Віра вже підігріла вечерю, знаючи, що з хвилини на хвилину прийде її чоловік. Вона дістала тарілки й почала накривати на стіл, як раптом почула, що в коридорі відчинилися вхідні двері.
— Усе готово! — радісно вигукнула дівчина і пішла зустрічати Андрія.
Чоловік поставив на підлогу валізу, потім поставив поряд велику сумку. Віра здивовано визирнула з-за дверного отвору й побачила Олю, доньку чоловіка від першого шлюбу.
— Привіт, — сухо кинула та, явно не дуже радіючи цій зустрічі.
— Віро, — звернувся до неї Андрій, — донька житиме з нами, — сказав він це так, ніби Оля була й донькою Віри.
— Поясни? — розгублено спитала дружина.
— Оля житиме з нами, — зовсім спокійно повторив Андрій і, взявши сумку з валізою, поніс їх у гостьову кімнату. За ним, наче мишка, прошмигнула сама Оля.
Господиня дому не знала, що й сказати. Так, дівчина часто приходила в гості, зрештою, їй уже 16, цього року вона закінчує школу. І вона справді була від першого шлюбу. Але те, що сказав чоловік, Віру явно спантеличило.
Андрій вийшов із гостьової кімнати й одразу ж підійшов до дружини.
— Не став ніяких запитань, — занадто холодно сказав він, — але моя донька житиме з нами.
— Як це? — здивувалась Віра і наївно захлопала віями.
— Бо Оля — моя донька, — пояснив Андрій.
— Це я розумію, — відповіла Віра, але одразу ж додала: — І як довго вона житиме з нами?
— Скільки буде потрібно, — сказав чоловік і пішов у спальню перевдягатися.
Оля була ще тією колючкою. Звісно, вона не любила Віру — зрештою, та була дружиною її батька. Раз на місяць приходила в гості, але Вірі жодного разу не вдалось налагодити з нею контакт: дівчина постійно бурчала, вередувала й влаштовувала підліткові істерики, вимагаючи максимум уваги від батька.
Того вечора Віра більше не ставила питань чоловікові: якщо він так вирішив, значить, так треба. Зрештою, Андрій старший за неї на 17 років, він для неї завжди був авторитетом, і Віра вірила, що чоловік чинить правильно. Урешті-решт, Оля — не чужа, а його донька, а отже, він ставитиметься до їхніх спільних дітей так само уважно, як і до Олі.
Наступного дня Віра трохи раніше відпросилася з роботи, забігла до магазину, купила велику коробку цукерок і, прийшовши додому, постукала в кімнату Олі.
— Я принесла цукерки. Чай будеш? — м’яко запитала вона.
Їй хотілося, щоб у них з дівчиною були більш довірливі стосунки. Так, Оля їй не донька, вона на 9 років молодша за неї, але якщо вже вирішили жити під одним дахом — треба бути хоча б друзями.
— Ні, — різко відповіла Оля, відкривши двері. — Цукор шкідливий, — додала вона й подивилася на господиню дому з презирством.
— Гаразд, — не стала сперечатися Віра. — Може, тоді разом вечерю приготуємо? Скоро твій батько прийде.
— Тобі треба — ти й готуй, — це була не просто відповідь, це був виклик, але сваритися Віра не збиралася. Вона знала, як поводитись із підлітками, й розуміла, чого добивається Оля.
— Не треба на мене сердитись, — якомога спокійніше сказала Віра. — Якщо ми будемо жити під одним дахом, нам доведеться порозумітись.
У відповідь Оля лише скривилась, наче їй на руку посадили слимака.
— Тато від тебе піде! — кинула дівчина й зачинила двері у себе за спиною.
Увечері після вечері Віра переказала розмову Андрієві. Той сприйняв це спокійно, знизав плечима й сказав:
— Вона просто ревнує.
— Вона твоя донька, поговори з нею, інакше нічого доброго з цього не вийде, — попросила Віра свого чоловіка.
— Дай трохи часу… Відходить, і все буде добре.
