Усе почалося з того злощасного казана.
Мій чоловік Антон купив його тиждень тому і відтоді не міг натішитися. Справжній узбецький, чавунний, на дванадцять літрів. Обійшовся як моя місячна зарплата, але він був щасливий, як дитина з новою іграшкою.
— Олено, уявляєш, який плов тепер буде! — захоплювався він, гладячи казан, мов кота. — Справжній, як у дідуся в Ташкенті готували!
Я мовчала. Плов варити вмію, але особливого бажання експериментувати на його рідні не маю. Бо ж як тільки вони дізнаються про новий казан — обов’язково захочуть скуштувати.
І точно! Наступного дня Антон сяючий прийшов з роботи:
— Мама дзвонила! Каже, треба обов’язково спробувати твій плов у новому казані. Вони з Ірою та Настею приїдуть на вихідні!
Ото ж бо й воно. «Мама» — це свекруха Галина Павлівна. Іра — його сестра. Настя — племінниця, донька Іри. Свята трійця, яка перетворює мій дім на театр абсурду.
— Класно ж! — радів Антон. — Нарешті випробуємо казан на повну!
Я розуміла — відмовитися не можна. Антон ображатиметься тиждень, скаже, що я не люблю його родину. А я й справді її не особливо люблю. Але терплю. Заради чоловіка.
Уся його рідня живе в іншому місті, приїжджають раз на два-три місяці на вихідні. Ми з Антоном мешкаємо у двокімнатній — спальня і вітальня-кухня.
Коли приїжджають гості, квартира перетворюється на комуналку. Сплять де заманеться, галасують, їдять усе підряд, обговорюють моє життя.
Але найнеприємніше — це їхня манера спілкування. Постійні шпильки під соусом турботи та любові.
Галина Павлівна завжди каже:
— Оленочко, одягнися краще, ти ж господиня! Ну ти ж у нас гарна дівчинка, не ганьбися в тому засмальцьованому халаті.
Я слухняно переодягаюсь у щось пристойне. Намагалася виглядати охайно. А потім за столом племінниця Настя раптом кидає півголосом:
— О, нарешті нормальну блузку купила! А то минулого разу була як у бабки Люби з вокзалу.
Усі сміються. І чоловік теж. Я встаю, мовчки збираю тарілки, на обличчі — повна байдужість. Натягнута посмішка і більше до розмови не приєднуюсь.
— Оленка образилася, — хихикає Настя.
— Та не ображайся ти, — каже Іра. — Ми ж від душі! По-сімейному!
«По-сімейному» — це коли тебе постійно тикають носом у твої недоліки, але під соусом «турботи».
Минулого разу Галина Павлівна годину розповідала, як її сусідка схудла на п’ятнадцять кілограмів:
— Олено, ти б теж спробувала. А то Антоша у нас спортивний, а ти… ну, ти ж розумієш.
Я розуміла. Я знала, що ваги показують на три кілограми більше, ніж торік. І що Антон справді ходить у спортзал. І що його мама вважає мене негідною свого сина.
— Мамо, — мляво заступився тоді Антон. — Олена нормальна.
— Звісно, нормальна! — погодилася свекруха. — Просто могла б за собою краще стежити. Чоловіки ж люблять очима!
Після таких «сімейних посиденьок» я тиждень приходжу до тями. А Антон удає, що нічого особливого не сталося.
Але найгірше було два місяці тому…
Тоді приїхали ті ж троє, але з сюрпризом. Іра привезла «кавалера» — як вона його назвала.
— Це Дмитро, — представила вона незнайомого чоловіка років сорока. — Мій новий залицяльник. Ми щойно познайомилися, але він такий цікавий! Антоне, ти не проти, якщо він у нас переночує?
Антон, звісно, не був проти. А я — була. Але мене ніхто навіть не спитав.
Дмитро виявився з Харкова. Працював у якійсь будівельній фірмі, постійно в роз’їздах. Як він познайомився з Ірою — загадка. Вона знала його всього тиждень, але вже притягла знайомитися до нас, наче до родини.
Виглядав він непогано — високий, без зайвої ваги. Але в очах щось неприємне. Занадто пильно дивився, занадто близько підходив, занадто часто «випадково» торкався руки, коли я подавала тарілки.
— Гарна в тебе дружина, — сказав він Антону за вечерею.
— Дякую, — відповів чоловік. — Мені пощастило.
— Ще б пак, — Дмитро окинув мене поглядом знизу догори. — Такі жінки рідко трапляються.
Мені стало ніяково. Але всі інші нічого дивного не помітили. Або удавали.
Спочатку планувалося, що гості приїдуть на один день. Але в процесі з’ясувалося, що Дмитро може залишитися до понеділка — «робота дозволяє». І Іра також вирішила затриматись. І Галина Павлівна з Настею — за компанію.
У підсумку: вихідні перетворилися на триденне випробування.
Спати його поклали у вітальні на розкладному дивані. Ми з Антоном — у спальні. Решта — хто де. Іра на кухні на надувному матраці, Галина Павлівна з Настею — на підлозі у вітальні.
