Коли кришталева мрія розбивається об скелі реальності, дзвін уламків оглушує гірше за будь-який крик. Учора в моєму холодильнику зникли останні делікатеси, а сьогодні з вуст Максима злетіли слова, які назавжди змінили моє уявлення про наш шлюб. «Ми відправимо мою сестру у відпустку за твої гроші» – це не було ані запитанням, ані проханням. Це був наказ. Команда, як для слухняного собаки. Я дивилася в очі чоловіку, з яким ділила ліжко, і бачила в них лише бездонні криниці жадібності. Хто він? Невже цей паразит, що присмоктався до мого гаманця, і є той принц, якому я без вагань віддала своє серце всього рік тому? Що сталося з тим чоловіком, від дотику якого мої коліна перетворювалися на желе? І головне – як я могла бути такою сліпою?
Бабуся завжди мене попереджала: «До весілля чоловік – мисливець, після – споживач». Але кохання – це як рожеві окуляри: крізь них навіть болотна жаба здається казковим принцом. А Максим справді був незрівнянний. Високий, як баскетболіст, з плечима, на які хотілося спертися, і усмішкою, що затуляє сонце. Він увірвався в моє життя, як спалах феєрверка – яскравий, захопливий, сліпучий.
Наша третя зустріч відбувалась у затишному кафе на набережній. Свічки кидали золотисті відблиски на його обличчя, надаючи рисам особливої виразності.
— Алісо, я маю тобі дещо сказати, — промовив він, накриваючи мою долоню своєю. — Я не граюся в кохання. Якщо ми будемо зустрічатися й далі — то назавжди. Я шукаю супутницю життя, а не швидкоплинне захоплення.
Його прямота влучила просто в серце. У світі, де стосунки часто перетворюються на розмиті зв’язки, що ні до чого не зобов’язують, його слова звучали як музика. Я закохалась остаточно й безповоротно.
Про минуле Максима я знала небагато. Виріс у селі, працював водієм вантажівки, про родину говорив неохоче. Але яке значення має минуле, коли майбутнє здається таким безхмарним? Я — міська дівчина з вищою освітою, працюю перекладачкою у великій металургійній компанії, а він — простий хлопець із щирим серцем і добрими намірами. Романтична історія, гідна книжки.
Знайомство з його родичами відбулося лише на весіллі. І якби мені потрібно було описати цей момент одним словом, я б обрала «шок». Мої батьки — професор університету та головна редакторка відомого журналу — з подивом спостерігали, як родина Максима перетворює свято на сільські гуляння з традиційним фіналом у вигляді бійки.
— Плаття якесь безглузде, — долинуло до мене бурмотіння його матері, Валентини Петрівни.
— Та точно, — вторила їй сестра Максима, Наталка. — Цікаво, скільки відвалили за такий несмак?
— Напевно, купу грошей, а толку? Сидить, як сідло на корові.
Я проковтнула образу. Зрештою, я знала, що виглядаю приголомшливо у своєму дизайнерському вбранні. Але коли п’яний дядько Максима закинув тортом у його двоюрідного брата, й почалася штовханина, мені стало не до роздумів про чужі комплекси.
— Пробач за цей цирк, — сказав Максим, коли ми нарешті опинилися вдома. — У нас вважається, що весілля без бійки — гроші на вітер. Погана прикмета.
Я змусила себе усміхнутись і поспішила у ванну, щоби змити не лише макіяж, а й спогади про цей жахливий день.
Наше спільне життя розпочалось у моїй квартирі — подарунку від батьків на закінчення університету. Максим заробляв копійки, які одразу ж зникали в чорній дірі його особистих витрат і допомоги рідні. Я не заперечувала, бо моєї зарплати вистачало на двох. Побутові обов’язки ми розділили: він займався прибиранням, я — пранням і прасуванням. Готувати ми обидва не любили, тому часто замовляли доставку або купували напівфабрикати.
Перші два місяці ми жили, як у казці. А потім почались візити…
Валентина Петрівна та Наталка спершу заглядали вряди-годи, потім усе частіше, і в якийсь момент наші вихідні перетворилися на нескінченну низку застіль. Я не заперечувала проти знайомства з родичами чоловіка, але було дещо, що викликало у мене глибокий дискомфорт.