— Можливо, — з сумнівом відповіла Віра. Вона розуміла дівчину, знала, до чого та прагне, тому її єдиною надією залишалося те, що Оля справді заспокоїться й звикне до нового дому.
Через кілька днів Віра помітила, що її квіти опустили листя. Підійшовши до них, вона стала уважно розглядати — рослини просто гинули.
— Ти їх чимось поливала? — стримуючи злість, спитала Віра в дівчини.
— Заваркою, — холодно відповіла Оля. — Так робила моя мама.
— Але від заварки квіти не гинуть, — пояснила Віра й подивилась дівчині в очі, намагаючись зрозуміти, що та приховує.
— Іди з цього дому! — раптом закричала дівчина й, як перелякане цуценя, заховалась у своїй кімнаті.
Увечері Віра знову спробувала поговорити з Андрієм, розповіла про ситуацію з квітами.
— Вона ж хотіла як краще, — став на бік доньки чоловік.
— Вона їх отруїла, — пояснила господиня дому.
— Не вигадуй.
— Хочеш, я зараз візьму склянку заварки й виллю в живу квітку? І з нею нічого не станеться. А ті, що стояли у вітальні, всі загинули.
— Ти звинувачуєш мою доньку? — Андрій був явно незадоволений розмовою. Він підвівся, нахилився вперед, сперся руками в стіл і пильно подивився на дружину.
— Я нічого поганого не хотіла! — раптом подала голос Оля, яка все чула.
— От бачиш, — додав Андрій, не зводячи очей із Віри.
«Як легко вона маніпулює батьком», — подумала Віра, спостерігаючи за ситуацією. Вона не боялась свого чоловіка: раніше, ще студенткою, справді тряслась перед ним, але не зараз. Віра спокійно подивилась йому в очі, а потім перевела погляд на дівчину, яка, усміхаючись єхидно, показала їй здалеку великий палець.
Віра хотіла мати свою сім’ю — міцну, як у її матері. Коли вона тільки почала зустрічатися з Андрієм, він навіть не згадав, що одружений. Обручку не носив, бо «це вже не модно». Навіть коли зробив їй пропозицію — ще був у шлюбі з Галиною, матір’ю Олі. Але це було в минулому. Зараз Вірі доводилося дбати про дитину з його першого шлюбу. І їй це явно не подобалося.
Через кілька днів Віра повернулась додому після роботи. Оля вже ходила до іншої школи й завела нових подруг. Відчинивши двері, Віра одразу почула гучну музику та дівочий сміх.
— Добрий день, — ввічливо привіталася вона з дівчатами, які, побачивши господиню, одразу стихли.
— Це мачуха, — голосно, щоб усі почули, заявила Оля з презирливою усмішкою. Звісно, вона зробила це навмисно, щоб принизити Віру.
— Ні, Олю, — спокійно відповіла Віра. — Мачуха — це коли дитина прийомна, а ти не прийомна. Ти тут живеш тимчасово, — сказала господиня дому й пішла перевдягатись.
— Мачуха! — пролунала зухвала відповідь.
Сваритися з дівчиною Віра не стала. Але коли подружки пішли, вона підійшла до Олі й попросила більше так не говорити.
Оля закричала, ніби її вдарили. Звичайно ж, вона одразу почала говорити, що Віра погана, що чіпляється до неї, змушує прибирати й мити посуд.
— Якщо ще раз мене дістанеш, — закричала дівчина, — я скажу татові, що ти мене била!
— Тобі не соромно? — Віра почала закипати. Минуло вже чимало часу, і можна було б звикнути одне до одного. Якби Олі було п’ять чи десять років — вона б зрозуміла, але зараз їй шістнадцять, і всі її дії вже цілком усвідомлені.
— Батько все одно з тобою розлучиться! — крикнула дівчина й зачинилась у своїй кімнаті.
Увечері за вечерею Віра попросила Олю дослівно повторити свої слова щодо погроз про побиття.
