Галина сиділа біля вікна та розглядала пожовклі від часу фотографії. Ось тітка Маргарита у своєму улюбленому кріслі, а ось вони разом на ґанку старого будинку під час останнього приїзду на травневі свята. Хто б міг подумати, що через два місяці після цього знімка все так обернеться.
— Ну скільки можна копирсатися в тих паперах? — долинув роздратований голос чоловіка з іншого кінця кімнати. — Три дні вже риєшся.
Лев з похмурим виглядом перемикав канали телевізора, не зупиняючись ні на одному довше ніж на десять секунд. Так тривало вже кілька годин. Галина мовчки переглядала документи.
— Там ще багато? — знову озвався Лев, навіть не повертаючи голови. — Вечеря взагалі буде сьогодні?
Галина підняла очі від паперів. Чоловік сидів у тій самій позі, що й зранку — розтягнувшись на дивані у вицвілій футболці. Їй раптом стало сумно від думки, що останні пів року ця картина стала звичною. Лев втратив роботу й тепер «шукав себе», як він сам казав. А насправді — цілими днями лежав з телефоном або перед телевізором.
— Леве, ти не повіриш, — Галина випросталась і потерла втомлені очі. — Тітка Маргарита залишила мені котедж. Той самий, двоповерховий, з ділянкою десять соток.
— Що? — Лев нарешті відірвався від екрана й подивився на дружину з певним пожвавленням. — Який ще котедж?
— Пам’ятаєш, ми їздили до неї три роки тому? Той будинок за містом, кам’яний, з черепичним дахом?
Лев потер підборіддя, намагаючись згадати.
— А, той старий сарай? — пирхнув він невдоволено. — І що ми з ним робитимемо? Ще один тягар на нашу шию. Його ж утримувати треба, ремонтувати. Продавай одразу, поки не розсипався.
Галина не відповіла. Навіщо сперечатися? Вона й не чекала іншої реакції. Останні роки Лев однаково реагував на все, що потребувало бодай якихось зусиль.
— Нотаріус сказав, що документи в порядку, — промовила Галина, перебираючи папери. — Завтра треба з’їздити, підписати дещо. Поїдеш зі мною?
— Завтра? — Лев скривився. — У мене зустріч з потенційним партнером по бізнесу. Дуже перспективна справа намічається.
Галина похитала головою. «Перспективні справи» Лева зазвичай нічим не закінчувались.
Наступного дня вона поїхала до нотаріуса сама. Чоловік з акуратною сивою борідкою терпляче пояснив усі нюанси спадщини.
— Отже, Галино Сергіївно, котедж повністю переходить у вашу власність, — сказав нотаріус, простягаючи документи. — Згідно з волею вашої тітки. Зверніть увагу: об’єкт не підлягає поділу при можливому розлученні, оскільки є особистим майном, переданим у спадок.
— Справді? — здивувалася Галина. — Я думала, все, що набувається у шлюбі, ділиться навпіл.
— Ні-ні, спадщина, дарування та деякі інші види набуття майна — виняток, — терпляче пояснив нотаріус. — Це ваша особиста власність.
Поверталась Галина додому з легким серцем. Уперше за довгий час у неї з’явилося щось своє, те, що належить лише їй. А головне — з’явились плани на майбутнє. Тітчин дім був старий, але міцний, добротний. Якщо вкластися в ремонт, вийде чудове житло — можливо, навіть краще, ніж їхня теперішня трикімнатна квартира.
Дома Лев знову лежав на дивані.
— Ну як справи? — запитала Галина, заходячи до кімнати.
— Зустріч перенесли, — коротко відповів чоловік, не відриваючись від телефону.
Галина сіла на край дивану.
— Знаєш, я прикинула, скільки обійдеться привести котедж до ладу. Не так вже й дорого, якщо робити поступово. У мене є заощадження…
— Які ще заощадження? — різко спитав Лев, відклавши телефон.
— Пам’ятаєш, я пів року підробляла перекладами? А ще мені дали премію торік. Я відкладала потроху.
— Чому я про це нічого не знав? — у голосі чоловіка прозвучали докори.
— Я не приховувала, — знизала плечима Галина. — Просто ти ніколи не цікавився.
Наступні тижні видалися для Галини напруженими. Щодня після роботи вона їздила по будівельних магазинах, підбирала фарбу, плитку, обговорювала з бригадою план ремонту. Лев відмовлявся їздити з нею, виправдовуючись то втомою, то «важливими справами».
Одного вечора, повернувшись із котеджу, де перевіряла хід ремонту, Галина застала чоловіка в піднесеному настрої.
