— Мамо, навіщо ти дала мій номер Любці? — обурювалась Тая. — Я ж просила тебе! Ну хіба ти не знаєш наших наглих родичів?
— Та я й сама не зрозуміла, як це сталось, донечко. Справді! Ну пробач нам! Вона днями приходила до нас з батьком. Типу як навідатись, ще й цукерки якісь дешеві з магазину принесла. Каже, ось вам — чай поп’єте. А сама — все про тебе та про тебе. Сумує, каже. Навіть голос Таїсіїн не чую. Не можу привітати ні зі святами, ні з днем народження. Недобре це, ми ж родина. Дайте, каже, мені її номер, я їй на день народження подзвоню.
А батько взяв — та й дав. Каже, нам не шкода.
— Ой, тату… Вічно він усе псує. Добра, наївна душа, — зітхнула Тая.
— Та я ж йому й моргала, і натякала — все дарма! Нічого старий не второпав.
— Сподіваюся, ти не дала їй мою нову адресу? — з надією запитала донька.
— Ні. Вона й не питала. Як тільки телефон твій дістала — одразу й побігла. Заради цього й приходила, видно ж, як білий день.
Учора пізно ввечері пролунав дзвінок з невідомого номера. Таїсія й не взяла б. Вона так завжди робила. Зараз дуже багато різних шахраїв дзвонить. Але вчора вона чекала на дзвінок — іноді підробляла репетиторством. Днями подруга казала, що її знайомі просили позайматися математикою з їхнім сином.
— Вони тобі ввечері зателефонують, після роботи, чекай. Я їм дала твій номер.
От і взяла Таїсія слухавку, впевнена на сто відсотків, що дзвонять потенційні клієнти.
— Тайко, привіт! Упізнала сестричку? — вигукнула в трубку Любка. — Ледве до тебе додзвонилась. Спасибі батькові, хоч номер дав. Ти ж не агент 007, щоб від рідної родини ховатися!
Любка голосно й смачно засміялась. А в Таїсії волосся стало дибки від того сміху, і їй одразу захотілось покласти слухавку.
Ні, вона не була нелюдською. І родичів своїх майже всіх любила і з задоволенням спілкувалась.
Любка була винятком. Вона була єдиною людиною з усієї великої рідні, яку не хотілося ні бачити, ні чути.
Таїсія перестала з нею спілкуватися після того, як та зробила підлість щодо неї. Не змогла пробачити, хоч Любка й удавала, ніби нічого серйозного не сталося. Так, звичайна житейська історія. Жарт навіть. І зараз, через п’ятнадцять років, знову намагалась відновити стосунки.
А справа була такою. Коли вони обидві закінчували сільську школу, Таїсія йшла на медаль, дуже старалася, багато вчилась. Любка ж навчалась абияк, трійки їй учителі просто натягували, аби випустити. Те, що ця ледарка заздрила успіхам Таїсії, знали всі друзі.
І от у день першого іспиту Любка, знаючи, як сестра боїться всіляких жуків та павуків, нишком підклала їй до сумки личинок гнойового жука. Коли під час іспиту Таїсія намагалась щось дістати з сумки, то доторкнулася рукою до тієї живої маси огидних створінь, що ворушиться. Дівчина жахливо закричала на весь клас, коли побачила, що це було. А потім зомліла.
Звісно, Таїсія пересклала іспит пізніше, але результат уже був не той, на який вона розраховувала. Щось у ній надломилося разом із тим криком і раптовим жахом, коли один стрес — через іспит — наклався на інший.
Інші іспити вона теж склала гірше, ніж сподівалась. Любку Таїсія не пробачила. Вона не сумнівалась, що це її рук справа. Та й подруги підтвердили, що та рилася в її сумці, коли Таїсія відвернулася.
А потім Любка ще й прийшла до них додому і повторювала своїй тітці, матері Таїсії:
— А я всім казала, що вашій Тайці оцінки ставлять за гарні очі. Іспити все показали, хто є хто.
Переїхавши до міста, Тая намагалась забути про свою безцеремонну родичку. І під час візитів до батьків з Любкою та її великою родиною не спілкувалась. Та одразу після школи вийшла заміж за сільського хлопця, народила трьох дітей і, здавалося Таїсії, була цілком щаслива.
І от тепер Любці закортіло за будь-яку ціну приїхати до неї в гості, ще й приволокти з собою всю свою родину.
Таїсія, попри трохи за тридцять, поки жила сама. Чоловік у неї був, але щось із весіллям не складалося. Можливо, робота займала надто багато часу, а можливо, вони просто ще не дозріли до цього. Тож мешкала вона одна у своїй власній квартирі, яку нещодавно купила в іпотеку — і, безперечно, дуже цим тішилась.
Любка десь від когось з рідні дізналася про цей факт і тепер вирішила навідатись у гості.
— Тобі що треба? — грубувато запитала Таїсія.
— Та приїдемо до тебе завтра. Чекай! От дзвоню попередити, щоб ти підготувалась. Всі приїдемо — я, Петька і троє наших діточок, — без сорому заявила Любка.
— А з якого це переляку ви до мене зібралися? Я тебе коли-небудь кликала? — здивувалася Тая.
— А нас і кликати не треба! Ми самі! Ми ж не чужі, — зареготала вона у відповідь на недружній тон Таїсії.