— Я цього не казала! — закричала дівчина й з якимось благанням глянула на свого батька.
— Справді? — злісно запитала Віра. — Ти що, звикла брехати? — продовжила вона.
— Не казала! — вигукнула Оля, підскочила зі стільця й утекла до своєї кімнати.
— Ти перестанеш тероризувати мою доньку? — з риком у голосі запитав Андрій.
— Тобто ти мені не віриш?
— Послухай саму себе, що ти говориш!
— Тобі не здається дивним, — Віра подивилася на чоловіка, якого завжди поважала й навіть зверталася на «Ви», але тепер, відколи в домі з’явилася його донька, це повагу почало танути. — Тебе постійно немає вдома, приходиш о дев’ятій, і навіть не знаєш, чим займається Оля.
— Вона вчиться, краще б ти їй допомогла.
Сваритися з чоловіком Віра вже не могла. Вона відклала рушник і, як старанна учениця, склала руки на столі й подивилася чоловікові просто в очі.
— Мене це не влаштовує. Ти привів у мій дім сторонню людину.
— Це моя донька, — нагадав Андрій.
— Для мене — стороння, — Віра на мить замовкла, а потім додала: — Розберися з Галиною і відвези Олю назад до неї.
— Ні! — чоловіча рука гримнула по столу.
— Так, — повторила Віра. — Я не хочу жити в домі, де мене принижують і звинувачують у тому, чого я не робила.
— Вона буде жити тут, — мабуть, уже в сотий раз повторив Андрій.
— А коли ти хотів її сюди привезти, тобі не спало на думку хоча б поговорити зі мною?
— Ти ж не розумієш, — явно втомленим голосом сказав Андрій. — Я тобі вже казав — це моя донька.
— Нехай живе з матір’ю.
— Ні, — знову сказав він.
— Коли ти за мною залицявся, ти приховав, що в тебе дружина. Ти зробив мені пропозицію двадцять п’ятого, а вже двадцять восьмого сказав їй, що розлучаєшся — й навіть тоді не згадав, що в тебе є донька, — вона не хотіла його звинувачувати, лише нагадати, що це було нечесно. — Це підло, — додала Віра.
— Ти малолітка! — можливо, вперше Андрій не просто образив свою дружину, а намагався її принизити. — Я старший за тебе на 17 років, у мене більше досвіду, і я знаю, що роблю.
Так, саме це раніше й приваблювало Віру в Андрієві — його досвід, його впевненість. Але тепер його зневага свідчила про зовсім інше.
Щоб закінчити розмову, чоловік підвівся, поставив тарілки в мийку й, навіть не подякувавши, вийшов із кухні.
Наступного дня Віра виявила, що в її креми у ванній підлили марганцівку. Викидати — іншого варіанту не було.
Жалітися Андрієві вона не стала, але ввечері Оля заявила, що хоче собаку, й Андрій одразу погодився — навіть не спитавши у дружини.
— Стоп, — м’яко, але впевнено сказала господиня дому. — А мене ви запитали?
Оля з якоюсь дивною посмішкою подивилась на батька — вона вже знала, що той її підтримає. Вона обійняла його, як любляча донька.
— Ми ж сім’я, — мовив Андрій, дивлячись на дружину. — Собака буде, — виніс він рішення.
— Ну звісно, — з образою відповіла Віра. — Мене вже можна не питати.
Оля була задоволена: вона розцілувала батька й, забігши у вітальню, знову показала Вірі великий палець.
— Олю, — звернулася до дівчини Віра, — перш ніж це показувати, дізнайся історію цього жесту. Думаю, тобі вона не сподобається.
Дівчина лише захихотіла й зникла у своїй кімнаті.
— Що вона показувала? — спитав Андрій.
— Запитай у своєї доньки. Без подробиць, — відповіла Віра.
Те, що Андрій не хоче повертати Олю до матері, Віра вже розуміла. Тому наступного дня вона зателефонувала Вірі Степанівні, бабусі Олі, аби та забрала її до себе. Але теща не зраділа такому проханню й жорстко заявила, що не братиме онуку.