— Уявляєш, зустрів давню знайому, — повідомив Лев, відкриваючи пляшку вина. — Зіна, ми разом навчалися. Вона тепер дизайнер інтер’єрів, між іншим.
— Справді? — без особливого інтересу відгукнулась Галина, розкладаючи пакети з продуктами.
— Ось її сторінка, — Лев простягнув телефон. — Подивись, які проєкти. Може, їй показати твій котедж?
Галина кинула побіжний погляд на екран. З фотографії усміхалась ефектна блондинка з ідеальним макіяжем.
— Не думаю, що нам потрібен дизайнер, — відповіла Галина. — Я вже все продумала. Та й бюджет обмежений.
Лев не став наполягати, але в наступні дні ім’я Зіни почало з’являтися в розмовах усе частіше: «Зіна вважає», «Зіна порадила», «Зіна каже». Галина не надавала цьому значення — була занурена в роботу над будинком.
Якось, гортаючи стрічку у соцмережі, Галина випадково натрапила на коментар чоловіка під постом тієї самої Зіни: «Ти найкрасивіша». Серце у Галини завмерло. Вона відчула неприємний холод усередині, але спробувала відмахнутись від поганих думок. Мало що — може, просто комплімент давній знайомій.
Ремонт у котеджі просувався. Уже були поклеєні нові шпалери у спальні, замінено проводку, встановлено нові вікна. Галина приїжджала туди щовихідних і часом навіть серед тижня, щоб проконтролювати процес. На свій подив, вона зрозуміла, що ці клопоти їй подобаються. Вперше за довгий час у неї з’явилася справа, яка приносила задоволення.
Тим часом Лев раптово почав проявляти інтерес до котеджу.
— А скільки там кімнат? — запитав якось увечері. — І яка площа ділянки?
— Чотири кімнати, не рахуючи кухні й санвузлів. Десять соток, — відповіла Галина, здивована несподіваним інтересом.
— А на кого оформлений дім? — якби, між іншим, поцікавився Лев.
— На мене, звісно. Це ж спадщина.
— А якщо щось станеться… він ділиться? Ну, наприклад, при розлученні?
Галина пильно подивилася на чоловіка.
— З чого це раптом такі питання?
— Та просто цікаво, — знизав плечима Лев. — Теоретично.
Галина тоді віджартувалась, але неприємний осад залишився. А за кілька днів, приїхавши на об’єкт, вона застала там чоловіка. Лев стояв посеред вітальні й щось жваво обговорював із бригадиром. Поруч була та сама Зіна.
— О, ось і господиня! — радісно вигукнув Лев, побачивши дружину. — А ми тут вирішили подивитися, як просувається ремонт.
Зіна всміхнулась бездоганною усмішкою.
— У вас чудовий будинок, — сказала вона, озираючись. — Лев мені все показав. Якщо що, можу допомогти з дизайном, зроблю спеціальну ціну.
Галина натягнуто посміхнулась.
— Дякую, але я впораюся.
Коли будівельники пішли, Галина запитала чоловіка:
— Звідки в тебе ключі?
— Та ти ж сама залишала, — безтурботно відповів Лев. — На столику в передпокої.
Того вечора вони повернулися додому в напруженій мовчанці.
За тиждень, у майже завершений котедж, з’явилася дивна делегація. Галина саме приймала роботу в плиточників, коли у дворі пролунав звук автівки. Виглянувши у вікно, вона побачила, як з машини виходять Лев і Зіна. У руках у чоловіка була пляшка шампанського.
Галина вийшла на ґанок.
— Ось, вирішили відсвяткувати новосілля! — з натягнутою радістю вигукнув Лев, піднімаючи пляшку. — Майже ж готово, правда?
— Новосілля? — перепитала Галина. — Ми ще не переїжджаємо.
— А чому б і ні? — Лев пройшов повз неї в дім. — Чудовий будинок, багато простору. Зіно, заходь, не соромся!
Блондинка, вдягнена явно не для відвідин будівництва — на підборах та в обтягуючій сукні — пішла за ним.
Галина в подиві дивилася, як ці двоє розгулюють її домом, обговорюючи, де поставити диван і куди повісити телевізор. Нарешті Лев відкрив шампанське, розлив у пластикові стаканчики й виголосив тост:
— За наш новий дім! Ідеальне місце для нового життя!
— За ваш дім! — Зіна відпила зі свого стаканчика й підморгнула Леву.
Галина не торкнулась шампанського.
— Який ще «наш» дім? — тихо спитала вона.
