоч і дуже хотіла, — усміхнулась Ліда, ніби згадуючи дитячі сварки.
— Хотіла, але знала, що ти не віддаси, — розсміялась Маша, дивуючись, як вони змогли прожити стільки років у розлуці через дурні образи.
Після необхідних обстежень і аналізів сестри вирушили до репродуктолога, аби обрати донора.
— Якось дивно себе почуваю, — Ліда озиралася в коридорі клініки. — Наче ми в шлюбному агентстві, обираємо собі чоловіка.
— Тільки тут вибір серйозніший. Бо з генетикою не розлучишся, — філософськи зазначила Маша. — Тож доведеться вивчити кожного претендента уважно. Уявляєш, якщо син буде лопоухим або косооким…
— Син? — перепитала Ліда.
— Чомусь я впевнена, що в мене буде хлопчик. Тобто в нас.
— У мене поки що тільки дівчата виходили. Усе залежить від твого «кандидата», — Ліда кивнула в бік анкет донорів.
Обравши одну анкету, вони почали готуватись до процедури. Через два місяці жінки сиділи вдома, напружено дивлячись на тест на вагітність.
— Якщо там одна смужка, я більше не спробую. Це знак. Можливо, доля мене карає, — нервувала Маша.
— Перестань. У мене завжди все виходило без проблем. Обидві вагітності пройшли легко. Впевнена, цього разу теж усе буде добре, — підбадьорювала її Ліда.
Жінки затамували подих. На тесті повільно проявилася друга смужка — це означало, що Маша незабаром стане мамою.
— Не може бути… Це просто сон! — Маша закрила обличчя руками, плачучи від щастя.
Перше УЗД планували на наступний місяць. Проте Маша, зайнята роботою, не змогла прийти, пославшись на відрядження. До другого скринінгу вона підготувалась заздалегідь, адже саме тоді мали дізнатися стать малюка. Але керівник відділу відмовився дати їй вихідний, і вона поспішала на прийом.
У метушні Маша не стежила за дорогою. На одному з жвавих перехресть, не помітивши червоне світло, вона врізалася у позашляховик. Основний удар прийшовся на бік водія. Її не встигли довезти до лікарні. Вона померла в кареті швидкої допомоги.
Тим часом Ліда лежала на кушетці в кабінеті УЗД. Лікар повідомляв радісні новини: плід розвивається добре, жодних відхилень. Коли мова зайшла про стать дитини, лікар усміхнувся:
— У вас буде великий хлопчик! Видно, справжній богатир.
— Великий? — перепитала Ліда.
— Якщо збереже такий темп росту, буде близько чотирьох кілограмів. Перша дитина?
— Третя, — Ліда не стала вдаватися в подробиці.
— Тобто довгоочікуваного сина чекаєте? Чудово! Готуйтесь до богатиря.
Ліда взяла результати обстеження й вийшла з кабінету. У телефоні було кілька пропущених викликів від сестри та повідомлення, що Маша запізниться — її затримали на роботі. Після цього — тиша. Серце стислося від тривоги. Вона набрала номер сестри.
— Добрий день, — відповів чоловічий голос.
— Хто це? — Ліда розгубилася. — Це номер моєї сестри…
— Ви не помилилися. Ваша сестра потрапила в аварію. Мене звати сержант Іванов. Її доставили до третьої міської лікарні. Зателефонуйте туди, там вам розкажуть детальніше.
— Вона жива? — голос тремтів.
— Коли швидка прибула, вона ще була при свідомості. Але…
Ліда ледь стояла на ногах. Спираючись на стіну, вона знайшла номер лікарні. Після кількох марних спроб додзвонитись, вона замовила таксі й поїхала до медцентру.
У приймальному відділенні вона довго шукала когось, хто міг би допомогти. Нарешті медсестра почала обдзвонювати відділення.
— Дівчина після ДТП? Так, зрозуміло. Зачекайте… — Ліда чула її розмову.
За деякий час медсестра підійшла до неї, вказуючи на напівтемну кімнату.
— Проходьте, будь ласка.
— Що відбувається? — Ліда сіла на запропоноване місце, намагаючись зберігати спокій. — Чому ніхто нічого не каже?
— Ви маєте знати… — медсестра зам’ялася. — Вашій сестрі не вдалося вижити. Вона померла одразу після аварії. Моє співчуття.
Ліда ніби занурилась у нескінченну темряву, де кожна секунда тягнулася вічність.
Відтоді вона майже не пам’ятала, що відбувалося. Як приїхали батьки разом із чоловіком, як мама ридала безутішно, а тато мовчки стояв поруч, опустивши голову. Вона туманно усвідомлювала, що дівчаток забрали до його батьків, аби ті не бачили всього горя. А хтось із сусідів пропонував допомогу з організацією похорону, але все здавалося далеким і нереальним.
Тільки коли труну Маші опускали в землю, Ліда відчула всю вагу трагедії. «Усе це сталося через нас… Якби не наша витівка з дитиною, вона могла б бути живою», — знову й знову прокручувала вона в голові.