Першої ночі я не могла заснути. Забагато народу в маленькій квартирі, надто шумно, задушливо. А ще цей Дмитро дивився на мене весь вечір, як голодний вовк на ягня.
О другій ночі захотілося попити води. Тихенько вийшла на кухню — і завмерла. Дмитро сидів біля вікна в домашньому вигляді, курив у прочинене вікно й дивився в темряву.
— О, Олена! — зрадів він, не соромлячись майже повної наготи. — Теж не спиться?
— Хотіла води попити, — пробурмотіла я, намагаючись не дивитися на нього.
— Склади компанію? — запропонував він, затягуючись. — Поговоримо по душах. Я тут подумав — ми з тобою майже не спілкувалися.
— Ні, дякую. Хочу спати.
— Не поспішай, — він підвівся й наблизився. — Така красива жінка, а сидить вдома. Антон тебе цінує?
По спині пробігли мурахи. Не від компліменту — від страху.
— На добраніч, — відрізала я й швидко пішла в спальню.
Антон спав, мов убитий. Я штовхнула його:
— Антоне, цей кавалер твоєї сестри поводиться дивно.
— Ммм… що? — пробурмотів він крізь сон.
— Дмитро. Він… дивно дивиться.
— Та нормальний мужик, — пробубнів Антон. — Спи давай.
Я не спала до ранку. Лежала й прислухалась, чи не йде хтось до наших дверей. На щастя, не йшов.
Вранці Дмитро поводився так, ніби нічого не сталося. Жартував за сніданком, допомагав мити посуд, грав з Настею в карти. Зразковий гість.
Але коли ніхто не бачив — підморгував мені, затримував погляд на грудях, «випадково» торкався, проходячи повз.
Я намагалася не залишатися з ним наодинці навіть на секунду. Якщо він заходив на кухню — я виходила.
Антон нічого не помічав. Або не хотів помічати. Чоловіча солідарність важливіша за дурні страхи дружини, чи що…
— Дмитро — нормальний мужик, — сказав Антон у неділю, розвалившись на дивані. — Ірі точно з ним пощастило.
— Ну так, — пробурмотіла я. — Щастить їй.
До вечора неділі я вже мріяла, щоб вони всі нарешті забралися. Але ж ні — вирішили влаштувати прощальну вечерю.
— Ходімо в магазин, — запропонувала Галина Павлівна. — Купимо щось смачненьке на дорогу.
Усі дружно зібралися по продукти. Я відмовилась — голова розколювалась від їхнього безперервного базікання.
— Олено, а тобі щось купити? — запитав Антон, надягаючи куртку.
— Якийсь знеболювальний, — попросила я. — Бо голова просто тріщить.
Вони пішли гуртом, нарешті залишивши мене в спокої. Я залізла в спальню, зачинила двері й лягла на ліжко. Тиша! Вперше за три дні.
Хвилин за тридцять чую — хтось повернувся. Звук замка, кроки по коридору.
— Забув телефон, — гучно сказав Дмитро, певно, щоб мене заспокоїти.
Я лежала тихо, сподіваючись, що він швидко знайде телефон і піде. Але кроки рушили в мій бік.
Стук у двері.
— Олена? Не спиш? Хочу дещо сказати.
— Сплю, — збрехала я. — Голова болить.
— Ну відкрий. Я швидко.
Я встала й підійшла до дверей, але не відкривала. У нашій квартирі міжкімнатні двері без замків — тільки защіпки. Притулившись спиною до дверей, я завмерла.
— Олена, слухай… — голос став тихішим, інтимнішим. — Ти класна. Мені з тобою було добре ці дні.
— Дякую. До побачення.
— Та не поспішай! Відкрий двері, поговоримо нормально.
— Про що тут говорити?
— Та я ж бачу — тобі теж цікаво. Не прикидайся.
У мене по шкірі побігли мурашки. Не від компліменту — від страху.
— Ви неправильно мене зрозуміли.
— Та годі вже! Антон тебе зовсім не помічає. Я бачив — як із меблями поводиться.
— Це не ваша справа.
— Моя! Бо ти мені подобаєшся. Серйозно подобаєшся.
Я мовчала, притискаючись до дверей усім тілом. Серце шалено калатало.
— Олена, не дурій. Завтра їду — більше не побачимось. Відкривай.
Він штовхнув двері. Не сильно, але я відчула, як вони піддаються. Впиралася ногами в підлогу й тримала з усіх сил.
— Не треба, — сказала я. — Будь ласка, підіть.
— Чого ти боїшся? Просто поговорити хочу.
Він ще раз штовхнув двері, вже сильніше. Я тиснула на них спиною, але розуміла — якщо захоче серйозно зайти, я не втримаю.
У цей момент пролунали голоси — повернулися інші. Дмитро відійшов від дверей.
— Добре, — кинув він. — Це твоя справа. Потім поговоримо.