Вранці Андрій поспішно втік на роботу. Віра вже допивала свій чай, як раптом почула скавучання цуценяти. Те бігало колами, шукаючи місце, куди можна «влаштуватись». Розуміючи, що щеня хоче в туалет, Віра встала, підійшла до дверей Олі й постукала.
— Вставай і швидко виведи собаку на прогулянку! — голосно, аби дівчина прокинулась і зрозуміла, що від неї вимагається, сказала Віра.
У відповідь почувся невдоволений буркіт, але за кілька хвилин Оля все ж таки з’явилась, надягла повідець і, смикнувши щеня, пішла до виходу. Хвилин через п’ятнадцять вона повернулась, а щеня, задоволене, побігло у вітальню. Віра зі злості аж засичала — по всій підлозі лишилися брудні сліди від лап.
— Олю! — вже не стримуючись, крикнула Віра. — Помий лапи собаці й витри підлогу!
Вона втомилась сюсюкати з цією дівчинкою — що б вона не сказала, та все одно побіжить скаржитись батькові.
— Ти мені не мати! — закричала Оля, але все ж, схопивши щеня, потягла його до ванної. — Ти мені мачуха! — гукнула вона, грюкнувши дверима. — Батько все одно з тобою розлучиться! — долетіло вже з ванної.
Трохи заспокоївшись, Віра підійшла до ванної, відчинила двері й максимально стримано сказала:
— Коли я почала зустрічатися з твоїм батьком, я не знала, що він одружений на твоїй матері. Тому не треба мене звинувачувати в тому, чого я не робила.
— Він через тебе покинув маму!
Так, це правда — і Віра це чудово знала, тому сперечатись не стала. Але її нерви вже були на межі — вона вийшла з ванної й гримнула за собою дверима.
Увечері, як зазвичай після вечері, Віра зважилась знову поговорити з чоловіком.
— Прошу тебе, — звернулась вона до нього, — прошу… — вона взяла його за руку й погладила. — В Олі є мама… будь ласка, — вже втретє повторила вона. — Відвези її до неї.
— Ти примхлива, — замість співчуття сказав чоловік. — Я думав, ти зможеш знайти з моєю донькою спільну мову.
— Тебе цілими днями немає вдома, і тобі взагалі байдуже, що вона робить. Я хотіла сім’ю, але точно не таку…
— Ти черства, — знову кинув їй докір Андрій.
Оля, яка стояла у вітальні, все це чула. На її обличчі знову з’явилась посмішка. Але цього разу вона не показала середній палець — можливо, таки прочитала історію цього жесту й зрозуміла, що він означає смерть.
Наступного ранку, щойно Андрій пішов на роботу, на кухню зайшла задоволена Оля.
— Він скоро з тобою розлучиться, — з переможним тоном промовила вона.
Віра й сама розуміла: якщо все триватиме в тому ж дусі — вони точно розлучаться. Андрій жодного разу не підтримав дружину — він сліпо вірив доньці й завжди потурав її примхам. Можливо, це була спроба спокутувати провину перед нею за розлучення з матір’ю, а може, в нього була ще якась причина, про яку Віра не знала.
Увечері, коли Віра повернулась із роботи, побачила: щеня зробило калюжу, а поряд залишило «подарунок». Олі вдома не було, тому вона швидко все прибрала. А коли дівчина повернулась, Віра сказала:
— Якщо ти не будеш доглядати за своєю собакою — я здам її в притулок.
— Не смій! — одразу закричала Оля.
— Я це зроблю, — жорстко відповіла Віра. — А тепер іди сюди, — вона відчинила двері до спальні й показала на безлад, що панував у кімнаті. — Ти ж дівчина, а тут — як у свинарнику.
— Не вказуй мені! — закричала Оля щосили й у ту ж мить кинулася на Віру з лайкою та криком.