— Та не вже? А ще чого забажаєте? Може, вам машинку для згортання губ бажань подарувати, перш ніж добрих людей турбувати? — відрізала Таїсія.
— Ха, розсмішила! Так, а тепер серйозно. Ну, по-перше, вечерю хорошу приготуєш, ми всі любимо поїсти. І щоб поспати нам усім було де. І зручно. Знайдеш нам місця для сну? У тебе ж квартира однокімнатна? Сподіваюсь, помістимось.
— Ну ти й нахабна! Нічого тебе не змінює — ні час, ні обставини, — тільки й змогла видушити з себе Таїсія.
Вона вже майже вимкнулась, щоб більше не чути голос нахабної сестри, як та ще й додала:
— А, ще — візьми відпустку днів на п’ять. Ми ж у місті не орієнтуємось. А ти нас водитимеш всюди. Покажеш, що й де. По магазинах походимо — мені дітям дещо купити треба.
— Ага, вже біжу! Мрій далі! — гукнула Тая на прощання і нарешті вимкнула дзвінок.
Вона тут же занесла номер сестри до «чорного списку».
«Розмріялася, нахабна! І вечерю їй накрий, і ліжко своє віддай, а сама йди на вулицю. Та ще й відпустку візьми за свій рахунок, аби догоджати цій ораві! Ні, це вже за межею здорового глузду! Не бувати цьому!» — Таїсія не могла заспокоїтись.
Жінка не дуже й переживала, бо адреси нової квартири Любка не знала. Та навіть якби й знала — не впустить їх і все! У гості — тільки за запрошенням, і крапка. А решта — хай собі йдуть лісом! Або полем! Ну, або як їм там зручно рухатись у напрямку до свого дому.
Однак події наступного дня змусили Таїсію трохи похвилюватися.
Володимир запросив її сьогодні до ресторану. Був суботній день, і вони вирішили відзначити річницю свого знайомства.
Тая зранку забігла на роботу, а після обіду вирушила до салону краси — записалась заздалегідь. Хотілося, щоб цього вечора все було ідеально. І вона сама — на висоті.
Володимир забрав її прямо з салону, і вони поїхали до затишного ресторанчика, де вже було заброньовано столик.
Таїсія не втрималась і розповіла Володі про свою безцеремонну сестру. Той лише посміхнувся:
— Не бійся, я тебе в образу не дам! — відповів він, вислухавши кохану.
Повернулися додому в піднесеному настрої. Вечір вдався на славу. Таксі підвезло їх до будинку Таїсії.
— Ти сьогодні залишишся? — запитала вона.
— Так, тільки зараз до кіоску збігаю, цигарки закінчились. А ти можеш мене тут почекати, на лавочці?
— Добре, — погодилась вона.
Таїсія повільно попрямувала до свого під’їзду. І тут її, ніби струмом вдарило. На лавці сиділа вся сімейка Любки.
— Ну нарешті! Дочекалися! — невдоволено вигукнула та. — Де це тебе носить? Вже вечір, субота. Треба вдома бути, гостей зустрічати, а не швендятись по місту!
Тая інстинктивно зробила крок назад і з надією озирнулася — шукала Володимира. Його силует уже з’явився неподалік. Допомога поруч!
— А я вас не запрошувала. Тож можете спокійно йти куди завгодно, тільки не до моєї квартири, — намагаючись говорити спокійно, але впевнено, сказала Таїсія.
— Це як це? Ми тут уже три години сидимо, тебе чекаємо. Діти голодні, змучені, а ти нас виставляєш? — заволала Любка на весь двір.
— Ну і родичка у тебе, Любо! — додав її чоловік Петько. — Ганьба якась! Кому в селі скажи — не повірять!
Вони обступили Таїсію, ніби табір настирливих торгівців. Здавалось, вирішили за будь-яку ціну прорватися до її помешкання.
— А що тут відбувається? — втрутився Володя, який якраз підійшов. — Ану відійдіть від моєї дружини!
— А це ще хто такий? — здивувалась Любка.
— Я — чоловік. А хто ви такі — не знаю. Відійдіть від моєї дружини, інакше зараз викличу поліцію! Ну! — Володимир був дуже серйозний.
— Тайко, що це за справи? Це хто? — шоковано запитала Любка.
— Тая, ти знаєш цих людей, ти їх кликала? — суворо поцікавився Володимир, хоча й так усе розумів.
— Це мої родичі. Надто нахабні. Вважають, що їм усе дозволено. Але я нікого не запрошувала.
— Так, відійдіть на два метри. Дайте нам спокійно пройти додому! — наказав Володимир.
— Оце так номер! Ну і родина… Куди ж нам тепер? — розгубилася Любка.
— А це вже не наша проблема. Он за рогом гарна готелька — туди й рушайте, — відповів чоловік. — Ідемо, кохана, додому. Втомили ці безсоромні люди.
А у квартирі він сказав Таїсії важливі слова — ті, яких вона давно чекала в душі.
— Знаєш, люба, час нам одружитися. А то приїду до тебе наступного разу — а тут уже цілий табір оселився. І використовує тебе на повну. Нехай знають, що ти тепер під захистом. І в справжній родині. Згодна?
— Згодна!
Зустрів колишню дружину і ледь не позеленів від дикої заздрості