Коли всі повернулися, я вийшла зі спальні бліда й тремтяча. Антон навіть не помітив мого стану.
— Купили знеболювальне, — простягнув він таблетки. — Краще себе почуваєш?
— Набагато, — збрехала я.
Решту вечора провела поруч із чоловіком, не відходячи ні на крок. Дмитро більше не чіплявся, але дивився з усмішкою. Мовляв, знаю твій секрет.
У понеділок зранку вони нарешті поїхали. Дмитро на прощання потис мені руку трохи довше, ніж потрібно:
— Було дуже приємно познайомитися, Олено. Сподіваюся, ще побачимось.
— Навряд чи, — відповіла я.
Антон проводив гостей на вокзал. Я залишилася вдома й проплакала пів години від полегшення.
За день зателефонувала Іра:
— Олено, дякую за гостинність! Правда, ми з Дмитром більше не спілкуємося. Не зійшлися характерами.
— Зрозуміло, — відповіла я.
— Та він виявився ще той фрукт. Уявляєш, чіплявся до провідниці в поїзді! Добре, що я відразу зрозуміла — не мій типаж.
Антон нічого не знав про ці «характери». І я не стала розповідати. Навіщо псувати стосунки? Все одно б не повірив.
Відтоді минуло два місяці. Я намагалася не згадувати ті жахливі вихідні. Життя входило у звичну колію.
І ось учора Антон приходить додому весь у захваті:
— Олено, чудові новини! Моя рідня приїздить на вихідні! Мама, Іра і Настя. Кажуть, обов’язково треба скуштувати твій плов у новому казані! Давай, зварганиш пловчик? Стіл накриєш, як завжди! Казан випробуємо як слід!
Я застигла з ганчіркою в руках. Знову вони. Знову ці підколки, смішки, поради «як правильно жити». Знову моя квартира перетвориться на прохідний двір.
— Класно ж! — продовжував Антон. — Якраз привід казан випробувати! Мама так чекає твого плову! І до речі — Іра знову когось веде. Нового знайомого. Каже, дуже приємний чоловік.
Я застигла. Знову гість. Знову незнайомий чоловік у моєму домі.
— Якого знайомого?
— Та не хвилюйся, — махнув рукою Антон. — Іра каже — вихований, інтелігентний. Працює у якійсь серйозній фірмі. Вони нещодавно познайомилися, але вже все серйозно — хоче нас познайомити.
Усередині все стиснулося. Історія повторюється. Знову трійця плюс незнайомець. Знову мій дім перетворюється на готель для чужих людей.
— І де він спатиме?
— Ну як завжди — у вітальні. Диван же є.
Як завжди. Як минулого разу з Дмитром.
Я повернулась до нього і подивилась в очі:
— Я не беру участі.
Антон застиг з усмішкою на обличчі:
— Що означає «не беру участі»?
— Саме те, що сказала. Я не беру участі в цих вихідних.
— Олено, ну що ти… Це ж моя родина…
— Твоя родина. От і розважай їх сам.
— А як же плов? Новий казан?
— Чудово. До холодильника дорогу знаєш, плов варити вмієш — розважай їх сам.
Антон відкрив рота, але я вже йшла в спальню збирати сумку.
— Оленко, ти що? Куди йдеш?
— До подруги на дачу. На вихідні.
— Але ж ми планували…
— Ми нічого не планували. Це ти планував. А я просто їду.
— Олено, не роби дурниць…
— Дурниці — це коли я терплю хамство твоєї родини. А зараз я роблю правильні речі.
Я дістала телефон і написала Катрі: «Можна до тебе на дачу на вихідні? Дуже треба.»
Відповідь прийшла за хвилину: «Звичайно! Приїжджай, будемо пити та життя обговорювати.»
— Олено, ну це ж нерозумно! Через що ти так?
— Через те, що мені набридло бути аніматором у власному домі.
Я закрила сумку і пішла до виходу. Антон ішов слідом:
— Олено, не йди! А що я мамі скажу?
— Скажи, що дружина поїхала відпочити. Бо вихідні — це теж її життя, а не сімейний театр на її кухні, та ще й з нею ж у головній ролі — ДОСИТЬ!
— Олено!
Але я вже зачинила двері.
На вулиці було прохолодно й свіжо. Я викликала таксі й відчула, як з душі впав величезний камінь.
Нехай Антон сам пояснює мамі, чому дружина втекла. Нехай сам варить плов у своєму дорогоцінному казані. Нехай сам слухає підколки про те, що не може впоратись із власною дружиною.
А я поїду до Каті на дачу. Буду пити, читати книжки й насолоджуватися тишею. Бо мої вихідні — це мій час. І я маю право провести їх так, як хочу.
А не так, як вимагає його родина.
Чи потрібно було їй розповісти все чоловікові — питання складне. Але чи правильно вона вчинила — з погляду власної гідності та безпеки, так. А ви як думаєте?
Пес місяць зустрічав усі автобуси з міста. Але коли дізналися, що сталося…