Жінка відступила вбік, але дівчина все продовжувала кричати й тягнути до неї руки. Зрештою, Віра не витримала й дала їй ляпаса. Це отямило Олю — вона одразу замовкла й, завиваючи, наче її жорстоко побили, втекла до своєї кімнати.
Увечері, коли Андрій прийшов додому й сів вечеряти, він помітив на руках і обличчі Віри подряпини.
— Що з тобою? — поцікавився Андрій.
— Вона на мене напала! — закричала Оля і почала тикати пальцем у бік Віри.
— Яка ж ти брехлива, — не витримала господиня дому й злісно подивилась на дівчину.
Андрій грюкнув долонею по столу. Він уже передбачав: дружина знову скаже, що донька її не слухається, і знову вимагатиме відвезти її до матері.
— Невже так важко знайти спільну мову?! — проричав Андрій.
— А я, по-твоєму, що роблю?! — вже у відповідь із роздратуванням кинула Віра. — Що б я не зробила — їй усе не подобається. А тобі байдуже, ти завжди на її боці, ти…
Вона побачила злість в очах чоловіка й зрозуміла, що говорити далі марно. Що б вона тепер не зробила — винна буде в усьому.
Коли всі вже лягли спати, Віра пішла у ванну, набрала повну ванну води, лягла і тихенько заплакала. Не таку сім’ю вона собі уявляла. Зовсім не таку. Вона довго лежала, розмірковуючи, як їй бути далі.
Вранці, коли Андрій збирався на роботу, Віра, набравшись сміливості, звернулась до нього:
— У мене є два варіанти. І жоден тобі не сподобається. Але вибір за тобою.
— Кажи, — сухо відповів Андрій, зав’язуючи краватку.
— Щоб до вечора в моєму домі твоєї доньки не було.
У відповідь пролунав смішок.
— Або щоб не було в домі ні Олі, ні тебе.
Цього разу Андрій засміявся ще голосніше.
— Ти істеричка, — сказав він. — Я старший за тебе на 17 років, у мене досвід. Я знаю, що роблю.
Цю байку Віра чула вже десятки разів, тому пропустила повз вуха й повторила:
— До вечора Олі не має бути в моєму домі.
Відповіді вона не дочекалася — чоловік просто пішов. Але все це чула його донька. Вона зайшла в спальню до Віри й задоволено сказала:
— Скоро тебе тато покине.
— От тільки питання — хто кого покине, — зі злістю відповіла Віра.
Діставши телефон, вона відкрила відеозапис. Швидко рушила до кімнати Олі, відчинила двері та владним тоном наказала вигуляти собаку.
Щеня одразу завертілося й побігло до вхідних дверей, але Оля за ним не пішла. Вона закричала і накинулася на Віру, обвинувачуючи її в тому, що та відбила батька в її матері. Дівчина лаялась брудною лайкою, тягнулася до обличчя Віри, намагаючись подряпати. Віра захищалася, кілька разів відштовхувала дівчину, але та, як розлючена кішка, знову і знову кидалася на неї.
Лише коли Віра забігла до своєї спальні й грюкнула за собою дверима, вона змогла перевести подих. Оля ще довго кричала, а потім, так і не вигулявши собаку, пішла до школи.
Підійшовши до дзеркала, Віра жахнулась — усе обличчя було подряпане, ніби її справді атакувала дика тварина. Їй було соромно йти на роботу, тому вона зателефонувала й узяла відгул. Потім упала на диван і розридалася.
Увечері повернувся Андрій. Він навіть не звернув уваги на нові подряпини — лише сухо запитав:
— Ти вже заспокоїлась?
Цього разу Віра звернулась до чоловіка на «ви», як робила це ще в університеті:
— Яке ви прийняли рішення?
— Знову за своє, — пробурмотів він і дістав з кишені флакон валер’янки. — Випий і заспокойся. Донька залишиться тут.
— А як же я? — запитала вона в того, кого досі вважала чоловіком.
— Звикнеш, — відповів він і витяг із кишені ще один флакон валер’янки.