— От як я влаштувався, — вихвалявся Максим перед матір’ю та сестрою. — І квартира в центрі, і доходи солідні, і їжа делікатесна.
Я мовчки кусала губи. Брехня Максима була настільки відвертою, що здавалася навіть смішною. Але сміх швидко змінився роздратуванням, коли я помітила, що після кожного візиту мій холодильник порожнів, ніби через нього проходив ураган. Дорогі сири, морепродукти, соуси, вино — усе, що я купувала собі на тиждень, зникало за один візит ненажерливих родичок чоловіка.
Вихід я знайшла простий — стала купувати продукти щопонеділка, після їхніх візитів. Але Максим швидко розкусив мою хитрість.
— Наталка з мамою вчора приходили, — сказав він якось, незадоволено спостерігаючи, як я розкладаю покупки в холодильник, — а пригощати їх було нічим.
— Міг би сам щось купити, — відповіла я, не обертаючись.
— Це ж моя родина, — в його голосі з’явились благальні нотки. — Вони ніколи в житті не бачили такої їжі, яку ти купуєш. Лише в нас і можуть її скуштувати.
— Але ж не щовихідних, — я обернулась до нього. — Вони спустошують увесь холодильник, а я не для того працюю, щоб годувати твоїх родичів.
— Невже так важко тримати щось смачненьке для них? Учора тільки хліб та масло знайшлося. Поїхали голодні, образились.
Щоб уникнути конфлікту, я погодилася купувати невеликі делікатеси спеціально для візитів його рідні. Але Максим, відчувши слабкість, почав запрошувати матір і сестру не лише на вихідні, а й у будні. Мій бюджет тріщав по швах.
Коли я зважилась на серйозну розмову, сталося несподіване. Максим, завжди спокійний і стриманий, вибухнув.
— Так я на скупердяйці одружився! — заверещав він, почервонівши від люті. — Моя мати та сестра тобі вже поперек горла? Шкода пригощати їх чимось пристойним? Це тому, що вони із села? А ти, міська штучка, звикла устрицями харчуватись?
Я завмерла. У моїй родині ніколи не підвищували голос, тим паче — не переходили на образи. Розчарування змішалося з образою — я утримувала чоловіка, оплачувала всі рахунки, а натомість отримувала звинувачення у жадібності?
Замість того щоб відстояти свою позицію, я здалась. Почала готувати для його родини сама — так виходило дешевше, ніж дозволяти їм знищувати дорогі продукти. Після роботи я проводила години на кухні, поки Валентина Петрівна й Наталка сиділи за столом, поглинаючи мої кулінарні витвори й не пропонуючи навіть допомоги.
— Бачите, як я про вас дбаю, — вихвалявся Максим. — Можу собі дозволити вас побалувати.
— Ти — наша гордість, — умилено казала Валентина Петрівна.
А Наталка просто мовчки їла, не обтяжуючи себе навіть формальною подякою, а потім переміщувалася на диван до телевізора до самого від’їзду.
У цей період я почала відкладати гроші на авто. Права в мене давно були, і купівля машини здавалася розумною інвестицією. Я одразу попередила Максима:
— Машину я купую для себе. Возити твоїх родичів по сільських дорогах не буду, тож навіть не проси.
Він образився, але я стояла на своєму. Досвід навчив мене: з Максимом треба одразу окреслювати межі, інакше він перетворить будь-яку мою річ на «сімейну власність».
Наш шлюб перетворився на рутину. Я з сумом згадувала закоханого Максима, який зник так само раптово, як і з’явився. Його місце зайняв розважливий егоїст, який використовував мене як фінансове джерело.
Дивним також було те, що нас жодного разу не запросили в село. Я не раз пропонувала поїхати, подивитись, де виріс мій чоловік, познайомитись з іншими родичами, але Максим щоразу знаходив відмовки.
