— Антоне, зайди-но! — керівник викликав через пряму лінію.
Антон здогадувався, що його знову присоромлять. І причини для цього були.
— О, прийшов? Сідай, Антоне. Знову все зіпсував, тож оголошую тобі догану. І до того ж позбавляю квартальної премії, я ж попереджав тебе кілька разів! Ну що це з тобою таке? Я ж твоєму батькові слово давав, а ти підводиш! Ех ти, Антоне Олексійовичу! — начальник виробництва Григорій Васильович лише змахнув рукою.
— Іди з очей моїх… Ти ж уже дорослий чоловік! Подумай, Антоне, куди ти скочуєшся? Ні родини, ні жодних захоплень. Як ти так існуватимеш далі?
Додому Антон повертався електричкою. Людей — як завжди, навіть притиснутися ніде, не те щоб присісти.
Товаришів із роботи вдома зустрічають дружини, накрито стіл із гарячою вечерею. А вдома в Антона — порожнеча, він живе сам. І останнім часом єдине, чого йому хочеться, — перехилити чарку і піти спати.
Колись після зміни він йшов розважатися з друзями, та й дівчатам припадав до смаку.
А тепер усі вони одружені. Зробилися монотонними, турботи в них у всіх однакові — діти, жінки!
На власній зупинці Антон ледь-ледь вибрався — у тамбурі з клунками стояла бабця, не прослизнути!
У підземці всі штурхаються, протискаються наперед. Квапляться, біжать, але навіщо?
У двадцять п’ять років Антон також поспішав хапати від життя все. Дівчата буквально зліталися до нього. А чого, тоді в нього вже була власна квартира, на роботі непоганий дохід. Навіть автомобіль придбав, хоч і не новий, зате за свої кошти!
Мати його застерігала:
— Одружуйся, сину! Час біжить стрімко, а ти змарновуєш його на отих розмальованих! Он сусідчина донька Юля, така чудова дівчинка!
І молода, і скромна!
У всьому матері допомагає, ще й на медсестру вчиться, та й тебе приглядає, я ж бачу.
А він їй відповідав:
— Мені не треба така, твоя Юля. Вона мені не до вподоби, не в моєму стилі!
От і проґавив… Можливо, зараз Юля готує своєму чоловікові котлети з картоплею, нарізає салат з огірків та помідорів. І все виглядає його приходу, не діждеться. А дітлахи питають:
— Мамо, а тато ось-ось прийде?
А на нього ніхто не чекає. А колись це його навіть тішило…
І він не відстежив, у який саме момент треба було зупинитися… Коли вечірки набридли, а він усе йшов протореним шляхом!
Антон піднявся сходами, витяг із кишені ключ, спробував увіпхнути в замок — не входить, що за халепа? Ще раз спробував, покрутив ключ у щілині…
Раптом двері розчинилися зсередини. І ось перед ним… Антонова мати у квітчастому халатику, почервоніла від несподіванки:
— Сину, та як же так, ти прямо з роботи до нас завітав? А чого не подзвонив? Виглядаєш, ніби геть змучений. А ми з батьком саме збиралися вечеряти. Хутчіше роздягайся, Антошку, та мий руки! Гей, батьку, ти де подівся? Олексію, йди-но, сина стрічай, а то пораєшся десь!
Антон застиг, мов громом вражений, і не міг поворухнутися.
Тут з’явився й Олексій Дмитрович:
— Сину, а я відразу вирішив, що ти наречену свою притяг для знайомства. Ми ж ніяк не діждемось онуків! Знаю по собі, схибив, бо одружився тільки після сорока. І мати твоя тоді вже не зовсім юна була. Тож не гай часу, вчися на батькових помилках: усе треба робити вчасно! Зрозумів?
— Зрозумів, тату, — в Антона аж пересохло в горлянці. — Тату, спасибі вам із мамою за все, тільки я… я дещо забув! — І Антон блискавкою кинувся вниз сходами, вилетів із під’їзду та подався геть, навіть не озирнувшись.
Коли відбіг достатньо далеко, він нарешті загальмував, зітхнув на повні груди та з острахом оглянувся. Як таке могло статися? Як він зійшов з електрички та опинився зовсім не там? Замріявся, а ноги самі за звичкою потягнули його до батьківського помешкання, де минуло його дитинство… Автоматично піднявся і збирався вже двері відчиняти…
Але річ була навіть не в тому, а ось у чому…
Антон роззирнувся довкола.
Тієї п’ятиповерхівки, де жили батьки, не існувало.
На її місці тепер красувався сквер…
Звісно, будинок знесли ще три роки тому. А батьки Антона пішли з життя п’ять років тому.
Тоді він продав ту оселю, виплатив залишок іпотеки, купив автівку, встановив пам’ятники матері й батькові…
— Що ж сталося? Куди він провалився? Як йому вдалося так реально опинитися у рідній старій квартирі, поряд із батьками?
І вони були точнісінько такими, як завжди! Мов живі…
Невже все йому примарилося?