— Ну як який? — здивувався Лев. — Цей. Він же наш спільний, правильно? Ми ж у шлюбі, отже, все навпіл.
— Це моя спадщина, — нагадала Галина. — Особиста власність.
— Ідіотка! Котедж ти отримала в шлюбі — значить, половина моя! — розсміявся Лев, а Зіна, притулившись до його плеча, підтакнула.
— Я його не купувала, — чітко відповіла Галина. — Він дістався мені у спадок. І ремонт я робила за особисті кошти.
— А це ще треба довести, — єхидно посміхнувся Лев. — У нас з тобою спільний рахунок, спільний бюджет. Доведи, що це саме твої гроші. Не вийде — доведеться ділити.
Галина глянула на чоловіка холодно, взяла сумку й пішла до виходу. Що тут ще сказати? Серце немов скам’яніло, а в голові крутилася одна думка: як вона так довго нічого не помічала?
— Ти куди зібралась? — Лев навіть підвівся з місця.
— А тобі яка різниця? — Галина навіть не обернулась. — З мене досить цього цирку.
Позаду пролунав смішок Зіни: «А я ж казала — вона просто втече…»
Наступного ранку Галина не пішла на роботу — взяла вихідний. Замість цього вирішила зібрати всі документи й поїхати до Миколи Петровича, того самого нотаріуса, який оформлював спадщину. Товста тека з документами здавалася важкою, як камінь. Квитанції, договори, виписки — усе вона складала туди механічно, навіть не думаючи, що це колись знадобиться.
— Ви все зробили правильно, — схвально кивнув Микола Петрович, переглядаючи папери. — Ось банківські виписки, що підтверджують: кошти переказувалися з вашого особистого рахунку, відкритого ще до шлюбу. Ось підтвердження спадщини. Тут договір із бригадою на ваше ім’я… З юридичної точки зору, будинок — це ваша особиста власність, яка за законом не підлягає поділу при розлученні.
— А ремонт? — Галина нервово крутила край сумки.
— Ремонт ви також оплачували виключно з власних коштів, що підтверджено документально. Не хвилюйтесь, закон на вашому боці.
Коли Галина подала на розлучення, Лев розгорнув цілу кампанію серед знайомих. Виявилося, він усім розповідав, як «провернув справу» з котеджем і наївною дружиною.
— Вчора бачила твого Лева в кафе, — повідомила колега Галині. — Сидів із якимись мужиками, вихвалявся, що скоро отримає кілька мільйонів. Казав, нарешті відкриє власний бізнес.
— Цікаво, — тільки й відповіла Галина.
А ще за тиждень, коли приїхала перевірити, як просуваються оздоблювальні роботи, Галина побачила Лева і Зіну просто на подвір’ї. Колишній чоловік щось захоплено показував, розмахуючи руками.
— А тут зробимо альтанку, — долинуло до Галини. — А там поставимо мангал. Влітку шашлики смажитимемо.
— Прошу покинути мою територію, — сказала Галина, підійшовши до пари.
— Твою? — Лев театрально розсміявся. — А може, все ж таки нашу?
— У вас рівно дві хвилини, щоб піти. Потім викликаю поліцію.
Лев скривився, але розвернувся до виходу. Біля воріт не стримався й кинув:
— Недовго тобі тут господарювати!
Суд щодо розлучення минув на диво швидко. Галина взяла ще один вихідний і приїхала завчасно. У коридорі вже чекали Лев із дорогим адвокатом — його ім’я часто згадувалося в міській пресі. Зіна примостилася поряд, вбрана так, ніби прийшла не до суду, а на світський раут.
Суддя — жінка передпенсійного віку з втомленим, але проникливим поглядом — уважно вивчила документи. Адвокат Лева довго й красиво говорив про спільно нажите майно й необґрунтовані претензії, а потім виступила Галина.
— Відповідно до сімейного законодавства, майно, отримане в порядку спадкування, є особистою власністю і не підлягає поділу при розлученні, — твердо сказала вона. — Будинок я отримала від тітки за заповітом, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину. Ремонт проводився виключно за мої особисті кошти, що підтверджується банківськими виписками та договорами.
Суддя вивчила подані документи й винесла рішення:
— Розглянувши матеріали справи, суд доходить висновку, що нерухоме майно є особистою власністю Рибакової Галини Сергіївни, отриманою у спадщину, й не підлягає включенню до складу спільно нажитого майна. У задоволенні позову про поділ майна — відмовити.
Зіна побіліла так, що крізь тональний крем стало видно справжній колір шкіри. А Лев буквально підскочив:
— Ви нічого не розумієте! Вона все це підлаштувала!