— Чому б нам не навідати твоїх рідних? — запитала я якось увечері. — Я ніколи не була в селі. Напевно, там красиво, свіже повітря…
Його обличчя перекосила гримаса, яку він спробував замаскувати під усмішку. Згодом я зрозуміла: Максим соромиться свого походження. Він бачив будинок моїх батьків — просторий, з дизайнерським ремонтом і сучасною технікою. А що міг показати мені він? Похилений будиночок зі зручностями на вулиці?
Можливо, була й інша причина. Я часто чула, як Максим телефоном вихвалявся перед селянами своєю нібито високооплачуваною роботою та дорогою квартирою. Моє з’явлення могло б зруйнувати ретельно вибудувану брехню.
Навіть перед Валею Петрівною та Наталкою я іноді мимоволі викривала його вигадки, але мати дивилася на нього з таким обожнюванням, що пропускала мої слова повз вуха, а сестра, здається, просто ненавиділа мене з заздрощів — до зовнішності й достатку.
Якось, коли родичі Максима вкотре спустошували мій холодильник, я усамітнилася в спальні та подзвонила мамі.
— Скажи, тато сильно змінився після весілля? — спитала я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
— Зовсім трохи, — відповіла мама. — Почав розкидати шкарпетки по квартирі, але я швидко його відучила.
— І все? Жодних інших змін?
— Абсолютно. — У її голосі з’явилися тривожні нотки. — Що сталося, доню? Максим тебе ображає?
— Ні-ні, все добре, — збрехала я, стискаючи трубку до побіління пальців.
— Послухай мене уважно, — її голос став твердим. — Якщо він хоч раз підніме на тебе руку чи голос — іди. Ми з батьком одразу відчули, що з ним щось не так, але ти була така щаслива… Шлюб — це партнерство, а не кабала. Пам’ятай про це.
Після розмови з мамою мені стало трохи легше. Принаймні я знала, що батьки підтримають мене, якщо я наважусь усе змінити.
Розв’язка настала несподівано. Ми вечеряли вчотирьох — я, Максим, його мати й сестра. Через брак часу я замовила суші з дорогого ресторану.
— У мене скоро день народження, — оголосила Наталка, запихаючи до рота черговий рол. — Ювілей.
— Двадцять п’ять років нашій дівчинці виповниться, — з розчуленням вимовила Валентина Петрівна.
— Друзі, мабуть, завалять подарунками, — багатозначно протягла Наталка, дивлячись на мене.
Я удала, що не розумію натяку. Дарувати подарунок сестрі чоловіка, яка жодного разу не подякувала за гостинність, не входило в мої плани.
— Ех, мрію на море з’їздити, — зітхнула Наталка, запихаючи шматок лосося.
Максим кинув на мене швидкий погляд, а потім, як грім серед ясного неба, прозвучало:
— Моя сестра поїде відпочивати, а ти оплатиш їй путівку — сказав чоловік при всіх.
Я застигла з паличками в руці, не вірячи своїм вухам.
— Ти з глузду з’їхав? — тихо спитала я.
— У тебе ж є заощадження на машину, — продовжив він, ніби нічого не сталося. — Машина нам не потрібна, а Наталці потрібен подарунок на ювілей. Від нас обох.
Звісно, «від нас обох» — адже у самого Максима в гаманці залишалося хіба що на пачку сигарет. Увесь останній аванс він спустив на нові кросівки.
У той момент щось у мені клацнуло. Я дивилась на Максима й не впізнавала його. Куди зник той турботливий, уважний чоловік, якого я покохала? А може, його ніколи й не було?
— Ми розлучаємось, — спокійно сказала я. — І ти більше тут не живеш.
Валентина Петрівна підскочила, як ужалена.
— Ти не можеш вигнати Максимка з його квартири! — закричала вона.
— Можу, — відповіла я з несподіваним для себе спокоєм. — Квартира належить мені.
Я дістала телефон і подзвонила татові, а потім пригрозила викликати поліцію. Лише тоді Максим, киплячи від обурення, пішов збирати речі.
А я залишилася на кухні, раптово відчувши дикий голод. І вперше за довгий час із задоволенням доїла свою вечерю. У самотності.
Кристина забігла до свекрухи за сіллю, а помітила другий мобільний телефон свого чоловіка, який він ніколи не показував