Антон відчув приголомшення від того, що трапилося.
Повернувшись до своєї квартири, він довго вдивлявся у власне відображення в дзеркалі. Потім став під душ, ретельно вимився, перевдягнувся у спортивний костюм, узув кросівки й вийшов надвір.
Ту стару батьківську оселю знесли, а людей переселили в новобудову поруч. Від його теперішнього житла — десятихвилинна прогулянка.
Він сумнівався, що зустріне її там, адже, напевне, Юля давно заміжня, хоча була молодша за нього.
Та чомусь йому зненацька схотілося пересвідчитися, розшукати її, поглянути, чи має вона вже чоловіка, дітей, сім’ю… і таким чином упевнитись, що він насправді спізнився!
Що для нього вже все втрачено.
А якщо Юля й досі сама, то як бути?
На таке питання Антон наразі не знав відповіді.
Відтоді щовечора після зміни він навмисне проходив повз двір, де жила Юля.
Проте все марно – вочевидь, вона вже не мешкала тут. Вийшла заміж і переїхала, мабуть. Більше питати про неї Антон не наважувався: не судилося – то не судилося.
У суботу Антон спонукав себе востаннє прогулятися до Юліної оселі. Загалом, це була чудна витівка, та все через те дивне видиво!
Він брів уздовж двору, дивився, як мами з дітлахами бавляться на ігровому майданчику, але Юлі, здається, там не було. Хоча за стільки років вона цілком могла змінитися зовні.
На дитячому майданчику розмовляли дві молоді жінки. Одна прийшла з малюком, а друга раптом почала збиратися додому.
— Ну все, Маринко, будьмо на зв’язку!
— Бувай, Юлю! Синку, помахай тітоньці!
Антон придивився — невже це справді вона? Так, саме вона: невисока, не кістлява і не довгонога. І зовсім не білявка з випуклими губами й бездоганно випрямленим волоссям, як більшість тепер. Раніше він у захваті був від таких, а зараз йому видається, що вони всі на одне лице.
А вона — проста, натуральна… саме те, що потрібно!
Антон зробив кілька кроків уперед:
— Юлю?
Вона розвернулася, спочатку не розпізнала його, та згодом у її очах з’явилося тепле світло.
— Антоне? Ти звідки тут узявся?
— Та так… мешкаю зовсім поруч, просто йшов повз. А ти зараз чим зайнята? Чи не до чоловіка поспішаєш? — Антон вирішив не зволікати й одразу уточнити все.
Юля всміхнулася — щиро, немов дитина, котра очікує приємний сюрприз.
— Ні, я нікуди не кваплюся. І чоловіка в мене ще немає, а що таке?
У її голосі бринів веселий, грайливий виклик. І Антон відчув: вона дійсно йому рада, дуже рада!
— Юлю, тоді, може, прогуляємося трохи? — поцікавився він, невідривно дивлячись у її очі.
І враз відчув, як у нього всередині щось спалахнуло — передчуття чогось теплого і радісного. Ніби сонце нарешті виглянуло з-за похмурих хмар.
І це було не помилкове відчуття.
Материна порада виявилася правильною — Юля справді була прекрасною. І незабаром Антон усвідомив, що його парубоцьким будням настає кінець.
Антон і Юлія
Перед весіллям Антон вирішив відвідати батьків — домовитися про поминальну службу у церкві та навести лад біля їхніх надгробків.
Юля сама наполягла поїхати разом — вона ж була його сусідкою й добре знала його матір і батька.
Удвох вони витерли пил зі плит, висадили нову розсаду.
Потім Антон із Юлею зупинилися навпроти пам’ятника його батькам — Олексію Дмитровичу та Галині Іванівні.
— От, мамо, тату, знайомтеся, це моя Юля, — мовив Антон, дивлячись на зображення батьків, і йому привиділося, що вони дуже раді такому вибору.
— Спасибі, мамо, спасибі, тату, я одружуюся! — Антон ніяково зиркнув на Юлю, а вона промовила:
— Тітко Галино, дядьку Олексію, дякую вам, що виховали Антона!
Новий початок
На робочому місці в Антона теж усе пішло вгору.
— Оце тепер упізнаю сина свого давнього товариша! Тепер мені не соромно перед Олексієм, молодець, Антоне, не зрадив! — виголошував Григорій Васильович, доброзичливо плескаючи його по плечу.
Додому Антон тепер мчить на крилах, бо там на нього чекає Юля, його Юлька, Юленька!
І йому так тепло на душі, адже він певен: батьки були б задоволені його вибором.
А незабаром у них з’явиться син, котрий теж вітатиме Антона дзвінким сміхом.
Про той дивовижний випадок Антон не забув.
Він певен, що це був певний небесний знак, що дав йому змогу усвідомити, як треба жити.
Напевно, у вирішальні хвилини життя з’являються такі чудесні видіння… або інші дива.
Адже ніхто не знає заздалегідь, яке саме диво на нас чекає.
От тому воно й диво — існувати в цьому світі