— Мамо, це моя провина, — поділилася Ліда з матір’ю. — Якби я не запропонувала цю ідею, Машка не поспішала б так.
— Лідочко, перестань. Це не твоя провина. Кому що судилося — того не уникнути. Але тепер ти носиш її дитину. Ми з батьком будемо допомагати виховувати його, — говорила мама, хоча в її голосі не було й краплі сили.
— Ні, — рішуче відповіла Ліда. — Я народжу його, але ви не зможете його виховувати. Ви вже на пенсії, вам потрібен спокій. А в мене є чоловік, який давно мріє про сина. Нехай радіє.
— Але ж це не ваша дитина! І хто знає, який він буде…
— Маша була впевнена, що це хлопчик. І вона мала рацію. Тепер це мій син. Я зроблю все, аби він виріс достойною людиною.
Через кілька днів після похорону чоловік вирішив серйозно поговорити.
— Лідко, а що далі? Коли до лікарні підеш?
— Навіщо? Я прекрасно себе почуваю, — Ліда стояла біля вікна, спостерігаючи за білим садом.
— Як навіщо? Робити аборт, звісно! Це ж не наша дитина. Машина.
— Ти з глузду з’їхав? У мене вже двадцять третій тиждень! Який аборт?
— Ну, тоді донось і віддай у дитбудинок. Мені чужа дитина не потрібна. Не збираюся витрачати гроші на зайву людину.
— Він не чужий! Це мій племінник, Машин син!
— Та годі вже! Стільки років не спілкувалися, а тепер вирішила бути люблячою сестрою? Це не наша дитина. Мені вистачає двох доньок. А чужого я ніколи не прийму.
— Вийди, будь ласка, — холодно сказала Ліда.
— Це мій дім, — усміхнувся чоловік. — Чи ти забула?
— Це наш дім. Твій, мій і наших дітей. А тепер тут буде ще один — мій син. Тож три чверті дому — мої.
— Та залиш собі! Але знай: аліменти я платитиму лише на дівчат. А цей… — він зневажливо кивнув на округлий живіт Ліди, — хай сам про себе дбає. І навіть не думай записувати його на мене.
— Записати на тебе? Ха! Він буде моїм, і крапка.
Чоловік незабаром зібрав речі й пішов. Розлучення оформили швидко, але процес затягнувся через вагітність Ліди й малолітніх доньок.
Кілька місяців по тому Ліда народила здорового, голосного хлопчика, що напрочуд сильно нагадував Машу. Батьки намагалися допомагати, але життя з трьома дітьми було нелегким. Бували миті, коли втома накривала з головою, і хотілося все покинути. Але жодного разу вона не пошкодувала про своє рішення зберегти малюка. Для неї він був більше, ніж племінник або пам’ять про втрату сестри. Це був її син — зв’язок із Машею, якого не можна було розірвати.
З роками діти почали будувати свої життя. Старші доньки вийшли заміж і переїхали до інших міст. Іноді телефонували, але рідко приїжджали. Ліда залишилась із сином, якого назвала Сашком. Між ними виник особливий, майже священний зв’язок. Сашко завжди знав, що означає бути єдиним чоловіком у сім’ї. Він допомагав у всьому: лагодив крани, готував вечерю, віддавав частину зарплати. Для нього не існувало слова «ні», якщо йшлося про маму.
Минали роки, а правда про його походження залишалася таємницею. Ліда не раз намагалася розповісти, але кожного разу знаходила привід відкласти розмову. Чи варто ворушити минуле? Адже син був щасливим у їхньому маленькому світі, де вона була для нього всім.
— Мамо, тобі треба вийти заміж, — якось сказав Саша, сідаючи за стіл. — От тоді я зможу спокійно поїхати, якщо знадобиться. Не можна тобі самій залишатися. А що як щось трапиться?
— Я хвилююся за тебе, — зітхнула Ліда. — Тобі давно вже пора створити власну сім’ю.
— Мамцю, ти і є моя сім’я. Розумієш? Ти, — серйозно відповів він. — Без тебе я не уявляю свого життя.
Коли Сашкові виповнилося тридцять, Ліда зрозуміла: час сказати правду. Вони сиділи ввечері в вітальні, і вона глибоко вдихнула.
— Сашо, я маю тобі дещо сказати. Це стосується твого народження.
Він уважно подивився на неї, відчуваючи, що розмова буде важливою.
— Мамо, щось сталося?
— Ні, нічого поганого. Просто… Ти маєш знати, що я — не твоя біологічна мама. Це Маша, твоя тітка, хотіла стати матір’ю. Але не встигла. А я погодилась виносити тебе для неї.
Саша мовчки слухав, поки вона розповідала всю історію. Його обличчя залишалося спокійним, лише очі трохи потемніли.
— Мамо, — нарешті промовив він, коли Ліда закінчила. — Ти мене виносила, народила й виховала. Куди вже рідніше? Звичайно, шкода тітку Машу. Але я не можу уявити собі іншої мами. Те, що сталося, — це доля. І я не хочу іншого життя. Ти — моя мама. І крапка.
Не зможу описати, що я відчула, коли вона відчинила двері…