Віра зрозуміла: усе — марно. Наступного дня Андрій пішов на роботу, а Оля, наспівуючи пісеньку, задоволена собою, подалась до школи. Але після обіду, повернувшись додому, вона спробувала відчинити двері — ключ не підійшов.
— Тату, — зателефонувала вона Андрієві, — я не можу потрапити додому!
Через пів години Андрій під’їхав, дістав свої ключі — але і він не зміг відчинити двері. Зрозумівши, що замок було замінено, він витягнув телефон і подзвонив Вірі. Але дівчина навіть не стала слухати — одразу сказала:
— Я вас виселила.
— Це ще що таке? Знову у своєму репертуарі?
— У поштовій скриньці — ключ від складської комірки номер 76. На ключі є адреса. Робітники відвезли туди речі твої й Олі.
Андрій засичав, почав щось говорити, навіть кричати, але Віра не зупинилась:
— Якщо спробуєш зламати двері — викличу поліцію і звинувачу в незаконному проникненні. Квартира — моя. Ви тут ніхто. Завтра подаю документи на розлучення.
Після цього вона просто вимкнула телефон. Вона не хотіла чути жодних виправдань — і вже тим більше принижень — від того, кого тепер вважала колишнім чоловіком.
Увесь цей діалог почула Оля. Її обличчя освітила усмішка, ніби вона виграла джекпот.
— Ну що, до мами? — звернулась вона до батька.
Та Андрієві зовсім не хотілося повертатись до Галини — повної, вічно незадоволеної жінки, від якої він колись утік. Усвідомлюючи, що Віра справді виставила його за двері, він лиш коротко буркнув:
— Ні.
— Як це? — здивувалась донька.
Андрій лютував. Він намагався згадати, де припустився помилки, чому його покірна студентка раптом зважилась піти проти нього. Він просто не очікував такого повороту. Розлючений, він почав спускатись сходами. За ним побігла Оля, озираючись то на двері, то на батька. Єдине місце, куди він міг піти, — до тещі.
Але Віра Степанівна, побачивши свою внучку і колишнього чоловіка доньки, зовсім не зраділа. Проте проганяти непроханих гостей не стала.
Віра, як і обіцяла, наступного дня подала заяву на розлучення. У них не було спільних дітей і майна, тож усе пройшло швидко. Тепер вона була щасливою — на самоті, але у своїй квартирі. У неї ще буде час закохатися — в того, хто її справді оцінить, а не тицятиме вік, ніби це якась перевага.
Віра навела лад у домі: пропилососила, помила підлоги, викинула все, що ще залишалось від Олі та колишнього.
А Андрій… повернувся до Галини. Їхня квартира, просякнута запахом смаженої картоплі та дешевого освіжувача повітря, здавалася йому чужою і тісною. На стінах — ті самі старі шпалери у квіточку, продавлений диван, важкі штори, які не пускали світла. Він витримав лише кілька тижнів — і втік до матері.
Після того як Віра виставила батька за двері, Оля перестала його поважати. В її очах він перетворився на слабкого чоловіка, що не зміг дати ради своїй молодій дружині. Вона не дзвонила йому, а коли виходила заміж — навіть не запросила на весілля.
Одного разу Андрій випадково зустрів Віру на вулиці. Осінній день видався напрочуд теплим, під ногами шаруділо опале листя. Він запропонував сісти в затишній кав’ярні на розі.
Старовинний годинник на стіні відбивав час, офіціантка в накрохмаленому фартусі носила запашну каву. У нього ще жевріла надія, що Віра змінить своє рішення, і вони знову будуть разом.
— Знаєш, я багато думав… — почав він, помішуючи охололий чай.
Але коли він знову згадав, що старший за неї, ніби це давало йому право на все, Віра мовчки встала з-за столу й, не попрощавшись, пішла. Дзвіночок над дверима кав’ярні тихо дзенькнув — ще одна історія підійшла до кінця.
Я вже всій рідні сказала, що тепер у нас є будинок в Одесі. Дай ключі