— Громадянине Рибаков, суд ухвалив рішення. Якщо ви не згодні — маєте право подати апеляцію, — спокійно відповіла суддя.
Лев, звісно, апеляцію подав. І знову програв. Галина думала, що на цьому все скінчиться, але помилилась.
Якось уночі її розбудив гучний гуркіт. Хтось ломився у ворота. Галина виглянула у вікно й побачила Льва з якимось незнайомцем. Вони намагалися зламати стулки.
— Зараз викличу поліцію! — крикнула Галина з вікна.
— Викликай! — долинуло у відповідь. — Подивимось, що вони скажуть. Цей дім наш навпіл, я свою частку не відпущу!
Патруль приїхав за п’ятнадцять хвилин. До того часу Лев із приятелем уже перелізли через паркан і стукали у двері.
— Цей будинок мій, — твердо сказала Галина поліцейським, показуючи документи. — А мій колишній чоловік намагається незаконно проникнути на територію.
— Хто такий? — звернувся поліцейський до Льва.
— Це мій дім, — пробелькотів той, ледь стоячи на ногах.
— Документи маєте?
— Ні, але я маю право на половину!
— Громадянине, пропоную проїхати до відділку для складання протоколу.
Наступного дня Галина написала заяву, а дільничний порадив встановити камери.
Поступово життя почало налагоджуватися. Галина перейшла на дистанційну роботу й стала більше часу проводити у котеджі. У притулку взяла двох собак — здоровенного метиса вівчарки, на ім’я Рекс і маленьку, але спритну дворняжку, яку назвала Іскрою. Сусіди виявилися привітними, швидко прийняли її як свою. Ніна Василівна, літня жінка з сусідньої ділянки, часто заходила на чай і ділилась секретами садівництва.
Навесні Галина взялася до облаштування подвір’я — посадила яблуні, смородину, розбила грядки, замовила теплицю. У домі, де все було зроблено на її смак, панували затишок і спокій.
Через кілька місяців після розлучення на порозі з’явився Лев. У руках тримав букет гвоздик, виглядав незвично охайно.
— Галю, давай поговоримо, — почав Лев, нерішуче тупцюючи біля хвіртки.
— Про що? — Галина сперлась на мітлу, якою щойно підмітала доріжку.
— Я все зрозумів. — Лев намагався зловити її погляд. — Я був неправий. Повівся, як свиня. Але я змінився. Зіна мене кинула, як тільки дізналася, що будинку не буде. А я лишився один, із боргами по кредитах… Може, спробуємо знову? Я навіть нормальну роботу знайшов.
Галина мовчки дивилася на колишнього. Раніше вона б, можливо, й розтанула — але не тепер.
— Ні, Леве, — спокійно відповіла вона. — У нас з тобою нічого не вийде.
— Але ж я вибачився! — у голосі Льва вже відчувалося знайоме роздратування. — Могла б хоч «дякую» сказати!
Галина похитала головою, розвернулась і пішла до будинку, демонстративно зачинивши за собою хвіртку.
— Невдячна стерва! — крикнув Лев їй услід і жбурнув букет через паркан.
У травні Галина з’їздила до нотаріуса й оформила заповіт на свою племінницю — доньку молодшого брата. Перестрахуватися ніколи не завадить. Заодно перевірила всі документи на будинок — усе було в повному порядку.
Із залишку спадку Галина збудувала невеличку баню, поставила новий паркан, замовила садові меблі. Усе, що робилось — робилось для себе й близьких.
У літні вечори Галина любила сидіти на веранді з кухлем трав’яного чаю й дивитися, як граються в саду собаки. На вихідні приїжджав брат із родиною, племінниця допомагала доглядати квіти, а Галина вчила її пекти млинці на новій літній кухні.
Про Льва Галина чула рідко. Від спільних знайомих дізналася, що він переїхав у сусіднє місто — так і не знайшовши тут роботи. Зіна, як виявилось, зустріла якогось бізнесмена й поїхала з ним до столиці.
Іноді, гортаючи старі фотографії, Галина думала: якби не той вечір у котеджі, не пляшка шампанського й не самовпевнений сміх чоловіка з коханкою — можливо, вона ще довго тягнула б той шлюб. Жила з людиною, яка бачила в ній лише обслугу й банкомат.
А тепер у Галини був дім, який належав тільки їй. Власний простір, де вона сама вирішувала, кого впускати у своє життя, а кого — ні. І головне: поруч не було жодної людини, яка вважала б її дурепою.
Мільйонер-вдівець щедро обдарував циганку, а та у відповідь сказала йому дивну правду